По незнаних закутках/Київ–Дніпропетровське

by Ол. Борзаківський

◀ На великій загаті

По незнаних закутках Ол. Борзаківський Київ–Дніпропетровське

Порогами ▶

Київ: Державне видавництво України, 1930

КИЇВ — ДНІПРОПЕТРОВСЬКЕ.

Колись студентські гуртки чоловіка шість–сім віддавали данину вимогам часу, проїздили великими човнами з Києва до Херсону. На порогах зупинялися, згадували сиву давнину, все, як слід. Та те було давно й ніби за повинністю.

А ось тепер, коли пороги не сьогодні-завтра назавжди заллє Дніпро, коли над зрадливими гострими шпилями Волнизького чи Ненаситця незабаром спокійнісенько ходитимуть великі пароплави, — вибачте… І я хочу, я повинен на власні очі докладно подивитися на пороги. І не стільки на самі пороги, що от-от відійдуть у безвість, як на велику загату за порогами, що мурується на скелястому дні дніпровому, що починає собою нову добу нового життя.

Однодумців і попутників зібрати в Києві не важко. Речей багато брати не треба, бо наш серпень з погляду кліматичного найкращий місяць для подорожі: рушниця, мислівський мішок, собака, — і так одного чудового серпневого ранку наш гостроносий легкий човен рушив униз, старим шляхом «із варяг в греки».

Як личить організованим людям, запровадили сувору дисципліну й чергування, ніби на справжньому судні. Кожен твердо знає — коли веслувати, коли їсти варити, коли вартувати, а коли байдики бити. Човен поволі посувається Дніпром на південь. Дніпро млявий, сонний, ледве-ледве виграє зморшками жартівливих хвильок, а сонце вже не дошкуляє, а ніжно, лагідно обтікає обличчя й тіло. Ми цілком довірилися Дніпрові: він нас везе, він нас і харчує. Один рибалить, один за мисливця — і нам у ввесь час подорожі не бракує ні риби, ні м'яса.

Ночі короткі, холоднуваті. Приємно такої ночі поспати на косі, на гарячому від денного сонця піску, щоб ранком, цілком свіжим і відпочилим, прокинутися й рушити далі, ледве-ледве заведеться на світ.

У цім повільному, але певному темпі пересування, в цій природній красі й тиші, є щось таке, що спонукує до повільних згадок про давнє минуле, до споминів про все, що поєднується від давніх часів з цими місцевостями.

Адже Київ, — певно говорять найвидатніші вчені, — це найстаріше місце в східній Европі, де знайдено слід першої людини. Коли почали танути льодовики й береги Дніпрові вкрилися густими буйними лісами, ця перша людина з'явилася тут у вигляді й стані такому примітивному, такому дикому, що нам тепер це важко й уявити. Вона жила без жодних засобів для боротьби за існування; щоб втихомирити голод, вона повинна була піймати здобич, душити її живу, тремтячу, і перегризаючи горлянку, наїдатися гарячим м'ясом та кров'ю. А в лісах, навколо Дніпра, жили тоді мамути, носороги, ведмеді, велетенські олені.

За певного примусу над собою, за свідомого, так би мовити, напруження власної фантазії, можна, звичайно, уявити собі такі ліси, таких тварин на берегах Дніпрових і таку людину. Але все це в дуже далекій давнині, все це настільки абстрактна здогадка, що довго затримуватися на цьому чогось немає й охоти, хоч серед подорожніх є один добрий знавець цих справ і цікавий оповідач. Отож імпровізованих диспутів та дебатів на ці «доісторичні» теми нам вистачило до Трипілля. Верстов щось на п'ятдесят з гаком. У Трипіллі наші доісторичні розмови закінчилися оповіданнями про відомі розкопини професора Хвойка, що відкрив тут незнану доти культуру хліборобського народу кінця кам'яного і початку бронзового віку, так звану культуру трипільську.

Далі почалися розмови на теми вже історичні.

Та як же справді обійтися без історичних розвідок в цих місцях, коли сама історія — плутана, важка, кривава історія українська наступає на нас з обох берегів Дніпрових довгою смугою століть.

Вітряки на горах трипільських довго стежать, слідкують за нами. От-тут і згадується старовина: як Святослав, рятуючись від переможців-половців, — «вбеже в Триполь»; як Трипілля правило за оборону Київа від нападів степових кочовиків. І ще згадується зовсім недавня жахлива «трипільська трагедія», що її бачили ці прямовисні кручі.

У Ржищеві — надвечір. Щоб не ночувати в містечку, рушаємо далі шукати пустельних місць. Але встигли подивитися, як червоні валки селянські з музиками й прапорами привезли хліб на пристань і вантажили самохіть на пароплав. Захід сонця заступили хмари; накрапав дощик і щоб, бува, хліб не

Плотовики на березі.

псувався, бігали з берега на пароплав з мішками на плечах навперейми: треба було навантажити до ночі.

Поминули Трахтамирів — старовинне місто, колишній манастир запорізький; та про манастир мало хто знає, а далеко більше відоме «трахтамирівське» каміння: і млинарське, і на бруки. Великі поклади пісковика не тільки на березі, а й у річці; тут вони залягають майже суцільною поперечною загатою, залишаючи для пароплавів досить незручний хід, особливо влітку, коли води меншає.

Коло Переяслава — Батурина гора, а далі друга велика могила; мало хто знає народній переказ, що ніби в цих могилах поховано мітологічного велетня Кирила Кожум'яку та його брата Батура.

На узгір'ях та в ярах над берегом розташувався невеличкий, скромно провінціяльний Канев, а далі за ним могила Тарасова з мальовничим новим будинком готелю для екскурсантів. Відпочиваємо, купаємося, виходимо на гору до могили. Кілька годин тут, у тиші й теплі соняшному, дають відпочинок і насолоду. На сусідніх узгір'ях оруть селяни, покрикуючи на коней; співають, ніби на конкурсі, півні в Манастирку… А поза цим — чарівна тиша і спокій.

Рушаємо далі. У нас є качки, є риба. У плотовиків добули хліба й сливок. Щоб не гаяти часу, їдемо ввесь день і ніч: поминули Прохорівку, Сокирну, а після півночі простояли до світанку під Черкасами, щоб з першим натяком на день пливти далі й далі.

За Черкасами зникли гори, а з ними — мальовничі краєвиди. Тут обидва береги Дніпрові рівні, плискаті, одноманітні й скучнуваті. Зате дичини тут сила-силенна — по різних домахах, стариках, річищах на затоках, що на них тут охоче дробиться ріка. Богун і Бужин — це найкращі місця для качиного полювання; досвідчені київські мислівці аж сюди наїздять восени за рекордними нормами.

Приємно поблукати по берегах отих численних заток, приємно вдалим пострілом звалити незграбного вайлуватого важкого крижня й причепити до тороків.

Та Бужин був цікавий для нас ще з іншого погляду. Тут уперше розжилися ми на кавуни — купили чимало й не дорого. І вже рушивши човном далі, кінчаючи гуртом п'ятого кавуна, згадували, що саме тут недалечко, на Тясьмині, зовсім завмер колись бучний Чигирин, що в цих місцевостях Юрко Хмільницький воював з російським військом, а трохи згодом Самойлович з Ромодановським розтрощили в пень стотисячну армію турецького візира Кара-Мустафи.

Проти Бужина Дніпро з лівого берега приймає в себе Сулу, що біжить сюди повз Ромен, Лохвицю та Лубні; а берегом Сули на великій віддалі тягнуться вали та насипи, рештки давним-давно збудованої «лінії» — оборони проти степових кочовиків.

Поминаємо Городище, а потім Крилов, у гирлі Тясмина. Крилов збудували 1715 року поляки, на татарському «перелазі» із степу. Підходимо до Кремінчука. Пристойний, чепурний Кремінчук — теж свідок давньої давнини; його засновано ще 1571 року, а Боплан згадує за нього у 1675 році, як за багате, жваве місто. Ба й справді, Кремінчук і тепер у вигідному становищі, на перехресті Дніпра й залізниці. І тепер у Кремінчуці буяє життя: працює залізниця, працює пристань, працюють фабрики. У місті курява й спека. З церков уже знято хрести, натомість майорять на банях прапори й антени, — видно, в церквах уже клюби. Незабаром, очевидячки, полетять додолу й дзвони, що затрималися досі на дзвіницях. Вони потрібні країні в будівничу добу.

За Кремінчуком у Дніпро вливається Псьол. Великий приплив Дніпровий довжиною понад шістьсот верстов. Потім трохи далі велике мальовниче село Келиберда, старовинне селище наддніпрянське, що його не раз руйнували татари. На самому березі стремлять гострі високі кам'яні шпилі. Це прекрасні й багаті поклади граніту.

Від Кремінчука почавши і до самого Дніпропетровського, раз-по-раз Дніпрове річище перетинають так звані «забори», кам'яні кряжі, що дуже ускладнюють судноплавство, але нічим не загрожують нашому човнові, крім хіба потреби маневрувати широким річищем і через те гаяти час.

На цім відтинку Дніпровому з лівого берега вливаються в нього ще два припливи: Ворскла, нижче Переволочної, дуже старовинного селища, відомого ще з XI століття, та Орель, що впадає в Дніпро на кілька верстов нижче за пристанню Орлик. Під Переволочною, як відомо, закінчився останній акт полтавської трагедії: тут Петрове військо полонило коло п'ятнадцяти тисяч шведів, що в розпачі тікали з-під Полтави; саме тут, переправившись на турецький бік, тікали диким полем від Петрової помсти Карло з Мазепою.

За нами від Києва по обидва боки Дніпрові залишився багатющий край — правобережний і лівобережний лісостеп з родючою чорноземлею, з багатьома цукроварнями, з старими, вже цілком оформленими буряковими районами. Як і вся країна, український лісостеп по обидва боки річки вступає в реконструктивну добу. Технічно озброюється й колективізується сільське господарство, перебудовуються й будуються нові цукровари і, шириться площа під цукровим буряком. Але сьогодні не відчуваються ще ці процеси на Дніпрі. За ввесь час нашої подорожі ми зустрічали головним чином, пасажирські пароплави; вантажів Дніпром іде ще дуже мало. І от, переходячи від історії до економіки, треба сказати, треба підкреслити, що справа водяного транспорту у нас ще не розвинена, як слід, що вантажі, для яких Дніпро — найвигідніший шлях сполучення, ще його обминають. Зрозуміло, що цю справу зразу розрубає Дніпрельстан, але час уже, здається, готуватися до того зламного моменту, щоб він не захопив нас зненацька. Дніпрові хвилі даремно біжать з півночі на південь і чекають того потужного вантажообігу, що його може підняти й перекинути могутня Дніпрова течія,

Так, лісостеп увесь залишився позаду. Перед нами справжня степова місцевість, колишнє «дике поле», колишня територія кочовиків-татарів.

Уночі — здалека заграва; палахкотить полум'я й вогні над Кам'янським. Реве, грюкотить і якось особливо скрегоче велетень металюргійний завод, що на ньому працюють понад дванадцять тисяч робітників.

А ранком ми в Дніпропетровському. Це справжнє місто вугілля й металу. Це місто перше на Україні щодо питомої ваги пролетаріяту в загальній кількості людности. І от, коли поминути вугільну куряву й дрібний чорний пил, що осідає в горлі, в очах, на зубах, — у Дніпропетровському на кожному кроці, в кожному прояві зовнішнього життя відчуваєш центр, великий індустріяльний центр, та ще й найважливішої галузі важкої індустрії.

Це можна побачити і на зовнішньому вигляді міста, і його мешканців, а особливо відчути в темпах руху життя а в настроях. Тут ще зайвий раз переконуємся, що не адміністративні вага й не торговельні спроможності є головною запорукою здорового потужного розвитку нашого радянського міста, а міцна ґрунтовна індустріяльна база.

В Дніпропетровському і навколо нього величезні заводи перебудовуються й ширяться, поповнюючи пролетарські лави. В Дніпропетровському розгортається величезне нове житлове будівництво: цілі нові селища чепурних будинків, з рівними вулицями, прекрасними садками й майданчиками повиростали там, де ще недавно були порожні місця, смітники та піщані кучугури. В Дніпропетровському, нарешті, розгортається велика культурна робота й культурно-соціяльне будівництво.

Нам іще хочеться, бодай кількома словами, згадати Дніпропетровський музей, де так багато цікавого зібрано з історії усього краю, а, головне, з історії тієї його частини, куди ми оце простуємо: з історії порогів, Запоріжжя та долішнього Дніпра.

---

У писаних документах людства Дніпро відомий з давніх давен, ще від тих часів, коли спритні торговці-греки, посуваючись берегами Понту Евксинського (Чорного моря), отаборилися на його північному узбережжі, навколо Дніпрового гирла. Тут греки побудували чимало колоній, міст, селищ; тут за короткий час розгорнулася досить таки жива торгівля.

От сюди-то й завітав за 450 років до нашої доби непосидющий Геродот, один з найдавніших істориків європейської цивілізації, а потім докладно розповів у четвертій книжці своєї історії під назвою «Мельпомена» про цю подорож.

Геродот захоплювався Дніпром не менше, ніж наші сучасні туристи, але підступав до справи далеко реальніше, ніж вони. Геродот похвалював тутешній хліб і сіль, трави й худобу і чисті приємні на смак води дніпрові. Для нас цікаво відзначити, що Геродот визнавав Дніпро за судноплавний тільки на відстані сорок день подорожі від моря.

За Геродотом тут були багато інших, що залишили після себе писані пам'ятки. Серед них варто згадати Страбона та Плінія Молодшого (перше століття нашої доби). Вони мало що дають нового, рівняючи до даних Геродотових; варто тільки відзначити вже в них згадку про Дніпрові верхів'я, про шлях до Балтійського моря, вже тоді, очевидячки, випробований і відомий. А в одного з свідків того часу — ритора Діона — слід згадати дуже нехвальну характеристику грецьких торговців, що поводилися тут, як справжні запеклі спекулянти, збуваючи погане ганчір'я й низької якости вино. Для нас зокрема треба відзначити геть в усіх цих стародавніх інформаціях про Дніпро те, що він уже тоді був за велику й надзвичайно важливу торговельну артерію. Ольбія, що її руїни ми тепер розкопуємо, народилася, як торговельне місто. Ще за Геродота Атени через Ольбію одержували чотири мільйони пудів хліба; греки вже тоді торгували рибою, а по цінний бурштин подорожували аж у Балтійське море. Так звана, «цивілізація» посувалася в данім разі в напрямку з півдня на північ; через те кожне хронологічно пізніше джерело дає нові відомості про ріку і людність навколо неї — далі й далі в напрямку північному.

Хочеться окремо зупинитися на дуже докладних відомостях про Дніпро візантійського імператора Костянтина Багрянородного (десяте столліття нашої доби). За шість–сім віків від Діона до Костянтина багато змінилося на Дніпрі й навколо нього. За ці роки вже зникають або занепадають грецькі колонії на Чорному морі, сферу південного Дніпрі займають печеніги, половці та інші кочовики, а далі на півночі в середній течії Дніпровій виростає нова держава — князівство й нове місто Самватас, тобто Київ.

Основне в творі Костянтина Багрянародного — це докладний опис торговельного шляху з півночі аж до Чорного моря. В його творі вже є вказівки про судна, що ходили в Чорне море й далі в Болгарію та Греччину аж з Новгорода, Любеча й Смоленського. Зокрема цей імператор виявив виразно торговельні нахили: він дуже докладно розповідає про організацію та вирядження експедицій із північних країн у Чорне море, відзначає всі місця, де експедиції зупиняються, перевантажуються; без сумніву — все це найбільше його цікавить.

До Костянтина Багрянородного нам доведеться ще повернутися, а тепер ми зупинимося на літописах, наших власних джерелах про Дніпро. В них — цілком природно — про Дніпро пишеться дуже багато; можна скласти цілу розвідку про нього за літописними даними.

Та нам не доведеться ставати на цей шлях. Ми залишимо без розгляду дуже цікаві докладні географічні відомості, відзначивши тільки, що вони незрівняно докладніші, ґрунтовніші й правдивіші, ніж усі чужоземні джерела загалом, бо ж літописи писали люди, що самі це знали й бачили, а не з чужих переказів, як це подибуємо в чужоземних джерелах.

В літописах нас цікавить одне — це роля Дніпра, як торговельного шляху. Це ж бо з літописів пішов крилатий тепер вираз про «путь із варяг в греки», вираз, що зовсім із новим змістом відроджується саме тепер, у зв'язку з будуванням Дніпрельстану.

Літопис так визначає цей шлях:

«І бє путь із варяг в греки і із грек по Днєпру, і вверх Днєпра волок до Ловаті, і по Ловаті вніті в Ілмер озеро великоє, із него же озера потечеть Волхов, і втечеть в озеро великоє Нево, і того озера внідет устіє в море варяжськоє»…

Цей стародавній шлях перетинав цілий суходіл від Чорного моря до Варязького (Балтійського); величезні труднощі — волоки, напади кочовиків, природні страшні перепони,  — ніщо не могло тоді порвати ту торговельну артерію. Не зважаючи на все це, вона існувала, росла, розвивалась.

Крім хліба, воску, меду, хутра, шкіри, соли та худоби був іще один дорогий, хоч і страшний крам, — це раби, невільники, — бранці, або засуджені, дешеві мускулясті робочі руки, що на них був такий ласий тодішній Схід. За ці багатства наші предки діставали, власне кажучи, дурниці: різні предмети розкоші, дорогі тканини, вино… Торг, як бачите, був цілковито невігідний для барбарів і корисний для хитрих «культур-трегерів» греків.

За час з XIII до XVIII віку знову є чимало творів, що висвітлюють (висловлючись сучасною мовою) той чи той бік дніпрової проблеми, знову таки творів здебільшого чужоземний авторів. Серед багатьох згадаймо: Сигизмунда Герберштайна, що двічі їздив послом до Польщі й Москви (1516–1526 р.р.), польського комісара Міхалона Литвина, що перебував 1544 року на Литві й на Україні, посланця до запорожців від імператора Рудольфа II Ериха Лясоту (1594 р.) і нарешті Гільома Левасер де Боплана, автора відомого твору «Опис України», що, як військовий інженер, 17 років перебував на Україні з доручення королів польських. Кожний із них відповідно до своїх завдань та нахилів звертав увагу: чи на торгівлю, чи на побут, чи на природу, чи на щось інше. Герберштайна, скажімо, цікавлять географічні дані; Міхалон Литвин з захопленням розповідає про чудову природу українську, про ліси, степи, безліч тварин, риби та птаства понад Дніпром. Наші природники, коли виступають проти безглуздого нищення тварин і птахів на Україні, ще й досі посилаються на поетичні оповідання Міхалона Литвина. Проте і Герберштайн, і Лясота, і Боплан особливо цікавляться порогами. Рушаймо й ми на пороги, побачимо їх на власні очі.