По незнаних закутках/Порогами
| ◀ Київ–Дніпропетровське | По незнаних закутках Порогами |
Проблема Дніпрельстану ▶ |
|
ПОРОГАМИ.
З Дніпропетровського наш випробований і майже рідний човен самотній повертався на пароплаві в Київ. А ми, як запеклі зрадники, на іншому, чужому, лоцманському човні рушили плавом через пороги.
Уже десьто мало є на Україні письменних людей, які не знали б, що на відстані 65 верстов від Лоцманської Кам'янки Дніпро поперек перетинають десять великих загрозливих для плавання порогів: Кайдацький, Сурський, Лоханський, Звонецький, Ненаситець, Вовнизький, Будило, Лишній, Вільний та Явлений. Знали це добре й ми.
Навмисно не поспішаючи, повільно й помірковано посувались ми крок за кроком від Лоцманської Кам'янки до Кайдацького порога. Зазнавши на ньому доброго прочухана й переляку, ми потім жартома перестрибнули Сурський, за ним Лоханський з скелею Богатир, та Звонецький. Ніби якесь розчарування охоплює всіх нас, старих, досвідчених, Дніпрових веслярів. Бо справді ж, багато жахливіших хвилин зазнавали ми на Дніпрі, коло Києва, в бурю, в повінь. Чомусь здавалося, що на порогах буде могутніше, страшніше, а заразом і небезпечніше. А тут, хоч вода й невисока, а пороги мають досить таки сумирний, несерйозний вигляд. Тим часом ми добре бачимо, якого досконалого знання, сміливости та вміння володіти собою, точно розраховувати кожний рух, вимагають від лоцмана ці з першого погляду «невинні» пороги. Ні, це не жарт через них переїздити!..
Ці міркування рішуче й авторитетно стверджує рев невгамонного Ненаситця, славнозвісного запорозького діда, що з ним вони часто вигравали, як завжди, необачно ризикуючи своїм посіпацьким життям. Саме тут ви відчуваєте всю велич і силу Дніпрової течії та хвиль, саме тут зрозумієте, що людина, коли вона недосвідчена, коли одна діє, — не більше, як комаха на сивій гриві порога. На Ненаситцеві треба обов'язково зупинитися, щоб вивчити й впізнати старого в усій його грізній і непримиреній красі.
Після Ненаситця — вартий уваги тільки Вовнизький поріг, довгий та одноманітний, а решта — Будило, Лишній та Вільний нічого особливого не уявляють, крім хіба відомого Вовчого Горла проти порога Вільного.
А там уже — край порогам, уже — Кічкас, а в Кічкасі й навколо нього — нова доба. А перше, ніж перейти до неї, повинні ми докладніше зупинитися на порогах, бо не будь порогів, не було б і Дніпрельстану.
Для відомого вже нам імператора торговця й письменника, Костянтина Багрянородного пороги були надзвичайно прикрою перешкодою на вигіднім, дешевім шляху до неосвічених, темних, але багатих на цінні речі слов'ян. Перешкода була не стільки в самих порогах, як у тому, що саме навколо порогів на дніпрових берегах професійні вояки-кочовики влаштовували засідки на грецьких крамарів і брали вільною рукою щедрої данини, скільки хотіли, а заміристих греків-мандрівників без вагань і жалю пускали в бурхливі дніпрові хвилі: хай, мовляв, пливуть, звідкіля прийшли.
От-то Костянтин Багрянародний і зупиняється так довго на описові порогів. Хоч саме він і не був тут ніколи, а тим часом, очевидячки, мав добрі інформації: навіть деякі назви його зберіглися за порогами до нашого часу. Оповідання Костянтина Багрянородного таке цікаве, що ми не можемо не подати з нього кілька уривків.
Розповівши про те, що в Києві купці-мореплавці перевантажують крам в однодеревні невеликі човни, а потім кілька день стоять у Вітачеві, чекаючи, доки як найбільше човнів збереться заразом, він далі каже:
«І спочатку припливають до першого порога, що зветься Ессупі, що по роському та слов'янському значить «не спати». Це таке вузьке місце, що не ширше циканістрія (міра довжини — коло 270 футів), посередині ж стремлять скелі —прямовисні та високі, схожі на островки. Вода, вдаряючись у них, бурує, а потім, падаючи долу, створює великий грюкіт та жах. Через те роси не наважуються проходити через них, але, зупинившись поблизу, висажують людей на берег, рештку ж речей залишивши в човнах, голими ногами намацують дно, щоб не спіткнутися на камінні, у той час, як інші тоді відштовхують очепами чардак, корму та облавки човна. З такими застереженнями переходять вони перший поріг через неглибокі прибережні притоки ріки.
Коли перейдуть цього порога, то взявши решту людей з берега, пливуть до другого порога, що по роському зветься Ульворсі, по слов'янському ж Островуніпрах, тобто острів порога. І цей схожий на перший, і переходити через нього дуже важко. Через те, знову висадивши людей, переводять човни, як і раніш. Так само переходять і третій поріг, назвиськом Геландрі, що по слов'янському значить дзвін порога. Потім у такий же спосіб четвертий великий, що зветься по роському Айфар, по слов'янському Неасит, бо птиці-баби (пелікани) гніздують у скелях на порозі. Тут прямо пристають до берега; вибрані люди виходять на беріг і рушають на охорону, і вартують дуже пильно, з огляду на печенігів. Решта ж, узявши з човнів свої речі, ведуть рабів своїх у кайданах берегом, шість тисяч кроків далі, доки не поминуть порога. Потім одні волочать човни, інші несуть на плечах, доки не поминуть порога, а поминувши спускають човни на воду, і, навантаживши знову пливуть.Коли ж дістануться до п'ятого порога, що по роському зветься «Варуфорос», а по слов'янському «Вулнипрах», бо він утворює велике озеро, знову так само через глибокі річні протоки при березі ведуть свої човни, як це робили, переходивши перший та другий поріг, і доходять до шостого, що зветься по роському «Леанті», по слов'янському «Беручі», що визначає кипіння води, і так само переходять через нього. Від цього пливуть до сьомого порогу, що по роському зветься Струвун, а по слов'янському Напрезі, тобто маленький поріг.
…Перепливши пороги, торговці досягають так званого Крарійського перевозу… Приходять сюди печеніги й нападають на росів».
Оповідання Костянтина Багрянородного закінчується описом жертов — живих півнів — під великим дубом на острові святого Григора, подячних жертов за звільнення від смертної небезпеки, бо за цим островом печеніги вже не нападають на подорожніх.
Коли відкинути з цього оповідання деякий елемент перебільшення, що утворювався під впливом багатьох переказів, то ми маємо досить цікаву й правдиву картину. І суть тут не в тому, що чимало назов збереглися до наших часів, а решта, очевидно, перекручені через словесну передачу людей, що не знали тутешніх мов. Бо ж не важко впізнати в Геляндрі (дзвін порога) — Дзвонецький, а Айфарі (неасит) — Ненаситця, у Варуфоросі (Вулніпрах) — Вовнізький; тепер уже вважають за доведене, що Крарійський перевіз — це Кічкас, а острів Святого Григора — Хортиця. Суть, безперечно, не в цьому. Нас в даному разі цікавить такий звичайний, буденний, простий погляд на той живий крам, що возили колись великим дніпровим шляхом.
Єй, не треба багато фантазії, щоб уявити собі з поміркованих скупих слів грецького імператора досить таки ефектну картину. На бурхливі, ревучі, піною й хвилями вкриті пороги сходять з гори рікою величезна валка човнів — галаслива рухлява, барвиста. Ідуть заповзяті, відважні купці, їдуть у далеку подорож, що віщує великі прибутки. Чимало краму всякого везуть вони аж за море, а серед того краму найцінніший — раби, єдині в цій веселій валці мовчазні, похмурі, сумні.Уявіть собі: сяє й гріє лагідне українське сонце, гуде-реве сивий довгобородий дід Ненаситець, загадково-сердито поглядають сиві круті скелі. Над скелями й водою літають великі чудернацькі птахи-баби, потривожені цим галасливим збіговиськом. А далі берегом, вузькими стежками, серед скель та круч ідуть і дзвенять кайданами раби. Переважно здорові, дужі чоловіки та вродливі молоді дівчата й жінки, бо тільки чоловіча сила й жіноча врода мали тоді ціну. Тільки їх, а не стару, безсилу каліч варто було возити так далеко на продаж.
Хто вони?… Це, очевидячки, була військова здобич — бранці й бранки, або просто віддані в рабство за тодішніми законами за борги чи за провини.
Ідуть похмурі раби і думають про те, що їх чекає. Продаж у неволю, важка праця, гніт та поневіряння.
Пестить землю сонце. Реве Ненаситець. Понуро ступають раби, оточені вартою. Дзвенять кайдани й точаться в похилених головах безсилі думки про волю, про помсту. В цей момент з нелюдським ревом і криком, немов якісь чорти, налітає на конях орда печенігів — трощать, колють, рубають, нищать.
І через декілька хвилин летять у дніпрові піняві хвилі голови недавніх веселих торговців господарів, що вперто боронили свій крам, а решта їх, закута вже поруч із своїми ще недавно рабами, а нині товаришами, ідуть похмуро по колючих степових просторах, кудись у безвість, у неволю…
Погодьтеся, що для такої картини не треба надто багато фантазії…
А тепер нам доведеться здорово стрибнути в напрямі від давнини до пізніших часів, і зупинитися на половині XVII століття.
Гільом Левассер де-Боплан належав до французьких «шукачів пригод», що за тих часів подавалися по щастя в нові недосліджені країни. Боплан, людина освічена, служив у польському війську, як старший капітан гарматник і королівський інженер. Він сімнадцять років прожив на Україні, будував селища й фортеці, воював з козаками, а потім, повернувшись додому, написав свого «Описа України», складав протягом восьми років мапи недосліджених земель і з уклінними присвятами підносив усе королеві польському, не двозначно натякаючи на реальні компенсації.
Латинське прислів'я каже, що «книжки мають свою долю». Але це твердження можна на багато поширити. Мають свою долю не тільки книжки, а й мапи, і фортеці.
У 1635 році досвідчений військовий інженер Боплан будує біля першого — Кайдацького порога фортецю Кодак. Думка була цілком ясна й зрозуміла. Треба було мати на тільки пильне око, щоб стежити за таким непевним і зрадливим елементом, як запорожці, а ще й твердого дужого кулака, щоб часами при потребі боляче ним стукнути. І життя якнайблискучіше ствердило правдивість цих міркувань, правда, що спочатку не в пляні сподіванок інженера Боплана та його патрона гетьмана Конецпольського. Сам Боплан досить спокійно й поважно про це розповідає:
«Тут існує фортеця, що я її заклав у липні 1635 року; а в наступному ж серпні, коли я від'їхав, якийсь Сулима, ватажок повсталих козаків, повернувшись з морського походу й побачивши, що фортеця перешкоджає йому повернутися до-дому захопив її зненацька, порубав усю залогу, що становила приблизно двіста чоловіка… Потім Сулима… повернувся з козаками на Запоріжжя. Проте вони не довго володіли цією фортецею, бо незабаром її обложили інші вірні козаки з наказу великого Конецпольського, краківського кастеляна. Нарешті цього ватажка повстанців узяли в полон, разом з товаришами завезли в Варшаву і там скарали на смерть, порубавши кожного на четверо».
Цей бурхливий і кривавий початок був справді тільки скромним початком, бо в цім неначе забутому, нецікавому закуткові точилася невпинна боротьба увесь короткий час до 1709 року, коли воєвода Яковлев, з наказу Петрового, захопив, спалив і остаточно зруйнував Кодацьку фортецю.
Отож «мають свою долю книги й мапи». Бопланів «Опис України», а також його мапи, не один раз видані старанно й художньо, збереглися до наших часів і вважаються за цінний документ. Але «мають свою долю й фортеці». Від Бопланового Кодака залишилися тільки земляні насипи; роля їхня досить скромна. Вони залишаються спеціяльно, щоб викликати кілька співчутливих зідхань від туристів, ласих до старої запорозької романтики.
Із Бопланового опису видно, що він виїздив на південь тільки до фортеці, але з чужих слів він докладно й досить правдиво описує Дніпрові пороги, береги й острови аж до самого моря. Варто тут відзначити, що й за часів Бопланових, як він сам лише, «в околицях порогів подорож із сотнею, ба навіть тисячею чоловіка небезпечна; ціле військо мусить іти степом, та ще й добре вишиковане: бо татари, не маючи постійного житла на просторих дніпрових рівнинах, раз-у-раз мандрують тут з загонами по п'ять, шість ба навіть десять тисяч вершників».
Становище, як видно, мало чим змінилося за цілих сім століть, від Костянтина до Боплана. Дніпро й далі залишався великим торговельним шляхом, і ця жвава артерія, якою ввесь час пересувалися люди й крам, ввесь час притягала до себе шукачів легкої поживи, а таке зручне місце, як пороги, де подорожнім обов'язково треба було виходити на беріг, і далі було для них загрозливою пасткою.
Але незабаром становище починає змінятися радикально, саме з того часу, коли починається колонізація українських степів, коли Потьомкин, шукаючи нових просторів для цариці-коханки, незграбно і похапцем береться будувати «Новоросію». З цього довгого, але послідовного процесу варто відзначити кілька дат.
У 1775 році Текелій остаточно зруйнував Січ; у 1783 році до Росії приєднано Крим; у 1784 році починають будувати цілу лінію фортець, щоб оборонити новоздобуті степи від Туреччини й Польщі; того ж 1784 року Потьомкин наказує будувати на місці Запорізького селища Половиці, на крутих мальовничих дніпрових берегах, — місто Катеринослав, що мало уславити царицю на ввесь світ.
Ні Потьомкин, ні Катерина, звісно, і гадки не мали про вугільні й рудні поклади навколо цих місцевостей. Для них принадою були степові простори та Дніпро з його виходом у Чорне море, як прекрасний вигідний шлях і на Схід, і в Европу. А перепоною для повного використання цього шляху були ті таки пороги.
Не було вже печенігів і татарів — одійшли вони з тутешньої арени в безвість. Але широке, реґулярне судноплавство й далі було неможливе, бо залишилася непроможна перепона довжиною коло 62 кілометрів, перепона для переходу суден із середнього Дніпра в долішній, і ще більша — для суден, що мали йти з моря в глибину країни. І через те півтора чи два століття збігають у шуканнях способів знешкодити пороги.
Ще Петро, кажуть, цікавився розчищенням дніпрового річища на порогах. Принаймні академік Зуєв у своїх мандрівних нотатках (р. 1787) так говорить:
«Истребление таковаго по реке неудобства от порогов, в разсуждении плавания, было в мыслях и у блаженной памяти Петра великого; но сей государь, будучи занят другими делами и видя, что по тогдашнему времени еще нельзя России надеяться той пользы, какой бы от толикого труда ожидать надлежало, начатое чищение оставил».
Цей таки Зуєв був свідком, як полковник Фадеєв, з доручення Потьомкина зривав порохом каміння на порогах, розчищаючи ходи, і збудував обхідну кам'яну канаву на Ненаситцеві.
Після подорожі Катерини Дніпром з Києва аж до Половиці і через пороги, цю справу 1795 року було доручено інженерові Франсуа де-Воланові. Він побудував обкладені камінням ходи через пороги. Після нього ці роботи ввесь час продовжуються з перервами, але бажаного ефекта не дають. За Миколи першого одинадцять років будують канави на порогах. Вони досягають довжини в дві тисячі сажнів; на цю справу до 1872 року витрачають до двох мільйонів карбованців, але судноплавство немає даних для розвитку, бо немає безпечного шляху через пороги.
Ми не будемо докладно зупинятися на всіх подробицях відомчого прожектьорства щодо опанування порогів на протязі цілого XIX століття. Досить згадати найголовніші моменти. У 1873 році було розроблено проект шлюзування порогів, передбачалося збудувати 780 сажнів шлюзів загальною вартістю 10 мільйонів карбованців. Цей проект так і не було реалізовано. Зате зробили спроби в 1870 році втягти судна через пороги проти води так званою туєрною тягою, тобто з допомогою парових суден, але спроби були невдалі. У 90-х роках міністерство шляхів уже ставило питання про відновлення в нових формах старого шляху «із варяг в греки», тобто Балтійсько-Чорноморського суцільного водяного шляху, але всі до одного проекти, а їх було чимало, залишилися на паперах, у теках міністерських канцелярій. А проблема порогів до революції так і залишилася нерозв'язана. Бо не можна ж вважати за розв'язання проблеми переведення суден і плотів через пороги, головне, тільки за водою, з допомогою кам'янських лоцманів.
Донедавна вважали, що та гірська смуга, яка перетинає всю Україну від Волині аж до Маріюполя й Кам'яних Могил, а зокрема дніпрове річище від Дніпропетровського до Маріенталя, смуга на 62 верстви завширшки, є відрогом Карпатського кряжа. Тепер уже доводять, що це пасмо далеко давнішого походження, ніж Карпати, і нічого спільного з ними не має. Для нашого викладу суперечливість цих двох поглядів не має великого значіння. Нам тільки на закінчення справи з порогами в цьому пляні треба додати одне число: спад води на всій смузі порогів становить пересічно 15,72 сажнів.