Пригоди Гека Фінна/XI. За нами женуться
| ◀ X. Змія. Я стаю дівчиною | Пригоди Гека Фінна пер.: Н. Грінченко XI. За нами женуться |
XII. Пливемо річкою ▶ |
|
— Увіходь, — промовила жінка. Я увійшов.
— Сядь.
Я сів. Вона оглянула мене з гори до низу своїми маненькими блискучими оченятами.
— Як тебе звуть? — спитала вона.— Сара Вільямс.
— А де ж ти живеш? Може тут десь поблизу?
— Ні, ма-м. В Гукервіллі, за сім миль звідси. Я йшла всю дорогу пішки і втомилася.
— Та вже мабуть і виголодалася. Стривай, я пошукаю тобі чогось попоїсти.
— Ні, ма-м, Їсти я не хочу, я дуже виголодалась і зайшла на ферму за милю звідси, — ось через віщо я так спізнилася. Мама лежить хвора, грошей у неї немає ні шеляга, от я й прийшла, щоб сказати про це дядькові Абнерові Мурові. Мама каже, що він живе десь у верхній частині міста. Я тут уперше… А ви його знаєте?
— Ні, але ж я тут мало кого знаю. Ще немає двох тижнів, як ми тут живемо. До верхньої частини міста досить далеко. Краще зоставайся тут ночувати. Скидай бриля.
— Ні — сказав я, — мені аби трошки відпочити, то я й піду далі. Я не боюся темряви.
Вона сказала, що не пустить мене саму, а от скоро її чоловік вернеться, то й проведе мене. Потім вона почала оповідати про свого чоловіка, про всіх своїх кревних та про те, як їм перше добре жилося і яку вони дурницю зробили, що переїхали до цього невеличкого міста, — та й забалакала, забалакала… Я вже почав був боятися, чи не зробив і я дурниці, зайшовши сюди, щоб довідатися, що робиться в городі. Коли це, нарешті, вона почала розмову про душогубство та про батька, і тоді я згоден був слухати — хто й зна поки, як вона цокоче. Вона росказала мені, як Том Сойєр та я знайшли скарб, аж шість тисяч (вона запевняла, що десять), росказала все про батька, змалювала, що це за цяця та що я за цяця; нарешті почала про те, як мене вбито.
— Та хто ж убив? — спитав я. — У нас у Гукервіллі багато про це говорено, але ми так і не довідалися, хто вбив Гека Фінна.
— Ну, признатися по правді, багато людей хотіли б докопатись хто саме душогуб. Деякі думають, що старий Фінн це сам зробив.
— Ні! не може бути!
— Спершу мало не всі так думали. За малим не зробили з ним по закону Лінча. Та потім одмінили думку і рішили, що це зробив один негр-утікач, Джім…
— Як, він?!..
Я прикусив язика, зміркувши, що краще помовчати. А вона цокотіла далі, наче не помічаючи, що я її перепинив.
— Негр утік саме в ту ніч, як Гека Фінна вбито. Тому, хто його піймає, — призначено надгороду — триста долларів. І за старого Фінна теж визначено надгороду — двісті долларів. Він, бачиш, з'явився в місті вранці після того, як Гека вбито, і сам оповідав про цей випадок, потім їздив укупі з усіма на пароході шукати трупа, — так неначе все нічого. Вже над вечір кинулись по його, щоб учинити над ним самосуд, аж тільки його й бачили. Ну, а другого дня, як виявилося, що негр утік, на його й звернули душогубство. Тим часом, поки про це базікали, старий Фінн убігає до судді Тачера, бешкетує, кричить, щоб йому дано грошей на те, щоб шукати негра по всьому Іллінойсові. Суддя дав йому трохи грошей, але того ж вечора він напився п'яний і вештався до півночі з двома якимись непевними парубками, а потім зник укупі з ними. З того часу його так і не видко, та ніхто й не думає, щоб він вернувся тепер, у гарячий час: багато є людей певних, що це він сам убив свого синочка, підстроївши все так, щоб можно було подумати, ніби це зробили розбійники, та щоб потім удержати Гекови гроші, не позиваючись. Кажуть, що од його можно цього сподіватися. Хитра падлюка! Як що він не вернеться з рік, то все скінчиться за-для його щасливо. Адже проти його немає ніяхих прямих доводів, — це відразу видко; тоді все втихомириться і він спокійненько забере собі грошики!
— І я так саме думаю, ма-м! Мені здається, що це дуже можливо. А на негра тепер уже не думають?
— О ні, не всі. Дехто ще думає, що це він зробив. Ну, та тепер уже скоро й негра матимуть у руках, — може він зо страху признається.
— Як, хиба й досі його шукають?
— Ах ти ж дурненька! Та хиба ж триста долларів долі валяються? Не що дня можно їх знайти. Думають, що негр десь тут недалеко сховався, я й сама так думаю, але умисне про це не базікаю. Недавно я розмовляла з одним старим подружжям, — вони живуть тут недалеко в халупці, — так от вони кажуть між иншим, що навряд, щоб хто бував коли на тому острові навпроти, що зветься Джексонів острів. Я питала, чи там живе хто. — Ні, нікого. Я замовкла, але нишком усе про це думала. — Я мало не зовсім певна, що перед двома днями бачила там на розі дим, — гляди, що може це негр там ховається. В усякому разі, варто б там пошукати. Потім я вже диму не бачила, — мабуть негр пішов звідти, як що це був він. Але мій чоловік усе таки там пошукає, він та ще один. Його не було дома, він їздив, бо мав деякі справи, але сьогодня вернувся і я йому все росказала.
Мені стало так ніяково, що я не міг тихо сидіти і неспокійно ворушив руками; потім збентежено узяв із столу голку та й почав затягати в неї нитку. Руки в мене тремтіли і з мого заміру нічого не виходило. Жінка замовкла, я підвів на неї очі, — вона пильно дивилася на мене, злехка всміхаючись. Я положив назад голку з ниткою , і вдав ніби цікаво її слухаю, — та чи ж можна було не зацікавитися?
— Триста долларів, — от так сила грошей! — промовив я. — Як би це моїй мамі досталося! А що ваш чоловік сьогодні туди поїде?..
— А як же, неодмінно. Він пішов тепер до міста з тим другим про якого я тобі говорила, щоб добути човна та позичити в когось, як що можна, ще одну рушницю. Вони поїдуть після півночі.
— А чи не краще б їм підождати до світу, — тоді видніше?
— Воно так, але ж і негрові тоді видніше буде. А після півночі він напевне засне то їм зручніше буде тоді прокрастися лісом і знайти в темряві його багаття, як що він його запалив.
— Про це я й не подумала.
Жінка знову глянула на мене і мені стало дуже ніяково. Трохи згодом вона спитала:
— Як тебе звуть, дитинко? Я забула.
— М… Мері.. Вільямс.
Я відразу згадав, що вперше я сказав якесь инше ім'я, неначе б то Сара, — я збентежився і боявся, що вона це помітить. Мені страшенно хотілося, щоб господиня що-небудь сказала і що довше вона мовчала, то більше я збентежувався.
— А мені здалося, дитинко, — промовила вона нарешті, — що ти спершу казала: Сара.
— Еге, ма-м, не правда. Сара-Мері Вільямс. Сара моє перше ім'я. Дехто зве мене Сарою, а дехто Мері.
— Справді?
— Еге, ма-м…
Мені трохи полекшало на серці, але все ж хотілося швидче вирватися звідси. Я не зважувався підвести очей.
Господиня почала бідкатися та жалітися, які тепер тяжкі часи; говорила про те, як убого доводиться їм жити, як у цій халабуді пацюки хазяйнують, немов у себе дома, і ще багато такого ж. Я трохи підбадьорився. Що до пацюків, то це була правда. Що хвилини з щілин витикалися пацючі пички. Вона оповідала, що як зостається сама в хаті, то їй завсігди доводиться мати біля себе щось важке, щоб кидати на пацюків, а то вони не дають їй спокою, кляті! Вона показала шматок свинцю, ним вона звичайно досить добре влучає, але перед двома чи трьома днями ростягла собі жилу в руці і тепер не може кидати. Одначе вона підождала, поки буде зручно, і спробувала кинути свинець на пацюка, але не влучила і крикнула „ох!“ з болю. Вона звеліла, щоб я спробував удруге. Мені хотілося втікти, поки не вернувся старий, але зрозуміло — я цього не виявив, а взяв свинець і першого пацюка, що виткнув ніс, так добре гупнув, що він ледве з ногами втік. Господиня похвалила мене за зручність і сказала, що має надію, що другого пацюка я напевне вб'ю. Вона підняла шматочок свинцю, потім принесла моток пряжі і звеліла мені помогти їй мотати нитки. Я роспірчив руки, і вона наділа на їх моток, базікаючи про свої справи.
— А ти не проґав пацюків, — зненацька зауважила вона. — Краще держи свинець на поготові.
Вона кинула мени грудку на коліна. Я швидко зсунув ноги докупи, а вона все говорила, не змовкаючи. Коли це вона зняла пряжу в мене з рук, зазирнула мені в вічі, та так ласкаво, і сказала:
— Ну, признавайся ж — як тебе справді звуть?
— Щ-що таке, ма-м?..
— Ну, еге ж, як тебе звуть? Білль, чи Том, чи може Боб?
Я затремтів увесь, не знаючи, куди дітися.
— Що ви, добродійко, не смійтеся з бідної дівчинки, — пробубонів я, — як що я вам перешкожаю, то я…
— Годі тобі. Сядь і сиди тихо. Я тобі не зроблю нічого злого і не викажу на тебе. Ти тільки роскажи мені свою таємницю, звірься мені. Я не скажу нікому та ще й допоможу тобі. І старий мій допоможе, коли хочеш. Я знаю, ти напевне був підмайстром та втік — от і все. Ну, то й що з того? Тут немає нічого поганого. З тобою запевне погано поводились, а ти взяв та й утік. Бог з тобою, дитино, я тебе не зрадю. Роскажи мені всю правду, будь розумною дитиною!
Я засоромився і признався, що справді нема чого далі грати кумедію; краще звіритися та покаятися у всьому, аби тільки вона нікому не росказала. Я сказав їй, що я сирота, батько та мати в мене померли; от і віддано мене до сердитого старого фермера за тридцять миль звідси; він поводився зо мною так жорстоко, що в мене не стало терпцю; я скористувався з того, що його не було дома, потяг деяку одежу в його дочки і втік; за три ночі я пройшов тридцять миль. Вночі я йшов, а вдень спав, сховавшися; я взяв із собою з дому торбу з хлібом та з м'ясом і цим жив усю дорогу. Тепер я маю надію, що дядько Абнер Мур заступиться за мене, — я за цим і прийшов у цей город Гошен.
— Гошен, дитинко? Та це зовсім не Гошен, а Пітерсборо. Гошен за десять миль вище. Хто тобі сказав, що це Гошен?
— Той чоловік, що я його зустрів сьогодні світом. Дійдеш, каже, до роспуття, там і звертай праворуч, миль за п'ять звідки й буде Гошен.
— Він був п'яний мабуть, або вмисне дурив тебе.— Правда, він скидався на п'яного, та тепер уже все одно, нема чого говорити. Піду далі, то до світу дійду до Гошена.
— Постривай хвилинку. Я тобі дам трохи попоїсти. Здасться в дорозі.
Вона приготувала мені їжу та й каже:
— А ну, скажи мені, хлопче, — як що корова лежить на землі, то як вона вставатиме — спершу задом, чи передом?
— Задом, ма-м.
— Ну, а кінь?
— Передніми ногами.
— З якого боку на дереві більше моху росте?
— З північного.
— А як що п'ятнадцять корів пасуться на шпилику, то скільки їсть траву, повернувшися головами в один бік?
— Усі п'ятнадцять, ма-м.
— Добре. Видко, що ти жив на селі. А я думала вже, чи не хочеш ти знову мене одурити. Як же тебе справді звуть?
— Джордж Пітере.
— Добре ж пам'ятай своє ім'я, Джордже. Не забувай його й не кажи, як тебе піймають, що тебе звуть Олександром, а потім Джорджем-Олександром. Та гляди, не попадайся ти на очі жінкам у такому вбранні. Ти погано вдаєш дівчинку; ну, та чоловіків ти може й можеш іще одурити. Та ще ось що: як утягаєш нитку в голку, так не сунь вушко на нитку, а держи голку так, щоб вона не ворушилася, та й затягай у неї нитку, — так роблять жінки а мужчини завсігди навпаки. Та ще як що кидаєш чимсь на пацюка або на що инше, то ставай навспинячки, піднімай руку, як тільки можеш високо і не влучай на цілий сажень. Кидай, випроставши руку так, як кидають дівчата, а не з ліктя, як хлопці роблять. Та ще знай, що коли дівчинка силкується піймати собі щось на коліна, то вона розсуває їх, а не зсуває, — так, як ти тільки що зробив, ловлячи свинець. Я зараз же догадалася, що ти хлопець, як побачила, що ти не вмієш утягти нитку в голку, а останні прикмети тільки більше мене впевнили. Ну, а тепер іди з Богом до свого дядька, Саро-Мері Вільямс, Джордже-Олександре Пітерсе, і як що трапиться тобі яке лихо, то сповісти добродійку Джудіту Лофтус — це я; силкуватимуся тобі помогти. Йди увесь час по-над берегом, та вдруге бери з собою панчохи та черевики. Тут на шляху каміння і ти зраниш собі ноги, поки дійдеш до Гошена.
Пройшовши берегом сажень двадцять п'ять, я вернувся назад до того місця, де прив'язаний був мій човен. Я поспішаючися вскочив у його, поплив угору та й переїхав на другий бік. Брилик свій я скинув, бо мені вже не треба було ховатись. Опинившися насеред річки, я почув, що дзвонить годинник, спинився і нашорошив вуха: на воді згук був не голосний, але виразний; продзвонило одинадцять. Допливши до острова, я не спинився навіть, щоб одпочити, хоча добре задихався, а кинувся просто до лісу, туди, де був мій колишній табір, і запалив ясне багаття на високому сухому місці.
Потім я знову стрибнув у човен і поплив до нашого місця на півтори милі нижче, поспішаючися скільки ставало сили. Я пристав, кинувся лісом до шпиля і просто в печерю. Джім міцно спав. Я збудив його.
— Уставай швидче, Джіме! Не можно гаятися ні хвилини! За нами женуться!
Джім не роспитувався, навіть не промовив ні слова; але з того як він страшенно поспішався, видко було, як він злякавсь. Тим часом ми перетягли все наше збіжжя на плит і зібралися вивести його з затоки, що ховалася в вербах. Найсамперед ми погасили вогонь біля печері і вже потім не світили навіть свічки.
Я відплив трохи в човні від берега й озирнувся навкруги — не видко нічого, та коли б і був який човен на річці — я не міг би його побачити: панувала темрява, тільки зорі ледві блимали на небі. Ми випливли на плиту та й попливли в затінку проз острів, серед мертвої тиші, не говорячи й слова.