Пригоди Гека Фінна/X. Змія. Я стаю дівчиною
| ◀ IX. Печеря і хата на воді | Пригоди Гека Фінна пер.: Н. Грінченко X. Змія. Я стаю дівчиною |
XI. За нами женуться ▶ |
|
Після снідання, я був почав розмову про мертв'яка і силкувався догадатися, як його вбито, але Джім звелів мовчати. Не добре, каже, про це розмовляти: з цього може вийти нам якесь лихо, або гляди ще мертв'як почне вночі приходити. Поки покійника не поховано, він залюбки блукає по світу, охочіше ніж инший, що лежить собі в ямі зручно та спокійно. Мені здалося, що він має рацію, і я не протестував; але в душі не міг про це не думати; мені страшенно хотілося довідатися, хто застрелив чоловіка і нащо це зроблено?..
Роздивляючися нашу здобич, ми знайшли вісім срібних долларів, зашитих у підкладці старого сукняного пальто. Джім думав, що ті, що жили в хаті, запевне вкрали пальто, бо инакше, знаючи, що там гроші, вони б його не зоставили. Я зауважив, що це мабуть вони вбили того чоловіка, — але про це Джім не хотів більше розмовляти.
— От ти все боїшся, що з цього вийде якесь нещастя, — сказав я, — а чи не те саме говорив ти недавно, як я приніс шкуру із змії, що найшов на горі? Ти запевняв, що нема нічого гіршого на світі, як торкнутися до зміячої шкури, — неминуче трапиться щось погане. А що ж справді сталося? Ми набрали купу всякої всячини, та ще й вісім долларів на додачу. Хотів би я, щоб що-дня траплялося таке нещастя, Джіме!
— Це ще нічого не доводить, голубчику, ще рано радіти: буде ще лихо — буде, згадаєш моє слово…
І справді трапилося лихо. Розмова ця була у вівторок, а в п'ятницю після обід ми лежали собі на траві вгорі на шпилі; коли це нам не стало тютюну. Я пішов по його в печерю й зустрів грімучу змію. Я зараз же вбив її й положив біля Джімового ліжка неначе живу; мені було чудно, як я думав, що Джім її побачить і страшенно перелякається. Добре, — до ночі я зовсім забув про змію; Джім кинувся на свою ковдру, а я тим часом викрешував вогню, — дивлюсь: де не взялася друга змія і вкусила Джіма.
Він скочив, кричучи. Перше, що ми побачили при світі, — це була змія, що хотіла вкусити вдруге. Я в одну мить убив її палицею, а Джім схопив батькову сулію і кинувся смоктати горілку. Він був босий і змія вкусила його саме за п'яту. В усьому був я винен, — ну треба ж бути таким дурнем, щоб не пам'ятати, що де б ні кинув мертву змію — її самиця, або самець неминуче прилізе на те місце. Джім звелів мені одрубати в змії голову і викинути її; потім зняти із змії шкуру і засмажити шматочок м'яса. Я зробив так, а він іззів смажене м'ясо, говорячи, що це поможе йому одужати. Він звелів мені зняти брязкальця з змії і прив'язати йому їх до рук. І це помага. Тоді я заспокоївся й повикидав швидче обох змій у кущі — не хотілося мені, щоб Джім знав, що це я у всьому винен.
Джім усе смоктав із пляшки, иноді він кидав пити, стрибав по печері та вив; потім знову припадав до шийки. Нога в його добре роспухла. Потроху горілка почала його брати; що до мене, то я згодився б краще, щоб мене вкусила змія, ніж напитися п'яним — так, як батько.
Джім пролежав четверо суток. Потім опух почав потроху спадати, і він устав здоровісінький. Я дав собі слово, що зроду-звіку не доторкнуся до зміячої шкури, — тепер я вже знаю, що з цього буває! Джім має надію, що другим разом я вже йому повірю. Торкаючись до зміячої шкури, таку наженеш на себе халепу, що страх! Може це ще нам і не кінець! Уже в сто разів краще, каже, побачити молодика через ліве плече, ніж доторкнутися рукою до зміячої шкури. Я сам починав так саме думати, хоча був певний, що нема на світі гіршого лиха та нерозумнішого вчинку, як дивитися на молодик через ліве плече. Дід Ганк Бенкер одного разу зробив так і навіть хвалився цим, а от — не минуло ще й двох років як він одного разу, напившись п'яний, упав з башти й так побився, що став немов млинець; замість труни його положено між двома дверима та так і поховано, — я сам цього не бачив, але батько мені росказував. От як воно, а все того, що дивився на місяць через ліве плече, немов дурень який!
Дні минали за днями і річка знову стала така, як звичайно. Тоді ми почепили на гачок цілого трусика, обідравши спершу з його шкуру, кинули його в воду і піймали рибу-кішку завбільшки з людину, — завдовшки вона футів із шість, а важила більше, як триста хунтів. Звісно, ми не могли її витягти, — вона стягла б нас у воду. От ми й сиділи та дивилися, як вона билася та рвалася, аж поки заснула. У шлункові в неї ми знайшли мідяний ґудзик, якусь круглу кулю та безліч усякого сміття. Кулю розрубали сокирою і знайшли в середині скалку. Джім говорить, що це вона довго пробула в рибі і через те зробилась твердою кулею. Риба була величезна, — хто й зна, чи другу таку ловлено коли в Міссісіпі. Джім запевняв, що ніколи не бачив такої великої. Чимало дано б за неї в городі! Таку рибу звичайно продають на базарі хунтами, кожен купує собі шматок. М'ясо в неї біле, як сніг, і дуже смашне, як що його засмажити.
Другого ранку я зауважив Джімові, що стає нудно, — добре було б якось розважитись. Чи не майнути нам на той беріг — подивитися, що там робиться? Джімові ця думка сподобалася, але він порадив мені йти тоді, як смеркне, та й то добре оглядатися. Розміркувавши гаразд, він порадив мені взяти якусь із старих суконь і вдягтися за дівчинку. Ну, це думка не погана! Ми взяли одну перкалеву сукню, вкоротили її трошки, я засукав собі штани по коліна і тоді надів її. Джім позастебав із заду гаплички і стало дуже добре вбрання. На голову я надів чепець, щоб не пекло сонце, і обличча моє виглядало з його немов з будки. Джім присягався, що ніхто мене не пізнає, навіть удень. Я увесь день ходив у цьому вбранні, щоб звикнути, і на прикінці став почувати себе досить зручно, тільки Джім зауважив мені, що хода в мене зовсім не така, як у дівчинки. Та ще ось що: треба одвикнути піднімати спідницю, щоб закладати руки в кишені в штанях. Я це взяв до уваги і стало далеко краще.
Ледві тільки смерклося, я поплив човном до Іллінойсу. Хотів я пристати трошки нижче за пристань, але вода знесла мене аж до другого кінця города. Нема чого робити, я прив'язав човен і пішов берегом. У маненькій хатинці, де вже давно ніхто не жив, блимав вогник; дивно, хто б там міг оселитися? Підійшовши нишком, я зазирнув у вікно. Жінка років сорока плела панчоху край соснового столу, на якому горіла свічка. Обличча її було мені не знайоме, мабуть вона чужа, звідкись приїхала, бо на ціле мисто не було ні одної людини, щоб я її не знав, немов свої п'ять пальців. Це ще щастя, а то я вже почав був каятися, що прийшов: адже знайомі могли пізнати мій голос і догадатися, хто̀ я. Але як що ця жінка пробула в такому невеличкому місті хоч два дні — вона вже може росказати мені все, що мені треба знати. Я постукав у двері, силкуючись не забувати, що я дівчина.