Перейти до вмісту

Пригоди Гека Фінна/XVIII. Родова ворожнеча

Матеріал з Вікіджерел
Пригоди Гека Фінна
Марк Твен
пер.: Н. Грінченко

XVIII. Родова ворожнеча
Київ: «ВІК», 1908
XVIII. Родова ворожнеча.

Як бачите, полковник Гренджерфорд був справжній джентльмен, джентльмен з голови й до п'ят. І вся його сем'я була така. Він походив з панського роду, а це, кажуть, так саме важно за-для людини, як порода за-для коня — мені говорила вдова Дуглас, а про неї вже ніхто не скаже, що вона не найбільша аристократка в нас у городі. Батько теж уважав, що дуже важно походити з панського роду, хоча в його самого було стільки ж аристократизму, як у якого карася. Полковник був дуже високий на зріст і худий, обличча в його було смагляво-бліде, не було на йому й трішечки нічого рожевого. Щоранку він акуратно голив свої бліді щоки; губи в його були тонкі-тонкі, ніздрі теж; ніс орлиний, а до цього ще брови нависали, а чорні очі глибоко позападали. Лоб у його був високий, волосся чорне, пряме та довге, спадало аж на плечі, а рукі тонкі, ніжні; щодня він брав білу сорочку та літню одежу, що аж блищала, така була чиста. У неділю він одягав синій фрак із мідяними ґудзиками. У його була палиця з червоного дерева із срібною головкою. Лехковажности та веселости в його не було ні трохи і він ніколи не говорив голосно. Але він мав добру душу, — про це кожен міг одразу догадатися. Кожен, побачивши його, сказав би, що такому чоловікові можно вірити. Иноді він усміхався, — це була така добра усмішка! Але як він випростувався, немов палиця, і з під навислих брів блискала блискавка гніву, то кожен ладен був піти крізь землю. Йому ніколи не доводилося робити комусь увагу за недобре поводіння, — при йому всі поводилися пристойно. До того ж усі любили, як він був серед їх: він був немов ясне сонечко, або гарна година. Але як він гнівався і ставав немов чорна хмара, усе ставало темне навкруги. Та одного грізного погляду було досить: усі знали, що принаймні тиждень після цього ніхто нічого поганого не зробить.

Уранці, як він та стара пані приходили вниз, уся сем'я зараз же схоплювалася з місць, щоб поздоровкатися з ними, й не сідала, аж поки посідають старі. Потім Том та Боб підходили до шахви, де стояли графини, наливали в чарку гіркої настоянки й підносили старому. Він ждав, поки Боб та Том поналивають собі чарки, тоді ті кланялися, говорячи: „За ваше здоров'я, пане й пані!“ Старі теж кланялись і дякували, і всі троє пили. Часто Боб та Том підливали ложку води на сахарь з решткою віскі та яблушної настоянки і давали нам з Беком, то й ми пили за здоров'я старих.

Боб був старший, а Том менчий. Обидва високі, гарні, плечисті, з смаглявими обличчами, довгими чорними кучерями та чорними очима. Вони вбіралися так саме, як і старі — у білу літню одежу, а на головах носили панамські брилі з широкими крисами.

За їх менша була панна Шарлота, що мала двадцять п'ять років. Це висока, горда, велична дівчина, добра, як янгол, поки її не розгнівано; але розгнівавшися, вона кидала такі погляди, що ставало страшно — цілком як її батько. Вона була красуня.

Гарна була й друга сестра, панна Софія, тільки зовсім по инакшому: добра, тиха, як голубка; вона мала всього двадцять років.

Кожен член сем'ї мав свого негра до послуг, навіть я й Бек. У мого негра зоставалося страшенно багато вільного часу, — адже я не звик, щоб инші робили щось за мене. За те Беків негр бігав мало не ввесь день.

З оцих особ і складалася тепер сем'я; але перше їх було більше. Ще троє синів було вбито, а дочка Еммеліна вмерла.

Старий джентльмен мав кілька ферм та більш як сто негрів.

Иноді до нас приїздили гості верхи за десять-п'ятнадцять миль і гостювали цілий тиждень. Тоді роблено гулянки в околицях і на річці, танці та бенкетики в лісі вдень, а иноді бали дома вечорами. В гості приїздили здебільшого родичі. Вродливий був то народ, скажу вам!

Поблизу жив іще один аристократичний клан: п'ять-шість семей, усі на прізвище Шефердсони. Вони були такі саме значні, горді, багаті та величні, як і Гренджерфорди. Шефердсони та Гренджерфорди користувалися з одної спільної пароходної пристані за дві милі від нашого города, через те иноді, їздячи туди з своїми, я мав нагоду бачити там багато Шефердсонів — верхи гарячими кіньми.

Одного разу ми з Беком блукали лісом на полюванні, аж чуємо — тупотять коні. Саме в той час ми переходили шлях.

— Швидче сховаємося в лісі! — сказав мені пошепки Бек. — Ми сховалися й визирали з-за кущів. Скоро на шляху з'явився вродливий хлопець верхи конем, що біг навскач. Він вільно сидів на сідлі, був ставний та мав молодецький вигляд. Рушниця в його лежала впоперек сідла, я бачив його й попереду. Це був молодий Гарней Шефердсон. Коли це я почув, що в мене над вухом стрельнуто — це Бек стрельнув з рушниці і в Гарнея упав з голови бриль. Він схопив рушницю й повернув конем саме туди, де ми сховалися. Але ми, звісно, не дожидалися й кинулися бігти лісом. Ліс був не дуже густий — я часто озирався через плече, силкувався одхилитись од куль і двічи бачив, що Гарней націляє з рушниці просто на Бека. Потім він повернув назад, мабуть, щоб підняти свого бриля. А ми все бігли, не спиняючись, аж до самого дому. Як ми росказали про це старому, в очах у його блиснуло задоволення; потім вираз обличча в його став м'який і він ласкаво промовив:

— Мені не подобається цей звичай стріляти з-за куща… Через віщо ти не вийшов на шлях, моя дитино?

— Шефердсони ніколи не роблять цього, батьку! Вони звичайно користуються із зручного становища.

Панна Шарлота гордо підняла голову, немов королева, як Бек оповідав, що з ним трапилося. Ніздрі в неї роздимались, очі горіли. Молоді хлопці сиділи, похмуро насупившись, але не сказали ні слова. Панна Софія зблідла, але щоки її знову почервоніли, як вона довідалася, що молодого хлопця не поранено.

Ледве ми зосталися з Беком тільки вдвох у лісі, я в його спитався:

— Ти хотів його вбити, Беку?

— Авжеж, а то ж як?

— Що ж він тобі зробив?

— Він? Він нічого не зробив.

— Защо ж ти хотів його застрелити?

— Так, ні защо. А просто через родову ворожнечу.

— Яка ж то ворожнеча?

— Звідки ж ти впав, що не знаєш, що то родова ворожнеча?

— Ніколи не чув. Ти мені виясни.

— Добре, — ось що це. Наприклад, одна людина посварилася з другою і вбила її. Тоді брат убитого вбиває душогуба; потім инші брати з обох боків мстяться один за одного, потім пристають до цього й брати в перших. Так потроху всіх убивають і родова ворожнеча кінчається. Але це тягнеться дуже довго, багато часу на це треба.

— А у вас це вже довго тягнеться, Беку?

— Досить! Почалася ворожнеча ще перед тридцятьма роками, а може й попереду. Посварилися за щось, а потім позивалися. Той, хто програв справу, застрелив того, що виграв, — це зрозуміло. Кожен в його становищу зробив би те саме.

— Защо ж посварилися, Беку? За землю?

— Може, не знаю добре.

— Ну, а хто вбив — Гренджерфорд чи Шефердсон?

— От питання! звідки ж я знаю? Це так давно було!..

— Так ніхто й не знає?

— Ні, де ж: батько знає та инші старі люде; але й вони не пам'ятають, з чого вперше все почалося.

— Багатьох же вбито, Беку?

— Еге, не мало було похорон. Тільки не завсігди ж кінчається смертю. Он у батька сидить кілька куль у тілі, та йому все нічого… Боба злехка подряпано індійським ножем та й Томові теж досталося розів зо два!..

— А цього року вбито кого-небудь, Беку?

— Еге, одного з нашого боку та одного з їхнього. Перед трьома місяцями мій брат у перших Бед, хлопець чотирнадцятьох років, їхав верхи лісом на тому березі, а зброї в його не було, — треба ж таку дурницю зробити! І от у глухому місці чує він, що з заду тупотить кінь. Озирається і бачить, що старий, Бальді Шефердсон цілить на його з рушниці, а біле волосся в його так і має по вітру! Замість щоб кинутися набік у кущі, Бед уявив собі, що той його не дожене, та й кинувся тікати шляхом. Так вони бігли кіньми один за одним миль із п'ять, або й більше, і старий усе наздоганяв його. Нарешті Бед побачив, що нема чого силкуватися — все одно не втечеш, — повернувся до його обличчам, — це знаєш на те, щоб рани були не ззаду, — старий під'їхав до його ближче і застрелив його. Тільки не довго він радів із своєї перемоги: не минуло й тиждня, а вже наші його самого вбили.

— Мені здається, що цей старий був просто гидкий страхополох, Беку.

— Зовсім не страхополох… навіть ні трішечки! Поміж Шефердсонами немає страхополохів — ні одного! Та й поміж Гренджерфордами теж. Знаєш, цей самий старий одного разу бився пів години сам з трьома Гренджерфордами і переміг. Усі були верхи; він ізліз з коня, сховався за невеликою купою дров і держав коня поперед себе, щоб захистити себе від куль. А Гренджерфорди зосталися на конях, крутилися навкруг старого і стріляли на його, а він стріляв на їх. Він вернувся з конем додому, добре пом'ятий та поскублений, а Гренджерфордів довелося тягти додому, — один був мертвий, а другий умер другого дня. Ні, добродію, поміж Шефердсонами не було страхополохів, вони не з таких.

Другої неділі ми всі поїхали верхи до церкви, що була миль за три від нас. Мужчини взяли з собою рушниці й увесь час держали їх поміж ногами, або ставили під стіну теж під рукою. Шефердсони робили так саме. Проповідь була страшенно довга. Пастор усе говорив про братерську любов та про инші такі штуки… Але всім проповідь дуже сподобалася і вертаючися додому, тільки й говорено про неї.

Через годину по обіді усі задрімали — хто в кріслі, хто в своїй хаті, і мені стало досить нудно. Бек укупі з своєю собакою простяглись на траві на сонечку й міцно спали. Я пішов нагору в нашу хату, маючи замір теж заснути. Я побачив гарненьку панну Софію, що стояла на порозі в своїй світлиці, найближчій до нашої. Вона покликала мене до себе, тихенько причинила двері і спиталася, чи я люблю її? — Я відповів, — еге. Вона сказала, що забула свій молитовник у церкві на ослоні, поміж двома иншими книжками, так чи не можу я нишком побігти до церкви і принести їй книжку, — тільки нікому не говорити про це. Я обіцявся все зробити. Я вийшов нишком з дому й пішов шляхом. У церкві не було нікого.

Ну, думаю, тут щось не те, — чого б то панна так хвилювалася через Біблію! Я труснув книжку із неї випав шматок паперу, а на йому написано було оливцем: „у половині третьої.“ Більше я нічого не знайшов, хоч як шукав. З папірцем мені нічого було робити, через те я положив його в книжку і вернувся додому. Панна Софія стояла на порозі в своїй хаті і ждала мене. Вона потягла мене до себе й зачинила двері; потім почала перегортати старий заповіт, аж поки знайшла папір. Прочитавши його, вона стала дуже задовольнена і не встиг я схаменутися, вона вже обняла мене, назвала найкращим хлопцем на всьому світі, просячи, щоб я нікому нічого не росказував. Вона вся почервоніла, очі в неї блищали, вона була тоді надзвичайно гарненька! Я був страшенно здивованний і спитався, що це за папірець? Вона не відповіла і тільки забажала знати, чи я читав, що̀ на йому написано. „Ні,“ — кажу я. Вона знову спиталася, чи вмію я читати писане, але довідавшись, що я знаю тільки друковані літери, вона пояснила, що цей папірець, — це просто закладка з книжки, а тепер я можу йти гратися.

Я пішов до річки, обмірковуючи, що б це все могло значити. Скоро я помітив, що мій негр іде слідком за мною, трохи ззаду. Як ми одійшли від дому, негр обережно озирнувся, потім подбіг до мене.

— Паничу Джордже, — сказав він, — ходім зо мною до болота, там я покажу тобі безліч куликів!

Дивно, подумав я: про це він говорив мені ще вчора. Але ж повинен же він знати, що кулики зовсім не таке диво, щоб ходити по їх здалека. Чи не сховано за цим щось инше?

— Добре, — кажу я, — йди наперед.

Ми пройшли з пів милі, потім він увійшов по кісточки в болото, я за ним і ми пройшли ще з пів милі. — Посеред болота був маненький сухий острівець, що густо поріс деревом, кущами та виноградом. Негр і говорить мені:

— Йди он-туди, направо, паничу Джордже, вони там. А я вже бачив їх і попереду, то нема чого мені туди ходити.

Він утік і скоро зник за деревами. Я пішов у гущавину і вийшов на невеличку прогайльовину, завбільшки з хату, всю завиту диким виноградом. Там лежав якийсь чоловік і спав, — і хто ж це був, як ви думаєте? Присягаюся честю — мій старий Джім!

Я збудив його, думаючи, що за-для його буде великою несподіванкою побачити мене — ні трішечки! Він мало не плакав з радощів, але зовсім не здивувався. Він росказав, що в ту страшну ніч, як на нас наскочив парохід, він плив позад мене й чув, як я гукав, кликав його, але відповідати не смів, — йому не хотілося, щоб хто-небудь піймав його та й зробив знову невільником.

— Я трохи вдарився, — говорив він далі, — через це й не міг пливти швидко і зостався добре позад тебе. Як ти вийшов на берег, я мав надію, що там дожену тебе, не кричучи та не гукаючи, але побачивши цей будинок, спинився… Я був занадто далеко, не міг чути, що вони тобі говорили, боявся собак. Але ось уже затихло, ти увійшов у хату; тоді я пішов до лісу дождатися поки розвидниться. Рано вранці негри йшли проз мене в поле; вони показали мені оцю місцину, де собаки не можуть мене знайти, бо навкруги вода. Вони приносили мені їсти що-ночі й оповідали, як ти живеш.

— Через віщо ж ти раніше не звелів моєму Джекові привести мене сюди, Джіме?

— Нащо ж? Я не хотів турбувати тебе даремно, Геку. Ну, тепер усе добре. Я купував потроху горщечки, сковорідки та деяку їжу, а вночі лагодив плит.

— Який плит, Джіме?

— Та наш старий плит.

— Та ж наш старий плит побито на шматочки.

— То ж то й є, що не побито. Його потерто добре, але попсовано не дуже, тільки збіжжя наше мало не все загинуло. Як би ми тоді пірнули не так глибоко і пропливли не так далеко під водою, та як би ще ніч була не така темна, як би на додаток ми не злякалися так нерозумно, тоді б ми зараз же побачили плит. Ну, та може й краще, що так не сталося, бо тепер його полагоджено, він зовсім як новий і в мене надбано безліч усячини замісць того, що загинуло.

— Як же ти здобув плит, Джіме? Піймав, чи що?

— Як же я міг його ловити, коли я сховався в лісі? Ні, тутешні негри знайшли його, як він зачепився за підводний пеньок і сховали його в затоці поміж вербами. І так вони почали сперечатися за те, кому належить плит, що я скоро про це почув і помирив їх, сказавши, що плит не належить нікому з їх, а нам з тобою. Невже, кажу я, ви хочете забрати власність молодого білого джентльмена? Потім я дав їм по десять центів на брата. Вони були дуже задоволені і висловили бажання, щоб їм частіше траплялися плити, — тоді вони зовсім забагатіють. А гарні хлопці сі негри! Добрі! Все за-для мене готові зробити, хоч що попрошу. А надто цей Джек — добрий хлопець; завсігди послухає, як чого треба, тільки хитрий…

— Еге, це правда. Знаєш, він навіть не сказав мені, що ти тут, а привів мене сюди показувати куликів. Коли й станеться що — його хата скраю, принаймні сміло може сказати, що не бачив нас укупі, і це буде свята правда.

Мені не хочеться багато говорити про те, що сталося другого дні, — роскажу все яко мога коротче. Прокинувся я вдосвіта, хотів був повернутися на другий бік і заснути знову, але відразу помітив, що в нашому будинкові якось надзвичайна тиша не так, як завсігди. До того ж і Бека немає в хаті. Я швиденько схопився з ліжка і зійшов униз, дивуючися, що̀ б це могло значити. Тихо, як у труні, нікого ніде не видко… На дворі — так саме. Біля дров'яного складу зустрів я мого Джека.

— Що сталося, Джеку?

— Хиба ти не знаєш, паничу Джордже?

— Нічогісінько не знаю…

— Панна Софія втекла, їй-бо! Чи вночі, чи вдень — ніхто не знає. Втекла з молодим Гарнеєм Шефердсоном, щоб піти за його заміж, принаймні так думають. Рідня довідалася всього за пів-години перед цим і, скажу вам, пішла така колотнеча, що біда! Похапали рушниці та на коней. Сам старий з молодими паничами побігли кіньми до річки, женучися за Шефердсоном, щоб піймати його і вбити перше, ніж він з панною Софією опиниться по той бік річки. Еге, скажу вам, буде добра баталія!

— І Бек теж пішов, не збудивши мене…

— Ще б пак! Та й нащо заплутувати ще й тебе в цю подію? Панич Бек набив свою рушницю, сказав, що не він буде, як що не вкладе когось із Шефердсонів, або сам живий не буде. А там їх безліч, цих Шефердсонів. Б'юся об заклад, що він неодмінно хоч на одного, а наскочить.

Я кинувся бігти чим дуж дорогою до річки; потроху мені ставало чути стріляння. Побачивши склад дерева та дров на пристані, я прокрався поміж деревами та кущами, знайшов зручну місцину, сховався за деревом і почав доглядатися. Недалеко від мене, поперед дерева, складено було купу дров, заввишки футів чотирі. Спершу я хотів був сховатися за дровами, але на щастя не зробив того. Чотирі чи п'ять верхівнів гарцювало на плацу перед дровами, кричучи та лаючись. Вони силкувалися досягти двох хлопців, що ховалися за дровами, але їм не щастило. Що-разу, як хтось із верхівнів з'являвся з того боку, де була річка, хлопці стріляли на його. Вони стояли спиною один до одного, то й могли бачити на обидва боки.

Коли це відразу верхівні облишили крутитися навкруги та кричати й побігли просто до дров. Тоді один з хлопців підвівся, націлився над дровами, стрельнув і один верхівець упав з коня. В одну мить усі посхоплювалися з коней, вхопили раненого й потягли його до дровника. Ту ж хвилину обидва хлопчика кинулися тікати з своєї засідки. Вони пробігли вже половину дороги до мого дерева, перше ніж вороги встигли це помітити. Коли це вони побачили втікачів, знову скочили на коней та за їми. Але хлопці вже були далеко. Вони добігли до другої купи дров, що лежала перед тим деревом, на якому я сидів, і сховалися за нею і так знову опинилися в зручній засідці. Один з хлопців був Бек, а другий незнайомий мені, тоненький хлопець років дев'ятнадцятьох.

Верхівні покрутилися ще трошки й поїхали геть. Ледве тільки вони зникли, я гукнув Бека. Спершу він не міг догадатися, звідки чути мій голос. Він був страшенно здивований. Він звелів мені пильно вартувати і сповістити його, як вороги знову з'являться. Він знав, що вони неодмінно думають зробити якусь каверзу, не инакше, і ждати не довго доведеться. Я дуже бажав би злізти з свого дерева, але не смів. Бек почав плакати та тужити. Він мав одначе, надію, що вони з братом у перших Джо (так звали другого хлопця) ще оддячуть за сьогодняшній день. Адже його батька та обох братів убито! У ворога теж убито двох або трьох. Шефердсони застрелили його рідних, сховавшися в засідку. Бек говорив, що його батькові та братам треба було підождати, поки з'являться инші родичі, — а то Шефердсонів було вже занадто багато. Я спитався, що сталося з молодим Гарнеєм та з панною Софією. Він одповів, що вони вже на тому березі, і тепер за-для їх уже немає небезпешности. Я дуже зрадів; але Бек сердився і жалкував, що йому не пощастило вбити молодого Гарнея у той день, як він стріляв на його в лісі, — тоді нічого б цього не було.

Коли це — бух, бух, бух! стріляють з чотирьох рушниць одразу. Вороги прокралися лісом і пішки підійшли ззаду. Хлопці кинулися до річки, — обох поранено, — і попливли за водою, а Шефердсони бігли вздовж берега, все стріляючи на їх, кричучи що сили: „Бий їх, бий їх!“ Мені стало так погано, що я мало не впав з дерева… Не буду оповідати всього в подробиці, бо мені знову погано стане. Я тяжко жалкував, що потрапив на беріг тієї страшної ночі. Краще б уже мені було втопнути, ніж бачити таке страхіття! Ніколи за все життя я не збудуся згадки про це!..

Я просидів на дереві, аж поки зовсім смеркло, — страшно було злазити. Иноді я чув, як стріляно в лісі; двічи бачив, як пробігали проз мене невеликі купки верхівнів з рушницями, — значить колотнеча ще не затихла. Сумно було в мене на серці, я дав собі слово не підходити близько до нещасливого будинку; мені здавалося, що почасти я у всьому винен: мабуть на тому папірці Гарней сповіщав панну Софію, що вони повинні десь зустрітися з нею в половині третьої години й тікати вкупі. Мені треба було тоді ж сказати її батькові про цю записочку — може він просто замкнув би свою дочку і не було б такої страшної баталії.

Злізши з дерева й прокрадаючися вздовж берега, я наскочив на два трупи, що лежали зовсім над водою; я витяг їх, накрив їм обличча й пішов звідти яко мога швидче. Я заплакав трошки, закриваючи мертве Бекове обличча, — він завсігди був такий добрий до мене! Тим часом цілком смеркло. Я так і не вертався додому, а пішов через ліс до болота. Джіма не було на острівці; я став поспішаючись прокрадатися поміж вербами до затоки і тремтів з нетерплячки зскочити на плит і втекти з цього страшного краю, але плит зник! Боже, як я перелякався! З хвилину я не мав сили дихнути. Потім як крикну з усієї сили… Чийсь голос обізвався недалеко за кілька ступнів.

— Боже мій! Невже це ти — серденько? Тихше, не кричи! — То був Джімів голос і як солодко дзвенів він за-для мене в ту хвилину! Я пробіг іще трохи берегом і опинився на плиту. Джім підхопив мене в свої обійми й поцілував, не можучи стямитися з радощів.

— Господь з тобою, дитинко, а я вже зовсім думав, що ти вмер! Джек прибігав сюди і сказав, що, здається, й тебе застрелено, бо ти більше не вертався додому. Саме тепер я збірався одвести плит аж до початку затоки, щоб бути напоготові попливти зараз же, як тільки Джек прийде знову й скаже мені напевне, що тебе нема на світі. Який же я радий, що бачу тебе живісінького та цілісінького, серце моє!

— Ну, то все гаразд, — сказав я. — Тепер вони мене не знайдуть: подумають, що мене теж убито, а труп мій поплив за водою. Не будемо гаяти часу, Джіме, швидче випливай насеред річки.

Я не міг заспокоїтися та стямитися, аж поки плит одплив аж за дві милі та виплив аж на середину Міссісіпі. Тоді ми почепили наш гасловий лихтарь і знову почули себе вільними й цілком безпешними. З учора я не їв ні крихотки. Джім виняв мені житну перепичку, сироватки, свинини, капусти, городини, — нема нічого на світі смашнішого за капусту!.. А поки я вечеряв, ми розмовляли проміж себе, розважаючись після лиха.

Я був дуже задоволений, що від'їхав далеко від усяких крівавих ворожнеч, а Джім радів, що виліз нарешті з свого болота. Ми обидва згожувалися, що немає оселі кращої за плит. В иншому місці все якось почуваєш себе ніяково, — святе діло на плиту! Там живеться так легко, вільно.