Пригоди Гека Фінна/XXIII. Знайшли родичів
| ◀ XXII. Шахрайська вистава | Пригоди Гека Фінна пер.: Н. Грінченко XXIII. Знайшли родичів |
XXIV. Вільксова спадщина ▶ |
|
Другого дня над вечір ми пристали посеред річки до невеличкого острівця, що поріс вербами. На обох берегах було по городові. Король з герцогом почали обмірковувати план, як би краще одурити обидва городи. Джім виявив надію, що ця операція тягтиметься всього кільки годин, бо йому стає дуже важко лежати ввесь день під наметом, з'язаному вірьовками. Річ в тому, що як ми зоставляли його самого, нам доводилося його з'язувати, бо як би хто побачив його не з'язаного, то це не скидалося б на те, що він негр-утікач.
Герцог згодився, що справді важко пролежати ввесь день з'язаному, й обіцявся вигадати спосіб, щоб цього збутися.
Надзвичайно дотепний парубок був цей герцог! Йому дуже лехко було вигадати новий жарт. Він убрав Джіма в одежу короля Ліра: в довгий халат з мебельного перкалю, надів йому на голову білий парик з кінського волосу і таку саме бороду; потім витяг хварби за-для гріму і вимазав йому обличча, руки, вуха та шию густою синьою хварбою, як буває на мертвих, так немов в утопленого, що вибув днів з десять у воді. Справжнє опудало! Нарешті герцог зробив на дощечці такий напис:
„Хворий араб, але не шкодливий, поки його не роздратовано“.
Ту дощечку він прибив на дрючок, а дрючок устромив на чотирі або на п'ять футів перед халабудою. Джім був дуже задоволений з цієї вигадки. Звісно, так далеко краще, ніж лежати з'язаному що-дня та тремтіти ввесь час, аби тільки десь щось шелеснуло. Герцог звелів йому не соромитися і поводитися зовсім вільно, а як хто сунеться близько, — вискочити з халабуди, показатися трошки та ревнути разів зо два, немов дикий звір. Він мав надію, що тоді цікаві швидко порозбігаються і дадуть йому спокій. Цілком справедливо, але мені здається, що тут і ревти нема чого: аби вискочило таке страхіття, то кожен утече.
Наші шахраї хотіли скористуватися з свого „нечуваного діла“, — дуже воно багато дало їм грошей. Але рішили, що це небезпешно, бо дуже можливо, що звістка про шахрайство вже встигла розійтися далеко. Відразу вони не могли вигадати ніякого нового плану. Герцог обіцяв подумати, а може вигадає щось гарненьке за-для одного з городів. Ну, а король, той рішив піти в другий город так, зовсім без плану, маючи надію, що Бог направить його на заробітну путь; або певніше не Бог, а сам чорт. Всі ми купили собі по парі зайвої одежі в тому городі, де спинилися в-останнє. Король прибрався і звелів мені теж одягтися пристойно. Одежа в короля була вся чорна і він здавався мені справжнім франтом. Я й уявити собі не міг, як дуже одежа може одмінити людину. Спершу він скидався на непевного старого волоцюгу, а тепер, глянувши на його, як він скидає свого нового кострового бриля, вклоняється та привітно всміхається, можно було вважити, його за поважного джентльмена, цілком ніби пастор або й сам архиєпископ. Джім вичистив човна, а я приготував весло. Під берегом, біля рогу, стояв великий парохід, миль на три вище города; вже дві години його навантажувано.
— Маючи на увазі, як я вбраний, — сказав мені, король, — найкраще вдати, ніби я приїхав з Сен-Луї або з Цінцінаті, або з иншого якого великого города. Керуй до пароходу, Гекльбері! На йому ми приїдемо в город.
Я мерщій накерував, — я був радісінький, що попливу пароходом. Ми підпливли до берега, на пів милі вище за город, і потім попливли попід крутим берегом. Скоро ми побачили сільського хлопця, що мав найнаївніший та найпростодушніший вигляд; він сидів на колоді, витираючи піт з обличча, бо було душно; біля його лежало дві килимові торби.— Керуй до берега, — звелів король. Я послухався. — А куди мандруєте, хлопче?
— На парохід, їду до Орлеану.
— Сідайте до нас. Стривайте, мій слуга поможе вам дотягти мішки. Вийди на берег та поможи джентльменові, Адольфе (це я).
Я зробив так, як він звелів, і ми всі втрьох попливли далі. Парубок був дуже вдячний, — чи ж лехко тягти багаж у таку духоту! Він спитався в короля, куди він їде, і той вияснив йому, що приплив до цього села тільки сьогодня вранці, а тепер їде за кілька миль у гостину, на ферму до одного знайомого.
— Тільки я вас побачив, — каже хлопець, — зараз же подумав: це неодмінно добродій Вількс — жалко, не встиг сюди вчасно! А потім думаю: ні, ні, він не плив би човном проти води. Адже ви не Вількс?
— Ні, моє ім'я Блоджет, пастор Олександер Блоджет, один із смиренних слуг церкви. Але не вважаючи на це, я шкодую, що добродій Вількс сюди спізнився, а надто, як що він що-небудь через це втратить, — маю надію одначе, що цього не буде.
— Та втрати він не має ніякої, все одно він одержить свою частку, а от шкода, що не встиг він побачитись із своїм братом Пітером перед його смертю. Чи він бажав цього, чи ні — ніхто не знає, а вже що до покійника, то той віддав би все на світі, аби побачити його перед смертю: тільки й говорив про це останні три тиждні. Адже вони не бачились з того часу, як ще були дітьми, а другого свого брата, глухонімого Вілляма, покійник не бачив зроду. Глухонімому тепер усього тридцять або тридцять п'ять років — не більше. Тільки Пітер та Джордж жили в нашому краї. Джордж з усіх братів тільки один був жонатий, — і він, і його жінка — обоє торік померли. Тепер зосталося тільки двоє живих — Гарвей та Біллям, і як я вже сказав вам, ні той, ні сей не встигли сюди вчасно.
— А чи їх же перестеріг хто-небудь?
— Авжеж, ще перед місяцем, або двома, коли Пітер тільки занедужав, бо він сам усе говорив, що цього разу не одужає. Бачите, він був старенький, а дочки покійного Джорджа занадто молоді, щоб бути йому товариством, опріче Мері Джен руденької. Він усе нудьгував з того часу, як померли Джордж із жінкою: видко, докучило йому жити на світі. Він страшенно бажав бачити Гарвея та й Вілляма теж. Бачите, він належав до тих людей, що терпіти не можуть писати духовниць. От він і зоставив лист за-для Гарвея, а в йому написав, де сховано його гроші і як він бажає поділити свій инший маєток поміж дівчатами, щоб вони не бідували, бо їхній батько Джордж не зібрав за-для їх ні шеляга. А опріче цього листа він ніде своїх бажаннів не висловив.
— Через віщо ж Гарвей не приїздить так довго, — де він живе?
— О, живе він далеко — в Англії в Шеффільді; він священник і тут ніколи не бував. Досі все ніколи йому було. Та хто його знає — може лист і не дійшов до його зовсім.
— Бідолаха! Шкода, шкода, що не довелося покійникові побачитися з братами! Ви їдете до Орлеану, адже так?
— Еге, але не довго там буду. В середу я сяду на корабель та й поїду в Ріо-Жанейро, — там у мене дядько живе.
— Досить далека дорога. Але це весело; хотів би я так, як ви, їхати. Так Мері-Джен старша, ви кажете? По скільки років иншим?
— Мері-Джен дев'ятнадцять, Сусанні п'ятнадцять, а Джоан з чотирнадцять, — це та, що в неї заяча губа.
— Бідолашні дівчата! Важко опинитися самотніми на світі!
— Та їм могло бути й гірше. У старого Пітера були вірні друзі, вони берегтимуть сиріток. Наприклад, Гобсон, баптистський проповідник, диякон Лот Гаві, Бен Рекер, Абнер Шекльфорд, Леві Белль, адвокат, потім доктор Робінсон, та ще їхні жінки, удова Бартлет, та хиба мало їх! Але з ними Пітер найдужче приятелював і частенько про їх писав додому, — то Гарвей уже знатиме, де знайти друзів, як приїде.
Старий роспитувався далі, аж поки заставив парубка все розляпати. Про що він тільки не роспитувався — про всіх та про все в ньому благословенному городі, а надто про цих Вільксів. Усе йому треба було знати: і з чого жив Пітер, — він був чинбарь, і з чого жив Джордж — він був столяр, і хто такий Гарвей — діссідентський пастор — і таке инше й таке инше. Нарешті він спитався:
— Чого це ви йдете так далеко до пароходу?
— Бо цей парохід великий, і я боявся, що він не зупиниться там зовсім. Ці великі ні за що не зупиняться, як що на їх гукають. Парохід з Цінцінаті — той зупиняється, а цей із Сен-Луї.
— А цей Пітер Вількс був заможний?
— О, таки багатенький! Він мав будинки, землю і думають, що він зоставив тисячі зо три, з чотирі грошей, схованих десь дома.
— А коли, ви казали, він умер?
— Я не казав коли, але це було вчора ввечері.
— Так це завтра похорон?
— Еге, так о-півдні.
— Ну, все це дуже сумно, але нема що робити! Усі ми повинні померти раніше, чи пізніше. Найголовніше — треба добре приготуватися і тоді ми можемо бути спокійні.
— Еге, добродію, це найголовніше. Матуся, бувало, завсігди казала так саме.
Як ми пристали до пароходу, він уже був мало не зовсім навантажений і скоро поплив. Король не сказав ні слова про те, щоб сісти на парохід, так я й не проїхався. Ледві встиг парохід попливти, король заставив мене пропливти ще з милю до глухого місця, вийшов там на берег та й каже:
— Тепер лети що духу назад, приведи сюди герцога та візьми нові килимові торби. А як що він уже переплив на той бік, то їдь по його туди. Скажи йому, щоб приходив неодмінно. Ну — швиденько!
Я догадався, що він щось надумав, але, звісно, й оком не моргнув. Як я вернувся з герцогом, вони сховали човен, сіли на колоду і король переказав герцогові все, що оповідав йому парубок — усе до останнього словечка, і в той же час він силкувався вимовляти так, як вимовляють англійці. У його це виходило досить добре. Я не вмію сказати так, як він, через те й не буду силкуватися, але їй-бо він це робив досить штучно.
— А ти як, — коли б глухонімим? — спитався він у герцога.
Герцог просив його про це не турбуватися: йому вже доводилося грати роль глухонімого на театральній сцені.Обидва стали дожидатися пароходу. Так як опівдні пропливло два маненьких пароходики, але виявилось, що вони обидва йшли не здалека. Ось нарешті, з'явився великий парохід і вони гукнули на його. По нас прислано човник і ми перепливли на парохід. Парохід ішов із Цінцінаті, але як на йому довідалися, що нам треба пропливти всього з чотирі-п'ять миль, то начальство пароходу розлютувалося й почало лаятися, говорячи, що зсадить нас. Але король був спокійний.
— Як що джентльмен, — сказав він, — має змогу заплатити по долларові за милю, щоб його привезено та одвезено на берег човном, то й за-для пароходу не важко довезти його, — адже так?
Ті пом'якшали зараз же і сказали, що тепер уже все гаразд; як ми доїхали до города, нас туди одвезено човном. Чоловіка з двадцятеро цікавих збіглося подивитися на човен. Король озвався до їх:
— Чи не можете ви, джентльмени, показати мені, де живе Пітер Вількс?
Ті зглянулися та похитали головами, немов хотіли сказати: „Ну, що я вам казав?“ Один із їх промовив тихо, обережно:
— Дуже шкодую, добродію, але ми можемо тільки сказати вам, де він жив до вчорашнього вечера!
І не стямився я, як цей шахрай так і кинувся на шию тому чоловікові, уперся підборіддям йому в плече та й почав хлипати.
— Ох! наш бідний брат умер! не судилося нам побачитися з їм!… Ох, яке страшне горе!…
Потім він озирнувся хлипаючи й почав щось показувати герцогові руками, а той — чорт би його взяв! — упустив з рук саквояж та й заревів, як віл. Їй-бо я не бачив іще таких дотепних шахраїв, як ці двоє!
Ну, звісно, люде обступили їх, спочуваючи, розважали їх усякими добрими словами; хто тяг за їми саквояжі на гору, хто піддержував, як вони йшли та плакали, хто оповідав королеві про останні хвилини його брата, а король показував усе це герцогові на миґах. Обидва так побивалися за мертвим чинбарем, немов поховали рідного батька, — от ледацюги! Гидко було дивитися на їхні штуки, сором за їх ставало!