Пригоди Гека Фінна/XXIV. Вільксова спадщина
| ◀ XXIII. Знайшли родичів | Пригоди Гека Фінна пер.: Н. Грінченко XXIV. Вільксова спадщина |
XXV. Я краду гроші ▶ |
|
В одну мить новина оббігла ввесь город. Куди не глянь, звідусіль бігцем бігли люде, навіть каптани та куцини дехто вдягав біжучи. Скоро ми опинилися серед цілого стовпища. Крик та ґвалт був такий, немов цілий полк марширує. З усіх дверей та з вікон стирчали цікаві голови, що-хвилини хтось питав, визираючи з-за паркану: — Що, приїхали?
А ті, що бігли за стовпищем, відповідали:
— Вони! Їй-бо вони!…
Як ми дійшли до дому, вся вулиця була повна народу, і всі троє дівчат стояли на порозі. Мері-Джен мала руде волосся, але була дуже гарненька, — таких я ще й не бачив. Її обличча та очі сяли з радощів — так вона зраділа з того, що приїхали дядьки. Король роскрив обійми, Мері-Джен кинулася йому на шию, а заяча губа підбігла до герцога і почалася кумедія! Мало не всі, принаймні жінки, плакали з радощів, дивлячися, як родичі нарешті побачилися та такі щасливі вкупі.
Король нишком штовхнув герцога ліктем, потім озирнувся, побачив труну, що стояла в кутку на двох стільцях, і тоді обидва, обнявшися та притуливши одну руку до очей, пішли туди, врочисто ступаючи. Всі розступилися, щоб дати їм дорогу. Гомін та ґвалт одразу змовкли, почулося: шш! Мужчини всі поскидали шапки і стояли, похнюпивши голови; чути було, як пролітала муха. Дійшовши до труни, вони похилилися, зазирнули туди і так заревли, що можно було почути в Орлеані. Вони обнімалися, упіраючися підборіддями один одному в плечі, це було хвилини зо три, з чотирі. Я ніколи не бачив, щоб хто так заливався сльозами, як цих двоє шахраїв, і — уявіть собі — всі брали з їх приклад. Скільки тут води було вилито, — я вже й не знаю. Потім один став по один бік труни, другий по другий, обидва стали навколішки, посхиляли голови на край труни та й почали тихо молитися. Ну, як уже дійшло до цього, юрбі так жалко стало, що ви й уявити собі не можете. Всі попадали навколішки та й заридали голосно; дівчатка теж. Мало не кожна жінка підходила до сиріт, не говорячи ні слова, цілувала їх у лоб так урочисто, клала їм руку на голову і знімала очі до неба, тим часом як сльози струмками текли в неї по щоках. Потім одходила, ридаючи та хлипаючи, та поступаючись місцем другій жінці. Зроду я не бачив нічого гидчішого.
Але ось король підвівся, виступив трохи наперед і, перемігши себе, пробелькотав крізь сльози чулу промову про те, яка тяжка покута за-для його та за для його бідного брата втратити покійника та не побачити його живого після довгої подорожі більш як за чотирі тисячі миль. Але їм лекше, коли вони бачуть, як щиро їх приймають, та дивляться на ці святі сльози. За це все він їм дякує з щирого серця за себе й за брата. Словами цього не висловиш, слова холодні та безсилі… та иншу таку нісенітницю та дурницю, що аж слухати було нудно. Наприкінці він швиденько промимрив якусь молитву, одвернувся та й почав рюмсати ще гірше, ніж перше.Ледві встиг він це промовити, як хтось із стовпища підхопив молитву, всі до його приєднались, заспівали на ввесь голос Dolorosa і ця спільна молитва зігріла серце, так ніби ви одразу опинилися в церкві. Музика річ гарна, а надто після всієї цієї брехні та лицемірства. Вона мене так освіжила і дзвеніла так чесно, радісно.
Король сказав, що він та його небоги будуть дуже раді, як що деякі з присутніх, найближчі друзі дому, зостануться тут повечеряти сьогодні ввечері, пом'янути покійника. Як би бідний брат, що лежав мертвий, міг говорити, він назвав би ймення цих друзів, бо ці ймення дорогі його серцеві, він частенько згадував їх у своїх листах. Це преподобний панотець Гобсон, диякон Лот Гові, добродій Бен Реккер, Абнер Шекльфорд та Леві Бель та доктор Робінсон з їхніми жінками та удова Бартлет.
Пастор Гобсон та доктор Робінсон були вкупі десь на иншому кінці міста; доктор випровожав на той світ одного хворого, а піп наділяв останньою розвагою. Адвокат Бель поїхав у Луїсвіль за ділом, останні ж приятелі були всі тут, підходили до короля, стискали йому руки, дякували. Так саме трусили руку й герцогові, але не говорили з ним ні слова, тільки всміхалися безглуздо, хитаючи головами. А він показував щось руками, белькочучи ввесь час: „Гоо-гоо-гоо-гоо!“ немов дитина, що не вміє говорити.
Король довго ще базікав, силкуючися довідатись мало не про кожну собаку в городі, а сам у розмові умисне говорив про всякі дрібниці, неважні випадки, що колись траплялися або в городі, або в сем'ях Джорджа та Пітера. Він вияснив, що все це Пітер писав йому в листах, але це брехня. Про кожну дурницю він довідався од того дурного парубка, що одвіз човном на парохід.
Тим часом Мері-Джен принесла листа, якого зоставив покійний дядько. Король прочитав його в голос, утираючи сльози. В цьому листі говорилося, що будинок та три тисячі золотом належать дівчатам, а чинбарня (що заробляла дуже добре) вкупі з иншими будинками та землею (що коштували тисяч із сім долларів) та ще другі три тисячі золотом — припадали Гарвеєві з братом. Тут же писалося, де сховано було шість тисяч долларів, — унизу в погребі. Обидва шахраї сказали, що принесуть їх звідти, щоб поділити все, як треба. Мене заставили йти попереду з свічкою. Ми зачинили за собою двері з льоху і, знайшовши мішок, висипали гроші додолу. Любо було дивитися на всю цю купу червінців, а в короля очі так і заблищали. Він ударив по плечу герцога: „Дивись! адже все справжні, не фальшовані! Ну, Бріджі, перед цим наш заробіток з камелеопардом — просто дурниця, адже?“ Герцог з цим згодився; вони засунули лапи в купу червонців, пересипали їх проміж пальцями, що аж монети, бряжчучи, котилися додолу.
— Що й казати, Бріджі! Видимо, нам судилося бути братами багатого чоловіка та його спадкоємцями. Ось що значить надіятися на Бога! Це найкращий шлях, як не крути: я вже всі шляхи спитував, — нема кращого за цей.
Кожен инший був би задоволений з такої купи злота і забрав би її на віру, так ні ж — вони почали рахувати гроші. Порахувалися і не дорахувалися чотирьох сот п'ятнадцятьох доларів.
— А що б його чорт забрав! Де це він міг подіти чотиріста п'ятнадцять доларів?
Вони шукали по всьому льоху, але нічого не знайшли.
— Ну, дарма, — сказав герцог, — покійний був чоловік хворий, міг погано порахувати. Ось як я про це думаю. Найкраще, мені здається, зоставити це так як єсть, промовчати. Можемо обійтися й без тих грошей.
— Ну, вже ж це дурниця, — можемо й без їх обійтися. Про це я не турбуюся, а от я думав, щоб був добрий рахунок. Тут, знаєш, нам треба бути страшенно чесними, благородними та прямодушними. Треба було притягти торбу нагору та й порахувати при всіх, тоді ніхто нічого не міг би подумати. Ну, а як покійник сказав, що там повних шість тисяч, то не хотілося б…
— Стривай! — промовив герцог, — давай доложимо власними грішми.
І він почав витягати червінці з своєї власної кишені.
— Дивна думка! Чудова думка! — скрикнув король. — Розумна в тебе довбешка! Дивись, знову нам у пригоді стає наш „камелеопард“.
Старий теж почав витягати з кишені червінці та складати їх докупи. Хоч як жалко було, та доложили цілком до шістьох тисяч.
— А знаєш що? — завважив герцог. — У мене майнула ще одна думка. Підемо нагору, порахуємо гроші при всіх і оддамо їх дівчатам.
— Боже мій! Герцогу, дай мені тебе обняти! Це думка блискуча. В тебе справді геніяльна голова. Еге, це мистецька вигадка, або я нічого не розумію… Нехай спробують тепер, після цього, подумати, що ми їх одурили. Ми в їх однімемо змогу.
Як ми прийшли нагору, всі стовпилися круг столу. Король порахував гроші й поскладав їх купками, по триста долларів у кожній. Вийшло двадцять маненьких, рівненьких стовпчиків. Всі дивилися, жадібно облизуючись. Потім злото висипано знову в торбу. Дивлюся, — аж король знову налагодився говорити промову.— Друзі моі! — почав він. — Мій добрий покійний брат зробив великодушно з тими, що зосталися в цій долині скорботи. Він був великодушний і до цих маненьких овечок, яких любив та пестив, — бідолашні сирітки без батька та без матері! Звісно, він зоставив би їм ще більше, як би не боявся скривдити свого дорогого Вілляма та мене. Але питання: чи скривдило б це нас? Мені здається, що тут не може бути ваганнів. Які б ми були брати, як би не зрозуміли його замірів у такий час? Які б ми були дядьки, як би згодилися грабувати — еге, пограбувати цих ласкавих, бідних овечок, яких він любив? Скільки я знаю Вілляма, — а мені здається, що я знаю його добре, — я думаю, що й він… Хоча, постривайте, я спитаюся в його.
Він повернувся і став щось руками показувати герцогові. Герцог спершу нерозумно витріщив очі, потім одразу немов зрозумів його думку, та як кинеться до короля, ревучи з радощів, та як почне його давити в обіймах — здається, й кінця цьому не буде.
— Я так і знав, — казав далі король. — Маю надію, що всі присутні бачуть з цього, які в його почуття. От, Мері-Джен, Сусанно, Джоан — от візьміть гроші, візьміть їх усі. Це подарунок покійного, що лежить там унизу холодним трупом, але запевне його душа радіє в цю хвилину!Мері-Джен кинулася йому на шию, Сусанна та Заяча губа кинулися до герцога; таких поцілунків та обіймів я ще зроду не бачив. Всі обступили шахраїв із сльозами на очах, стискали їм руки, говорячи:
— Який благородний учинок! Добрі душі, як вони могли!…
Але скоро знову почали говорити про покійника, який він був добрий і яка втрата, що він умер, та таке инше. Тим часом увійшов якийсь високий мужчина, у якого щелепи висувалися наперед, протиснувся крізь юрбу і спинився, не говорячи ні слова. Ніхто з ним не розмовляв, саме в цей час базікав король і всі розвісили вуха, слухаючи його. А король і радий, меле та й меле без перестанку.
— От ви найближчі покійникови друзі, — казав він, — через те вас і запрохано сюди сьогодні ввечері. Але завтра повинні прийти всі без винятку. Адже він усіх любив, усіх поважав, через це личить, щоб його похоронна оргія була прилюдна…
Свою промову він перепиняв охканням та зітханням; виразно видко було, що він упивається своєю красомовністю; разів зо два, зо три він закинув знову слово „оргія“, аж поки нарешті герцогові терпець увірвався. Він написав на шматкові паперу: „Не оргія, а похорон, старий дурню“ і віддав йому папірець через людські голови. Король прочитав, положив папірець до кишені і промовив;
— Бідний Біллям! Хоч він і „вбогий духом“, а серце в його золоте: просить мене запросити всіх на похорон, усіх привітати, до всіх бути ласкавим. Але даремно він клопочеться — я вже сам про це подумав.
Промова полилася знову спокійно та рівно, иноді промовник знову вживав свою „похоронну оргію“. Нарешті, вживши це слово втретє, він пояснив:
— Я кажу слово „оргія“, хоча воно й не вживається завсігди. Звичайно тут говорять похорон, хоча справді „оргія“ правильніше. Слово „похорон“ уже не вживається в Англії, вийшло з моди. Тепер у нас говорять — оргія. Оргія — краще, бо найточніше висловлює думку; це слово складається з грецького orgo, що значить — одчинений, надвірній, та єврейського jeesum, що визначає — закопати, сховати. От ви й бачите, що похоронна оргія, це значить — прилюдний похорон…
От шахрай! Чоловік, у якого випиналися щелепи, так просто й засміявся йому в вічі. Инші були обурені: „що це з вами, докторе?“ а Абнер Шекльферд сказав йому:
— Слухай, Робінсоне, хиба ти ще не чув новини? Це Гарвей Вількс!
Король ласкаво всміхнувся і простяг свою лапу, кажучи:— Так ось він, дорогий друг і лікарь мого брата! я…
— Геть руки! — скрикнув доктор. — Це ви б то говорите так, як англієць, ви!… Гіршого фальшування я не чув! І ви вдаєте, ніби ви брат Пітера Вількса! Шахрай та дурисвіт — ось ви хто!…
І як же всі переполохалися! Обступили доктора, силкуючися його вмовити, виясняючи йому, як Гарвей уже довів, що він справжній Гарвей, а не „самозванець“, — усіх він знає на ймення, навіть собак. Лікаря жалібно благали не ображувати Гарвеєвого почуття, не ображувати ніжного почуття сиріток. Але все даремно. Він репетував, говорячи, що коли чоловік удає, що він англієць, а сам навіть не вміє добре підбармовуватися під англійську вимову, він просто брехун та дурисвіт. Бідолашні дівчатка чеплялися на шию королеві, заливаючися сльозами. Коли це доктор озвався до їх:
— Я був другом вашому батькові і вам друг. Перестерігаю вас, як справжній чесний друг, що хоче оборонити вас та захистити від лиха — облиште ви цього шахрая, одкасніться од цього волоцюги та його ідіотських цітат грецьких та жидівських, як він їх величає. Це найгірший дурисвіт, він прийшов сюди, довідавшися десь випадково про ймення тутешні та про події, а ви маєте це за довід, що це справді вам дядько; ці ж нерозумні друзі ще й допомагають вас дурити. Ви знаєте мене за щирого друга. Послухайтесь же мене, проженіть цього шахрая, прошу вас, зробіть це, — згожуєтесь?
Мері-Джен гордо випросталась, і яка ж вона була гарна в цю хвилину!
— Ось моя відповідь, — сказала вона, віддаючи королеві торбу з грішми. — Візьміть, дядьку, ці шість тисяч долларів і положіть їх, куди хочете, за-для мене та за-для сестер, — квитка мені не треба!…
Вона обняла короля, а Сусанна та Заяча губа обняли його з другого боку. Всі заплескали в долоні, затупотіли ногами, знялася ціла буря. А король підвів голову і всміхався.
— Добре ж, — промовив доктор, — я умиваю собі руки!… Але перестерігаю вас, скоро прийде час, коли вам ставатиме млосно, як ви згадуватимете про цей день. — Сказавши це, він вийшов з хати.
— Добре, добре, — як нам стане погано, ми пришлемо по вас!
Усі зареготалися, бо всім здалося, що жарт надзвичайно дотепний.