Пригоди Гека Фінна/XXV. Я краду гроші
| ◀ XXIV. Вільксова спадщина | Пригоди Гека Фінна пер.: Н. Грінченко XXV. Я краду гроші |
XXVI. Похорон і продані негри ▶ |
|
Як усі пішли, король спитався в Мері-Джен, чи єсть у їх вільні світлиці. Вона відповіла, що єсть одна за-для дядька Вілляма; що ж до дядька Гарвея, то вона може поступитись йому своєю власною світлицею, а сама перейде до сестер. Опріче цього, вгорі, на горищі, є ще хижка з ліжком. Король сказав, що хижка буде за-для його лакея, себто за-для мене.
Мері-Джен повела нас нагору та показала нам наші хати, — прості, але затишні. Вона хотіла винести з своєї хати спідниці, сукні та багато всякої всячини, але дядько Гарвей сказав, що вони йому не перешкожають. Спідниці висіли на стіні, на їх була перкалева завіска, що спускалася аж додолу. В кутку стояв старий волосяний куфер, у другому кутку ящик з гитарою, всюди понаставлювано було всяких дурничок та дрібненьких речей, якими дівчата люблять закрашати свої світлички. Король зауважив, що з ними навіть веселіше та затишніше і просив нічого не забірати. Герцогова хата була невеличка, але досить гарна за-для його; так саме й моя комірчина.
Увечері у нас була велика вечеря, зібралося багато гостей, мужчин та дам. Я стояв за стільцями в короля та в герцога, слугуючи їм, а негри слугували иншим гостям. Мері-Джен сиділа в кінці столу, а біля неї Сусанна, і все говорила: „Ах, які погані бішкокти“ або — „як не пощастило з консервами“ або — „які тверді печені курчата“ та иншу таку дурницю, — звісно, як звичайно говорять господині, щоб їх похвалено, а гості, розуміючи в чому річ, що-хвилини відповідали: „Як це вам щастить так смашно підпікати бішкокти?“ або: „скажіть, Бога ради, де ви добуваєте такі чудові пікулі?“ та отаку всячину, — порожня балаканина, одно слово, як завсігди говориться на вечерях з гостями.
Як бенкет скінчився, ми з Заячою губою сіли вкупі в кухні їсти недоїдки, тим часом як инші допомагали неграм мити посуд. Заяча губа все випитувала в мене про Англію і були хвилини, коли я мало не пробовкнувся.
— Чи бачив ти коли-небудь короля, — питалася вона.
— Кого це? Вілляма четвертого? Авжеж, він завсігди ходить до нашої церкви! — Я згадав потім, що він давно вмер, одначе й оком не моргнув.
— Як завсігди ходить до церкви? — здивувалася вона.
— Еге, що разу. Його ослін проти нашого, по той бік од кафедри.
— А я думала, що він живе в Лондоні?
— Авжеж у Лондоні, а то ж де?
— Та ж ви жили в Шеффільді?
Ну, думаю, попався я! Довелося вдати, ніби я подавився кісточкою з курчати, а за той час устиг обміркувати, як мені виплутатися.— Я хотів сказати, що він завсігди буває в нашій церкві, як буває в Шеффільді. Це буває завсігди влітку, як він приїздить на морські купання.
— Що тобі! Адже Шеффільд зовсім не на морському березі…
— А хто ж говорить, що він на морському березі?
— Та ти ж сам сказав!
— Зовсім я цього не казав.
— Казав!
— Неправда — нічого такого не казав.
— Ну, то що ж ти сказав?
— Я сказав що він приїздить брати морські ванни, ось що!
— Дивно! як же він може брати морські ванни, коли там навіть моря немає?
— Нічого ти не розумієш, — сказав я. — Бачила ти коли небудь Конгресівську воду?
— Ні!
— Хиба ж їздять у Конгресс за-для того, щоб її мати?
— Ні, звичайно.
— Ну от і Віллям Четвертий теж не їздить до моря по морську воду…
— Як же він її добуває?
— Так саме, як люде добувають Конгресівську воду, — в кухвах. Там, у палаці в Шеффільді, зроблено печі й він велить гріти воду, — в морі це незручно.— А, тепер розумію! Чого ж ти не сказав так відразу? Тільки час гаяв даремно.
Хвала Богові, знову виплутався, — в мене стало весело та спокійно на душі. А вона роспитувалася далі.
— І ти теж ходив до церкви?
— Еге, дуже акуратно.
— Де ж ти сидиш?
— Як де? На нашому ослоні.
— На чиєму ослоні?
— На ослоні вашого дядька Гарвея.
— Нащо ж йому ослін?
— Дивно! Щоб сидіти на йому! А ти думала — нащо?
— Я думала, що він має кафедру.
А чорт би його забрав! Я й забув, що він проповідник! Знову я вклепався: довелося вдруге подавитися кісточкою; скінчивши з нею справу, я сказав:
— Так ти думаєш, що в церкві тільки один проповідник?
— А нащо ж їх більше?
— Як нащо? Щоб говорити проповіді перед королем! Ну, й безглузда ж дівчина! Та там їх не більше й не менче, як сімнадцятеро!
— Сімнадцятеро!.. Господи! Та я б ні за що не могла вислухати стільки проповідів, навіть коли б мені довелося за це втратити вічне спасіння. Мабуть, як почнуть говорити, так і не перестають увесь тиждень!— Дурниця! Хиба ж вони кажуть проповіді всі відразу, в один день? Каже тільки один з їх.
— А що ж останні роблять?
— Так собі, нічого особливого. Блукають навкруги, передають тарілку, або що там треба. Але здебільшого нічого не роблять.
— Нащо їх держать?
— Так, щоб було парадніше… Нічого ти не знаєш!
— Мені й не треба знати таких дурниць!.. А як із слугами поводяться в Англії? Краще, ніж у нас із неграми?
— Ну, ні. Там слугам гірше, ніж собакам.
— Чи пускають їх на свята — от, яку нас, — на Різдво, на Новий Рік, четвертого липця?
— Чого схотіла! Тим то й погано в Англії! Віриш, Заяча… чи то пак Джоан, слуги цілий рік не знають свята, не ходять ні до цірку, ні до театру, ні на вистави негрів — одно слово, нікуди!
— І до церкви навіть?
— І до церкви теж.
— Але ж ти завсігди ходиш до церкви?
Ну, знову забрехався: забув, що я ьслуга в старого! Одначе, я зараз же викрутився, вияснивши так-сяк, що лакей инша річ: то не простий слуга, він повинен ходити до церкви, хоч хоче, хоч не хоче, і сидіти на семйовому ослоні, — такий уже закон. Мабуть моє пояснення було дуже недоладне, бо дівчинка була незадоволена.
— Дай мені слово чесної людини, що ти не брешеш!..
— Слово чести, — промимрив я.
— Так нічого не збрехав?
— Нічого, ні одного слова.
— Положи руку на цю книжку і скажи ще раз, що ти не брехав.
Я помітив, що це тільки словарь, і сміло положив на його руку. Вона трохи заспокоїлась.
— Добре, дечому я повірю, але останнім твоїм вигадкам — Боже борони!
— Чому це ти не повіриш, Джо? — спитаталася Мері-Джен, увіходячи у кухню вкупі з Сусанною. — Не гарно та не по правді кривдити так хлопчика, — він у чужому краї, серед чужих людей… Як би тобі так було, як би з тобою так поводилися?
— У тебе завсігди така завичка, кидатися обороняти кожного, перше навіть, ніж його скривджено. Я нічого йому не зробила поганого. Він наказав мені дурниці, а я тільки сказала, що не повірю всьому, — та й уже. Думаю, що він може стерпіти таку дурничку, адже так?
— Мені однаково, дурничка це, чи що важливе, але він тут у нас у хаті, він гість, і це ти не добре робиш, що так кажеш. Адже ти образилась би, як би тобі так, як йому.— Але ж він казав…
— Це все одно, що б він не сказав, не в тому сила… Головне те, що ти повинна поводитися з ним ласкаво та не казати йому образливих річей, таких, щоб він почував, що він не дома, а серед чужих людей.
— Ось яка! — подумав я. — І щоб я таку дівчину дозволив пограбувати цій старій гадині!..
Потім була Сусаннина черга, і вона добре насварилася на сестру.
І знову в мене майнула думка: а ось і друга, яку я дам пограбувати!
Тоді Мері-Джен ще раз почала вимовляти сестрі, але так гарно, ласкаво — инакше вона не вміла — і як скінчила, бідна Заяча губа зовсім засоромилася.
— Ну, тепер, Джоан, — сказали обидві дівчини, — попроси в його вибачення.
Вона й попросила. Та так ласкаво, що любо було слухати. Їй-богу, я шкодував, що не можу ще набрехати їй сім мішків гречаної вовни, аби почути ще раз, як вона просить вибачення!..
Всі три дівчини зараз же почали силкуватися з усієї сили, щоб я почував себе немов дома та знав, що навкруги мої друзі. У мене стало так погано на душі, я почув себе таким гидким, що тут же постановив: що б там не було, а обрятую гроші, або сам загину.Я пішов ніби лягати спати, але на думці в мене було инше. Зоставшися сам, я почав обмірковувати, як би це зробити. Чи не піти нишком до лікаря та й виказати йому шахраїв? Ні, це не годиться. Він іще скаже, хто виказав, і тоді буде мені від короля та від герцога! Або сказати нишком Мері-Джен? Ні, і це не доладу.
З її обличча вони зараз же побачуть; а гроші у їх у руках, вони можуть утекти й тоді все загине. Як що ж вона покличе когось на поміч, то мене заплутають у цю справу перше, ніж вона скінчиться. Ні, єсть тільки один добрий спосіб. Я як-небудь примудруюся вкрасти гроші, вкрасти так, щоб шахраї й подумати навіть не могли, що це я. Їм тут добре, вони звідси не вилізуть, аж поки висмокчуть усе, що можно, з цієї сем'ї та добре одурять увесь город, — то часу в мене досить. Украду гроші та й сховаю їх, а потім, опинившися далеко, напишу Мері-Джен, куди я їх сховав. Краще потягти гроші сьогодні ж уночі, а то може лікарь тільки удає, що йому все одно, а сам вижене їх звідси раніше, ніж я думаю.
І от я постановив шукати по всіх хатах. У залі було темно, одначе я скоро знайшов герцогову хату і став прокрадатися по-під стіною, та відразу зміркував, що напевне король нікому не звірить грошей, опріче своєї власної особи. То я й прокрався до його в хату та й почав нишпорити навкруги. Але я нічого не міг зробити в темряві, а світити свічку, звісно, було небезпешно. Зручніше присочити їх та й підслухати. Скоро я почув, як хтось іде, і хотів спершу сховатися під ліжко, але виявилося, що воно не там, де я думав, і я наскочив на завіску, якою завішено було спідниці Мері-Джен, — швиденько заліз туди, сховався поміж сукнями та й притаївся, не ворушачись.
Шахраї увійшли й зачинили двері. Герцог найсамперед зазирнув під ліжко. От добре, що мене там не було! Тим часом найпростіше ховатися під ліжко, коли хочеш підслухати таємниці.
— Ну, в чому річ? — спитав король, — та гляди не розмазуй, бо нам пристойніше сидіти внизу та тужити над покійником, ніж стирчати тут та давати їм нагоду судити нас.
— Твоя правда, Капете… Бачиш, я ніяк не можу забути цього доктора. Я хотів би знати твої плани. По моєму, найкраще нам утекти звідси до трьох годин ранку та й попливти річкою, забравши з собою все, що в нас є. А надто, коли приняти до уваги, що ми здобули все так лехко, так просто само далося в руки. Коли б не цей випадок, нам довелось би красти гроші. Я стою за те, щоб забрати торбу та й тікати, поки цілі.В мене серце похололо зо страху. Години дві перед цим, мені було б мало не байдуже, але тепер це стурбувало та засмутило мене. Король переполохався.
— Як то! Поїхати і не продати иншого добра? Втекти здуру й покинути тут усякого добра на вісім або на десять тисяч долларів? Адже воно все тут!
Герцог почав бурчати: — „Досить з нас, каже, і торби з грошима, нема чого поривати очі на инше та й неблагородно пограбувати зовсім бідних сиріт, одняти в їх усе до цурки.“
— От як ти міркуєш, — одповів король. — Ми нічого в їх не однімемо, опріче цих грошей. Утратять тільки ті, що купуватимуть речі: ледві виявиться, що ми не були справжніми спадкоємцями, — а виявиться це скоро, — тоді признано буде, що продаж не має ваги і всі речі вернено буде назад. Сироти знову одержать свій будинок, — досить із їх і цього: вони молоді, здорові, можуть собі заробити шматок хліба. І страждати їм не доведеться. Подумай тільки, єсть на світі тисячі та тисячі людей, що їм далеко гірше живеться. Годі, нема чого їх жаліти.
Одно слово, король умовляв його так, що він нарешті поступився: „Добре“, каже, „я згоджуюсь, але на мою думку страшенна дурниця зоставатися тут, коли цей клятий доктор сидить у нас на шиї“.— Хай його чорт забере, того доктора! — скрикнув король. — Плюнь ти на його! Всі тутешні дурні нашу руч тягнуть.
Тут обидва зібралися йти вниз.
— Мені здається, — зауважив герцог, — що ми не добре сховали гроші.
Мені відразу полекшало — тепер уже довідаюся, де їх схрвано!
— Через віщо? — спитався король.
— Бо з сьогодні Мері-Джен буде ходити в жалобі і найсамперед, звісно, негрові, що прибірає в хатах, звелено буде винести звідси всі ці ганчірки, а невже ти думаєш, що негр не скористується з випадку поживитися?
— Чудово! Твоя голова знову впорядкувалася, герцогу, — сказав король і почав нишпорити по-під завіскою, всього за кілька ступнів від того місця, де я притулився до стінки, боячися ворухнутися. Я увесь тремтів… хотів би я знати, що сказали б ці добродії, як би піймали мене? Від цієї думки мені ставало так моторошно, що я вже став краще думати про те, що я сам зробив би, як би мене піймано.
Але король витяг торбу перше, ніж я встиг щось вигадати, — так вони й не догадалися, що я тут сижу. Вони взяли торбу, засунули її в дірку в солом'яному матраці, що лежав під периною, накрили її гарненько соломою й рішили, що тепер нема чого боятися, бо негр, стелючи ліжко, тільки підіб'є злехка перину, а солом'яного матрацу ніколи не перевертає, хиба раз або двічи на рік, то й нема небезпешности, що гроші можуть бути вкрадені.
Але я знав це краще. Не встигли вони зійти й з половини східців, як уже торба була в мене в руках. Я потяг її нагору, на своє горище, і поки сховав її в себе. Звісно, найкраще було сховати гроші десь по-за хатою, а то як що наші шахраї побачуть, що їх нема, то обнишпорять усі куточки. Я ліг зовсім одягнений, але заснути не міг: хотілося швидче скінчити справу. Скоро я почув, як король з герцогом вернулися до себе нагору; швидко схопився я з свого ліжка, припав обличчам до верхнього кінця своїх східців і почав ждати, чи не трапиться чого. Але не сталося нічого.
Я діждався, поки все в будинку затихло і тихенько зійшов по східцях.