Пригоди Гека Фінна/XXXI. Я вскочив!
| ◀ XXX. Джім зник | Пригоди Гека Фінна пер.: Н. Грінченко XXXI. Я вскочив! |
XXXII. Том Сойєр ▶ |
|
Як я прийшов на ферму, там було тихо та любо, немов у неділю; сонце пекло немилосердно, всі пішли на поле на роботу. В повітрі гули хрущі, од цього гудіння завсігди здається, немов усе повмірало навкруги; а як повійне вітрець та зашелестить листям, вам зробиться так сумно, немов духи шепочуться, духи тих людей, що повмірали давно-давно, — і здається, вам, ніби про вас вони шепочуться… Звичайно в такі хвилини мені теж хочеться вмерти та й відразу збутись усього клопоту й усіх турбот.
У Фельпса була невеличка плантація бавовнянику; вони всюди однакові: широкий двір, обгорожений тином, перелаз з дубків, підпиляних та складених один на один немов кухви не однакові завбільшки, щоб можно було лазити через паркан. Ці східці ще допомагають жінкам сідати на коня. На широкому подвіррі видко де-не-де кущики трави, але здебільшого воно зовсім гладеньке та голе, немов старий бриль витертий. На дворі великій рублений будинок за-для хазяїнів, тоді кухня з широким рундуком, що єднав її з будинком. За кухнею коморя, теж рублена. Далі три невеличких хатинки про негрів, збудовані вряд; тоді прачкарня окремо біля заднього паркану та деякі господарські будівлі. Біля дверей прачкарні стоїть ящик з попелом та великий казан, — у йому золять сорочки. Біля кухні ослін, діжка з водою, тиква на воду; на сонечку спить собака, а там далі простяглося ще кільки собак. У кутку в дворі зо два, чи зо три гіллястих дерева, біля паркану кілька кущів смородини та аґрусу, по той бік паркану сад та грядки з гарбузами, а далі починається плантація бавовнянику. За полем ліс.
Я обійшов навкруги, здерся задніми східцями біля прачкарні й пішов до кухні. Пройшовши кілька ступнів, я почув, як глухо гула прядка, то стихаючи, то голосніше. Тоді мені ще дужче схотілося вмерти, — на мою думку, це найсумніший згук на світі.
Я пішов далі. Певного плану в мене не було. Я здався на волю божу: а може вона мене обрятує у скрутну хвилину! Я вже помічав, Бог завсігди стає мені в пригоді, аби тільки я здався на його.
Як я вже доходив до кухні, встав один собака, за ним другий та й кинулися на мене. Звісно, я спинився й вирячив на їх очі, не ворушачись. І зняли ж вони гавканину!… В одну мить я став ніби віссю з колеса, а вони спицями. Штук із п'ятнадцятеро їх зібралося круг мене. Простягши шиї та носи, вони страшенно гавкали та вили. Та ще нові все прибували звідусіль, перескакували через паркани, вилазили з усіх куточків та все летіли на мене.
З кухні вискочила негритянка з качалкою в руках.
— Геть, Тигре! Геть, Споте! Цить!Вона луснула качалкою спершу одного, потім другого пса. Вони відскочили, виючи, а за ними одбігли инші; а через хвилину, дивлюся, мало не вся зґрая вернулася назад, виляючи хвостами та лащучись до мене. Собака не злісна тварина.
За негритянкою висипали з кухні — маненька чорна дівчинка,та два чорних хлопчаки в самих сорочечках. Вони вчепилися матері в спідницю й визирали звідти переляканими оченятами. Але ось з будинку бігцем вибігла біла жінка, років сорока п'ятьох або п'ятдесятьох, з веретеном у руках, а за нею білі дитинчатка. Вона приязно всміхалася й кричала:
— Це ти? Нарешті!
Не подумавши навіть, я відповів:
— Еге, це я, ма-м.
Вона кинулася мені на шию, цілувала, обнімала, потім почала стискати за обидві руки. Сльози так і капали їй з очей. Здавалося, що й краю не буде пестощам та обіймам.
— Ти одначе ні трошки не скидаєшся на свою матір, — промовила вона. — Ах, Господи, яка ж я рада, що тебе бачу, голубчику мій! Діти, це ваш брат у перших, Том — привітайтеся з ним! — звернулася вона до дитинчат, що виглядали в неї з-за спідниці. Але дитинчата похилили голови, засунули пальці в рот і сховалися ще глибше в її сукні.— Лізо! — скрикнула вона. — Дай йому чогось гарячого поснідати, та швидче гляди! Чи може ти вже їв на пароході?
Я відказав, що снідав на пароході. Тоді вона пішла до будинку, ведучи мене за руку, а дитинчата бігли позад нас. Там вона посадила мене на продраний стілець, а сама сіла навпроти на низенькому ослінчикові, взяла мене за руки й заторохтіла:
— Ну, от тепер я можу досхочу надивитися на тебе, а як мені давно цього хотілося! Нарешті дав Бог. А ми ждемо тебе вже днів зо два. Через віщо ти так запізнився, чи не трапилося якого лиха з пароходом, — сів на мілке, чи що?
— Еге, ма-м, парохід…
— Годі, не говори так, називай мене просто — тьотя Саллі. Де ж він сів на мілину?
Я не міг зміркувати добре, що мені відповідати, бо не знав, звідки повинен був прийти парохід, — згори, чи знизу, але часто мені щастить угадувати, так і тепер щось мов сказало мені, що парохід прийшов би знизу вгору, в напрямку до Орлеану. Я зміркував, що мені треба вигадати якесь назвище, або вдати, що я забув його. Коли це мені шибнула до голови щаслива думка.
— Ні, мілина що? Це дурниця, нас це не дуже забарило. А от инше трапилося: у нас розірвався ціліндр.— Боже милосердний! Нікого не вдарило?
— Ні, ма-м, тільки негра вбило.
— Ну, це ще хвала Богові, а то буває, що й людей убиває! Он перед двома роками, на Різдво, твій дядько Сайлас їхав з Нового Орлеану старим пароходом Лалла-Рук; там теж щось розірвалося в машині і скалічило чоловіка. Здається, він потім умер. Він був баптист. Твій дядько Сайлас знав у Батон-Ружі одну сем'ю, що була дуже добре знайома з його родичами… Еге, тепер згадую, — він справді вмер. У його почалася гангрена і треба було йому одрізувати. Але це його не обрятувало. Він увесь посинів і вмер, сподіваючися воскреснути в новому житті. Кажуть, цікаво було на його подивитися. А чи знаєш? — твій дядько що-дня їздив у город по тебе і сьогодні пішов, — я жду його що-хвилини. Одначе ти повинен був зустріти його: такий підстаркуватий мущина з…
— Ні, я нікого не бачив, тьотю Саллі. Парохід пристав саме вдосвіта. Я зоставив свій багаж на барці, а сам пішов блукати городом та біля города, щоб скоротити час та не прийти сюди вдосвіта. От і сталося, що я прийшов з другого боку.
— Кому ж ти віддав свій багаж до схову?
— Та нікому.
— Ах, дитино! Вкрадуть же!
— Не думаю, — я його добре сховав.— Яким же способом ти так рано снідав на пароході?
Я почув себе дуже ніяково; одначе викрутився.
— Копитан помітив, що я стою на чардаці, та й порадив мені поснідати перед тим, як уставати з пароходу. Він повів мені в каюту за офицерський стіл і я під'їв.
Мені ставало так ніяково, що я слухав її питання неуважно. Уся надія в мене була на дітей. Я думав одвести їх набік і випитати трошки, щоб довідатися нарешті, хто я такий. Але я не міг визволитися ні на хвилинку: добродійка Фельпс усе базікала, не зупиняючись. У мене навіть холодний піт виступив на лобі, як вона сказала відразу:
— Що ж це я плещу дурниці, — адже ти ще нічого не росказав мені ні про сестрицю, ні про кого з наших! Ну, кажи, оповідай усе, що знаєш про їх, про кожного з-окрема: як вони живуть, що роблять, чи здорові, що веліли переказати, — одно слово, все, що згадаєш!
Ну, вскочив я цього разу, здорово вскочив! До цієї хвилини Бог беріг мене, але тепер мене загнано на слизьке — нікуди вже не вискочиш. Я побачив, шо безнадійно тягти далі, треба облишити всі вигадки, ні до чого вони не здатні. От знову випадок, подумав я, коли треба набратись духу і зважитись сказати всю правду. Я вже роззявив рота, але в ту ж мить господиня схопила мене за плечі штовхнула за ліжко.
— Дядько йде! — прошепотіла вона, — нахили голову нижче, от так, тепер тебе не видко!.. Не вилазь та не подавай голосу, я його одурю. Діти, не смійте говорити ні слова!
Ну, думаю, от тепер уже я пропав! Та не було чого робити, треба було сидіти тихо та бути готовим до того, щоб стерпіти грозу, як вона вдарить.
Одним оком мені пощастило глянути на старого джентльмена, як він увійшов у світлицю, потім зараз же його затулило ліжко. Добродійка Фельпс кинулася до його.
— Ну, чи приїхав же хлопець?
— Ні, — відказав чоловік.
— Боже милосердний! — скрикнула вона, — і що таке могло статися з їм?
— Не розумію, — сказав старий, — признаюся, мене це таки турбує.
— Турбує! А я просто перестаю щось розуміти! Він повинен був приїхати, а ти розминувся з їм по дорозі, — я знаю напевне, що це так: у мене прочуття.
— Годі, Саллі, я не міг із ним розминутися, ти це знаєш.
— Боже мій, що скаже сестра? Він повинен був приїхати, ти розминувся з їм! Він…
— Ах, не турбуй мене, я й без того турбуюся. Просто не знаю, що й робити. Нічого не можу вигадати і, по правді сказати, я боюся страшенно… Навіть надії нема діждатися його сьогодня! Він не міг зо мною розминутися. Саллі, це щось страшне, просто щось страшне! Щось трапилося з пароходом, непевне!
— Ах, Сайласе!.. Глянь туди на шлях!.. так ніби йде хтось.
Він кинувся до вікна, що було в головах, у ліжка, і це дало добродійці Фельпс випадок, якого вона дожидалася. Вона швидко нахилилася, виштовхала мене з-за ліжка і я вийшов насеред хати, а як старий одвернувся од вікна, вона стояла, широко всміхаючися, а я біля неї збентежений, тихенький, увесь укритий потом. Старий джентльмен витріщив на мене очі.
— А то хто? — спитався він.
— А як ти думаєш, — хто?
— Не в'являю собі!..
— Том Сойєр?
Їй-бо, я мало не пішов з дива крізь землю!.. Але тут уже не час було міркувати, старий схопив мене за руки та й почав трусити, трусити не перестаючи, а господиня так і стрибала навкруг нас нас, плачучи та сміючись з радощів. Почалося роспитування про Сіда, про Мері та про всіх Томових.
Але все таки їхня радість була ніщо, як що рівняти до моєї. Я немов на світ божий знову народився, — такий я був щасливий, довідавшися нарешті, хто я. Промучено мене зо дві години, я встиг наговорити їм сім мішків гречаної вовни про свою сем'ю, се б то про Томову сем'ю, цілу торбу всяких пригод та небулиць. Я вияснив також, як у нас розірвався ціліндр у тому місці, де впадає Біла річка, та як ми три дні його лагодили. Усе це росказано було так доладу, що вони всьому повірили.
Тепер я почував себе з одного боку дуже гарно, а з другого досить ніяково. Правда, зробитися Томом Сойєром мені було, дуже лехко та до вподоби, одначе тільки до деякого часу. Скоро я почув, як шумить парохід, що йшов проз нас униз за водою і в мене майнула думка, — а що коли Том Сойєр приїхав уже пароходом? Що, як він зараз увійде сюди й гукне мене на ім'я, перше ніж я встигну показати йому, що треба мовчати? Ні, це не добре, я зовсім цього не хочу. Треба зараз же піти шляхом та й перестріти його. От я й сказав господарям що поїду по багаж. Старий хотів провести мене, але я просив його не турбуватися, сказавши, що конем я сам умію правити.