Пригоди Гека Фінна/XXXII. Том Сойєр
| ◀ XXXI. Я вскочив! | Пригоди Гека Фінна пер.: Н. Грінченко XXXII. Том Сойєр |
XXXIII. Хлівчик біля прачкарні ▶ |
|
Я сів у возик і поїхав у город. Уже на половині дороги, дивлюсь, їде мені на зустріч другий возик, а в йому сидить — Том Сойєр! Я зупинив коня, підождав, поки він під'їде до мене і крикнув: „Стій!“ Він і зупинився, роззявивши рота, та так і скам'янів; потім ковтнув разів зо два, зо три, так немов у його в горлі пересохло, і нарешті промовив:
— Я, здається, ніколи не робив тобі зла! Ти це сам знаєш… чого ж ти прийшов з того світу лякати мене?
— Я зовсім не прийшов з того світу, я навіть і не вмірав! — одповів я.
Почувши мій голос, він трохи підбадьорився, але все ще не міг заспокоїтися.
— Не дури мені голови, будь ласкав! Слово чести, що ти не дух?
— Слово чести — ні!
— Так як же, — не розумію… Адже тебе вбито?
— І не думав мене ніхто вбивати: це я їх одурив!.. Сідай сюди, помацай мене, коли не віриш.
Він торкнувся до мене і це його впевнило; він так зрадів мені, що не знав, що й робити з радощів. Звісно, він зараз же забажав довідатися про все, як і що, — адже це не мала пригода та таємнича яка! Звісно, його брала цікавість. Але я сказав, що поки не буду про це починати розмови, звелів його візникові підождати, а сам од'їхав далі з Томом і росказав йому, в якому я опинився становищу. Що мені тепер робити?— Дай подумати хвилинку, — відповів він, — а може що-небудь і вигадаю! — Нарешті він каже:
— Добре, тепер я знаю, що робити. Візьми мій куфер у свою бричку, так немов він твій власний, та гляди, забарися трохи, їдь тихше, щоб приїхати туди не раніше, ніж треба, а я вернуся до міста та звідти знов приїду, щоб приїхати на ферму на півгодини пізніше за тебе. Спершу удай, ніби мене не знаєш.
— Добре, — сказав я, — тільки стривай, єсть іще дещо і цього ніхто не знає, опріче мене. Там єсть негр, якого я хочу викрасти з неволі, — звуть його Джім, — Джім старої панни Ватсон.
— Як! — скрикнув він, — Джім тут!.
Він знову замислився.
— Я знаю, що ти мені відповіси, — казав я далі. — Ти скажеш, що це низький, гидкий учинок, але що ж із цього, — такий уже я є! Я постановив неодмінно викрасти його, через це прошу тебе мовчати та не перешкожати мені. Згожуєшся?
Очі в його так і засвітилися з радощів.
— Я допоможу тобі викрасти Джіма! — скрикнув він.
Я був уражений!.. Немов у мене хтось стрельнув над вухом… Таких дивних річей я ще не чував, — признаюся, після цього Том досить затратив у моїх очах. Мені навіть не вірилося, щоб це була правда. Том Сойєр краде негрів!
— Дурниця!.. Ти шуткуєш!
— Зовсім не шуткую!
— Ну, добре, у всякому разі, шуткуєш ти, чи ні, а як почуєш щось про негра-втікача, не забудь, що ти нічого про його не знаєш і я теж.
Ми перенесли куфер до моєї брички. Том поїхав своєю дорогою, а я своєю. Ну, звісно, я зовсім забув, що мені треба їхати тихо і приїхав додому далеко швидче, ніж треба було, як що зважити простір між фермою та городом. Старий фермер саме стояв на порозі.
— Скажіть, будьте ласкаві, — скрикнув він, — це дивно! Хто б міг подумати, що ця кобила здатна на такий подвиг! А ми й не знали, що вона така моторна. І навіть мила нема ні трошечки… Надзвичайно!.. Тепер я не візьму і ста доларів за конячку, слово чести — не візьму! А був час, коли я ладен був збути її за п'ятнадцять, думаючи, що вона більше й не варта.
От усе, що він сказав. Це був надзвичайно добрий, простодушний дідок, — я такого ще й не бачив. Та й не мудро: адже він був фермером і проповідником — усе вкупі: у його була невеличка рублена церква за плантацією. Він збудував її власним коштом. У тому ж будинку була й школа. Він ніколи не брав ні копійки за свої проповіді. Опріче його були в окрузі й инші фермери-проповідники: такий звичай на півдні.
Через пів години Томів візок під'їхав до східців на паркан; тьотя Соллі побачила його, бо він спинився недалеко, всього сажнів за п'ять-шість.
— Он іще хтось приїхав, — сказала вона. — Хто б це міг бути? Здається, незнайомий… Джіммі, — сказала вона до одного з дітей, — біжи до Лізи та скажи їй, щоб поставила ще на одного чоловіка тарілок до обіду.
Всі повибігали на ґанок, — чужа людина тут диво, не часто приїздять незнайомі і як хто з'явиться, то всі цікавляться ним не менше, ніж жовтою пропасницею. Том зійшов по східцях і пішов до будинку; бричка вже тим часом їхала назад шляхом, а ми стовпилися всі на порозі. Том був убраний дуже добре, до того ж опинився перед великою публикою, — це завсігди підбадьорювало Тома Сойєра. В таких випадках він завсігди умів з шиком поводитись! Не такий він був хлопець, щоб іти двором боязько, немов овечка; він ішов спокійно, поважно. Підійшовши до нас, він гарненько зняв бриля.
— Ви добродій Арчібальд Нікольс, як що не помиляюся, — почав він.
— Ні, мій любий, я повинен тобі сказати, що візник тебе одурив: ферма Нікольса там далі, за три милі звідси. Але нічого, заходь до нас!
Том озирнувся на шлях і сказав: „Пізно занадто, візник уже зник.“
— Еге, він поїхав, сину мій, а ти увіходь та пообідаєш із нами; потім ми звелимо запрягти конячку й довеземо тебе до Нікольса.
— О, я не хочу вас турбувати, мені сором… я й пішки дійду.
— Ми цього ні за що не дозволимо. У нас на півдні так не роблять. Увіходь же, будь ласкав!
— Неодмінно, — додала тьотя Саллі, — за-для нас це зовсім не важко, ні трішечки. Ти повинен зостатися. Адже тут далеко, аж три милі шляхом по пилу. Та й потім, я вже звеліла поставити тобі тарілки, ти нас образиш. Увіходь, не соромся — будь так, як дома.
Том подякував дуже звичайно, і нарешті допрохалися, щоб він увійшов. Він вияснив, що приїхав із Гіксвіллю в штаті Огайо, а звуть його Віллям Томпсон, — сказавши це, він знову вклонився і почав базікати, вигадуючи всяку всячину про Гіксвілль та про його городян, а я починав уже трохи турбуватися та силкувався додуматися, яким способом це все допоможе мені виплутатися з лиха? Коли це відразу він нахилився та й цмокнув тьотю Саллі просто в губи, потім спокійненько сів знову на своє місце, базікаючи далі, немов нічого й не трапилося. Але тьотя Саллі схопилася, мов опечена, витерла собі губи долонею й крикнула:
— Ах ти, нахабне собача!
Він удав, що ніби ображений.
— Я дивуюся вам, пані…
— Ти див… за кого ж ти мене вважаєш? Що це значить? Як ти смів цілувати мене?
— Нічого не значить, — промовив він покірно, — я не мав нічого поганого на думці. Я… я думав, що вам це сподобається?
— Ах ти ж дурню! — вона схопила веретено і ледве вдержалася, щоб не вдарити Тома. — Звідки ж ти взяв, що мені це сподобається?
— Їй-бо, не знаю. Тільки мені сказано, що ви зрадієте…
— Той, хто сказав тобі таку дурниню, божевільний! Зроду не чула нічого такого! Хто сказав?
— Та всі говорили, добродійко.
Більше вона не могла стерпіти: з очей у неї сипались искри, пальці скривилися, немов вона збірался видряпати йому очі. — Хто такі „всі“? — скрикнула вона. — Мабуть якісь йолопи! Швидче кажи — хто?
Він устав і збентежено м'яв у руках свого бриля.
— Мені дуже жалко, я, їй-бо, не думав… Мені всі говорили це саме, всі без винятку. Звеліли вас поцілувати і сказали, що ви будете раді. Дуже шкодую, добродійко, що так сталося і більше не буду, їй-бо, не буду!..
— Чуєте — він не буде, не буде! Ще б пак!
— Ні, слово чести, ніколи більше не буду цілуватися з вами, аж поки ви сами попросите.
— Щоб я тебе просила?! Ну, признаюся, я зроду не бачила такої нахабности! Цього від мене не діждешся, хоч би тобі довелося прожити стільки, як Маѳусаїлові.
— Ну, це мене дуже дивує, — сказав він. — Просто не можу зрозуміти, що це таке. Мені всі казали, що ви зрадієте — я й повірив. Але… — він озирнувся навкруги, немов шукав прихильного погляду, — очі його спинилися на старому джентльменові, до його він і вдався.
— Хиба ви не думали, що це їй сподобається, як я її поцілую?
— Ні, не знаю… ні, я… я, здається, цього не думав.
Том повернувся до мене й сказав:
— Томе, хиба ти не думав, що тьотя Саллі обніме мене й скаже: „А! Сід Сойєр!“
— Господи! — скрикнула вона, перепиняючи його й кидаючися до його, — ах ти ж безсоромний! Ну, чи можна ж так людей дурити! — і вона кинулась його обнімати, але тепер уже він одштовхнув її.
— Ні, тепер я сам не хочу, поки ви не попросите в мене дозволу…Звісно, вона засміялася й почала його обнімати та цілувати без кінця, потім віддала його старому джентльменові. Як вони трошки заспокоїлися, вона зауважила:
— От так несподіванка! А ми тебе зовсім і не ждали! Сестра не писала мені, що хто-небудь іще приїде, опріче Тома.
— А це через те, що справді ніхто не мав їхати до вас, опріче Тома, але я так просив, так докучав, що вона теж пустила мене в останню хвилину. Пливучи пароходом, ми з Томом надумали зробити несподіванку, — він приїде сюди раніше, а я з'явлюся потім і ми вдамо, ніби ми чужі, не знаємо один одного. Але це була помилка, тьотю Саллі, чужій людині тут не дуже раді!
— Ще б радіти такому нахабному собачаті, Сіде! Тебе варт би було посмикати за вуха! Я не пам'ятаю, щоб коли так дуже обурювалась. Подумайте тільки, яку кумедію заграли! Признаюся, я зовсім здуріла, як ти цмокнув мене…
Обідали ми на ґанку поміж будинками та кухнею; на столі наставлено було стільки страв, що можна було нагодувати сім таких семей, та все свіже, гаряче — не то, що наше тверде м'ясо, що пролежало цілу ніч у мисці в сирому погребі та скидається на стару підошву. Сайлас страшенно довго просив у Бога благословення на нашу трапезу, — хоча, хвала Богові, страва не встигла прохолонути.
По обіді почалися розмови без кінця; ми з Томом увесь час нашорошували вуха, але даремно: ніхто ні слова не сказав про негра-втікача, а ми боялися сами роспитуватися. Увечері за вечерею один з маненьких хлопчиків спитався:
— Тату, чи можна мені з Томом та з Сідом піти подивитися на виставу.
— Ні, — відповів старий, — я думаю, що не буде ніякої вистави, а як би вона й була, то я не дозволю вам іти. Негр-утікач росказав Бертонові та мені, що це таке, ця скандальна вистава, а Бертон обіцяв росказати иншим, то я думаю, що вони ще раніше виженуть з города цих нахабних волоцюг.
Так і є — сталося! але я в цьому не був винен. Ми з Томом повинні були спати в одній хаті, на одному ліжкові. Вигадавши, ніби ми втомилися, ми сказали господарям на добраніч та й пішли спати зараз же по вечері, а потім вилізли з вікна, дряпаючись по громозводові. Я не думав, щоб хтось міг перестерегти короля з герцогом, то коли я не поспішуся й не перестережу їх про те, яка їм погрожує небезпешність, вони напевне вскочуть у халепу.
По дорозі Том оповів мені про все, що трапилося без мене; як усі думали, що мене зарізано, як скоро зник батько й не вертався більше, якого переполоху наробила Джімова втеча. А я теж росказав Томові все про шахраїв, що грали „Камелеопарда“, та дещо про нашу мандрівку на плиту. Прийшовши в город, ми пішли на головну вулицю, — було не більше, як половина дев'ятої. Коли це, дивлюся — біжить розлютована юрба з смоляниками, б'ючи в бляшані сковороди та граючи в сурми; ми відскочили набік, щоб дати їм дорогу, і як юрба проходила проз нас, ми побачили короля та герцога, що сиділи верхи на дрючках, се б то я догадався, що це король та герцог, хоч їх умазано було в дьоготь та вкачано в пір'я, що аж вони втратили людський образ і скидалися на пару величезних, велетенських малп. Боляче мені було дивитися на це; в мене серце боліло за нікчемних шахраїв, я вже не міг на їх сердитися. Страшна доля! Люди можуть бути иноді страшенно жорстокі один до одного…
Ми побачили, що вже пізно, допомогти не можна, і почали роспитуватися в людей, як це все сталося. Нам росказано, що всі йшли на виставу, не даючи й навзнаки, що щось має бути; з найневиннішим виглядом посідали на свої місця й сиділи спокійно, аж поки король почав перекидатися та стрибати на сцені; тоді хтось подав гасло, всі глядачі похоплювалися з місць і кинулися на актьорів.
Зажурені попленталися ми додому; ніколи ще я не почував себе таким збентеженим, пониженим та винним, хоч, по правді кажучи, нічого не зробив поганого. Але так завсігди буває, різнації немає: чи винні ви, чи ні, а сумління все одно вас мучить. Як би сумління було собакою, я взяв би його та й отруїв, не гаявшись. Це сумління бере страшенно багато місця в середині в людини, а користи з його мало. Том говорить те саме.