Пригоди Гека Фінна/XXXIII. Хлівчик біля прачкарні
| ◀ XXXII. Том Сойєр | Пригоди Гека Фінна пер.: Н. Грінченко XXXIII. Хлівчик біля прачкарні |
XXXIV. Як його визволити? ▶ |
|
Ми обидва замовкли та замислились. Нарешті Том каже мені:
— Слухай, Геку, які ми дурні, що раніше не могли догадатися. Б'юся об заклад, що я знаю, де сховано Джіма.
— Та ну!?… Де ж?
— А в тій халабуді, де ящик з попілом. Як ми сиділи за обідом, хиба ти не бачив, як негр поніс туди їжу.
— Еге, бачив.
— А як ти думаєш, кому то їжа?
— Собаці.
— Я й сам так думав спершу, а виходить; що ні.
— Через віщо?
— Через те, що там була, між иншим, скибка кавуна.
— Я теж помітив. Дивно справді, як це я не зміркував, що собака не їсть кавуна.— Увіходячи, негр одімкнув колодку, а вийшовши, знову замкнув її. Потім він приніс ключ і віддав дядькові, як ми вставали з-за столу. Кавун доводить, що в хижці замкнено людину; а колодка доводить, що там в'язень. Неможливо думати, щоб було два в'язні на маленькій плантації, де всі такі добрі та ласкаві. Бранець не хто инший, як Джім. А тепер ти подумай гарненько і вигадай план, як би нам викрасти Джіма. І я вигадаю, потім ми виберемо той, який здасться кращий.
Що за голова в цього хлопця! Як би мені таку голову, як у Тома, я не проміняв би її ні на герцогський титул, ні на становище штурмана, ні навіть на клоунство в цірку, — одно слово, ні на що в світі!
Я почав обмірковувати план, але тільки з нічого робити; я дуже добре знав, що Том вигадає далеко кращий.
— Готово? — спитався Том трохи згодом.
— Еге, — відповів я.
— Ну, кажи, в чому сила.
— Мій план ось який. Ми легко можемо впевнитися, чи справді там замкнено Джіма, потім завтра вночі витягнемо мій човен і приведемо плит з острова і в першу ж темну ніч украдемо ключ у старого з кишені, як він ляже спати, та й попливемо плитом, забравши Джіма. Вдень будемо ховатися, а вночі пливтимем, — цілком так, як ми робили з ним попереду. Чи добрий мій план?— Чи добрий? Звісно, був би добрий, та вже занадто він простий. Нема в йому нічого такого закрутькуватого. Ну, що з такого плану, в якому так мало труднацій! Про нас навіть не говоритимуть, Геку.
Я не відповів ні слова, бо й не сподівався, щоб він мене похвалив.
Але як він росказав мені свій, я зараз же зрозумів, що його план, такий цікавий, що варт п'ятнадцятьох моїх, і так саме, як мій, зробить Джіма вільною людиною. Та ще й на додаток станеться так, що нас усіх може вб'ють.
Так от я був дуже задоволений, і ми постановили зараз же почати. Нема нащо росказувати вам тепер, з чого складався цей план. Я знав, що Том буде всяко одміняти його, додаючи все нові та нові вигадки, де тільки можна.
Одно було рішуче постановлено: Том Сойєр береться за справу серйозно і справді збірається помогти мені викрасти негра з неволі. Це вже занадто! Ось хлопець із поважаної сем'ї, добре вихований, гарну, славу має, розумний, дечого вчився, а не то що невіглас, а тим часом, одкинувши всякі гордощі та справедливість, він плутається в таку справу, ганьбить себе та свою сем'ю… Цього я ніяк не міг зрозуміти. Це ганебно та й годі. Я почував, що повинен спинити його, умовити, бути йому справжнім другом, заставити його облишити таку справу, — одно слово, обрятувати його. Я почав був умовляти його, але він не дав мені скінчити.
— Здається, я знаю, що̀ роблю, — відповів він, — я завсігди знаю, що роблю.
— Це правда.
— Хиба я не сказав тобі, що поможу викрасти негра?
— Еге!
— Ну, так що ж тут говорити?
На цьому справа скінчилася і я вже не відповідав. Яка ж користь була сперечатися? Раз він що скаже, то вже неминуче своє зробить. Але я все ж не міг зрозуміти, як він згожується на такий учинок.
Як ми прийшли додому, на фермі було тихо та темно всюди. Ми пішли до хлівчика, де стояв ящик з попілом та й почали на його роздивлятися. Пройшли ми двором навмисне, щоб спробувати, як нас зустрінуть собаки. Але вони нас знали й не загавкали. Дійшовши до хижки, ми оглянули її спереду та з боків. З того боку, якого я не бачив попереду (з північного), ми знайшли квадратове віконце, що було досить високо, забите впоперек тільки однію дощечкою.
— Ось пролаз! — сказав я. — Дірка досить велика за-для того, щоб Джім міг пролізти, як що ми зірвемо цю дошку.— Це просто, як двічи два — чотирі. Занадто легко! А я мав надію, що ми знайдемо шлях трохи складніший за цей, Геку Фінне!
— Ну, добре! — зауважив я. — Чи не краще буде в такому разі випиляти частину хижки, як я зробив перед тим, як мене зарізано, — пам'ятаєш?
— Еге, це може й краще, принаймні таємничо, турботно й цікаво, — згодився він. — Але б'юся об заклад, що ми можемо знайти спосіб ще складніший. Поспішатися нема чого, будемо придивлятися.
Між хлівчиком та парканом до задньої стіни хлівчика було щось прибудовано з дощок. Воно було завдовшки таке, як і хлівчик але вузеньке, не більше як шість футів завширшки. Двері в його були з південного боку та замикалися колодкою. Том підійшов до казана за-для лугу, понишпорив навкруги і приніс залізний дрюк — той, що їм підважувано покришку. Ним він підняв одну завісу, ланцюг упав; ми ввійшли в середину й засвітили сірник, зачинивши за собою двері. Виявилось, що будівлю тільки притулено до хлівчика, а дверей з неї туди не було; долівка в їй була земляна і на їй валялася ціла купа всякого мотлоху: іржаві лопатки, сапи і нарешті поламаний плуг. Сірник погас, ми вийшли, наділи знову завісу і двері знов були замкнені не гірше, ніж попереду. Том сяв з радощів.— Ну, тепер усе гаразд! — скрикнув він. — Ми підкопаємось. Це візьме з тиждень.
Ми вернулися додому. Я пройшов задніми дверима. Мені треба було тільки потягти за ремінець з волячої шкури, що був замісць клямки. Двері тут не замикалися, але Томові здалося це не дуже романично; він неодмінно хотів улізти в вікно громозводом. Але спробувавши видряпатися разів зо три і падаючи що-разу (в-останнє він мало не рострощив собі голови), він нарешті зважився облишити цю штуку. Але відпочивши трошки, він спробував знову, і цього разу йому пощастило виконати подвиг.
Другого дня ми встали вдосвіта і найсамперед пішли до негритянських хаток полащити собак та заприятелювати з тим негром, що носив обід Джімові, як що це справді був Джім. Негри саме поснідали і збіралися на поле. Джімів негр положив у бляшану миску м'яса та всякої всячини. В той час, як инші виходили, з будинку принесено ключ.
У цього негра було простодушне, нерозумне обличча. Кучеряве волосся в його поділене було на пасмечка і кожне пасмечко перев'язано ниткою. Це на те, щоб одігнати злого духа. Він оповідав, що відьми страшенно докучають йому ночами, виробляють з ним дивні штуки. Він раз-у-раз чує якісь дивовижні слова, галас; ніколи ще зроду відьми не докучали йому так довго та вперто. Він так перенявся своїм оповіданням, що забув про своє діло. Том нагадав йому:
— Кому це їжа? Собак годувати, чи що?
Усміх помалу розлився по негровому обличчу, цілком так, як би ви кинули камінець у брудну калюжу.
— Еге, паничу Сіде — відповів він. — Собаку годувати збіраюся. Дивовожну собаку! Хочеш подивитися — яка?
— Хочу!
Я легенько штовхнув Тома.
— І ти ввійдеш туди просто… вдень? Та ж у тебе инший план?
— Правда, а тепер новий.
Що з ним робити? Пішли, хоча мені не дуже це подобалося. Увійшовши в хлів, ми ледве могли побачити щось, так було темно; але Джім був там запевне і міг нас бачити.
— А! Геку! — скрикнув він… — Боже милосердний! Кого я бачу — невже панич Том? Ну, от, так я й знав: я не даремно турбувався!
Тут негр скрикнув, здивувавшися:
— Як! хиба ти знаєш молодих джентльменів?
Звикши до темряви, ми могли вже одрізняти речі. Том здивовано вирячив очі на негра.
— Хто нас знає?
— Та ось цей негр-утікач.— Не думаю… звідки ти це взяв?
— Та як же! Тільки що він крикнув, що знає вас!
Том удав, що не стямиться з дива.
— Одначе, це цікаво! Хто кричав? коли? що він крикнув? — вдаючися до мене, зовсім спокійно спитався він. — Ти чув що-небудь?
Звісно, мені зоставалося тільки сказати: „Ні, нічого не чув!“
Том повернувся до Джіма й подивився на його немов бачить його вперше за життя.
— Ти кричав?
— І не думав, добродію, — відповів Джім, — я нічого не казав.
— Ні слова?
— Ні одного слова.
— Бачив ти нас коли-небудь перше?
— Ні, добродію, принаймні, не пам'ятаю.
Том глянув на негра, що стояв засоромлений та збентежений, і промовив суворо:
— Що тобі сталося? Звідки ти вигадав, що хтось кричав?
— Ах, це все кляті відьми, добродію! От завсігди так… на смерть мене лякають. Бога ради ви нікому не росказуйте, старий містер Сайлас лаятиме, — він каже, що нема ніяких відьом! Шкода, що його тут не було, почув би я, що̀б він тоді сказав. Цього разу довелось би повірити!
Том заспокоїв його, що ми нікому не скажемо, та ще й дав йому десять центів, щоб він купив собі ще ниток перев'язувати волосся пасмами. Кинувши погордливий погляд на Джіма, він додав:
— Дивуюся, як це дядько не звелить зараз повісити цього парубка!.. Як би я піймав негра, настільки невдячного, що втік від свого хазяїна, я б йому не подарував: зараз же почепив би на шибеницю! — А поки негр повернувся до дверей глянути на монету та прикусити її, щоб довідатися, чи вона не хвальшована, Том устиг сказати пошепки Джимові:
— Гляди, не показуй, що нас знаєш. А як що почуєш, що тут скребуться та копають уночі, то знай, що це ми хочемо визволити тебе.
Джім устиг тільки схопити кожного з нас за руку та швидко стиснути; зараз же вернувся негр і ми обіцяли прийти сюди ще раз, як що негр дозволить. Той згодився залюбки, надто, що тут темно, а відьми мучать його особливо в темряві й тоді йому добре, щоб тут були ще люде.