Пригоди Тома Сойєра/Розділ десятий ВИТТЯ СОБАКИ ВІЩУЄ БІДУ

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Пригоди Тома Сойєра
автор: Марк Твен
Мова оригіналу: англійська. Перекладач: Ю. Корецький
Джерело: [1]  


Tom Sawyer - 10-093.jpg

Хлопці бігли до містечка щодуху. Вони оніміли від жаху. Час од часу тривожно оглядались, ніби боялись погоні. Кожен пень на дорозі здавався їм людиною, страшним ворогом, і тоді у них перехоплювало подих. Коли вони пробігали повз дерев'яні будиночки, що стояли біля містечка, сторожові пси прокинулись і загавкали. Від цього гавкоту у хлопців ніби виросли крила.

— Тільки б нам добігти до старої чинбарні, — прошепотів Том, захекавшись. — Я вже, здається, більше не можу.

Гекльберрі нічого не відповів, він засапався. Хлопчаки кинулись бігти до бажаної мети, не спускаючи очей з старої чинбарні, куди їм хотілося потрапити. Напруживши останні сили, вони нарешті добігли до неї, вскочили пліч-о-пліч у відчинені двері і попадали в рятівну тінь на долівку. Вони були щасливі, хоч страшенно стомилися. Помалу вони віддихалися. Том сказав тихо:

— Геку, як ти думаєш, що з цього вийде?

— Якщо лікар Робінзон помре, — думаю, вийде шибениця.

— Та що ти!

— Я напевно знаю.

Том замислився і за хвилину запитав:

— Хто ж розповість? Ми?

— Ти що? З глузду з'їхав? Уяви собі, що справа якось обернеться так, що індійця Джо не повісять, — то він же тоді нас неодмінно вб'є, не тепер, то пізніше, це вже точно.

— Я й сам так думаю, Геку.

— Коли вже виказувати, то нехай Меф Поттер виказує, якщо він такий дурень. Завжди п'яний…

Том помовчав — він знову задумався; потім прошепотів:

— Геку, адже Меф Поттер нічого не знає, — як же він може розказати про вбивство?

— Тобто як це він не знає?

— Тому що він упав, лікар ударив Поттера дошкою саме тоді, коли Джо замахнувся ножем. І ти думаєш, він що-небудь бачив? Ти думаєш, він що-небудь знає?

— Ай справді, Томе!

— А крім того, хто знає, може, від цього удару Поттер і дуба дав.

— Ні, Томе, це навряд. Адже він був під чаркою. Я це відразу помітив. Та він завжди напідпитку. От коли мій батько нап'ється, то можна його гатити по голові чим завгодно… хоч церквою — нічого йому не станеться, слово честі. Він і сам це говорив не раз! Отак і з Мефом Поттером. От коли б він був тверезий, то, може, від такого гостинця і гигнув би… Хтозна…

Том знову поринув у свої думки.

— Геку, ти певний, що ти не проговоришся?

— Та хочеш чи не хочеш, Томе, а нам треба мовчати. Сам розумієш, — цей диявол метис, коли ми тільки проговоримося, а його не повісять, — подушить нас, як кошенят. Слухай, Томе, коли вже так, то присягнімось один одному, що триматимемо язик за зубами.

— Я готовий, Геку. Це найкраще. Ну, підніми руку і присягайся, що ми…

— Е, ні, так не годиться. Це добре у звичайних справах, у дрібничках, особливо з дівчатами, бо вони, зрештою, все одно підведуть і розбазікають, коли зашиються; а в такій справі треба, щоб договір був писаний та ще й неодмінно кров'ю.

Том усією душею схвалив цю думку. Вона була і таємнича, і похмура, і жахлива, і дуже пасувала до всіх подій, до оточення і нічної доби. Він підняв з долівки чисту соснову дощечку, яка блищала у світлі місяця, витяг з кишені грудку червоної охри, сів так, щоб світло падало на дощечку, і насилу нашкрябав такі рядки, допомагаючи собі язиком:

Гек Фін і Том Сойєр клянуться, що триматимуть язика за зубами щодо цієї справи, і хай вони впадуть мертві на місці, якщо коли-небудь розкажуть, і хай загинуть.

Гекльберрі був захоплений умінням Тома писати і його високим стилем. Він витяг із кишені шпильку і вже хотів уколоти собі пальця, але Том зупинив його:

— Чекай, не роби цього, — шпилька мідна. На ній може бути мідянка.

— Мідянка? Що це таке?

— Отрута така. Спробуй-но проковтнути — побачиш.

Том розмотав нитку з одної з своїх голок, і кожен хлопець по черзі вколов собі пальця і видавив по краплі крові.

Зробивши це кілька разів і вживаючи мізинця замість пера, Том умудрився написати внизу початкові літери свого імені, потім навчив Гекльберрі, як писати Г і Ф, і договір було підписано. Вони урочисто, з різними церемоніями й заклинаннями закопали дощечку біля самого муру, вважаючи, що ланцюги, які сковували тепер їхні язики, назавжди замкнено на ключ, а ключ закинуто далеко-далеко.

У дірку на другому кінці напівзруйнованого будинку пролізла якась постать, але хлопці її не помітили.

— Томе, — прошепотів Гекльберрі, — ти певний, що після цього ми вже не проговоримося… ніколи?

— Звичайно, певний. Що б не трапилось, тепер ми — ні пари з уст. А інакше одразу ж впадемо мертвими на місці, якщо проговоримося. Хіба ти забув?

— Та воно справді так…

Ще якийсь час вони шушукалися. Раптом поблизу за муром, за якихось десять кроків від них довго і моторошно завив собака. Злякані хлопці щільно притиснулися один до одного.

— Кому це він виє? — задихаючись, прошепотів Гекльберрі. — Тобі чи мені?

— Не знаю… Глянь у щілину! Та мерщій!

— Ні, ти глянь!

— Я не можу, не можу, Геку.

— Будь ласка, Томе. Ось знову…

— О, боже, який я радий! — прошепотів Том. — Я пізнаю його голос: це собака Булла Гарбісона.

— Оце добре! Кажу тобі, Томе, я мало не до смерті перелякався; я був певний, що це собака-волоцюга.

Собака знову завив. У хлопців знов упало серце.

— Ой, це не він, — прошепотів Гекльберрі. — Глянь ще раз, Томе!

Том, тремтячи з страху, слухняно притулив око до щілини і ледве чутно сказав:

— Ой, Геку. Це собака-волоцюга!

— Глянь, Томе, глянь мерщій: на кого він виє?

— Мабуть, на нас обох — ми ж зовсім поруч один з одним…

— Ой, Томе, мабуть, ми загинули! Вже я знаю, куди потраплю. Напевно, до пекла. Я був такий поганий…

— А я? Так мені й треба! Ось що значить байдики бити й робити все, що хлопцеві забороняють робити… Я міг би бути добрим і хорошим, як Сід, коли б я старався. Та я, звичайно, не старався. Але, коли я цього разу врятуюся з біди, я буду днювати й ночувати в недільній школі.

Том почав тихенько схлипувати.

— Це ти — поганий? — І Гекльберрі теж зарюмсав. — Який же ти поганий? Ти, Том Сойєр, прямо-таки ангел порівняно зі мною. Боже мій! Якби мені хоч наполовину бути таким, як ти.

Том проковтнув сльози і прошепотів:

— Дивись, Геккі, дивись! Він стоїть до нас задом!

Гек припав до щілини і дуже зрадів.

— Так, задом, їй-богу, задом. А раніше як він стояв?

— Отак і стояв. Але я, дурень, не помітив. Ото добре! То на кого ж це він виє?

Собака перестав вити. Том нашорошив вуха.

— Тсс! Що це таке? — прошепотів він.

— Нібито… нібито свиня рохкає. Ні, Томе, це хтось хропе…

— Хропе-е? А де ж хропе, Геку?

— Мабуть, на тім кінці. Так, здається, там. Тато тут колись ночував разом із свинями, але це не він. Він, бувало, як захропе, то тримайся — з ніг звалить! До того ж, я думаю, йому вже не вернутися до нашого містечка.

Жадоба пригод знову воскресла в душі хлопчиків.

— Геккі, а ти підеш туди, якщо я поведу тебе?

— Щось не дуже мені хочеться, Томе. А що, коли там індієць Джо?

Tom Sawyer - 10-098.jpg

Том вагався. Але спокуса була занадто сильна, і хлопці надумали піти подивитись, умовившись негайно повернути і дати драла, як тільки хропіння припиниться. Навшпиньках, один за одним, вони стали підкрадатися. Не дійшовши кількох кроків до того, хто хропів, Том наступив на якусь паличку; вона зламалась і тріснула. Чоловік застогнав, повернувся на бік, і на лице його впав місячний промінь. Це був Меф Поттер. У хлопців серця завмерли, і самі вони стали, як вкопані, коли чоловік заворушився; але тепер їхній переляк минув. Вони тихцем гайнули крізь дірку в стіні і вже ладні були розійтися. В цей час знову пролунало зловісне протяжне виття.

Вони обернулись і побачили чужого собаку, що стояв за два кроки від Поттера, мордою до нього, піднявши морду догори.

— То це він на нього! — в один голос вигукнули хлопці.

— Слухай, Томе, кажуть, що якось біля будинку Джонні Міллера вив собака-волоцюга саме опівночі вже два тижні тому. І дрімлюга сіла на ґанку в нього і співала того вечора, а й досі ніхто в будинку не вмер.

— Так, я знаю. Та що ж коли навіть і не вмер? Адже Гресі Міллер тієї ж суботи впала в комин і спеклася страшенно.

— Так, але вона не вмерла. І не тільки не вмерла, а навпаки, їй краще.

— Гаразд, почекай і побачиш, що буде. Пропаща вона людина, так само як і Меф Поттер. Так кажуть негри, а вони вже все знають про такі речі, Геку.

І хлопчики розійшлися в задумі.

Коли Том уліз у вікно своєї спальні, ніч уже майже минула. Він обережно роздягся і заснув, радіючи, що ніхто не знає про його пригоди. Він не помітив, що Сід, який тихенько хропів, насправді не спав уже майже годину.

Коли Том прокинувся, Сід устиг уже одягнутися й піти. З денного світла, із усього видно було, що вже пізненько. Том здивувався. Чому його не розбудили, чому не розтермосили його, як завжди? Думка ця сповнила його поганими передчуттями. За п'ять хвилин він одягся і зійшов униз, хоч почував себе дуже сонним і розбитим.

Уся родина сиділа ще за столом, хоча сніданок уже закінчився. Ніхто нічого не сказав Томові, не дорікав йому, але всі уникали його погляду. В кімнаті панувала така урочиста тиша, що винний полотнів від переляку. Він сів і намагався бути веселим — даремно! Ніхто навіть не посміхнувся на його жарти, і він теж замовк, почуваючи, що серце його стиснула туга.

Після сніданку тітка відвела його вбік, і Том майже повеселішав, сподіваючись, що його тільки відшмагають. Але сталося не так. Тітка почала плакати і скаржитись, як у нього вистачило духу розбити її старе серце, і кінець кінцем сказала, що тепер він може робити все, що йому завгодно: погубити себе, вкрити ганьбою її сиве волосся, загнати її в могилу — однаково виправити його ніяк не можна; вона вже не буде й намагатися.

Tom Sawyer - 10-100.jpg

Це було гірше за тисячу різок, і серце у бідного Тома боліло тепер більше, ніж його тіло. Він теж плакав, благав пробачення, знов і знов обіцяв виправитися і, нарешті, був відпущений, але почував, що тітчине пробачення неповне і що колишнього довір'я до нього немає.

Він вийшов з дому, почуваючи себе таким нещасним, що навіть не думав про помсту Сідові. Отже, зовсім даремно Сід поспішав утекти від нього через задню хвіртку. Похмурий і сумний прийшов Том до школи і разом з Джо Гарпером підставив спину під різки за те, що вчора не з'явився до школи. Кару він приймав з виглядом людини, душа якої пригнічена більшим горем і байдужа до таких дрібниць. Потім він повернувся на своє місце, поклав руки на парту й голову на руки і дивився в стіну кам'яним поглядом, в якому світилося страждання, що досягло останньої межі. Під ліктем він відчув якусь тверду річ. Він через деякий час змінив позу, зітхнув, взяв цю річ. Вона була загорнута в папір. Він розгорнув її. Глибоке, затяжне, важке зітхання вирвалось у нього з грудей, і серце його розбилося. То була його мідна кулька!

Остання соломинка зламала спину верблюда.