Пригоди Тома Сойєра/Розділ другий ЧУДОВИЙ МАЛЯР
| ← Розділ перший ТОМ ГРАЄТЬСЯ, ВОЮЄ, ХОВАЄТЬСЯ | Пригоди Тома Сойєра автор: Марк Твен |
Розділ третій ЗАКЛОПОТАНИЙ ВІЙНОЮ І КОХАННЯМ → |
| Мова оригіналу: англійська. Перекладач: Ю. Корецький Джерело: [1] |
Настала субота. Ранок видався ясний і свіжий. Життя вирувало. Кожне серце співало і, якщо серце було молодим, то з уст проривалася пісня. Кожне лице всміхалося, кожен йшов веселою ходою. Акації цвіли, наповнюючи ароматом повітря.
Кардіфська гора, що височіла над містом, зазеленіла; на відстані вона здавалася чудовою, привабливою країною, повною миру і спокою.
Том вийшов на вулицю з відром вапна і з довгою щіткою. Він поглянув на паркан, і відразу навколишня природа стала похмурою, глибокий смуток оповив його душу. Тридцять ярдів[1] дерев'яного паркану в дев'ять футів заввишки! Життя здалося йому безглуздям, і існування — важким тягарем. Зітхаючи, він умочив щітку в вапно і провів нею по верхній дошці. Знов умочив, знов помазав і спинивсь: яка мізерна ця біла смужка порівняно з неосяжним простором нефарбованого паркану. Безпорадно сів він на діжку.
Із воріт вийшов, підстрибуючи й наспівуючи пісеньку «Дівчата із Буффало», Джім з цеберкою. Носити воду з міського водопроводу завжди здавалося Томові ненависною працею, але тепер він з радістю взявся б за цю роботу. Він пригадав, що біля крана завжди збирається багато народу: білі, мулати і негри. Хлопці й дівчата, чекаючи своєї черги, відпочивали, обмінювались іграшками, сперечалися, билися, пустували. І він пригадав, що хоч кран був тільки за півтораста ярдів від їхнього будинку, але Джім ніколи не повертався з відром раніше ніж за годину. Та й то часто по нього треба було когось посилати.
Том сказав:
— Слухай, Джіме, хочеш я принесу води, а ти трохи пофарбуєш?
Джім похитав головою і відповів:
— Не можна, масса[2]. Томе! Стара пані веліла, щоб я йшов собі по воду і ні з ким не зупинявся й не розмовляв. Вона каже: «Я вже знаю, що масса Том попросить тебе білити паркан, то ти його не слухай, а йди за своїм ділом». Вона каже: «Я сама, каже, стежитиму, як він фарбуватиме».
— То дурниці! Ти не звертай уваги на те, що вона каже, Джіме! Вона завжди так каже. Давай сюди цеберку, я миттю повернуся. Вона й не знатиме.
— Ой, боюся, масса Томе, боюся старої пані! Вона мені голову одірве, — їй-богу, одірве!
— Вона? Та вона ніколи нікого не б'є, хіба що вдарить легенько по голові наперстком. А кому це шкодить, хотів би я знати. Говорить вона, правда, страшні речі, але це ж нікого не вражає, принаймні коли вона не заплаче при цьому… Джіме, я дам тобі кульку. Я дам тобі мою білу мармурову кульку.
Джім завагався.
— Білу мармурову кульку, Джіме. Гарненьку мармурову кульку!
— Воно то так, це чудова річ! Але, масса Томе, я страшенно боюся старої місіс.
— А ще, коли хочеш, я покажу тобі свій хворий палець.
Джім був тільки людиною і не міг встояти проти спокуси. Він поставив уже цеберку на землю, взяв у руки мармурову кульку і, охоплений цікавістю, нахилився над хворим пальцем, поки Том розмотував бинт. Але за хвилину Джім прожогом мчав по вулиці з цеберкою у руці і чухав потилицю, Том узявся несамовито білити паркан, а тітка Поллі верталася з поля бою з пантофлею в руці і блиском перемоги в очах.
Але Томової енергії стало ненадовго. Він згадав, як весело збирався провести цей день, і смуток його побільшав. Незабаром інші хлопці, вільні від усякої праці, вийдуть на вулицю гуляти й розважатися. У них, звичайно, задумано різні веселі ігри, а як вони глузуватимуть з нього, що йому доводиться так важко працювати! Сама тільки думка про це палила його вогнем. Він витяг усі свої скарби і став оглядати їх: уламки іграшок, мармурові кульки, всякий мотлох — цього не вистачить і на те, щоб купити собі хоч півгодини цілковитої волі. Він засунув своє злиденне багатство в кишеню і відмовився від думки підкупити товаришів. У цю важку й безнадійну хвилину його раптом окрилило натхнення — не що інше, як натхнення, геніальна, блискуча думка.
Він узяв щітку і спокійно заходився працювати. Ось у далині з'явився Бен Роджерс. Кепкувань цього хлопця Том боявся найбільше. Бен не йшов, а підстрибував і пританцьовував. Це означало, що на серці в нього було легко і що він багато чекав від майбутнього дня. Він гриз яблуко, а в проміжках протяжно гудів і дзвінко кричав: «Дін-дон-дон, дін-дон-дон», тому що вдавав пароплав. Наблизившись, Бен притишив хід, зупинився посеред вулиці, повільно завернув, нахилився і почав обережно повертатися, він-бо удавав пароплав «Велика Міссурі», що сидить на дев'ять футів у воді. Він був одночасно судном, капітаном і сигнальним дзвоном і тому уявляв собі, ніби стоїть на власній палубі, віддає собі накази і сам виконує їх.
— Стоп, машина! Дзень-дзелень, дзень-дзелень-дзень! — Він загальмував хід і повільно наближався до тротуару. — Назад! Дзелень-дзе-лень-дзень! — Він став струнко. — Задній хід! Тримай ліворуч! Чшш-чшш-чшш! — Права рука його велично описувала великі кола, зображуючи собою сорокафутове колесо. — Лівим бортом! Завертай праворуч! Дзелень-дзень-дзень! Чшш-чшш-чшш!
Тепер він описував кола лівою рукою.
— Стоп, правий борт! Дзелень-дзень-дзень! Стоп, лівий борт! Тихий хід! Стоп, машина! Віддай канат! Стоп! Гей, там, жвавіше! Дзень-дзелень-дзень! Гей, ти, на березі! Чого стоїш? Приймай канат! Гей, жвавіше! Чого там забарилися? Намотуй його на цей стовп! Затяга-а-ай! Відпусти! Машини зупинені! Дзелень-дзень-дзень! Шт! Шт! Шт! (Машина випускала пару).
Том білив далі і не звертав ніякої уваги на пароплав. Бен сторопів на хвилинку, а потім сказав:
— Гі-гі! Таки спіймався!
Ніякої відповіді. Том кинув погляд митця на свій останній мазок. Потім він ще раз легенько торкнувся щіткою паркану і знов оглянув наслідки. Бен підійшов і став поряд. У Тома слинка потекла, коли побачив яблуко, але він знов поринув у роботу.
Нарешті Бен сказав:
— Що, голубе, змусили працювати?
— Га, це ти, Бене! Я й не помітив.
— Слухай, я йду купатися, так, купатись! Либонь, і тобі хочеться га! Але тобі, звичайно, не можна, доведеться працювати. Інакше ти пішов би купатися.
Том зневажливо глянув на хлопця і сказав:
— Що ти звеш роботою?
— А хіба це не робота?
Том оглянув паркан і промовив недбало:
— Може, робота, а може й ні. Одне тільки знаю: Тому Сойєру вона до вподоби.
— Ну, ти ж не збираєшся казати, що це діло приємне.
Щітка рухалася далі.
— Приємне? А що ж у ньому неприємного? Хіба хлопцям щодня щастить білити паркани?
Це обернуло всю справу по-новому. Бен перестав гризти яблуко. Том м'яко водив щіткою взад і вперед, відходив трохи, щоб помилуватися ефектом, мазав іще там і тут, критичним оком знов оглядав зроблене. Бен стежив за кожним його рухом і дедалі більше зацікавлювався.
Нарешті Бен сказав:
— Слухай, Томе, дай мені трохи побілити!
Том задумався і, здавалося, ладен був погодитись, але потім змінив свій намір.
— Ні, Бене. Нічого не вийде. Бачиш, тітка Поллі надто вже піклується про цей паркан: адже він виходить на вулицю. Коли б це було в дворі — інша річ, але тут вона страшенно строга, — треба фарбувати дуже і дуже дбайливо. Я гадаю, навряд чи знайдеться один хлопець на тисячу, навіть на дві тисячі, який може це зробити так, як слід.
— Та ну? Дай мені тільки спробувати трошечки. Я б тобі дав, якби ти був на моєму місці. Дай, Томе!
— Бене, я б залюбки, слово честі. Але тітка Поллі… Знаєш, Джім теж хотів, але вона не дозволила йому. Сід теж просився — не пустила й Сіда. Тепер ти бачиш, що я не можу тобі довірити цю роботу. Почнеш ти фарбувати паркан, і що-небудь вийде не так…
— Та що ти, Томе! Я буду дуже старатись. Мені б тільки спробувати! Слухай: я дам тобі серединку ось цього яблука.
— Ну, гаразд! Проте ні, Бене, краще не треба. Я боюсь…
— Я дам тобі все яблуко. Все, що лишилось.
Том віддав щітку з неохотою на лиці, але з радістю в серці. І поки колишній пароплав «Велика Міссурі» працював і потів на осонні, відставлений художник сидів на діжці в холодку, дриґав ногами, уминав яблуко і обмірковував, як ловити нових простаків. Цих простаків не бракувало: щохвилини з'являлися хлопці; вони приходили поглузувати, але залишалися білити. Тим часом Бен утомився. Том продав наступну чергу Білі Фішеру за зовсім нового повітряного змія. А коли і Фішер вийшов із ладу, Джонні Міллер купив собі місце за дохлого пацюка з шворкою, щоб крутити його в повітрі. І так далі, і так далі, година за годиною. Опівдні Том, із злидаря, яким він був уранці, перетворився на багатія, що буквально купався в розкошах. Крім тих речей, про які говорилося, він мав ще дванадцять мармурових кульок, сюрчок, кусочок синього скла від пляшки, щоб дивитися крізь нього, гармату, зроблену з котка до ниток, ключ, який нічого не хотів одмикати, грудку крейди, скляну пробку з карафки, олов'яного солдатика, двох пуголовків, шість тріскавок, однооке кошеня, мідну ручку від дверей, собачий нашийник, — тільки собаки не було, — ручку від ножа, чотири апельсинові шкуринки і стару поламану раму од віконця з горища. Він прегарно провів час у великім товаристві, нічого не роблячи, а на паркані з'явилися аж три шари вапна! Коли б у нього вистачило вапна, він розорив би всіх хлопців у містечку.
Том подумав, що жити на світі не так уже й погано. Сам того не підозрюючи, він відкрив великий закон, що керує вчинками людей, а саме: для того, щоб хлопчику або дорослому захотілось чого-небудь, треба тільки одне — щоб цього було нелегко добитись.
Том роздумував ще деякий час над тією істотною зміною, яка відбулась у його житті, а потім вирушив з донесенням у головний штаб.
——————