Пригоди Тома Сойєра/Розділ сімнадцятий ПІРАТИ ПРИСУТНІ НА ВЛАСНОМУ ПОХОРОНІ

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Пригоди Тома Сойєра
автор: Марк Твен
Мова оригіналу: англійська. Перекладач: Ю. Корецький
Джерело: [1]  


Tom Sawyer - 17-144.jpg

Не так весело було в містечку цього тихого суботнього вечора. Тітка Поллі, Мері, Сід і вся родина Гарперів з скорботою і сльозами одяглися в жалібні вбрання. Незвичайна тиша запанувала в містечку, хоч там і завжди було не дуже шумно. Мешканці сяк-так робили свої звичайні справи, мало говорили і частенько зітхали. Навіть дітям суботній відпочинок був, здавалося, тяжким. Ігри не ладились, і помалу діти зовсім відмовилися від них.

Надвечір Беккі Течер зажурено ходила одна по шкільному двору і почувала себе дуже нещасною. Ніщо не могло втішити її. Вона сказала собі:

— Хоч би в мене була його мідна кулька! У мене нема нічого на спогад про нього.

Беккі почала схлипувати. Проковтнувши сльози, вона спинилась і сказала собі:

— Це саме тут і було… О, якби можна було повторити нашу зустріч, я не сказала б такого, я не сказала б такого нізащо в світі! Але його нема, і я ніколи, ніколи, ніколи не побачу його знову.

Ця думка зовсім зламала її, і вона пішла геть, заливаючись сльозами.

Потім прийшла ціла юрба хлопців і дівчат, шкільних товаришів Тома і Джо, і всі вони, дивлячись через паркан і тихо розмовляючи (вони шанували загиблих), пригадували, як Том зробив те й те — востаннє, коли вони бачили його, і що сказав Джо, причому в кожному його слові вбачали зловісне пророкування. І кожний показував точнісінько те місце, де стояли загиблі хлопці, додаючи при цьому: «А я стояв ось так, як зараз стою, а він — як ти стоїш, зовсім близько, і він посміхнувся ось так, і мене щось пройняло, — так раптом моторошно стало, розумієш? Ну, тоді я, звичайно, не знав, що воно значить, а тепер розумію».

Зняли суперечку про те, хто останній бачив хлопців живими; багато хто приписував собі цю сумну честь, причому слова їхні більш-менш заперечували зізнання інших свідків. Коли ж, нарешті, було з'ясовано, хто останній бачив покійників і говорив з ними, ці щасливці сповнилися пихи, а всі інші дивилися на них і заздрили. Один хлопчисько, не згадавши нічого кращого, з гордістю заявив:

— А Том Сойєр здорово відлупцював мене… одного разу!

Але ця спроба вкрити себе славою не вдалася. Адже більшість хлопців могла сказати про себе те саме, тому лаври його були занадто дешеві. Школярі розійшлися, шанобливо пригадуючи загиблих героїв.

Наступного ранку, коли закінчились уроки в недільній школі, замість звичайного дзвоника пролунали розмірені удари великого дзвона. День у неділю видався тихий, і це бовкання було співзвучне сумному настрою природи. Один по одному йшли до церкви парафіяни, зупинялись на паперті, щоб пошепки побалакати про сумну подію. Але в церкві ніхто не перешіптувався; тишу порушувало тільки похмуре шелестіння плаття, коли жінки проходили на свої місця. Ніхто не міг пригадати, щоб у маленькій церкві зібралося стільки людей. Настала, нарешті, сповнена чекання напружена тиша, і тут до церкви ввійшла тітка Поллі з Сідом та Мері, а за ними і родина Гарперів — усі одягнені в чорне. Всі присутні, в тому числі і старший священик, шанобливо встали і стояли доти, поки родичі загиблих сіли на передню лаву. Потім знову запала мовчанка; її переривали лише глухі схлипування. Нарешті священик простяг руки і почав молитися. Проспівали зворушливий гімн, потім виголошена була проповідь на текст: «Я воскресіння і життя».

Священик змалював таку яскраву картину гідності, привабливості й рідкого таланту загиблих хлопців, що в церкві не лишилося жодної людини, яка не зазнала б докорів сумління, кожен питав себе, як це сталося, що він не помітив талантів бідолашних хлопців і бачив лише їхні вади?

Священик нагадав кілька зворушливих випадків із життя загиблих. Хлопці, виявляється, були ніжної, великодушної вдачі. Слухачі могли тепер легко переконатися, які благородні і прекрасні були вчинки незвичайних дітей, і з жалем пригадувати, що поки ці діти були живі, ті самі вчинки здавалися їм такими пустотливими витівками, за які треба б відшмагати добрим паском.

Промова священика ставала дедалі зворушливішою, публіка дедалі більш розчулювалась, і нарешті всі одностайно приєдналися до ридань родичів, і сам священик, не стримавши своїх почуттів, розплакався на кафедрі.

На хорах почувся шум, на який ніхто не звернув уваги; за хвилину рипнули вхідні двері.

Священик підняв заплакані очі над хустинкою і остовпів.

Спочатку одна пара очей, потім друга, а потім всі присутні подивилися в той самий бік і підвелися з своїх місць, дивлячись на трьох померлих, які марширували до вівтаря: Том попереду, за ним Джо і позаду розгублений Гек, в обвислому дранті. Вони весь час сиділи на порожніх хорах, слухаючи надгробну промову про самих себе.

Тітка Поллі, Мері й Гарпери кинулися до своїх воскреслих улюбленців, вкривали їх поцілунками і вигукували слова подяки, а бідолашний Гек стояв засоромлено, не знаючи, що йому робити і куди подітися від стількох непривітних поглядів. Він озирався на всі боки і вже хотів був утекти, але Том схопив його за руку, кажучи:

— Тітко Поллі, так не годиться! Хтось мусить радіти, що побачив Гека.

— Авжеж! Я перша щаслива бачити його, бідолашного сирітку!

І тітка Поллі почала голубити хлопця, і це ще більше засоромило його.

Раптом священик вигукнув щосили:

— Восхвалімо господа за всі його щедроти! Від усього серця заспіваймо йому хвалу!

І всі заспівали. Весело звучав старовинний вдячний гімн, потрясаючи всю церкву, — і Том Сойєр, морський пірат, оглядаючись на товаришів, які заздрили йому, усвідомлював у душі, що це найкраща хвилина в його житті.

Розходячись додому, парафіяни говорили один одному, що хоч їх і обдурили безсоромно, але вони, мабуть, ладні знову пошитись у дурні, аби ще раз почути в такому чудесному виконанні старовинний вдячний гімн.

Цього дня Томові дісталося стільки штовханів і поцілунків, — вони чергувалися з змінами настрою тітки Поллі, — що їх вистачило б на цілий рік, і йому іноді здавалося, що штовхани навіть сильніше, ніж поцілунки, відбивали тітчину любов до нього і подяку богові.

Tom Sawyer - 17-147.jpg