Пригоди Тома Сойєра/Розділ тринадцятий ЗГРАЯ ПІРАТІВ ПІДНІМАЄ ВІТРИЛА

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Пригоди Тома Сойєра
автор: Марк Твен
Мова оригіналу: англійська. Перекладач: Ю. Корецький
Джерело: [1]  


Tom Sawyer - 13-113.jpg

У Тома на душі було похмуро. Він був здатний на все. Хлопець говорив собі, що він самотній, усіма забутий, що ніхто в світі не любить його… Потім, коли люди довідаються, до чого вони його довели, може й пошкодують за ним. Він намагався бути добрим, хорошим, але вони йому не хотіли допомогти. Коли вже їм треба неодмінно спекатися його, то що ж? Він піде, і хай лають його, скільки хочуть. Чому й не лаяти! Хіба самотній, усіма забутий хлопець має право скаржитися? Так, його змусили стати злочинцем… Вибору нема…

З такими думками він дійшпрооов до кінця лугу, коли до нього долетіли звуки шкільного дзвону, який скликав учнів на післяобідні уроки. Він заплакав, подумавши, що ніколи-ніколи більше не почує цього добре знайомого дзвону. Примиритися з цим було важко, але що ж робити? Якщо його відштовхують, кидають напризволяще, треба скоритися, але він прощає їм.Том хотив бабу

Саме цієї хвилини він зустрів свого кращого товариша, Джо Гарпера. У нього теж був похмурий вигляд, і в душі, очевидно, визрів великий й гіркий план. Без сумніву, вони являли собою «дві душі з одною думкою». Том витер очі рукавом і повідомив товариша про свій намір іти з дому, де з ним так погано поводяться і де він ні в кому не зустрічає співчуття, — піти і ніколи не повернутися. Наприкінці він висловив сподіванку, що Джо не забуде його.

Але тут виявилося, що Джо і сам хотів просити про те ж саме Тома і шукав його з цією метою. Мати відшмагала Джо за те, що він ніби випив вершки, яких він ніколи й не куштував і нічого про них не знав. Очевидно, що він їй набрид, ну, і вона хоче позбутися його. Коли так, йому нічого не лишається, як тільки здійснити її бажання: він сподівається, що вона буде щаслива і ніколи не пошкодує, що вигнала свого бідолашного хлопця в холодний, бездушний світ, аби він страждав і вмер.

Два хлопці зажурено рушили далі. Вони умовилися стояти один за одного, як брати, і ніколи не розлучатися, поки смерть не визволить їх обох від страждань. Потім вони заходилися викладати свої плани. Джо хотів піти в пустельники, жити в печері, годуючись сухими скоринками, і вмерти від холоду, злиднів і горя. Але, послухавши Тома, він визнав, що злочинне життя має свої переваги, і погодився зробитися піратом.

За три милі від Санкт-Петербурга, там, де річка Міссісіпі досягає більше ніж милю завширшки, є довгий, вузький лісистий острів з піщаною мілиною біля верхів'я — чудове місце для розбійників. Острів безлюдний і лежить ближче до того берега, що заріс густим, майже незайманим лісом, де теж не було жодної людини. Отже, хлопці надумали обрати цей Джексонів острів своїм притулком. Їм і на думку не спало спитати себе, хто буде жертвами їхніх піратських наскоків. Потім вони розшукали Гекльберрі Фінна, і він охоче приєднався до них: Гекові було однаково, яку кар'єру обрати, він був до цього зовсім байдужий. Вони розійшлися, домовившись зустрітися на березі ріки, в затишному місці, на дві милі вище містечка, у свій улюблений час, тобто опівночі. Там стояв невеличкий дерев'яний пліт, який вони вирішили захопити. Кожен мав узяти з собою вудочки й гачки, а також їжу, яку їм пощастить здобути — по змозі найзагадковішим і найтаємнішим способом, як і личить розбійникам. Ще до вечора кожен із них встиг поширити серед товаришів звістку, що незабаром у містечку «щось почують». Усіх, кому дано було цей туманний натяк, просили «тримати язик за зубами і чекати».

Десь коло півночі Том з'явився з великим шматком вареної шинки та ще з деяким провіантом і причаївся в густих кущах на невисокій кручі біля самого берега. З кручі було видно місце, де вони мали зустрітися. Ніч була зоряна і тиха. Могутня ріка лежала внизу, як сонний океан. Том прислухався — анітелень. Тоді він тихо свиснув. Знизу йому відповіли свистом. Том свиснув ще два рази і дістав таку ж саму відповідь. Потім чийсь обережний голос спитав:

— Хто йде?

— Том Сойєр, Чорний Месник Іспанських морів. Назвіть ваші імена!

— Гек Фінн — Кривава Рука, і Джо Гарпер — Гроза Океанів.

Том запозичив ці прізвиська з своїх улюблених книжок.

— Гаразд. Скажіть пароль!

Два хрипкі голоси одночасно прошепотіли в нічній темряві жахливе слово:

— «Кров!»

Том шпурнув згори свою шинку і скотився сам слідом за нею, подерши при цьому і шкіру, і одяг. З кручі можна було зійти на берег чудовою, зручною стежкою, але цій стежці бракувало тих небезпек, які так цінували пірати.

Гроза Океанів теж роздобув чималий шмат свинини і ледве дотяг його до місця, Фінн — Кривава Рука — поцупив десь казанок і цілий пак напівсирого тютюнового листу, а також кілька стеблин маїсу, щоб замінити ними люльки, хоча, крім нього, жоден з піратів не курив і не жував тютюну. Чорний Месник Іспанських морів оголосив, що нічого й думати вирушати в дорогу без вогню. Це була розумна думка: сірники за тих часів були ще мало відомі. Кроків за сто вище по річці хлопці побачили вогонь, що тлів на великому плоту, підкралися до нього і потягли головешку. З цього вони зробили собі цілу пригоду: щохвилини казали «тсс» і прикладали пальці до губ, закликаючи мовчати, хапалися руками за удавані держаки кинджалів і зловісним шепотом наказували один одному, якщо тільки «ворог» ворухнеться, «встромити йому ножа по самий держак», бо «мертвий не викаже». Вони чудово знали, що плотарі пішли до містечка і або сплять, або пиячать, та все-таки їм не було б ніякого виправдання, коли б вони поводились не так, як належить піратам.

Потім вони рушили в дорогу. Том віддавав накази, Гек веслував на кормі, Джо — на носу. Том стояв посередині корабля і, сердито нахмуривши брови, схрестивши руки, командував низьким суворим голосом:

— Вгору проти вітру!.. За вітром!

— Єсть, сер!

— Тримай прямо, прямо!

— Єсть, сер!

— Віддай вітрила!

— Єсть, сер!

Tom Sawyer - 13-117.jpg

Тому що пліт спокійно й рівно плив посередині ріки, всі ці накази давалися тільки про людське око і нічого, власне, не означали.

— На яких вітрилах іде судно?

— На спідніх, марселях і бом-кліверах, сер!

— Підніми бом-брамселі! Мерщій! Півдюжину молодців на форстень-стакселі. Швидше!

— Єсть, сер!

— Розпусти грот-брамсель! Шкоти і браси! Швидше! Швидше!

— Єсть, сер!

— Клади стерно під вітер! З лівого борту. Будь напоготові, щоб зустріти ворога! Ліворуч стерна! Гей, молодці! Налягай дружніш! Той самий хід!

— Єсть, сер!

Пліт виплив на середину ріки, хлопці скерували його за течією і поклали весла. Вода в річці стояла невисоко, і тому течія була не дуже сильна: дві або три милі на годину. Хвилин сорок хлопці не вимовили жодного слова. Пліт плив саме повз їхнє містечко, що було тепер так далеко. Воно мирно спало; тільки де-не-де мерехтіли, відбиваючись у воді, вогники. Всі в містечку спали, не підозрюючи, яка велика подія відбувається цієї хвилини. Чорний Месник Іспанських морів все ще стояв посередині плота, дивлячись «востаннє» на те місце, де колись він зазнав стільки радощів, а потім чимало мук. Йому дуже хотілося, щоб вона побачила його тепер, як він пливе крізь бурхливе море і безстрашно зустрічає біду і смерть, ідучи назустріч загибелі з похмурою посмішкою на устах. Маленьке зусилля фантазії — і Джексонів острів відсунувся в безкраю далечінь. І Том «востаннє» глянув на містечко, з розбитим серцем, але задоволений. Інші пірати також прощалися з рідними місцями «востаннє», так що їх мало не пронесло повз острів. Але вони вчасно помітили небезпеку і відвернули її. Десь коло другої години ночі пліт сів на піщану мілину кроків за двісті від того місця, де вони вирішили розташуватися, і вони довго ходили туди й сюди по коліна в воді, поки не перетягли туди всю здобич. Між іншим, вони взяли з плота старе вітрило і натягли його в лісі між кущами як намет, щоб прикрити свої харчі; але самі вирішили спати просто неба — в хорошу погоду, — як і личить розбійникам.

Tom Sawyer - 13-118.jpg

Вони розпалили вогонь біля поваленого дерева в темній гущині кроків за двадцять від узлісся, підсмажили собі на сковороді трохи свинини на вечерю і з'їли половину всього припасу кукурудзяних коржів. Ах, яке велике щастя вечеряти так на волі, в незайманому лісі, на недослідженому і незаселеному острові, далеко від людського житла! Ніколи вони не повернуться до цивілізованого життя. Вогонь, що підіймався до неба, освітлював їхні обличчя і кидав червонуваті відблиски на товсті дерева, що зникали в глибині лісового храму, на блискучу зелень і на гірлянди дикого винограду. Коли було з'їдено останні кусники м'яса і останні шматочки кукурудзяних коржів, хлопці в доброму гуморі простяглися на траві. Правда, вони могли б знайти прохолодніше місце, та лежати біля вогнища в лісі — це така розкіш!

— Ну, хіба не славно? — вигукнув Джо.

— Чудово! — обізвався Том. — Що сказали б інші хлопці, коли б вони побачили нас?

— Що? Та вони прямо померли б від заздрощів. Правда, Геку?

— Авжеж! — сказав Гекльберрі. — Не знаю, як хто, а я задоволений. Нічого кращого мені й не треба. Не щодня я наїдаюся досхочу, і, крім того, сюди вже ніхто не прийде і не вижене тебе у три вирви ні з того ні з сього. І не вилає тебе останніми словами.

— Це життя якраз для мене, — заявив Том. — Не треба вставати рано-вранці, не треба ходити до школи, не треба вмиватись та робити інші такі дурниці… Ти бачиш, Джо, що піратові не треба нічого робити, коли він на березі. А пустельник повинен весь час молитись. І живе він сам один, без компанії.

— Воно то так, — сказав Джо. — Але я, знаєш, не подумав раніш про це як слід. А тепер, коли я спробував, я таки бачу, що бути піратом куди веселіше.

— Бачиш, — вів далі Том, — тепер пустельники не в такій пошані, як за старих часів, а пірата завжди всі поважають. Пустельники мусять носити волосяницю, посипати голову попелом, спати на голому камені, стояти під дощем і…

— А нащо вони носять волосяницю і посипають голову попелом? — перебив його Гек.

— Не знаю… Але так треба. Так завжди пустельники роблять. І тобі це треба було б робити, коли б ти пішов у пустельники.

— Е ні, дзуськи! — сказав Гек.

— А що б ти зробив?

— Не знаю. Сказав би: не хочу — і край.

— Ну, Геку, тобі довелось би. Таке правило. І як би ти порушив його?

— А я втік би, от і все.

— І був би не пустельник, а йолоп. Осоромився б на все своє життя.

Кривава Рука нічого не відповів, бо він заходився коло іншої справи. Він видовбав з кукурудзяного качана люльку, припасував до неї стеблину, набив її тютюном, приклав до неї жаринку і випустив хмару пахучого диму; він був у цілковитому захваті. Інші пірати йому заздрили і потай вирішили незабаром засвоїти цей чудовий порок. Гек знов сказав Томові:

— А що ж роблять пірати?

— О, вони живуть дуже весело: беруть у полон кораблі і палять їх, забирають золото і закопують у землю на своєму острові в якомусь страшному місці, де його вартують привиди, відьми й усяка нечисть. А матросів і пасажирів вони вбивають і викидають за борт. — А жінок завозять до себе на острів, — встряв Джо, — жінок вони не вбивають.

— Так, — підтримав його Том, — жінок вони не вбивають, вони — благородні люди. І до того ж жінки завжди красуні.

— А який вони розкішний одяг носять! О, весь у золоті, в сріблі, в брильянтах! — у захваті вигукнув Джо.

— Хто? — спитав Гек.

— Та пірати ж.

Гек Фінн безнадійно оглянув свій власний одяг.

— Здається, я одягнений не по-піратському, — сумно сказав він, — але ж у мене іншого вбрання нема.

Хлопці втішили його, кажучи, що скоро в нього буде прегарний костюм: тільки вони почнуть свої наскоки, у них буде і золото, і вбрання, і все. А для початку годиться і його лахміття, хоча звичайно багаті пірати, перш ніж почати свої пригоди, запасаються відповідним гардеробом.

Помалу розмова скінчилася: у маленьких утікачів склеплялися очі. Люлька вислизнула з пальців Кривавої Руки, і він заснув сном стомленого праведника. Гроза Океанів і Чорний Месник Іспанських морів заснули не так скоро. Вони помолились лежачи і про себе, тому що нікому було змусити їх стати на коліна і прочитати молитву вголос; насправді вони думали і зовсім не молитись, але побоялись, щоб їх часом не побило навмисне посланим з неба громом. Невдовзі вони почали засипати, але тут з'явилась непрохана невідчепна гостя, яка звалася совість. Вони почали невиразно розуміти, що вчинили погано, втікши з дому, потім згадали про вкрадене м'ясо — і тут почалися справжні муки. Хлопці намагалися заспокоїти совість, нагадуючи їй, що їм траплялось і раніше десятки разів тягати з комори то солодкі пиріжки, то яблука, але совість вважала ці докази за надто слабкі і не хотіла замовкнути. Нарешті вони переконалися, що взяти пиріг або яблуко — це значить «поцупити», а взяти чужу шинку, чужу свинину та інші подібні цінності — це вже просто «украсти», а проти цього є заповідь у біблії.

Тому хлопці в душі вирішили, що, поки вони залишаться піратами, не заплямують себе таким злочином, як крадіжка. На цій умові совість згодилася на замирення, і наші пірати спокійно заснули.