Пригоди Тома Соєра (1929)/V. Томові хороби. Гек Фін
| ◀ IV. У недільній школі | Пригоди Тома Соєра V. Томові хороби. Гек Фін |
VI. Заручини ▶ |
|
В понеділок рано Том прокинувся смутний-нещасливий. Так бувало з ним що понеділка, бо знову починалася тижнева наука в школі. І все тоді він щиро бажав, щоб краще вже зовсім не було ніяких свят, бо через них ті невільничі кайдани відчувається ще тяжче й дошкульніше.
Том лежав у ліжку й задумався. Нараз впало йому на думку, що якби занедужав, то не мусів би йти до школи. В серці заблисла надія. Він дуже уважно обмацав себе — і коби хоч трошечки заболіло! Ані дрібки. Взявся знову дошукувати хороби. Тепер здалося йому, що його занудило трохи — він зрадів, але не на довго, бо це дуже швидко перейшло. Щож тут робити? Нараз таки знайшов. Один горішний зуб хитався. От щастя? Уже збирався голосно заплакати — „вдарити на ґвалт“, аж нараз подумав, що така дурничка перед високим трибуналом його тітки не значитиме нічого, вона попросту вирве зуб та й усе — а сеж страх як болить. Краще полишити поки що зуб і пошукати чогось иншого.
Хвилинку не годен був придумати нічого, аж нараз пригадав собі, як то недавно лікар росказував, що як занедбати хоч маленьку ранку, то через таку дурницю можна пролежати два, а то й три тижні, а навіть і зовсім позбутися пальця. Зрадівши, висунув зпід накривала ногу, на якій мав зранений великий палець. Оглянув — добре. Та лихо в тому, що не знає, як та хороба виявляється. Але треба спробувати — може й пощастить! І став голосно постогнувати.
Але Сід спав собі спокійненько далі.
Том застогнав голосніше і йому навіть здалося, що палець справді болить.
Сід не ворушився.
Том відпочив трохи, зібрав сили і знову застогнав на всю кімнату.
Сід усе спав далі — аж хропів.
Це розсердило Тома. „Сіде, Сіде!“ кричав і штовхав брата під бік. Се помогло і Том став наново стогнати. Сід позіхнув, витягнувся, протер очі, сперся на лікті і видивився на Тома. Том жалібно стогнав далі.
— Томе, Томе!
Не відповідає.
— Томе, Томе, що тобі таке? — і почав трусити його та трівожно зазирати в вічі.
Том простогнав:
— Ой, Сіде, Сіде, дай мені спокій, мене болить!
— Та щож тобі сталося, Томе? Я покличу зараз тітку!
— Лиши… не треба! Може воно минеться. Не клич нікого…
— Ні, треба закликати. Не стогни так, Томе, бо мені аж страшно. Чи вже довго болить тебе так?
— Ой, уже кілька годин. Ой-ой-ой! Не штовхай так. Сіде, ти вбєш мене!
— Чомуж ти не збудив мене скорше? Ой, Томе, перестань! Мені аж страшно, як ти отак стогнеш. Деж тебе так болить?
— Я тобі все прощаю, Сіде, що ти вдіяв мені злого. (Стогін). — Все, все, Сіде! Коли я вмру…
— Ой, Томе, не вмирай! Скажи, любий, що не вмреш, ходи сюди, скажи, що не вмреш. Може…
— Прощаю всім людям, Сіде. (Тяжкий стогін). — Так і скажи їм. Ще одно, Сіде, мою віконну раму і мого котика з одним оком віддаси отій чужій дівчинці, що недавно приїхала в наше місто. Скажи їй…
Але Сід ухопив свою одежу і побіг. Так сильно працювала Томова уява, що він справді терпів і вже направду стогнав з болю.
Сід збіг по сходах.
— Тітко Поллі! Тітко Поллі! Йди борзенько, Том умирає!
— Умирає?
— Таки вмирає, біжи скоро, щоб не було за пізно!
— Ет, вигадав! Я в те не вірю.
Але таки побігла скоро по сходах, а Сід і Мері за нею. Старенька зблідла, губи в неї тремтіли. Прибігла до ліжка і ледве вистогнала:
— Томе, любий, що тобі?
— Ой, тіточко, я —
— Що сталося, дитинко, що тобі, що тебе болить?
— Ой, тіточко, мене — мене страшенно болить щось палець… треба буде його відрізати… Ой! Ой!
Бідолашна тітка оглянула палець, сіла на стілець, усміхнулася, заплакала… потім сміялася й плакала на переміну… і зовсім заспокоїлася.
— Томе, ти урвителю, як ти мене налякав! А тепер годі дуріти. Вилази з ліжка.
Стогнання заніміло, боліти перестало. Хлопцеві після невдачної проби стало ніяково.— Тіточко, я справді думав, що втрачу палець. Так дуже боліло, так боліло, що я й забув про свій зуб.
— Про зуб? А щож там з твоїм зубом знову?
— Ох, він холітається і страшно болить.
— Ну, ну, тільки не стогни! Отвори уста! Ага, він справді холітається, але від сього ніхто не вмирає. Мері, дай но шовкової нитки і принеси з кухні головеньку.
— Ой, тіточко, не треба його виривати, вже перестало боліти. Вже ані трохи не болить. Я вже не хочу лишатися дома і піду до школи.
— Ага, так ти счинив усю ту комедію на те, щоб не піти до школи? Ти був би радо пішов ловити рибу — правда?! Ей, Томе, Томе! я тебе так люблю, а ти тільки й роздумуєш над тим, якби то своїй старій тітці спричинити грижу своїми пустощами.
Тимчасом Мері принесла вже дентистичні прилади. Тітка привязала один кінець шовкової нитки до Томового зуба, а другий кінець до ліжка так, що нитка була сильно натягнена. Потім ухопила головеньку і підсунула Томові мало не в очі. Том здрігнувся, а зуб теліпався уже на нитці.
Але за всяку муку мусить бути нагорода. Як після снідання Том поплівся до школи, то всі товариші стали йому заздрити, бо ні один із них не годен був так надзвичайно штучно плювати, як се робив Том крізь нову щербину у верхнім ряді зубів. Кругом його зібрався цілий гурт хлопців, а про того хлопця, що врізав собі палець і тільки що передтим звернув на себе увагу всіх, тепер відразу всі забули. Він відійшов ображений і промовив з уданою погордою: „Ай велика штука плювати так, як Том Соєр“. „Квасний виноград“, — насміхався один хлопець і розвінчаний герой пішов геть.
Незабаром потім Том зустрів малого бурлаку Гекльбері Фіна, сина страшенного пяниці, що на все місточко славився пянством. Гекльбері ненавиділи щиро всі мами в місті і боялися його немов зарази, бо він був лінивий і розпусний, поганий хлопчище, до того — всі діти любили його і водилися з ним. Мами заказували товаришувати з ним, а діти дуже хотіли бути лиш такими, як він. І Том, так як инші, дуже заздрив Гекові, хотів би бути таким самим обідранцем, а тітка суворо заборонила йому товаришувати з Геком. Саме через те він зараз і лип до нього, аби тільки де зустрів.
На Гекльбері висіла все стара, переношена одежа із дорослих людей, не одежа — а куски одежі, що теліпалися на ньому. Його капелюх був мов сорочаче гніздо з розірваними крисами. Його жакет, коли мав його часом на собі, сягав аж до пят, а ґудзики ззаду були не на стані, а далеко-далеко нижче. Штани держалися на одній шлейці, на вітрі надувалися ззаду як порожній мішок, і були такі довгі, що воліклися по болоті, коли забував їх підкотити. Гекльбері робив усе, що тільки йому бажалося. Ніхто йому не боронив. В погоду спав під голим небом, де попало, а в негоду денебудь в жолобі. Не потребував ходити ні до школи, ні до церкви, не потребував нікого слухати і не мав кого боятися. Він міг ходити на рибу або купатися, коли тільки сам хотів і міг там оставати так довго, як йому подобалося. Ніхто не боронив йому битися з другими, пустувати, ніхто не казав йому лягати швидче спати, він перший починав на весні ходити босо, а в осени останній зі всіх обував чоботи; він не мусів умиватися, ані чесатися або брати білу сорочку, а клясти вмів, як старий. Одним словом, цей хлопець мав усе те, що робить життя гарним і приємним. Так принайменше думали всі „порядні“ хлопці в місточку Ст. Петербурзі, що їм вже надто докучили вічні заборони.
Том поздоровив романтичного бурлаку.
— Гей Геку, здоров!
— Здоров, як собі того бажаєш!
— Що ти там маєш?— Здохлого кота.
— Ану, покажи, голубчику Геку! О! який скостенілий! Звідки ти його взяв?
— Купив у хлопця.
— А що дав?
— Синю картку і свинячий міхур, що здобув у різниці.
— А деж ти взяв синю картку?
— Купив у Бена Роджерса перед двома тижнями, я дав йому прегарний прут.
— А нащо може придатися здохлий кіт, Геку?
— Нащо? А зганяти бородавки.
— Ого, справді? Я знаю ще щось ліпше.
— Ти? О, се буде вже щось дуже мудре! Що таке?
— Воду із гнилого дерева.
— Воду із гнилого дерева? Не варт і нюха табаки.
— Не варт? А ти вже пробував?
— Я ні, але Боб Таннер.
— А хто тобі се сказав?
— Хто? А-во, він сказав Джефові Течер, а цей Джонні Бекерові, а цей Джімові Голліс, а сей Бенові, а Бен старому муринові, а мурин мені. Така то історія.
— Ну, і щож далі? То набрехали всі. Таж вони всі брехуни, може найменше мурин, якого я не знаю. Але я не знаю ані одного мурина, що не брехав би, а ти як думаєш? Але тепер скажи мені, Геку, як то робив Боб Таннер?
— Ну, та як? Устромив руку в старий пень, в котрому була дощівка.
— В день?
— Розуміється.
— І обернувся лицем до дерева?
— Та певно, я бодай думаю, що так.
— А чи говорив що при тім?
— Абож я знаю? — певно, що ні!— Ага! і той дурачок хоче лічити бородавки! Та так воно не поможе. А я тобі скажу, як се треба робити. Передовсім треба піти в саму північ у густий ліс, де є старий пень із дощівкою, але йти задом, обернутися плечима до пня, вмочити руку в воду й казати:
„Кличуть сови, грають жаби, місяцю стань ниже!
Стухла вода, чарівниця, бородавки злиже“.
— Тоді біжи швидко з зажмуреними очима одинацять кроків наперед, обернися тричі довкруги і йди до дому, та не кажи нікому ані слова. Як скажеш слово, всі чари ні нащо.
— Ну, се вже щось варта, але Боб так не робив, певно не робив.
— Ти правду кажеш, таж Боб має найбільше бородавок з усіх школярів, а якби так зробив, як я кажу, був би не мав уже ні одної. Я згубив таким робом яких тисячу бородавок, Геку. Я ловлю так багато жаб, що все маю яку копу бородавок на руках. Часом гублю їх також бобом.
— Ага, біб добрий. Я вже переконався.
— Справді? Якже ти се робиш?
— Як? Беру зерно бобу, розлупаю на дві половини, потім роздрапую бородавку аж до крови, пускаю кров на половину бобу і закопую о півночі на роздоріжжу. — Але місяць не може світити. Другу половину кидаю в огонь. Тепер тягне і тягне закровавлена половина, бо хоче притягнути другу половину, кров іде та йде і бородавка щезає. Се не тріває довго.
— Так, так, Геку, так робиться, але ще ліпше, як закопуючи промовиш:
„Геть, бобе! геть бобе!
Най і бородавка те саме робе!
Як ти не вернеш на грядку
Най і вона щезне без нащадку!“
— Я тобі кажу, нема нічого ліпшого! Так бодай робить Джо Гарпер, а він бувалець, був майже аж у Кунвіллі, всюди. Але як це робити із здохлим котом, того я не знаю.
— Ну, та се проста річ. Візьми здохлого кота, і йди на цвинтар у півночі на гріб, де поховано непрощену людину. Точно в дванацятій годині приходить чорт, або два, а то й три. Ти їх не побачиш, лише почуєш, що ніби вітер гуде. Як вони вже потягнуть мерця з гробу, тоді кинь за ними кота і крикни:
„Коли чорт не добачає,
Кіт за ним пошкандибає,
І бородавка в слід їх,
А я збудусь всіх троїх.“
І вже певно всі бородавки зійдуть — так, мов їх не було.
— Се не зле! А ти вже пробував, Геку?
— Та де, але стара Гопкінс, так мені казала.
— Е, вона мусить се знати, бо вона, кажуть, стара відьма.
— Кажуть! Та я, Томе, певнісінько знаю, що вона відьма. Вона зачарувала мого батька. Він сам росказував. Йде він раз попри неї і бачить, як вона на нього кидає чари; він мерщій вхопив камінь і за нею. Якби була не відхильнулася, то певно булоб вже по ній. І щож думаєш? Тої самої ночі впав мій старий зі стриху, де спав зовсім пяний і зломив собі руку.
— Аж страшно! Але якже він пізнав, що вона кинула на нього чари?
— Ото! Та мій старий зараз зміркував. Він каже, що коли вона на кого дуже витріщить очі, а ще й бубонить щось під носом, тоді чарує. Як муркотить, то проказує Отче-наша з кінця.
— Геку, а коли ти понесеш кітку на цвинтар?
— Сеї ночі. Я міркую, що чорти прийдуть по старого Вілліємса.— Алеж його, Геку, поховали ще в суботу. Може вони вже взяли його тої ночі?
— Ну, то що? Вони до півночі нічого не можуть зробити, а прийшла північ, то вже чейже неділя. А в неділю чорти не мають ніякої сили на землі. Чи не так?
— Та правда, а мені це й на гадку не прийшло. А візьмеш мене, братчику, з собою?
— Добре, а не будеш боятися?
— Боятися? О, то вже ні! А замявкай увечері перед нашим домом, то я вийду.
— Добре, але ти теж замявкай, як можеш вийти. Останній раз мусів я так довго мявкати, аж старий Гіс обкидав мене камінням і кляв: „а проклятий кіт, не дає спати“. Зате я пустив йому камінчик у вікно і розбив шибку. Гляди, не зрадь мене!
— Але деж там. Я не міг тоді мявкнути, бо тітка все сиділа мені над карком, а сьогодня мявкну хочби не знать що. А се що в тебе, Геку?
— Дурниця — кліщ.
— А ти де взяв його?
— Ходив у ліс та там і знайшов.
— А що тобі за нього дати?
— Не знаю, та я й не думаю продавати.
— Сеж нічого незвичайного, таке малесеньке.
— А я радий з того, що маю. Мені досить і такого маленького.
— Овва, великий скарб! Кліщів досить є, я міг би їх мати цілі тисячі, аби лише схотів.
— А чомуж не наловиш? Сам ти синку добре знаєш, що не наловиш. Це перший кліщ сього року.
— Геку, слухай, я дам тобі за нього свій зуб.
— Ану, покажи.
Том виняв з кишені папір і розвинув його обережно. Гек заглядав цікаво. Спокуса була велика.
— Не фальшивий? — спитав нарешті.Том отворив рота і показав свіжу щербину.
— Добре, — сказав Гек, — згода!
Том сховав кліща обережно в малу коробочку, де сиділи звичайно в неволі ріжні комахи й червачки. Гек сховав зуб у кишеню і хлопці розійшлися, обидва щасливі своїм придбанням.
Том пішов до маленької школи, відчинив двері, швиденько повісив на кілок шапку і побіг на своє місце. Кинув книжку на стіл і кудись вдивився, немов з усієї душі працював. Учитель сидів у високім тростиновім кріслі і заколисаний сонним гомоном читаючих дітей трохи здрімався. Тепер прокинувся. Том входячи, збудив його.
— Томо Соєре!
Том знав дуже добре, що коли вчитель зве його повним імям, то се не віщує нічого доброго.
— Прошу!
— Ходи но сюди до мене. А чомуж ти знову сьогодня спізнився?
Саме хотів Том збрехати, щоб якось викрутися, коли нараз побачив дві довгі біляві коси, що спускалися з голови одної молодої особи і він зараз догадався, чиї то коси, бо з залюбленими завсіди так буває. Зразуж помітив, що біля неї було одно-одиноке вільне місце, там коло дівчат. Не надумуючись сказав:
— Я мусів в одній справі говорити з Гекльбері Фіном.
Учитель аж завмер і впялив у хлопця очі. Гомін у клясі стих. Діти думали, що Том певно збожеволів. Нарешті після мертвецької тишини учитель спитав:
— Що — що? Скажи ще!
— Я мусів в одній справі поговорити з Гекльбері Фіном — повторив Том.
— Томо Соєре, це велике зухвальство до того признаватися. Відколи живу, не чув я нічого такого. На це відповість лише різка. Скидай жакет!І тепер працювала різка на хребті Тома, аж поки вчителева рука втомилася.
— Тепер, мій сину, йди і сідай за кару коло дівчат. І нехай тобі буде це пересторогою.
Регіт, який повстав в кімнаті, збентежив — здавалося — хлопця, і він трохи засоромився, але в дійсности він осягнув те, чого бажав і був щасливий, що сидітиме біля свого щастя. Несміливо присів він на самім краєчку лавки, а дівчинка відсунулася від нього далі, гордо закинувши голову. Навкруги перешіптувались, підсміхались, але Том сидів тихо, сперши руки на довгу, низьку лавку і — здавалося — дивився дуже уважно в відчинену книжку. Скоро перестали звертати на нього увагу і в клясі знову, як звичайно, запанував школярський гамір. Тепер став він крадькома зиркати на свою сусідку. Вона завважала се, задерла носик і повернулася до нього спиною. Колиж знову, ніби нехотячи, зиркнула на свого сусіда, побачила, що перед нею лежить прегарна мореля. Вона відсунула її від себе, але Том помалу знову підсунув морелю; вона знов відсунула її, але вже не так остро. Терпеливо підсунув Том морелю втретє і вона вже не відсунула. Тепер Том надряпав на своїй табличці: „Прошу тебе, візьми собі її, у мене ще єсть“. Вона прочитала, але не ворухнулась. Тепер став хлопець рисувати щось на табличці і заслонював свій рисунок лівою рукою. Спершу ані глянути не хотіла дівчинка на малювання, але потім ледве помітно зацікавилась. Том рисував далі і ніби потонув цілком у своїй роботі. Дівчинка кілька разів пробувала зазирнути через плече на рисунок, але хлопець удавав, що не бачить того. Нарешті не витримала й несміло прошептала:
— Дай мені подивитися…
Том трошки відслонив свій малюнок. Це була смішна карикатура дому з двома баштами і комином, з якого знимався дим, закручуючися мов коркотяг. Дівчинка так зацікавилася, що про все забула. Як Том дорисовував, вона дивилася на малюнок з великою втіхою і сказала пошепки:
— Як гарно, намалюй ще людину!
Артист нарисував перед домом великана, що міг легко переступити дімок. Але дівчинці він сподобався і вона прошептала:
— Дуже гарно. А тепер намалюй мене, як я йду поперед нього.
Том нарисував щось ніби пісочний годинник, зверху ніби місяць в повні і тоненькі як соломки ніжки й ручки. У розчепірені пальці на руці вмалював величезне віяло.
— Ах, як гарно, промовила дівчинка — колиб я вміла так рисувати!
— Це дуже легко — прошептав Том — я тебе навчу.
— Ах, невже? Колиж?
— А ось зараз після лєкції. Чи ти йдеш на обід до дому?
— Коли ти зістанешся, то й я.
— Гаразд, зістаньмося. Як тебе звуть?
— Бекі Течер. А тебе? Ага, я вже знаю Тома Соєр.
— Так звуть мене тільки тоді, коли мене збираються карати, а так, то я Том. Ти будеш мене кликати Том, добре?
— Добре.
Тепер Том почав знову мазати щось на табличці, закриваючи лівою рукою. Сим разом дівчинка була сміливіша і дуже хотіла побачити.
— Е, се нічого — сказав Том.
— Як то нічого? Ану покажи!
— Справді нема нічого і нема на що тобі дивитися.
— Але я хочу бачити. Прошу тебе, покажи!
— Ти ще кому скажеш.
— Ні защо, не скажу нікому, їй Богу.— Нікому, а нікому, ніколи, доки житимеш?
— Ніколи, нікому. Покажиж уже.
— Е, я не покажу.
— Коли ти такий, Томе, то я мушу видіти. Вона поклала свою малу ручку на його руку і почалося змагання. Том удавав, що не хоче показати. Все трохи відсував руку, аж поки вона змогла прочитати: „Люблю тебе“.
— Ах ти поганий! — вона вдарила його по руці, але сама почервоніла і видно було, що це їй дуже сподобалося.
В цю хвилину хлопець почув, як хтось ухопив його за ухо і потяг угору. Поки опамятався, сидів вже на своїм давнім місці, а ціла кляса аж заходилася від сміху. Учитель постояв над ним трохи, а відтак вернувся на свій трон, не промовивши ні слова. Хоч Томове ухо горіло й боліло, за те серце раділо побідою.
Коли трохи стихло в клясі, Том хотів справді вчитися, але в його голові аж шуміло. Учитель казав йому читати, а він перекручував слова, опускав рядки, затинався і загикувався. Прийшла година ґеоґрафії і тут пішло не краще; все в нього переплуталося: озера стали горами, гори річками, річки суходолом, аж хаос знову вернув у світ. При диктаті, які звичайно писав найліпше, робив помилки в найпростіших словах і через те позбувся своєї оловяної медалі, що її від місяців носив гордо на груди, а яку одержав за те, що писав без помилок.