Пригоди Тома Соєра (1929)/XI. Тета Поллі лікарює

Матеріал з Вікіджерел
Пригоди Тома Соєра
Марк Твейн
XI. Тета Поллі лікарює
Львів: «Для школи і дому», 1929

XI.
Тета Поллі лікарює.

Зайшла одна нова подія, яка так опанувала Томову душу, що він забув про свої тайні турботи. Бекі Течер перестала ходити в школу. Кілька днів боровся Том зі своєю гордістю і старався вибити собі подругу з голови, — але не міг. Не знати, як воно сталося, досить, що вечером блукав коло дому її батька і… був дуже нещасливий. Вона була хора. А що, як вона вмре? Ця думка дуже його мучила. Втратив вже охоту стати славним воїном або морським розбійником. Життя втратило для нього весь чар, бо в ньому тільки саме горе. Він кинув у кут свій лук і палицю — ніщо вже не тішило його і ніяка іграшка не веселила.

Тітка Поллі зажурилася і стала пробувати на нім усіх родів своїх ліків. Вона була з тих, що сліпо вірять у патентовані ліки і одушевляються всякими новими способами лікування. Не було таких ліків, яких би вона не випробувала. Нехай зявиться який новий лік, то в неї душа аж горить спробувати його, тільки не на собі, бо вона ніколи не хворіла, а на кожнім иншім, що попався їй у руки. Вона передплачувала усякі видання, де писалось про здоровля й ліки, і всі дурниці шарлятанів-невигласів розпалювали її серце. А всі ті приписи про те, як і коли лягати спати і вставати, що їсти й пити, як перевітрювати хату, скільки робити тілесних вправ, який і коли має бути настрій і як одягатися — були для неї святим євангелієм. Вона й не помічала, що найновіші числа захвалювали часом щось зовсім противне, ніж те, що захвалювали попередні. Вона була собі чесна й легковірна як дитина, тому й зразу вірила крикливим реклямам. Начитавшися усяких „мудрощів“, як лицар виїздила на своїй шкапі на боротьбу зі смертю. Вона бідненька, і не здогадалася, що її хорі сусіди зовсім не вважали її цілющим ангелом, а її ліки чудодійним бальзамом.

Саме тоді прийшла мода лічити зимною водою. Том був хорий — нуж лічити його водою. Раненько до схід сонця стягала його з ліжка, вела в шопу і відрами лила на нього зимну воду, потім натирала його грубим рушником, як коня згреблом; тоді обвивала мокрим простиралом і накидала цілу гору вовняних коців, що мало душа з нього не випріла.

Та мимо того щирого лічення Томові не кращало, навпаки, він з кожним днем ставав сумніший і блідший. Тітка Поллі взялася тоді за теплі купелі й поливання. Але хлопець далі був сумовитий і млявий. Тоді вона додала до свойого лічення ще строгу дієту, годувала його вівсянкою і обкладала плястрами. Ще до того заливала хлопця ріжними чудотворними ліками.

Нарешті Том спокійно давав робити із собою все і всякі муки приймав байдужно. Це ще дужче стурбувало й затрівожило стару добродійку. Небезпечну байдужність треба було перемогти. Випадком почула вона про якийсь чудотворний лік, що називався „убийник смерти“. Скоренько купила нараз кільканацять флящин, покушала ліку і рішила, що се знаменитий лік, бо солодкий і пече, як огонь. Вже не лічила водою, ані иншими ліками і, з великою надією взялася до „вбийника смерти“. Дала Томові випити ложечку і неспокійно чекала, що з того буде. І душа її заспокоїлася, охлялість Томова зникла. Хлопець крикнув і скочив, якби поставлено його на жар-вуголь.

Том уже зміркував, що час йому стямитися. Так далі жити годі. Може воно цікаво, і з тими ліками ріжноманітно, але всеж таки за скучно і довше витримати годі. І він став думати, якби спекатися того лікування, тому нарешті став удавати, що новий лік дає йому життя. Він так часто прохав цеї „чар-води“, що се вже надокучило тітці. Вона сказала йому, аби брав собі сам і їй не докучав. Якби на Томовім місці був Сід, то вона з того бажання щиро раділаб, але то був Том… і вона таки потайки слідила, чи ліку в флящині убуває. Ліку убувало справді, але старенькій і на думку не приходило, що Том лічив тим ліком одну шпару в помості.

Одного разу Том тільки що лагодився вилити в шпару звичайну порцію ліку, аж тут вбіг у кімнату тітчин рудий кіт, Мурко; він вигнувся, муркотів і зиркаючи лакомо на ложку, прохав трошки тих ласощів для себе.

— Не проси, Мурцю того, чого тобі не треба.

Але Мурко показував, що йому справді треба.

— Чи справді, Мурцю?

Мурко замуркотів, що справді.

— Ну, як так, Мурцю, то я тобі дам, бо я не такий, щоб не дати; та тільки, як тобі буде не в смак, то не нарікай на мене, а на самого себе.

Мурко замурликав, значить погодився. Том розкрив йому мордочку і влив порцію чарівного ліку. Мурко підскочив на кілька метрів угору, пронизливо запищав, бігав по кімнаті, як скажений скакав на меблі, перевертав вазонки, роблячи страшенне безладдя. Потім став на задні лапки і почав танцювати, виявляючи свою радість божевільним мявчанням. Потім знову бігав по кімнаті і перевертав, що попало. Тітка Поллі ввійшла в кімнату саме тоді, як її любчик вивернув кілька подвійних козлів і з голосним „урра“ вискочив крізь відчинене вікно, а за ним вилетіли й останні вазонки з цвітами. Старенька аж заніміла з дива і дивилася поверх окулярів, а Том аж качався від сміху по хаті.

— Томе, що се сталося котові?

— Не знаю, тіточко, ледве промовив Том, заходячися від сміху.

— Щось такого я не бачила, відколи жию. Від чого він сказився?

— Направду, тіточко, я не знаю. Мабуть коти все так доказують, як їм весело.

— Так? Справді так?

В її голосі було щось таке, що наказувало обережність.

— А якже, тіточко, — я — я бодай так думаю.

— Ти так думаєш?

— Так, тіточко!

Вона нахилилася й роздивлялася. Том трівожно приглядався їй і побачив, але вже за пізно, що зпід скатерті визирає зрадлива ложка. Тітка Поллі піднесла ложку вгору. Том перелякався, спустив очі. Тітка Поллі схопила його за вухо і боляче стукала наперстком по голові.

— Ну, й скажи, як тобі не сором так мучити бідне, нерозумне сотворіння?

— Я — я зробив се лишень із співчуття. Аджеж Мурко не має тітки!

— Не має тітки? Ах, ти осле! Щож це має до речі?

— А вжеж має. Якби Мурко мав тітку, то вона певно булаб йому живому випалила всі кишки, не думаючи при тім так само нічого, як колиб він був людиною.

Тітку Поллі вкололо це в саме серце. Вона аж тепер зрозуміла, що те, що було боляче для кота, могло бути таким і для хлопця. Вона злагідніла і жалко їй стало хлопця. Її очі заплили слізми, вона погладила Тома по голові і сказала ласкаво:

— Томе, цеж усе для твого добра…, вонож тобі помогло.

Він живо глянув їй в очі і ледве помітно всміхаючися, поважно озвався:

— Я знаю, тіточко, що ти бажала мені тільки добра, але я також не бажав зле Муркові. І воно йому також помогло, бо він ще ніколи так весело не скакав.

— Ну, вже… вже, не сердь мене, пустуне! А тепер іди і будь уже раз слухняним хлопцем, а — ліків не потребуєш вже більше вживати.

 

 

Том дуже вчасно прийшов у школу. Сід помітив, що чогось так вчасно став приходити що дня. І не бавився товаришами, як се бувало давніше, ні, він вертівся біля воріт шкільного будинку. Казав, що нездужає. І справді недобре виглядав. Старався удавати, що дивиться зовсім не туди, куди справді дивився — на дорогу, що вела до школи. Ось іде Джеф Течер і Том повеселішав. Хвилинку глядів в сю сторону, а потім відвернувся і знову засумував. Як Джеф прийшов, Том заговорив до нього, і намагався звернути розмову на Бекі, але недогадливий хлопчисько не дав себе зловити.

Том далі дивився і дивився на дорогу. Як тільки зявиться хтось у куценькій суконці, то в нього блисне надія, а покажеться, що то не вона, то аж лютий стане. Нарешті суконочки вже не зявлялися і він посмутнів, попав у безнадійність. Поволеньки пішов у пусту ще клясу, сів на своє місце і далі сумував. Коли се ще одна спізнена суконочка майнула в воротах, і Томове серце аж затанцювало з радощів. Як стій був уже на дворі і почав дуріти немов який індієць: кричав, сміявся, ганявся за товаришами, перескакував через паркан так, що от-от скрутить собі голову, ішов колесом, ставав дуба — словом, доконував усяких геройських подвигів, а все скоса поглядав, чи Бекі дивиться на нього. Але вона начеб його не бачила, начеб і не дивилася в той бік. Чиж можливе, щоб вона не бачила, що він ось тут недалеко? І він став виводити свої штуки зараз біля неї. Бігав довкола неї з диким криком, зірвав одному хлопцеві шапку і закинув на дах, пробився потім крізь громадку школярів так, що всі впали на землю, а сам перекрутився і впав перед Бекі, мало не зваливши її. Аж вона відвернулася і задерши носика, сказала:

— Гм… Деякі хлопці хочуть усе чимось пописатися.

Том увесь спаленів. Він швидко схопився і пішов у клясу — засоромлений і невеселий.