Пригоди Тома Соєра (1929)/XII. Молоді пірати
| ◀ XI. Тета Поллі лікарює | Пригоди Тома Соєра XII. Молоді пірати |
XIII. Безлюдний остров ▶ |
|
Том вже рішився. Його серце розбите. Він опущений, нещасний хлопець, і ніхто на світі його не любить. Може колись ті злі люди будуть каятись, як побачуть, до чого його довели. А він прецінь хотів бути чемним і добрим хлопцем, тільки вони йому не дали. Вони конче хотіли збутися його, ну добре, нехай так і станеться, як того собі бажали. О, вони будуть на нього нарікати, чомуж би ні? Вони будуть проклинати за те, що станеться. Так, люди довели його до того, що тепер лишається тільки одно — стати розбійником. Иншого вибору в нього нема. З такими чорними думками Том опинився за місточком. Йдучи луками, ледве чув шкільний дзвінок, що скликав дітей на пообідню науку. Він аж заплакав, що вже ніколи-ніколи не почує того милого звуку. Йому дуже гірко, але така вже його доля. Його вигнали в холодний, безсердечний світ — і він мусить скоритися. Але він прощає усім, усім… Бідний мученик заплакав ще дужче.
В тій хвилині зустрів свойого щирого приятеля Джо Гарпера. І він був сумний і стурбований, та мабуть теж волікся з якимось великим і страшним задумом у серці. Зійшлися дві душі з одною думкою. Том утираючи рукавом сльози, хлипав і росказував, що його дома кривдять, що його ніхто не любить і він рішився піти в далекий, великий світ і ніколи не вертатися.
— Сподіваюся, Джо, що ти мене не забудеш друже! — сказав вкінці.
Але виявилося, що Джо хотів сказати Томові якраз те саме, і навіть шукав його на те. Його вибила мати за те, що він ніби зїв сметанку, а він її не тільки не зїв, але навіть і не бачив. Се ясне, що він їй вже так надокучив, що вона хоче його з дому позбутися. Ну, як так дуже того хоче, то щож йому діяти? Дай Боже, щоб вона була щаслива і ніколи не жалкувала того, що прогнала свого бідного хлопчика у безсердечний світ, в якому він буде мучитися і вмре.
І обидва хлопці, сповиті глибоким смутком, пішли разом. Вони вмовилися бути собі братами, помагати собі і не розлучатися, аж поки смерть визволить їх від їхніх мук. Тоді стали росказувати один одному свої пляни. Джо задумував стати пустельником, жити десь далеко в скельній печері, годуватися корінцями й корою, а вкінці вмерти з голоду, холоду і смутку. Але коли вислухав Тома, згодився, що життя розбійника далеко миліше й цікавіше, та рішився стати разом із ним піратом.
Три милі нижче місточка С-Петербурга у тому місці, де Міссісіпі широкий на милю, простягся подовгастий, вузький, лісом укритий остров, з пісчаною лавою з одного боку. В тому місці дуже зручно було приставати човнами. На острові не жив ніхто і він лежав досить далеко аж під другим берегом, що його вкривав густий, непроходимий ліс. Оцей Джексонів остров і вибрали собі хлопці. А на кого вони мали нападати, про те й не думали. Швиденько знайшли ще Гекльбері Фіна, і той радо пристав до них. Для нього всяка карієра була добра. Потім хлопці розійшлися, умовилися зійтися на безлюдному березі дві милі вище місточка — в одинокий для всіх змовників час — опівночі. Там стояла маленька дараба, яку хлопці задумали собі забрати. Кожен мав принести вудку й гачок, а з їжі, що лиш котрий зможе потайки забрати, як то й лицює таким розбійникам. Ще не вечеріло, а кожний мав уже всьо готове, і всі три гордо розпустили вістку, що „місточко незабаром щось почує“. Але кожному, кому це сказали, веліли заприсягти, що буде мовчати й дожидати. Перед північчю Том зявився перший з вареною шинкою та ще з якимись харчами і станув у пустім чагарнику на шпилі, відки міг далеко бачити. Ніч була зоряна, тиха. Величезна ріка дрімала неначе океан. Том надслухував — тихо, ніщо й не шелесне. Він свиснув, і з долини хтось відповів. Том свиснув ще двічі і знову така сама відповідь. Нарешті хтось півголосом спитав:— Хто йде?
— Том Соєр, „Чорний местник еспанських вод“. А ви хто такі?
— Гек Фін, „Крівава рука“, Джо Гарпер „Пострах моря“. Том дав їм ті прізвища із своїх улюблених книжок.
— Добре! Подайте гасло!
Два голоси хрипло й шепотом виповіли страшне слово, яке в нічну тишину внесло грозу: кров!
Потім Том спустив зі шпиля у низ свою шинку, і сам скотився слідком за нею, пообдиравши на собі і шкіру і одіж. Він міг спокійно зайти вигідною й широкою стежкою. Алеж як бути піратом і не зазнати небезпек і пригод? „Пострах моря“ приніс добрий кусок солонини, що під нею аж угинався. Фін, „Крівава рука“ вкрав казанок до варення, пригорщу тютюневого листя і кілька шульок кукурудзи, щоби з них поробити люльки. Та з піратів не курив ніхто, окрім його одного.
„Чорний местник еспанських вод“ сказав тепер, що не можна виряжатися в дорогу без огню. Ця гадка була розумна, але що було робити, коли там тоді ще не знали сірників. Хлопці помітили, що зі сто метрів вище на великому сплаві блимає вогонь. Вони підкралися і взяли дві головні. З тої виправи зробили вони справжню, небезпечну пригоду. Раз-у-раз клали палець на уста на знак, що треба мовчати, цитькали, хапалися за кінджали, яких у них не було, пошепки видавали прикази, що як тільки „ворог“ ворухнеться, то зараз же затопити йому в груди кінджал, бо „мертві мовчать“. Вони дуже добре знали, що на сплаві нема нікого, бо всі пішли в місто, але це їм не перешкаджало зробити все по розбишацькому.
Нарешті наші герої відбили від берега. Том був капітаном. Гек сидів при задньому, а Джо при передньому стерні. Том стояв поважно, насупивши брови і склавши на грудях руки, тихим але рішучим голосом давав прикази:
— Повертай на ліво проти вітру!
— Повернено, капітане!
— Держи стерно!
— Держимо, капітане!
— Розпусти вітрила!
Тихо й спокійно виплили на середину ріки і ніхто навіть не подумав, що всі оці прикази не мали ніякого значіння.
— На яких вітрилах іде судно?
— На спіднім, середнім і летючім!
— Розпусти ліве вітрило! Моряки на щоглу! Та швидше!
— Головне вітрило спусти! Повертай! Гальма!
— Так, капітане!
— Стерна в руки! Напирай на ліво! Сильно! Рівно!
— Рівно, капітане!
Дараба переплила середину ріки і почала навертати до другого берега. Хлопці справили її до острова і поклавши стерна, пустили її з водою. Доброї пів години ніхто не відізвався. Тихо-тихенько плили поуз місточка. Два-три мерехтячі світла показували, де воно лежить. За широким морем, в якому купалося безліч ясних зір, ген далеко дрімало воно собі спокійно і не прочувало, які то преважні доконуються події. „Чорний местник“ стояв непорушно з хрещеними на грудях руками і „останній раз“ глядів на місце своїх давніх утіх і недавніх турбот. О, коби „вона“ тепер на нього подивилася, як він відважно бореться з хвилями грізного океану, як без трівоги в серцю заглядає в очі небезпеці й смерти, як з усміхом на устах іде назустріч своїй згубі. У своїй буйній уяві переніс Джексонів остров із сусідства з рідним місточком ген далеко за тридевять земель і серце раділо, але й боліло, що „востаннє“ може глянути на своє гніздо. Инші пірати теж „востаннє“ дивилися на місточко і так задумалися, що й не помітили, як вода відбивала їх від острова так, що мало не минули його. Ще в час побачили небезпеку і зробили, що треба.
Коло другої години дараба осіла на мілині може яких сто метрів вище острова. Хлопці мусіли бристи сюди й туди, щоб перенести своє добро. На дарабі було старе вітрило, хлопці забрали його, напняли поміж корчами немов шатро та зложили під ним усе своє добро. Самі рішили спати під голим небом (розуміється в гарну погоду), як воно й годиться справжнім розбійникам. Пішли двацять до трицять кроків у глибину ліса і під грубезним спорохнявілим пнем розложили ватру, спекли кілька шматочків сала і зїли мало не половину всього свого хліба. Яке воно чарівне та дике, вольне життя в тім дівичім лісі на незнанім, безлюднім острові далеко від людських осель!! І вони заприсяглися не вертати вже ніколи у культурний світ. Полумя палахкотіло і освічувало їхні обличчя та червоним блеском грало на пнях дерев, що стояли неначе комини лісового храму, на блискучих листках і на дикому винограді, що звисав згори пишними пасмами. Коли доїли останній кусок хрупкої солонини та хліба, простяглися на траві і були без міри щасливі. Вони могли найти собі холодніше місце, але ніяк не хотіли зректися тої романтичної приємности, лежати в теплі ватри.
— А що, чи не весело? — спитав Джо.
— Чудово! — відповів Том.
— А що сказалиб так хлопці, якби нас тепер побачили? — докинув Том.
— Мабуть луснулиб із заздрощів! Правда, Геку?
— Певно, що так! — сказав Гекльбері. Мені бодай це подобається. Нічого кращого мені не треба, хоч попоїсти можна спокійно. Тут уже ніхто не буде мене лаяти та штурханцями годувати.
— Се якраз життя для мене — радів Том. Не треба рано вставати, не треба йти в школу, вмиватися, і инше дурне робити. От, бачиш Джо, піратом краще бути ніж пустельником. Пірат, як вийшов на беріг, то вже не має ніякої роботи, а пустельник молиться й молиться на самоті, аж надокучить.
— Це правда, сказав Джо. — Знаєш, я над тим і не подумав, але тепер, коли спробував, то немає нічого кращого, як бути піратом.
— То то й є! Тепер люди не шанують уже так дуже пустельників, як в давнину, а піратів скрізь поважають. Пустельник мусить спати на найтвердшім місці, яке лиш може знайти, мусить надівати волосяну сорочку і посипати голову попелом, стояти на дощі і…
— А нащо це? — спитав здивований Гек.
— Я й сам не знаю. Але всі пустельники так роблять; так уже мусять робити. І ти, Геку, мусів би теж так робити, якби був пустельником.
— Ну, се вже вибачай, ні защо в світі!
— Якжеж ні? Ти просто мусів би!
— А яб узяв та втік.
— Втік? Ото сплямив би імя пустельника.
„Крівава рука“ не відповів нічого, бо зацікавився чим иншим. Видовбав кукурудзяний качан, встромив стебельце тростини, набив у качан тютюну, поклав на нього розжарений вуглик і пускав хмари запашного диму. Два инші пірати дуже заздрили йому і кожний постановив собі в душі, навчитися тої грішної штуки як найскорше. Відтак Гек запитав:
— А що саме роблять пірати?
— О, дуже багато — відповів Том. Захоплюють кораблі і палять їх, забирають скарби і закопують у страшних печерах на острові, а там духи і такі страшні потвори стережуть тих скарбів; потім іще вбивають усіх на кораблі, от так кажуть скакати в воду.
— А жінок забирають із собою на остров? — спитав Джо.
— Жінок вони не займають.
— А вжеж, впевнював Том, жінок не вбивають. На те вони за благородні. Але й жінки завсіди дуже гарні.
— А яка в них одежа! Вся в золоті і сріблі і в діямантах — скрикнув Джо.
— В кого? — спитав Гек.
— Та в піратів!
Гек позирнув на свої полатані штанці й зажурився.
— Ну, то я зовсім не схожий на пірата — сказав з глибоким жалем, — але я нічого ліпшого не маю.
Товариші потішали його, що й в нього буде скоро гарна одежа, як лише виберуться на розбій. На початок добра й та, яку має, хоч славні пірати мають звичай виїздити в похід у гарній одежі.
Помалу розмова затихала і очі молодих волоцюг сплющувала сонність. З пальців Гека випала люлька, і він заснув сном утомленого праведника. Не так то легко було заснути Томові й Джо. Нишком помолилися, лежачи, бо не було кому казати їм уклякнути і голосно молитись. Вони спершу не хотіли зовсім молитися, але відтак перелякалися, щоби Бог не зіслав грому на їх грішні голови. Вже туй-туй мали заснути, як нараз відізвався найбільший ворог спокою, якого не легко позбутися, а саме — сумління. Їх мучила думка, що мабуть недобре зробили, втікши з дому, згадали і вкрадене мясо — і совість гризла ще дужче. Силкувалися заспокоїти себе, що не першина їм тягати ласощі та яблука, але сумління не вмовкало. Нарешті їм стало ясно, що брати яблука й ласощі — се просто ласування, але взяти шинку й солонину, то вже таки погана крадіж, великий гріх і проти неї є в біблії окрема, грізна заповідь божа. І вони свято постановили, що доки будуть піратами, то не сплямлять своїх виправ простою крадіжжю. Що йно тепер успокоїлося сумління і чесні пірати твердо заснули.