Пригоди Тома Соєра (1929)/XXIX. Гек дещо виявляє
| ◀ XXVIII. Діточа забава | Пригоди Тома Соєра XXIX. Гек дещо виявляє |
XXX. В місті трівога ▶ |
|
На другий день, у неділю рано, ледве починало світати, коли Гек тихенько вийшов на гору і легко застукав у двері старого валлійця. Там ще спали, але їх сон був легкий, бо ще не встигли заспокоїтися після нічних пригод.
— Хто там? — почувся голос з вікна.
Гек відповів тихо стрівоженим голосом:
— Будь ласка, впустіть у хату, — се я, Гек Фін!
— Се імя, перед яким в день і в ночі двері стоять отвором. Здоров, любий хлопче! Дуже раді, ходи в хату!
Безпритульному хлопяти якось дивно було почути такі ласкаві слова, наймиліші, які він коли небудь почув. Він не міг собі пригадати, щоби хтось передтим його так привитав.
Зараз відчинили двері і він увійшов у хату. Його посадили на стілець, а батько й сини скоро одяглися.
— Так, хлопче, але ти мусиш бути дуже голодний. Сніданок буде ще до схід сонця готовий, не турбуйся, нагодуємо тебе горячим. А деж ти був вчера? Ми думали, що ти прийдеш до нас переночувати.
— Я дуже перелякався, — сказав Гек. Коли почув вистріли, став я бігти, мабуть пробіг три милі, не спиняючися. А тепер я прийшов довідатися, як там було. Ви знаєте. А приходжу так рано, бо не рад би влізти в руки тим чортам, хочби й неживим.— Бідний! Ти такий стомлений, мабуть усю ніч не спав. У нас знайдеться для тебе ліжко, тільки спершу поснідаєш. На превеликий жаль, мій хлопче, сі драби жиють іще!! З твого оповіданя ми знали досить добре, де їх шукати. Ми підходили на пальцях і стали може яких пятьнацять стіп від них, а в корчах темно як у гробі. Аж тут мені як закрутить в носі, от-от пчихну. От лихо! Уже хоч як силкувався здержати себе, але де там, таки пчихнув. Я був на самому переді з пістолею на поготові. Коли пчихнув, почувся якийсь шелест у корчах. Я тоді крикнув: „Стріляйте, хлопці!“ І всі три стріляємо туди, де затріщало. Але драбуги пігнали як вітер, а ми за ними навздогінці через кущі. Але ми їх не зловили. Вони теж стріляли до нас, але кулі просвистіли попри нас і нас не зачепили. Як не стало вже чути їх кроків, ми перестали за ними гнатися і пішли повідомити поліцію. Вони зараз вийшли і сторожили над берегом, а як лиш розвидніється, перешукають ліс. Мої хлопці підуть теж на облаву. Колиб нам хто тих драбів описав, то це помоглоб їх зловити. Та тільки ти певно не міг приглянутися їм по темному.
— Та я бачив їх вже в місті і йшов слідком за ними!
— Оце добре! Ну, то роскажи нам, хлопче, як вони виглядають?
— Один, се той старий глухонімий еспанець, що від кількох днів заходить у місто, а другий, то такий обідранець, страшний…
— Буде, буде, сину, я вже їх знаю! Бачив я їх недавно на горі за хатою вдови Дуґляс та вони зараз же зникли. Тепер ви хлопці біжіть мерщій і роскажіть це шеріфові. Поснідаєте хочби завтра.
Обидва сини швиденько зібралися. Коли вже мали виходити, кинувся Гек до них:— Прошу вас, не кажіть нікому, що це від мене довідалися. Дуже вас прошу!
— Добре, не скажемо цього, як не хочеш, Геку. Та тільки даремне ти з тим так криєшся. Краще тобі, як люди дізнаються, що ти так гарно зробив.
— О ні, ні! Прошу вас не зраджуйте мене!
Коли парубки вийшли, старий сказав:
— Вони не зрадять тебе і я також ні. Але скажи мені, чому ти з тим так криєшся?
Гек не говорив багато, повторяв тільки те, що він знає дуже багато про одного з них і той не може довідатися, що він так багато знає. Тоді він певно Гека вбив би. Старий ще раз обіцяв мовчати, а потім запитав:
— А щож тебе, синку, спонукало йти за ними назирці? Хіба ти їх о щось підозрівав?
Гек помовчав і думав над відповіддю:
— От бачите, я собі волоцюга, принайменше так кажуть люди і се мусить хіба бути правда. І я роздумую часом над своєю долею в ночі і не можу стулити очей. Думаю й думаю, якби то бути чим иншим. Так було й вчера в ночі. Я не міг спати і волочився вулицями тай роздумував. Проходжу попри стару цегольню, що біля гостинниці „Товариства тверезости“ і на хвилинку сперся об стіну тай задумався. Аж тут просуваються несподівано ці два драби попри мене і несуть щось під пахою. Ага! думаю, вони щось украли. Тоді одному забаглося курити, отже вони пристанули недалеко від мене і коли цигара освітили їх лиця, я пізнав глухонімого еспанця з білою бородою і перевязаним оком, а другий був обідранець, увесь у лахманах.
— І ти при світлі цигар запримітив лахмани?
Це Гека збентежило на хвилинку, але зараз сказав:
— Ну, не знаю, але мені здається, що відай я видів лахмани…— Отже вони опісля пішли, а ти —
— А я слідком за ними. Хотів знати, що се таке. Вони підозрено прокрадалися і я йшов за ними аж до вдовиного саду. Тоді почув я, як обідранець просив пожалувати вдову, а еспанець присягався, що розріже її лице, словом сказав так, як я вам вчера розповідав…
— Як то, то се говорив глухонімий?
Гек знову зловився. Він силкувався так оповідати, щоби старий не догадався, хто се той глухонімий, але мимо всеї обережности, його язик ніби завзявся його зрадити. Він силкувався якось вибрехатися, але старий пильно вдивлявся в нього і він ще дужче заплутувався.
— Мій хлопче, — сказав нарешті старий валлієць — не бійся мене, я не позволю нікому тебе й торкнутися. Я тебе захищу, будь певний. Той еспанець зовсім не глухонімий, це вже ти не хотячи зрадив, тай шкода тепер викручуватися. Але ти знаєш про нього щось більше, тільки хочеш затаїти. Повір мені, хлопче, і скажи всьо, а я тебе не зраджу.
Гек дивився старцеві в його чесні очі, потім нахилився і шепнув йому до вуха:
— Се зовсім не еспанець, се індієць Джо.
Валлієць аж підскочив на стільці, а помовчавши сказав:
— Аж тепер усе розумію! Коли ти вчера говорив, як злочинець погрожував, що різатиме ніс і вуха, то я думав, що се твоя вигадка, бо білі так не мстяться. Але індієць, то инше діло.
За сніданням вони все розмовляли про те саме. Старець розповів, що ні він, ні його сини не пішли зараз спати, а ще раз пішли на гору і при світлі ліхтарні шукали за слідами крови. Та слідів не було, за те знайшли скринку…
— Скринку?
Це слово швидко мов блискавка вилетіло Гекові з побілілих уст. Розкривши широко очі, з запертим віддихом чекав, що далі скаже старець. Здивований Джонс пильно дивився на Гека три, пять, десять хвилин, а потім сказав:
— Аякже скринку з приладдям до вломів… Але, хлопче, що з тобою?
Гек сів знову на стільчик і аж зітхнув від безмежного щастя. Валлієць уважно дивився на нього якийсь час, а потім повторив іще раз:
— Ну, так, злодійське приладдя. Ти мабуть зрадів, що воно так. Але чого ти так занепокоївся? Ти може думав, що ми що инше знайшли?
Гек збентежився дуже. Старець не спускав із нього допитливих очей і чекав. Бідний хлопець був би дав усе, що мав на світі, щоби тільки вигадати щось подібне до правди. Але не міг вигадати нічого, а цікаві очі все глибше та глибше зазирали йому в душу. Не міг подумати і рішився сказати що небудь, якусь нісенітницю. Отже й прошептав тихенько:
— Я думав, може — книжки до недільної науки…
Бідний Гек був так стрівожений, що було йому не до сміху, але старець реготався щиро й голосно, аж увесь трясся і приповідав, що так посміятися, то дуже здорово, бо не треба платити дорогих лікарських рахунків. А потім докинув:
— Бідне хлопя. Яке воно бліде й змучене! Не диво, що тобі з переляку трохи закрутилося в голові, що й сам не знаєш, що говориш. Та дарма — воно минеться, все буде добре. От іди та переспися, то буде найкраще.
Гекові прикро стало, що вийшов таким дурником і виявив таке занепокоєння, бо ще тоді, коли підглядав тих драбів біля вдовиного саду, дуже сумнівався, чи в тій скринці, яку вони несли, справді скарб. Тоді він тільки здогадувався, але не був певний, тому й так занепокоївся, почувши про скринку. Але тепер він був радий, що так сталося, бо тепер знав певно, що в скринці не було того, про що він спершу думав. Його серце заспокоїлося. Складається чудово. Скринка зі скарбом безперечно ще під ч. 2. Злочинців сьогодня зловлять і посадять у тюрму, отже вони обидва з Томом можуть безпечно піти в ночі і забрати скарб для себе.
Ще не поснідали, як хтось застукав у двері. Гек скоренько схопився і заховався в куточок, бо зовсім не хотів, щоби його заплутували у вчерашню подію. Валлієць відчинив двері і в хату увійшло кількох панів і пань, а поміж ними і вдова Дуґляс. Крізь відчинені двері побачив, що люди юрбами сходяться на горбок, щоб оглянути місце нічної пригоди. Значить, новина розійшлася вже по цілому місточку.
Старець мусів широко оповідати про цілу подію. Вдова не знала вже як дякувати за те, що вратували їй життя.
— Не мені дякуйте, добродійко, — просив господар, — є хтось инший, котрому належиться від вас далеко більша вдяка ніж мені і моїм синам, та тільки він не дозволяє назвати себе. Якби не він, то й ми не булиб у час зявилися під вашою хатою.
Всі зацікавилися тепер так дуже, що позабули майже про саму подію. Але старий валлієць не заспокоїв горячої цікавости своїх гостей, а через те й цілого міста, та глибоко зберігав свою тайну. Коли гості вже довідалися, як то було, вдова сказала:
— Я ще в ліжку читала і так твердо заснула, що нічого й не чула. Чомуж ви мене не збудили?
— Та чого? Ті драби вже не могли вернутися назад, та не було й за чим, бо вже не мали приладдя, щоби вломитися. На щож вас будити й лякати? До того мої три неґри сторожили решту ночі. Ось вони тільки що прийшли до дому.Людей приходило що раз більше і треба було про цю подію оповідати знову і знову… і так кілька годин.