Пригоди Тома Соєра (1929)/XXVIII. Діточа забава
| ◀ XXVII. Друге число | Пригоди Тома Соєра XXVIII. Діточа забава |
XXIX. Гек дещо виявляє ▶ |
|
Перша новина, яку почув Том у пятницю рано, була дуже приємна. Суддя Течер вернувся вечером з своєю ріднею до міста. Тепер Том забув і про індійця Джо і про скарб, тільки Бекі зайняла всю увагу хлопця. Він побачив її знов, і вони обоє провели кілька чудових годин у товаристві школярів, граючися в піжмурки й в „хованку“. Вершком втіхи було те, що Бекіна мама дозволила їй вкінці уладити завтра давно вже обіцяний і все відкладаний пікнік. Бекі була дуже щаслива, не менше і Том. Ще перед заходом сонця порозсилано запросини і вся міська дітвора зрадівши, заметушилася й почала горячково приготовлятися до свята. Том із зворушення довго не міг спати і сподівався, що ось-ось замявкає Гек. Він уявляв собі, що в ночі забере скарб, а рано задивує Бекі і ціле товариство. Але ця надія завела. Сеї ночі не було ніякого гасла.
Нарешті настав ранок. О десятій чи одинацятій годині зібралося в Течерів галасливе, веселе товариство. Все було готове в дорогу. Старші не мали звичаю йти з молоддю, щоб не псувати їй забави. Вони були певні, що під доглядом двох-трьох дівчат років вісімнацяти і кількох хлопців років двацяти чотирьох дітям нічого злого не станеться. Найнято старенький пароходик і ціла весела юрба пішла головною вулицею, несучи з собою кошики з харчем. Сід був нездоровий і не міг піти, а Мері осталася його доглядати. Прощаючись, пані Течер сказала своїй дочці:
— Ви будете певно пізно вертати, моя дитинко, то може вже заночуєш у котроїсь з твоїх подруг, що живуть близько пристані.
— Тоді я заночую в Зусі Гарпер, мамочко!
— Про мене, але памятай, будь чемненька і гарно поводися в чужій хаті.
Коли потім бігли обоє в низ вулицею, сказав Том до Бекі:
— Знаєш, що зробимо? Ми не підемо до Гарперів, краще підемо на гору до вдовиці Дуґляс. Вона має морожене, — воно все є в неї — цілі купи. — Вона страх, як нами втішиться.
— О, се буде чудово!
Але зараз Бекі подумала і сказала:— А що скаже мені моя мама?
— Та хіба вона знатиме?
Дівчинка вагалася.
— Се не гарно… але…
— Але дурниця! Твоя мама навіть не дізнається, а зрештою, що в тім злого? Вона бажає тільки, щоб ти була в безпечному місці, щоби тобі нічого злого не сталося. Я навіть певний, що вона сама післала би тебе до неї, якби це було прийшло їй на думку. О, певно булаб так сказала!
Ласощі в гостинної пані Дуґляс, що мала найбільший і найгарніший дім у місті — се за велика спокуса. До того Том так довго й гарно намовляв, аж Бекі згодилася. І вони рішили свого пляну нікому не зраджувати.
Нараз Том згадав, що може саме сеї ночі прибіжить Гек і замявкає. Це його трохи засмутило, але він не годен був зректися приємности, щоб не бути в домі вдови Дуґляс. І чомуж не піти, міркував він собі, адже тої ночі не було ніякого гасла, то чомуж мало би бути якраз сеї ночі. Ласощі й забава, яких сподівався нинішнього вечера, — певні, а скарб, ще хто зна, чи буде. І поступив зовсім по хлопячому. Думав тільки про забаву, а про скринку з золотом постановив сьогодня забути.
Три милі нижче міста пароход причалив в затоку, покриту лісом якраз над устям малої річки. Веселе товариство висипалося на беріг і зараз залунали в лісах та на скалистім березі гамір і сміх. Червоні, засапані й утомлені прибігали до табору дуже голодні й бралися нищити ласощі й їжу. Попоївши, полягали собі в холодочку кріслатих дубів та балакали собі весело. Нараз хтось крикнув:
— Хто полізе зі мною в печеру?Очевидно, готові були всі. Витягли кілька вязок свічок і всі юрбою вибігли на горбок. Вхід до печери був високо на горбку. Здоровенні дубові двері були відчинені. За ними була вузька мала комора, а в ній було холодно наче в ледівні. Стіни вимурувала сама природа з великих вапнякових каменів, що були вогкі і по них спадала зимна роса. Як таємничо й чарівно було стояти в тім замороженім темнім місці і дивитися в низ на зелену долину, залиту соняшним сяєвом. Але сей чар, що зразу захопив був серця всіх, не трівав довго і незабаром почалася метушня й біганина. Як лиш хто засвітив свічку, кидалися всі на нього, відбирали свічку, кидали на землю, гасили і сердечно сміялися. Така забава повторилася кілька разів. Але всякій забаві буває кінець і юрба почала уважно сходити стрімким хідником у низ, у печеру. Свічки блимали й кидали слабе світло на височенні камяні стіни, що високо, десять сажнів над головою сходилися з собою і творили склепіння. Головний хідник не був ширший як на півтора сажнів. Що кілька кроків йшли від нього в обидва боки ще вужчі хідники, але так само високі. Печера Мек Дуґляса була лябіринтом усяких кривих хідників, що розбігалися й збігалися, а де кінчилися — невідомо. Люди казали, що можна було цілі дні й ночі блукати тими поплутаними хідниками і не знайти ніколи виходу, що можна було запускатися все нижче й нижче під землю і не дійти до кінця лябіринту. Ніхто не знав тої печери, бо се було неможливе. Кількох хлопців знало тільки частину її з самого краю, і ніхто не важився піти далі. Том Соєр не знав також печери ліпше як инші.
Веселе товариство посувалося головним хідником більш як пів милі, але раз-у-раз відділювалися громадки або пари і пропадали в бічних хідниках. Діти бігали тими темними хідниками, здоганяли одно одного, засідалися в таких місцях, де хідники сходилися. Пів години можна було так бігати й шукати себе, не відходячи ані дрібки далі поза ту частину печери, яку знали.
Раз-у-раз виходила якась громадка з печери, засапана, весела, щаслива, обкапана від голови до стіп лоєм, обмазана глиною, але щаслива, що так любо провела день. Дивувалися, що за той час на дворі вже майже ніч. Дзвінок пароходу вже від пів години скликував дітей. Коли пароход виплив з веселим товариством на ріку, то тільки один чоловік на помості жалкував, що трохи загаялися, але — се був капітан.
Гек стояв уже на своїй нічній сторожі, коли поуз пристані промайнули світла пароходу. Він не чув ніякого гамору на його помості, бо молодіж сиділа тихо й спокійно, як звичайно тоді, коли вона перетомлена й сонна. Гек здивувався, що то за парохід і чому не задержується в пристані. Та довго над тим не думав і взявся уважно до свого діла. Ніч була хмарна й темна. Минула десята година, туркіт возів затих, світла погасли, ніхто не показався на вулиці. Місточко спало, не спав тільки один маленький вартівник серед мертвої тишини і нічних духів. Вибила одинацята година. Світла в гостинниці погасли також. Довкруги чорна темрява. Гек чекав і надслухував; страх як то довго і нудно. Не зайшло нічого. Його надія слабла. Чогож чекати, чи варто? Чи не краще покинути все та піти спати?
Нараз щось зашелестіло. Гек стрепенувся і слухав. Задні двері легенько відчинилися. Гек мерщій сховався за ріг цегольні. В туж хвилину пересунулося попри нього двох людей. Один ніс щось під пахою. Певно скринка! Забрали скарб. Чи йти кликати Тома? Не можна ніяк, бо за той час вони встигнуть десь подітися і скарб пропаде на віки! Ні, він уже не попуститься їх і піде за ними слідком. Ніч темна й вони його не помітять. Так собі міркуючи, босий, тихенько як кіт крався за ними, держучися так далеко, що міг ще їх бачити.
Якийсь час ішли вони понад річкою, а відтак завернули в бічну вуличку, й ішли нею аж до стежки, що веде на Кардіфську гору. Тоді пішли стежкою і скоренько минули хату старого валлійця. Ага, думав собі Гек, вони йдуть до камінолому і там закопають скарб. Але ні, йшли далі аж на верх гори. Там завернули на вузьку стежку, ввійшли в густі корчі та зникли. Гек побіг скоренько за ними, бо тут було так темно, що не могли його побачити. Спершу біг, а потім пішов обережно, лякаючися, щоб на них не наскочити. Нарешті пристанув і надслухував. Не чув нічого, хіба стукіт свого серця. Десь по другій стороні сумно озвалася сова. Не чути ні кроку, ні найлекшого згуку. Невже все пропало? Хотів вже тікати, коли нараз таки зовсім близенько хтось закашляв. Гек мало не вмер зі страху, але отямився. Стояв і дрожав як трепета. Ослаб так, що мало не впав. Але тепер уже знав, де він — біля хати вдови Дуґляс, яких пять кроків від паркану. „Ще краще“ — подумав Гек — „нехай вони тут закопають скарб, не важко буде його відкопати“.
Він почуй тепер тихий, дуже тихий голос індійця Джо.
— Чортиб її взяли, в неї гості! Так пізно, а ще світиться.
— А я не виджу світла.
Гек пізнав, що се був голос незнайомого зі страшного дому. Гека аж морозом обняло, жах стиснув серце. Ось яке то „дільце“, ось на кім хотів мститися. Його перша думка була: втікати! Потім нагадав собі, що вдова Дуґляс була для нього все добра й ласкава, а тепер ці люди може задумують її вбити! Ах! коби побігти остерегти її! Боявся, що розбійники його піймають. Стільки думок промайнуло в його голові за ту коротку хвилину.
— Не бачиш, бо кущ заслонює. Ходи сюди! А тепер бачиш?
— Так, так! В неї справді гості. Краще даймо хіба тому спокій!
— Дати спокій? Тепер, коли я на віки покидаю цей проклятий край? Дати спокій, щоби вже може ніколи не знайти ліпшої нагоди? Я тобі вже казав, що її маєтку мені не треба. Бери собі його. Але її чоловік був на мене лютий, не раз і не два; він собака-суддя засадив мене в тюрму за волокитство. Але се ще не все. Він звелів мене вибити різками! Вибити перед тюрмою, перед людьми, як якого неґра! Вибив різками! Чи ти це розумієш? Доки я сидів у тюрмі, він помер, але тепер вона мусить відпокутувати!
— Не вбивай її, не вбивай! Вона така добра для бідаків!
— Не вбивай, а хібаж я хочу її вбити? О, його — то певно зарізав би, але її ні! Жінки ніхто не вбиває, коли хто хоче пімститися. Жінці — псується її красу, її личко, розрізується ніздрі і надтинає вуха, як свині.
— Господи! та сеж —
— Залиши свої уваги! Се буде ще найкраще для тебе. Я привяжу її до ліжка, а коли з неї зійде вся кров, то я сему не буду винен. Плакати по ній не буду. А ти, мій друже, мені при тій роботі поможеш, для моєї приємности — тому я й взяв тебе з собою, бо сам не впораюся. А схочеш виховзнутися, то голова не твоя, затям собі те! А як тебе вбю, то й її вбю. Тоді бодай ніхто не довідається, чия се робота.
— Га, годі, коли так мусить бути, то починаймо! Раз, два! Чим скорше, тим ліпше, — бо я аж в горячці.
— Тепер? — Коли там гості? Ех, хлопе, я тобі не вірю! Тепер ні, зачекаймо, аж погаснуть світла! Нема чого спішитися.
Гек почував, що вони тепер замовкнуть, а це ще гірше, ніж… всякі страшні розмови. Він здержав у собі віддих і обережно поступив трохи взад. Потім підніс одну ногу, стоячи на другій так, що мало не впав і опустив її поволеньки на землю. Ще один такий крок, третій, четвертий і… нараз хруснула під ногами галузка. Здержав віддих і слухав. Тишина. Хлопцеві полекшало. Обережно обернувся і пішов стежкою поміж корчами, потім побіг скорше. Як тільки минув камінолом, почув себе вже безпечним і пігнав мов на крилах, біг безупинно, аж добіг до хати старого валлійця. Загримав у двері. Зараз визирнули з вікна батько і його два здоровенні сини.
— Що там такого? Хто там грюкає в двері? Чого тобі треба?
— Живо відчиняйте! Маю вам щось сказати!
— Хтож ти такий?
— Та се я, Гекльбері Фін. Відчиніть!
— Гекльбері Фін? Ото важна особа! та зовсім не така, щоб їй відчиняти двері! Ну, та вже пустіть його хлопці в хату, послухаємо, що він нам скаже.
— Пробі, але не кажіть нікому, що вам розповім! — були перші слова Гека, як увійшов у хату. Молю вас, не зрадьте мене, бо вони вбили би мене на смерть, — але вдова там на горі була така добра для мене, і тому я мушу сказати. Але обіцяйте, що не зрадите мене!
— Так, се мусіло справді щось статися — сказав старий батько. Ну, ну, говори, хлопче, не бійся, нікому і словечка про се не скажемо.
|
|
Через кілька хвилин старий з синами були вже на горі і тихенько з рушницями в руках прокрадалися стежкою. Гек не пішов уже далі з ними. Він заховався за великою скелею і слухав. Спершу довга трівожна тишина, а потім грюкнули стріли і хтось несамовито скрикнув. Гек не чекав, що буде далі. Він схопився і побіг у долину як вітер.