Пригоди Тома Соєра (1929)/XXXIII. Смерть індійця Джо. — Бенкет у вдови Дуґляс
| ◀ XXXII. Вони найшлися | Пригоди Тома Соєра XXXIII. Смерть індійця Джо. — Бенкет у вдови Дуґляс |
XXXIV. Несподіванка ▶ |
|
За кілька хвилин пробігла по місці ся новина і незабаром поплило до печери кілька човнів, повних людей, а за ними поплив і пароходик теж повнісінький людей. Том Соєр був в одному човні з суддею Течером. Коли відчинили тяжкі двері, то зараз у півтемній печері побачили страшну картину. Індієць Джо лежав мертвий, з лицем притисненим до шпари в дверях так, якби його очі до останньої хвилини ловили світло сонця і рвалися на божий світ, он там за дверима. Том був дуже зворушений. Він же знав із власного досвіду, які муки мусів зазнати той злочинець. Жаль йому було його, але заразом з тим почув, що ніби тяжкий камінь зсунувся йому з серця. Тепер тільки побачив, як дуже й безупинно боявся з того дня, як свідчив у суді проти цього убійця.
Біля індійця лежав його ніж з поломаним вістрям. Грубий поріг дверей був порізаний і подовбаний, але вся та тяжка праця пішла на марне, бо скала творила з надвору природний поріг, на котрім ніж мусів поломитися. Але й без тої камяної перепони булаб уся праця ні нащо не здалася, бо діра була за мала, щоби крізь неї міг був індієць протиснути своє тіло. Індієць мусів це добре бачити, а проте різав і довбав, щоби скоротити час своєї передсмертної муки. Звичайно зараз за дверима було можна знайти кільканацять недогарків свічок, що їх встромлювали в щілини відвідувачі. Тепер не було ні одного. Індієць повитягав їх усіх і зїв. Він зловив і кілька лиликів та зїв, бо довкола лежали свіжі кістки. Нарешті нещасний помер таки з голоду.
Недалеко від нього сторчав сталяґміт, що наростав довгі віки з тих крапель, що спадали з гори із сталяктиту. Індієць надломив вершок сталяґміту і поклав на нього камінь з видовбаною в нім ямкою, щоби ловити сі дорогоцінні краплі, що спадали з точністю годинника, що двацять хвилин одна. За добу могло там назбиратися води не більше як одна ложечка. Такі крапельки спадали вже тоді, коли будували піраміди, коди зруйновано Трою і засновано Рим, коли розпято Христа, коли Вільгельм Переможець дав початок бритійській державі, коли Колюмб відкрив Америку, коли розгорілася війна за незалежність Злучених Держав. Така крапля паде ще й тепер, падатиме ще й тоді, коли наші часи потонуть у морі забуття. Невже все на оцім світі має свою ціль, своє призначення? Невже краплі цілих пять тисяч літ так терпеливо спадали на те, щоб заспокоїти спрагу тої нещасної людини в її передсмертних хвилинах? Чи за нових пять тисяч літ знову та крапля має виконати якесь призначення? Хто се може знати!
Багато-багато літ мине з того часу, як нещасний індієць вижолобив цей камінь, щоби ним ловити цю дорогоцінну краплю і все показиватимуть відвідувачам печери „Чарку індійця Джо“, як найцікавіше диво печери; навіть на „Палату Алядина“ не звертатимуть такої уваги.
Індійця Джо поховали біля входу до печери. На його похорон збіглися люди пішки, човнами й возами з усіх хуторів, сел і місточок на сім миль довкруги. Позабирали з собою навіть дітей і жінок. Всі вертали так само вдоволені, як колиб були бачили, що Джо справді повішено.
На другий день Том завів Гека в затишне місце, щоби поговорити з ним поважно на самоті. Гек тимчасом дізнався від валлійця і вдови Дуґляс про Томові пригоди. Але Том сказав, що в тих пригодах є ще щось таке, про що ніхто не міг йому сказати. Тепер йому сам скаже. Гек посумнів:
— Я вже знаю, Томе, про що ти думаєш. Ти був у „другому числі“ і не знайшов нічого, окрім горівки, правда? Мені ніхто не говорив, що ти там був, але коли я лиш почув про сю пригоду з горівкою, зараз здогадався, що ти там був. Я знаю, що ти ніяких скарбів не знайшов, бо ти був би мені згадав про те хоч словечком. Ах так, Томе, я так і прочував, що ми нарешті вийдемо з порожніми руками.
— Що ти вигадуєш, Геку? Я не сказав про господаря гостинниці нікому ані слова. Ти сам знаєш, що в його шинок був ще відчинений, коли я в суботу пішов на забаву. Хібаж ти не памятаєш, що ти сеї ночі мав сторожити?
— Справді, а мені здавалося, що се вже було давно, може перед роком. Се було справді тої самої ночі, коли я йшов назирці за індійцем Джо аж до вдовиного саду.
— То ти стежив за ним?
— Авжеж, але ти про се ані писни, чуєш? В Джо могли лишитися приятелі і я не хотів би стягнути їх на свою голову. Якби не я, то тепер Джо певно опинився би у Тексасі.
І Гек оповів Томові довірочно всю свою пригоду, про яку Том лиш дещо чув уже від старого валлійця.
— Так, так, Томе — сказав при кінці Гек, — хто найшов у другому числі горівку, той забрав і скарб, це вже певно! Ми вже його не побачимо.
— Знаєш, Геку, скарбу в гостинниці й не було ніколи.
— Що?… Гек пильно глянув Томові в очі. — Томе, ти попав хіба знову на його слід?
— Скарб у печері!
Гекові очі аж заблищали.
— Скажи се ще раз, Томе!— Скарб у печері!
— Томе, справді? А не дуриш ти мене?
— Я говорю правду, Геку, я не жартую. А підеш зі мною і поможеш забрати його?
— Ти ще питаєш? А дістанемося туди і не згубимо дороги?
— Не журися, нема ніякої небезпеки.
— Добре! А звідки ти знаєш, що скарб у…
— Тихо, побачиш, як там уже будемо. Якщо нічого не знайдемо, то дам тобі свій барабан, і все, що лишень маю дорогого. На це моє слово.
— Так, то розумію. Колиж підемо?
— Хочби й зараз, як хочеш. А є в тебе досить сили?
— Чи він дуже глибоко в печері? Що йно четвертий день, як я став ходити. Більше як милю мабуть не пройду, Томе.
— Дорога, якою звичайно всі ходять, буде пять миль, але є коротша і ніхто її не знає, тільки я. Я завезу тебе човном аж на місце; ти й веслувати не будеш, я сам веслуватиму.
— Ну, то ходім, Томе, зараз!
— Стривай, нам треба вперед узяти з собою хліба, мяса і наші люльки, кілька порожніх мішків і багато мотузків і отих нових штучок, що їх називають сірниками. Кажу тобі, як я жалкував, що тоді хоч кілька в мене їх не було.
Зараз по обіді „позичили“ собі хлопці малий човен в одного чоловіка, що десь на той час був пішов і пустилися в дорогу. Минули вхід у печеру та поплили ще кілька миль з водою. Тоді Том сказав:
— Глянь, який тут всюди беріг однаковий, — ані хатинки, ані дерева, лише самі корчі. А он там бачиш у горі біле місце, де мусіла обірватися скеля — се мій знак. Тепер висідаймо.Човен пристав до берега і вони висіли.
— З цього місця, Геку, де оце стоїмо, можна вудищем дістати до тої діри, якою я виліз. Ану, роздивись добре, чи знайдеш?
Гек роздивлявся, але не побачив нічого. Гордо підійшов Том до одного буйного куща і сказав:
— Ось тут! Глянь лиш, Геку! Але ти мовчи і нікому не зрадь. Я вже давно хотів бути опришком, але не міг найти відповідної розбишацької нори, де можнаб сховатися. Тепер вже маємо, чого нам треба і не скажемо нікому, хіба Джо Гарперові і Бен Роджерсові, бо ми мусимо мати цілу банду, без цього не йде. Банда Тома Соєра! Як це гарно, правда, Геку?
— Дуже гарно, Томе! Тільки когож ми будемо грабувати?
— Ну, хто нам попадеться у руки. Будемо засідатися на людей. Се так завсіди робиться.
— І вбивати будемо?
— Та… не все! Будемо замикати їх у печеру, аж дадуть нам за себе викуп.
— Викуп? А що се викуп?
— Ну, та гроші. Їх родичі та приятелі мусять зібрати всі гроші, скільки тільки зможуть і їм прислати, а як до року не пришлють викупу — тоді бранцям кінець. Так робиться звичайно. Тільки жінок і дівчат не вбивається. Їх тільки замикається, а не вбивається. Вони все бувають дуже гарні і багаті та страшно боязкі. В них забирається годинники і инші дорогоцінности, але здіймається перед ними капелюх і треба бути дуже чемним. Ніхто не є такий чемний як опришки, це прочитаєш в кожній книжці. Тоді ті жінки залюблюються відтак в опришків, а коли побудуть у печері два або три тижні, тоді перестають плакати і вже їх годі позбутися. Як опришки їх навіть проженуть, то вони вертають зараз назад. Так написано у всіх книжках.— Томе, та це чудово! Це куди краще ніж бути піратом.
— Авжеж, що краще і до дому ближче, і до цирку, і до всього.
Тимчасом хлопці приладили все, що треба і Том поліз перший в діру, Гек за ним. Вони досунулися аж до другого кінця діри, привязали мотузок і полізли далі. Лиш кілька кроків, і вони станули над джерелом. Том аж задрожав. Він показав Гекові трохи лою, що натопився з останнього недогарка, приліпленого глиною до скелі і оповів, як він та Бекі в розпуці приглядалися, як догоряв і згасав недогарок, а з тим догоряла і згасала остання їх надія.
Хлопці розмовляли пошепки, бо тишина й темрява дуже їх пригнітали. Вони пішли далі і завернули в хідник, аж дійшли до того місця, звідки Том побачив індійця Джо. Тепер при світлі свічок побачили, що се не бездонна пропасть, а стрімка глиняна стіна, глибока на яких двацять або трицять стіп. Том прошепотів:
— А тепер я покажу тобі щось, Геку, — сказав Том підносячи свічку вгору.
— Глянь но поза сей ріг, як далеко зможеш. Бачиш? Он там на тій великій скелі в горі випалено щось свічкою.
— Томе — таж се хрест!
— Ну, а деж тепер число два? Під хрестом, що? Якраз там побачив я індійця Джо, як він підносив руку зі свічкою.
Гек перелякано дивився добру хвилю на таємничий знак, а потім сказав тремтячим голосом:
— Томе, краще ходім відси!
— Що, і покинути скарб?
— Краще й покинути. Душа індійця Джо певно тут десь блукає.
— Ні, Геку, тут ні. Вона блукає на тім місці, де індієць помер, там далеко, аж біля виходу — добрих пять миль від нас.
— Ей, ні Томе, цьому я не вірю. Його душа не відступає від скарбів. Я знаю, як духи роблять, та й ти добре се знаєш.
Том почав думати, що може й справді так, як Гек каже і вже був перелякався. Нараз голосно розсміявся.
— Алеж дурненькі ми обидва, Геку, дурненькі! Та хібаж душа індійця може блукати там, де є хрест?
Це Гека переконало.
— Це правда, Томе, а мені й на гадку не прийшло. Сей хрест — то наше щастя! Тепер лізьмо в низ і шукаймо за скринкою.
Том ішов попереду і випорпував сходи в глиняній стіні. Гек ішов за ним. З малої печери, з якої виростала скеля з хрестом, ішли аж чотири хідники. Хлопці перешукали три, але скарбу не знайшли. В хідникові, що був найближчий до скелі, знайшли в малій закутині леговиско з коців, старі шлейки, кусок сала з шнурком і старанно обгризені кістки двох або трьох курей. Але скарбу не було. Хлопці перешукали все ще раз і ще раз, але на дармо, скарбу не було.
— Він жеж сказав: під хрестом. Ось тут стоїмо коло нього найближче. Не можеж він бути під скелею, бо вона за міцно розсілася на землі.
Знову перешукали все старанно і нарешті посідали зажурені. Гек не знав, що вже й казати і був сердитий.
— Глянь, Геку, сказав Том, трохи помовчавши, — тут у глині є сліди ніг, але тільки з одного боку скелі. Це щось значить. Заложуся, що скарб лежить під цею скелею. Ану, спробую копати!
— Се не зла думка, Томе, — озвався весело Гек. Том зараз витяг свій ніж і ледве викопав ямку на яких чотири цалі глибоку, коли наткнувся на щось деревляне.— Геку, чуєш?
Гек узявся тепер і собі копати та розпорпувати глину. Докопалися до якихось дощок і зараз витягли їх. Під дошками був вузенький хідничок під скелю. Том зазирнув туди і освічував свічкою, але не міг доглянути кінця хідника. Тоді вліз у вузенький хідничок, що раз-у-раз закручувався в долину. Том ішов крутою дорогою раз в право, раз в ліво, а Гек слідком за ним. Нараз завернув за гострий угол і крикнув:
— О, Господи! Геку, глянь сюди!
Перед ним скринка із скарбом. Вона стояла в малій, чистій комірці, а біля неї порожня бочівочка пороху, пара рушниць у скіряних футералах, дві пари старих черевиків, скіряний пояс і ще дещо, все мокре від крапель води.
— Знайшли, нарешті знайшли! — викрикував радісно Гек, порпаючися руками в золотих, вогких монетах. Аж тепер ми багачі, Томе!
— Я все був певний, Геку, що ми скарб знайдемо. А тепер він уже наш. Навіть вірити сьому не хочеться. Але до діла! Не тратьмо тепер часу! Ану, спробую, чи піднесу сю скринку.
Скринка важила може яких пятьдесять фунтів. Том ледве-ледве підняв її, а щоб нести, не було що й думати.
— Я так і думав собі — сказав Том, — що вона дуже тяжка ще тоді в страшнім домі, як вони несли її вдвох. Добре, що мішки маємо з собою.
Незабаром скарб був уже в мішках і хлопці витягли їх на гору до скелі з хрестом.
— А тепер заберім ще й рушниці і инші річи — сказав Гек.
— Ні, Геку, се лишимо на своїм місці. Се нам придасться, як станемо опришками. В сій печері уладжуватимемо свої орґії. Місце знамените для орґій.— А що то таке орґії?
— Я й сам не знаю. Але в розбійників все бувають орґії, тому й в нас мусять також бути. А тепер ходім уже Геку, ми й так надто довго тут загаялися. Мабуть вже пізно, бо вже й їсти хочеться. Але попоїмо й закуримо аж у човні.
Незабаром вилізли хлопці і зпоза кущів роззиралися уважно на всі боки, чи не бачить їх хто. Але нігде не було нікого. Вони швидко сіли в човен і почали їсти. Сонце саме вже клонилося до заходу, хлопці понабивали люльки і відчалили від берега. Том веслував і хлопці тихо плили здовж берега, весело балакаючи та пикаючи люльки. Вже добре стемніло, як хлопці пристали до берега.
— Тепер, Геку, сказав Том, — заховаємо скарб у шопі з дровами вдови Дуґляс, а завтра рано прийдемо, почислимо і рівно поділимося. Потім знайдемо собі в лісі якесь безпечне місце і там наш скарб закопаємо. Ти тут посидь спокійно і стережи мішків, а я побіжу за візочком майстра Тайльора. Я швидко буду назад.
Побіг і швиденько вернувся з возиком. Хлопці поклали оба мішки з грішми, накрили якимсь старим дрантям і повезли. Коло хати старого валлійця хлопці пристанули спочити. Тільки що хотіли рушити далі, аж із хати вийшов старий і крикнув:
— Гей, хто там!
— Се ми, Гек і Том Соєр!
— От і добре. Ходіть хлопці скоро за мною, усі ждуть вже на вас і не можуть діждатися. Ну раз-два, я візок вже затягну. О, та не легкий же він. Чого се ви туди напакували? Мабуть цегла або старе заліззя?
— Старе заліззя — відповів коротко Том.
— Я собі се зараз подумав. Ви хлопці марнуєте силу й час, щоби на кілька центів назбирати старого заліззя, а над тим і не подумаєте, що якби хотіли працювати, то заробилиб удвоє більше. Ну, але годі! Дурненькі ви та й годі. Ну, ходім швидше!
Хлопці хотіли знати, чого їм так квапитися.
— Тепер не питайте, лиш ходіть, побачите самі, як прийдемо до вдови Дуґляс.
Гек трохи налякався. Він звик до того, що на нього накидаються за всіляке, навіть за дурниці.
— Містер Джонс, таж ми не зробили нічого злого — несміливо сказав він.
Старий сердечно засміявся.
— Не знаю, Геку, мій дорогий хлопче, не знаю нічого. А може ти посварився з вдовою Дуґляс?
— О, зовсім ні, вона все була для мене дуже ласкава!
— Ну, то чогож ти злякався?
Гек не встиг іще відповісти, коли нараз його й Тома вже пхнули у вітальню вдови. Джонс лишив возик біля дверей і ввійшов у хату слідком за хлопцями.
У хаті було ясно, ярко горіли світла. Були там усі визначніші громадяни міста. Були тут Течери і Гарпери, Роджерси і тета Поллі з Сідом і Мері і пастор і редактор і ще багато инших осіб, а всі у святочних одягах. Вдова дуже щиро привитала хлопців, хоч що правда, вона ще ніколи не мала в себе таких гостей. Вони були від ніг до голови обмащені глиною і покапані лоєм. Тітка Поллі засоромилася й почервоніла та грізно дивилася на Тома, похитуючи головою. Але ніхто не почував себе так зле, ніхто не був такий засоромлений, як самі хлопці.
— Ось я привів вам хлопців! — сказав містер Джонс. Тома не було дома, і я вже не знав, де його шукати. Аж нараз зловив їх перед самим моїм порогом і оце привів їх таких, як найшов.— І дуже добре зробили, — сказала вдова. — Ходіть, хлопці, зі мною!
Вона завела їх у другу кімнату і сказала:
— Тепер повмивайтеся і повдягайтеся. Тут два новенькі одяги, сорочки, панчохи і все, що треба. Се твоє Геку — ні, нема за що дякувати, Геку — один одяг купив добродій Джонс, а другий я. Позич один одяг на нинішний вечір Томові, вони будуть добрі для вас обох. Отже одягайтеся скоренько і приходіть до нас. Ми вже й так довго ждемо.
За сим словом вийшла.