Пригоди запорожців/Запорозька гордість
| ◀ Татарські збігці | Пригоди запорожців Запорозька гордість |
Оселя запорожців ▶ |
|
До Анґори ціле товариство заїхало без ніякої особлившої пригоди. В самій Анґорі Місах із своєю челяддю розмістився в великій гостинниці на краю міста. Очевидно, всі вони, не доїздячи до Анґори, переодяглися в татарські одяги. В сусідній гостинниці засів Сивенький із своїм товариством. На другий день по приїзді, Місах пішов до валі. Багато перебалакали оба всякої всячини, бо Місах, як пішов до валі десь в четвертій сполудня, то вернувся до гостинниці пізним вечором. Він зараз покликав до себе Сивенького.
— Валі дуже щиро прийняв мене — розказував Місах. — Він ерзерумському скрутить вязи. Тоді я вернусь на своє сміття. І про тебе я розказав йому. Він дуже радо прийме тебе. Знає, де твої запорожці, бо сам визначив місце на їх поселення. Десь дуже далеко відси. Я йому обіцяв, що завтра смерком прийду до нього з тобою.
— Ти сказав йому, що я вислужений турецький міріліно?
— Очевидно. Він про запорожців чув багато, бо його батько, що був башею, мав під собою великий відділ запорожців. Валі тямить, що його батько дуже хвалив їх.
— То було в якій війні?— В часі повстання греків. Туреччина здавила повстання. Валі каже, що запорожці плакали з розпуки, але билися ліпше, як турецьке військо. Вони плакали, бо їм, христіянам, гірко було бити христіян; як казали, бити свою віру. Та про те вони били греків кажучи: „Невіра-султан дав нам це, що нам вкрав православний цар: землю і волю. За це ми повинні щиро вигодити султанові нашими шаблями і нашою кровю“.
На другий день, коли сонце вже стало котитися вниз, Сивенький пішов з Місахом до палати валі. Ввійшли до ждальні.
— Я зголошуся перший — сказав Місах — бо маю йому сказати в чотири очі ще лиш кілька слів. Балакаючи з ним, скажу, що й ти прийшов.
Місах сказав вартовому своє імя, щоб зголосив його у валі.
— Як вийде той, що тепер є у валі — вартовий відповів. — Нині взагалі тяжко дістатися на бачення, бо зголосилося дуже багато осіб і то якісь самі значніші; валі з кожним дуже довго балакав. Перед хвилиною ввійшов передостанній… Останній… останній перед вами, ось той, що стоїть під вікном. Він жде від самого рана. Хоч прийшов перший, валі прийняв тих, що прийшли після нього. Мабуть буде мусіти ще довше ждати, і прийде на чергу після вас.
— Чому? — спитав Сивенький.
— Бо в нас до валі впускається не того, хто ранше прийшов, а того, хто більший достойник.
По хвилині з селямліку вийшов турок. Вартовий пішов зголосити Місаха.— А не забудь пригадати твому панові, що я жду відраня, та що я прийшов перший! — крикнув до нього той бідака під вікном.
Вартовий вийшов і сказав Місахові, що валі жде на нього.
— Ти сказав — промовив Сивенький до Місаха — що сам скажеш про мою приявність у його ждальні. Не роби цього. Як після тебе ніхто не буде зголошений, то валі прийме цього, що під вікном жде на бачення відраня. Я прийшов сюди після нього, отже після нього піду до валі, або зовсім не піду.
Бідака під вікном чув це. Він аж затрусився з дива і цікаво глянув на Сивенького. Приступив до нього і питає:
— Чи я добре чув? Ти… баша… турецький баша і пускаєш мене перед собою? Баша… такого бурлаку як я?
— Що ж в тім дивного? Так повинно бути. Бурлака прийшов сюди перший, баша останній…
— Ефенді! Ти хіба не турецька віра… ані московська, ані польська… Я чолом бю перед тобою. Нехай твій товариш зголосить тебе. Іди переді мною! Я ждав тільки, зажду ще хвилину. Мій кінь на подвірю вже десь по коліна вибив землю, нехай ще вибє на палець, два.
Місах усе те вислухав і ввійшов до селямліку, бо валі з нетерпеливости вже плескав в долоні.
— Ти чого так довго конопадився в ждальні? — спитав валі Місаха.
— Бо там була цікава сцена.
Місах розказав все, що чув.
— Цього безличника зовсім не прийму! — відповів валі. — Або вислухаю його коротко перед дверми селямліку і відправлю — додав, подумавши хвильку.
Валі вийшов до ждальні, Місах за ним. В ждальні вже були три нові особи.
— Хто то жде відраня? — спитав валі грімко.
Молодий парубок, що стояв під вікном, поступив два кроки вперед, поклонився і відповів коротко:
— Я.
— Щож ти маєш мені сказати? Говори скоро і коротко!
— Мій отаман післав мене до Анґорського валі з важним ділом. Але людська память не вічна. Я тут ждав на побачення так довго, що вже й забув, яке від отамана дістав доручення. Може отаман вишле ще раз когось іншого. Такого, що має ліпшу память і не забуде, хочби тут стояв каменем три дні і три ночі, та ждав своєї черги.
Парубок обернувся й вийшов. В ждальні всі остовпіли разом із валі. Цей схаменувся перший.
— Держіть його! Замкнути брами, щоб не втік!
Валі видобув з-за пояса пістолю, приступив до вікна і вистрілив крізь вікно вгору.
Саме тоді смільчак скочив на коня і пустився до брами. Одначе вистріл заалярмував усю службу конаку. Узброєні люди вироїлися на подвіря. З хати при брамі вискочив ворітник і запер браму перед самим носом смільчака. Цей не сумнівався, що тепер всі кинуться на нього, щоб його стягнути з коня, розоружити й увязнити. Товпа вояків валі обступила його півкругом. Стояли, не посуваючися вперед, бо смільчак стояв з шаблею в правій руці, і з пістолею в лівій. Перший, хто приступив би до нього, пішов би землю гризти. Стояли, дожидаючи дальших наказів валі. Цей бачив усе це, бо стояв у вікні. Біля нього стояв Місах і Сивенький. Валі розсміявся.
— Мій батько все казав мені, що запорожці лицарський народ, гордий народ — промовив валі. — Тепер цей молодик показав мені, що мій батько говорив правду.
— То запорожець?! — скрикнув Сивенький здивований.
— А хтож інший втяв би таке? — відповів валі. — Приведіть його… Ні. Покличте його сюди. Нехай пригадає собі доручення свого отамана. Вислухаю його.
Один із служби вийшов на подвіря і переповів запорожцеві бажання валі:
— Перекажи йому — відповів козак, — що мама била мене, та не в тімя. Цебто, я не такий дурний, як він гадає. Поки я стою плечима до стіни, ніхто не візьме мене живого. Як вступлюся відси, то обскочите мене як пси діда… Я живий не дамся!
Валі не треба було переповідати цеї відповіди, бо козак говорив так голосно, що чути було крізь вікно.
— Він справді не дурний — замітив валі і звернувся до Сивенького:
— Знаючи, що ти прийдеш до мене, я цього запорожця вмисне не прийняв перед твоїм приходом. Я хотів тобі й йому зробити несподіванку і впустити його до себе в твоїй приявності. Тепер ситуація така, що ні в кут ні в двері. Він сам не прийде сюди. Я чейже до нього не вийду. Силою, без проливу крови не приведеш його сюди. Тут хіба ти поможеш. Вийди до нього, скажи, хто ти, обезпечи його, що йому волос з голови не впаде і приведи його сюди.
— Позволиш приступити до себе? — спитав Сивенький по-українськи. — Валі вислав мене до тебе, хочу з тобою побалакати.
Козак зразу лиш розплющив очі. По хвилині крикнув:
— Ефенді! Ти говориш по-нашому?
— Як довго я біля тебе, тобі волос з голови не впаде.
Сивенький відвернувся до вояків і махнув рукою. Вони відступили. Козак пхнув шаблю в піхву, пістолю за пояс. Скочив з коня і приступив до Сивенького.
— Ти мене ніколи не бачив? — спитав Сивенький козака.
— Не скажу, — козак відповів, призираючися йому.
— Так з пять років тому?
— Я тоді жив біля Солуня.
— Тоді я був пару днів у Сивенького… справді сивенького мого брата.
— Сивенький? Сивенький! — запорожець крикнув. — Покійного Сивенького я знав. Дуже добре знав. Вас ніколи не бачив, але чув про вас. По смерті вашого брата у нас говорили, що ви десь занапастилися, або й зовсім забули за своє гніздо й відреклися нас.
— Не відрікся. Війна не дала мені повідомити вас про це, де й що дію. Тепер я покинув службу і вертаюсь до вас. Хочу доживати віку між своїми, ділити з ними долю й недолю. Ходи до валі.
Козак завів коня на давнє місце і пішов за Сивеньким до конаку.
— Чи память тобі вернулась? — спитав валі.
— Щоб не збрехати, я ніколи не забувався.
— Чи це, що маєш переказати мені, довірочне, чи може можуть чути всі, що тут стоять?
— Не знаю, які то люди, що тут стоять, отже при всіх не можу говорити. Хіба один Юсуф-паша може бути при тім.
— То ходи до селямліку.
Запорожець пішов за валі і переказав усе те, що йому доручив отаман його громади. З усього переказаного для валі були найважніші вісті про те, що збірачі податків валі сусідньої провінції Сівас заганяються аж в Анґорщину й немилосердно луплять народ. Отаман запорожців жалувався також, що не можуть користати з приділених їм пасовищ, бо непокоять їх сусідні громади вірмен. Валі обіцяв полагодити справу в користь запорожців і козака відпустив. У валі лишився Сивенький і Місах, козак пішов до кватири Сивенького. Сивенький вернувся від валі перед північю. Козак мусів розказати йому про все, що його громада пережила, від коли її перекинули в Малу Азію. На другий день Сивенький з кількома листами Місаха виїхав з Анґори під проводом запорожця. З ним був ще Мортон, Василь, Юрко й Нуман.