Накладом „Українського Видавництва”
Краків, — Райхсштрассе 34.
З друкарні А. Гемерлінга і Мра Ю. Костюка,
Н. Перемишль, Краківська 8. Тел. 84.
Verlag: „Ukrainischer Verlag”, Krakau, Reichsstrasse 34.
Buchdruckerei A. Hemerling & Mr J. Kostiuk,
Dt.-Przemysl, Krakauerstrasse 8, Fernsprecher 84.
ВСТУП
З усіх українських земель Запорожжя найдовше задержало державну самостійність. Аж у 1775. році російські війська зайняли запорозький край. Столицю Запорожжя Січ взяли підступом і зруйнували. Частина запорожців, що не хотіла жити в московськім ярмі, покинула рідний край і втікла до турків на Балкани, що тоді були під турецьким пануванням. Турки дали запорожцям край над Дунаєм аж по саме море. Зібралось там понад 40.000 запорожців, не числячи їх жінок та дітей. Перша Січ на дарованих турками землях була в Катирлезі, друга (від 1814. р.) в Дунавці. Як уже не раз чернь була причиною розгрому козацького лицарства, так і тут, на новій землі чернь зробила це, чого не могла вдіяти московська сила. Цим разом зрада черні запорожців добила.
У 1827. р., коли заносилося на російсько-турецьку війну, кошовим став провідник черні, потайний прихильник повороту запорожців під московську владу. Коли розпочалася війна, він зібрав до 500 охочої до повороту голоти, втік з нею з Січі так, що козаки про це нічого й не знали і пристав до російської армії. Коли турки почули про цю зраду, стали потерпати, що й запорозьке лицарство перейде до москаля. Вони кинулися на Січ і зруйнували її, при чім багато запорозького народу згинуло. Турки вже не вірили жадному запорожцеві. Де були які відділи запорожців, турки роззброїли їх і до кінця війни держали під вартою. По війні порозселювали їх по всіх усюдах, щоб тільки запорожці ніде не гуртувалися більшим числом. Таким способом оселя запорожців знайшлася також біля міста Солуня, що тоді належало до турків. Визвольна боротьба христіянських народів Туреччини й аґітація московських аґентів на Балканах дуже тривожили турків, що оселі запорожців стануть основами цеї аґітації. Цю небезпеку турки усунули таким способом, що тих запорожців, які жили оселями, вивезли до Малої Азії, де окрім турків жили найрізніші півдикі народи. Ще нині можна найти оселі запорозьких недобитків між оселями туркменів, вірмен, курдів, татар, арабів і інших народів Малої Азії.
Про перенесення одної запорозької оселі до Малої Азії знаю з оповідання наочного свідка, вислуженого полковника австрійської воєнної маринарки. Коли він був ще молодим старшиною, його корабель стояв у Солуні. Саме тоді турки заладовували запорожців з-під Солуня. Використовуючи це оповідання і декілька епізодів поданих у „подорожах“ Карла Мая по Азії, я намагався сконструювати картину до історії скитальства тих героїв нашої бувальщини, що в злиднях гинули на чужині і ще нині до решти вигибають, але які мають право сказати про себе; „наша слава не вмре, не загине!“
