Пригоди запорожців/На сліді пропалого
| ◀ Білий кінь | Пригоди запорожців На сліді пропалого |
В турецькій кріпості ▶ |
|
Асахад, найбільший аул татарської орди Ор-бея, був від кількох років над рікою Арас, в половині дороги з Ерзеруму до границі Карсу, турецької провінції на Кавказі. В середині аулу на горбі стояв сарай, цебто палата бея, по-нашому князя, цеї великої орди. Ця палата не дуже подобала на палату, ще й княжу, бо була побудована не з тривкого матеріялу. Орда Ор-бея була народом скитальців, що живучи головно з випасу худоби, не сиділа постійно на однім місці. Як тільки почула, що десь є вільне місце з ліпшими пасовищами, покидала свій аул і переносилася туди. Отже триваліших домів не виплачувалося будувати. Всежтаки хату бея називали сараєм, бо в ній жив князь орди.
В селямліку, цебто в гостинній сараю, сиділо на подушках і коврах, попиваючи каву і курячи люльки, товариство зложене з шести осіб одягнених зтурецька. То був Сивенький і товариші. Окрім них був там ще один татарин з асахадської орди, Шамай. Вони дожидали бея, що вже вертав із походу проти курдів. Коли на вулиці зчинився гамір, Шамай вибіг з хати і по хвилині ввійшов знову з високим татарином. — Сивенький і товариші підвелися. То був Ор-бей.
— То ти Юсуф-паша? — спитав татарин, приступаючи до Сивенького. — Я вже багато знаю про тебе. Шамай розказав мені. Ти бачився з моїм приятелем Місахом? Маєш від нього письмо?
Сивенький подав Ор-беєві письмо.
— Сідайте — сказав бей, сідаючи сам. — Вибачайте, що таки зараз прочитаю письмо, бо я дуже цікавий, як стоять його діла. На добавок у тім письмі напевно буде щось також про вас.
Товариство розсілося назад на подушках і коврах, бей почав читати. Прочитавши, звернувся до Сивенького.
— Спасаючи Місаха, ти зробив велику прислугу не лише йому, але й мені і моїй орді. Ти прислужився цілій Ерзерумщині.
— Яким способом? — спитав Сивенький.
— Таким, що поміг Місахові пробратися до анґорського валі. Той валі був щирим другом Місахового батька. Він чесна і справедлива душа. Любимець султана. Місах розкаже йому все, що знає про нашого валі і про його злого духа, нашого макреджа. Той макредж, голова судового трибуналу, ще чорніша душа. Він головний виновник усіх тих кривд, які діються підданим султана в нашім вілаєті. То ненаситний звір. На кожного, на цілі аули й на цілі племена вигадує якісь провини, якісь злочини. Хто не дасть окупу, той іде під суд і пропав. Тепер як Місах в Анґорі, про все те буде знати „анадолі казіаскері“, цебто найстарший суддя Малої Азії. І султан буде знати.
Мортон, що з усього того не розумів ні слова, нетерпеливо вертівся на своїй подушці. Нарешті не видержав і перебив розмову, звертаючися до Сивенького.— Чи ви вже сказали йому про коня? Продасть?
— Мій товариш, Мортон-бей з Лондону, хотівби купити білого арабського коня… Але такого білого як крила ангела. — промовив Сивенький до Ор-бея. — Він може заплатити, бо в нього гроші… сміття.
Очі татарина заіскрилися. Вдарив рукою по шаблі і схопився на ноги.
— Білого коня?! — крикнув — білого коня ніхто не продасть, хоч би їх мав десять. Зрештою такого коня тепер у наших сторонах нема. Був у мене. Я хотів його дарувати султанові, щоб при тій нагоді пожалуватися на його заступника, що руйнує нас. Але коли той кінь був у дорозі до Анґори, впав у руки курдів, поплечників валі. Шамай вже розказав тобі, як це сталося. Завтра-позавтра піду на тих курдів з цілою моєю ордою. Як не знайду в них мого коня, то виріжу цілий аул тих конокрадів! Гадаю, що ти з твоїми товаришами підеш зі мною. І ти маєш якісь порахунки з тими курдами.
— З тобою не піду…
— Що?! — крикнув бей, визвірившися на Сивенького. — Чи ти мій ворог, чи такий трус?
— Дай договорити…
— Не договорюй, бо не хочу нічого чути. Забирайся з моєї хати! Як зараз не вступишся, вижену нагаями… Шамай! Іди по людей, що вигнали б цих влізливців. Гнати їх аж поза межі наших пасовищ!
Шамай скочив між Сивенького і бея, що вже вихопив шаблю з піхви.
— Бею! — промовив — ти кажеш вигнати їх, бо ти не дав йому договорити. Твої гості не підуть до курдів відбивати коня, бо і ти не підеш…
— Не піду? Зараз іду!
— Не підеш, бо кінь вже тут, у твоїй стайні. Ті твої гості, яких ти кажеш вигнати, відбили коня й привели сюди.
— Що ти плетеш?! — крикнув бей, позираючи блудним зором то на Шамая, то на Сивенького.
— Кінь у твоїй стайні — потвердив Сивенький.
Бей як не стрибне поміж своїх гостей, так що Мортон аж впав на землю, та й з хати, та й до стайні. Гості і Шамай вийшли повагом за ним. Бей вивів коня із стайні і голубив його. Це тривало добру хвилину. Коли вже налюбувався конем, бей з трівожно-покірним лицем приступив до Сивенького.
— Я тяжко обидив, оскорбив тебе — промовив. — Ти тепер мій ворог?
— Я цілком не обидився, — відповів Сивенький. — Я чоловік бувалий. Знаю різні народи, знаю їх звичаї. Я знаю, яка це в вас обида, коли ваш гість не є ворогом ваших ворогів і у вашій потребі не хоче важити власним життям.
— Чи цей біснуватий татарин тому сказився, що я хочу купити його коня? — спитав Мортон, що не розумів розмови Сивенького з беєм, отже й не знав, чого бей впав у таку лють.
— Я ще не сказав йому, що ви хочете купити саме його коня. Скажу, аж до решти потахне його збентеження.
— Як ти дістав того коня? — запитав бей.
— Багато розказувати. Вернімось до хати.Всі вернулись до селямліку й посідали. Служба принесла свіжої кави і наново понапихала люльки. Сивенький розказав, яким то способом Мортон викрав з аулу курдів коня і як привів його аж сюди. Тепер він хоче цього коня купити.
Бей здригнувся і глянув на Мортона. Довго приглядався йому.
— Чи той англієць божевільний? — запитав Сивенького.
— Чи лише божевільні купують такі коні? Він купив би й два й більше, якби такі були тут на продаж. Я вже тобі казав, що в нього гроші те саме, що в мене, або в тебе, сміття.
— Не тому, думаю, божевільний, що купує такого коня, але, що купує цього коня.
— Кінь має яку хибу?
— Для мене має ту хибу, що він був мій, що його відіймили від мене курди, від курдів відіймив англієць. Він хіба божевільний, як купує свою річ, та як хоче заплатити мені за свого власного коня. Якби я мав грошей стільки, скільки той кінь варт, то відкупив би від нього коня назад.
— Тепер уже розумію тебе, — сказав Сивенький, сміючися.
— Бей не продасть вам коня, — звернувся Сивенький до Мортона, — бо каже, що то ваш кінь.
— Мій? Від коли і яким способом?
— Ви вкрали його курдам, отже він ваш… поки хто інший не вкраде його вам.
— Я не конокрад. Ще як би був не найшовся законний пан коня, то я був би задержав собі, бо не годиться вкраденої річі лишати в посіданню злодія, ані випустити в степ, щоб здичів, або вовки його зїлй. Коли ж найшовся законний власник украденої речі, то треба її віддати йому.
— Так водиться в вас, в Англії. Тут інший край, інший звичай. Бей коня не прийме від вас, як хочете його віддати. Прийняв би, як би ви продали йому, або дарували. Але в нього мабуть грошей нема стільки, скільки такий кінь коштує.
— То я коня дарую йому, але з тим, що він мені його продасть.
— З цього не буде нічого. Як ви коня даруєте йому, як кінь вже буде його, то він не продасть його за ніякі гроші. Зрештою, як ви не думаєте лишитися в цих сторонах, але хочете вернутися до Англії, то я не радив би вам скуповувати такі коні. В Англії такий кінь згине найдалі до року.
— Погано!… То скажіть беєві, що я того коня дарую йому.
Бей зразу не вірив, але коли Сивенький поклявся, що англієць не жартує, ущасливлений заявив, що до розпорядимости своїх гостей дає все, що має; якби треба було, то й своє життя.
— Нам нічого не треба, — відповів Сивенький, — окрім помочі в однім ділі. Мому найстаршому товаришеві, панотцеві Климентієві пропав син, ти бачив його.
Бей вдивився в старого Красія.
— Я… я справді бачив такого, що подібний до твого старого товариша… Такого, що міг би бути його сином. Але… Той, кого я маю на думці… московський шпіон.
— Впевняю тебе, що він ані шпіон, ані навіть москаль, хоч жив під московським царем. Він такий запорожець, як і я. І москалів любить таксамо, як я. Де ти бачив того, як кажеш, шпіона?
— В моїм аулі, як його вели з Ерзеруму.
— Знаєш, куди завели і чи живий?
— Не скажу. Я й не питав, куди його ведуть. Знаючи добре мого валі, міркую, що він держить вязня на те, щоб дістати окуп. Як вязень ще живий, то він безпечно ще в руках валі… в якійсь глухій закутині, щоб вість про вязня не зайшла до Стамбулу. Як би в Стамбулі знали, що в Ерзерумі вязнять московського шпіона, то зажадали б звіту про нього й валі не міг би торгувати ним на свою користь, не міг би взяти окупу.
— Не міг би ти перевідати, куди мого сина завели? — запитав отець Климентій.
— В сусіднім аулі є чоловік, що вів арнавтів[1] валі з вязнем. Він буде знати бодай перший постій. Решту мусите самі відпитати і по нитці зайти до клубка. Я зараз вишлю гінця по цього чоловіка. Завтра досвіта буде вже тут і розкаже вам, що знає… Або ні. Ніхто не повинен знати, що ви йдете визволяти вязня, що між вами і нами є щось спільне. Я сам поговорю з тим чоловіком, і все те, що він мені скаже, переповім вам… Ви здорожені і я втомлений. Пора спочити. Я відійду. Служба заведе вас до ваших кімнат.
На другий день Ор-бей попросив до себе самого Сивенького.
— Мій гонець вже вернувся, — промовив. — Із собою привів провідника арнавтів, що відводили сина твого товариша. Вже знаю, куди його завели. Я закликав тебе, щоб побалакати з тобою про вязня в неприявності його батька. Я хочу знати, чи той вязень справді не шпіон, та ще й московський. Я готов у всім дати вам всяку поміч, з вийнятком такої, якою я запропастив би мою душу. Шпіонові невірних проти вірних я не поможу, бо прогнівав би Аллаха і його пророка.
— Не знаю, як ти оціниш наміри вязня… Чи назвеш це шпіонством…
— Чого він сюди прийшов?
— Він прийшов сюди того, чого й я.
— Ви оба були в змові?
— Ні. Ми один про одного не знали. Давніше, заки я зійшовся з його батьком, я й не чув нічого про нього, ні він про мене… Послухай. Про запорожців на Дніпрі ти мабуть чув?
— Чув. Знаю, що їх землі загарбав московський цар, та що завзятіші з них втікли за Дунай і за дозволом султана поселилися там. Знаю й це, що вони вже розбрилися по цілім світі, та що головна їх сила тепер сидить по тім боці Кавказу.
— Що ти зробив би, якби довідався, що десь у глибині чужого краю живе частина твоєї орди? Якби довідався, що той аул окружений іншою вірою, що живе в нужді? Що там твої приятелі, свояки?
— Я не спочив би, поки не вивів би їх відти і не привів сюди.
— Як так, то що повинні зробити запорожці на Кубані, довідавшись, що в Анґорщині є аул запорожців? Що вони живуть в нужді посеред моря іншої віри?
— Повинні б зробити це, що я зробив би, як би довідався, що частину моєї орди недоля загнала в московську землю.
— Отже ми згідні. Я роблю це, що ти зробив би. Я примандрував до Анґори, щоб найти аул запорожців і перекинути його на Кавказ. Син Климентія, не знаючи того, що вже я взявся за це діло, також пустився сюди, не як московський шпіон, але щоб своїх братів знайти і перетягнути їх на Кубань.
— Не диво, що його взяли за шпіона. Тепер бачу, що він не шпіон, отже моя совість позволить помогти вам. Його завели до кріпості Бурді на самій границі нашого вілаєту. Як не вмер, то до нині сидить там. Дам вам провідника, що заведе вас манівцями під саму кріпость. Одначе сумніваюся, чи здужаєте вихопити його відти. Валі висилає туди найнебезпечніших вязнів. Пильнують їх дуже строго.
— Провідника не потребую, бо до Бурді поїдемо явно. А там поміркую, як взятися за діло. Не сумніваюся, що хлопця увільнимо. Як не підступом, то силою. Як не силою, то грішми.
— Грішми буде найлегше. Але чи маєш їх так багато? Мутеселім, командант кріпості, ненаситний. Лупить гроші, де лиш може, законно й розбоєм, бо сам потребує багато і мусить валі платити великий чинш.
— Чинш? За що?
— За те, що валі держить його на становищі команданта.
— Я гадав, що мутеселім слуга султана, а не орудар маєтку валі.— Султан далеко, а валі і його спільник макредж сидять на карку. Той мутеселім не лиш ласий на гріш, але й великий скупиндряга. Він знає, що в кожній хвилині може втратити своє становище, отже складає гроші, живучи сам у крайній нужді. Це нужденне життя потрібне йому також на те, щоб валі гадав, що він усе те, що злупить, відсилає до Ерзеруму.
— Як не буде можна видобути вязня підступом, то підкупимо мутеселіма. Мій товариш з Лондону має гроші.
— Саме про того англійця я хотів тобі дещо сказати. Він по-турецьки не говорить, отже в Бурді нехай взагалі нічого не говорить. Там нехай буде німаком.
— Нащо ця комедія?
— Щоб мутеселім і взагалі люди в Бурді гадали, що всі ви турки. Ніхто не повинен знати, що ви запорожці, що Мортон не турок.
— Ти знаєш Бурді? Є там яка гостинниця?
— Гостинниця є жидівська… Але, чи не ліпше було б тобі закватируватись у команданта ґарнізону Селіма? У нього простора хата. Як закватируєтеся в його хаті, то ніхто вас не буде підозрівати, що ви приїхали викрасти вязня. Його хата припирає до вязниці. Між хатою і вязницею занедбаний сад, куди ніхто не заглядає.
— Побачу, як вже буду на місці.
— Яким способом ти загадав перевести твоїх запорожців з-під Анґори на Кавказ? Це не буде легко, бо сумніваюся, чи вони дістануть на це дозвіл.
— Ще сам не знаю. Вони не під самою Анґорою. Вони під межею твого вілаєту.— Я великий довжник твій і твоїх товаришів. Ти спас Місаха, уможливив йому зустріч з анґорським валі, отже не сумніваюся, що ми раз вже спекаємося ерзерумського душмана. Твій товариш з Лондону відікрав мого коня і дарував мені. Я хочу допомогти вам і поможу. Аул твоїх запорожців треба буде перекинути до Ерзерумщини. На це не тяжко буде дістати дозвіл. Коли вони вже будуть в нашім вілаєті, ще легше буде поселити їх десь у цих сторонах, близько Кавказу. Тут ніхто не буде ними журитися. Окрім Карсу, ввесь Кавказ уже в московських руках. Запорожці будуть могти поодиноко, чи гуртками прокрадатися на Кавказ. Як буде нагода, то й цілий аул нараз щезне. Ніхто й не запитає, де вони поділися. Я їм поможу, але так, щоб вони й самі не догадалися, відки поміч.
— То ми можемо вже нині вирушити в дальшу дорогу?
— Нині ще не поїдете. А як би поїхали, то будете мусіти пару днів просидіти над Араном. Бурді по тім боці ріки. Були дощі, отже вода дуже велика. Мостів нема. Треба буде ждати, аж вода спаде й можна буде на той бік перебратися бродом. Проте вже посидьте кілька днів у мене. Вода спаде, тоді поїдете.
Товариство сиділо в Асахаді цілі два тижні, бо ніяк не можна було перейти на другий бік ріки. Хоч отець Климентій дуже нетерпеливився, бо хотів якнайскорше дізнатися щось про долю свого сина. Сивенький і товариші не жалували, що негода прикувала їх до місця. Саме по двох тижнях, коли вже стали виряджатися в дальшу дорогу, прийшов з Анґори від Місаха гінець. Привіз вістку, що в Анґорі анатольський казі аскері, та що він їде до Ерзеруму. Місах переказував гінцем, що ерзерумський валі й ерзерумський макредж мабуть будуть увязнені й відіслані до Стамбулу.
— Коли так, то Місах вернеться до своєї орди й буде її беєм, — сказав урадуваний Ор-бей до Сивенького. — Гонець буде відпочивати в мене два-три дні й вернеться до Анґори. Може маєш переказати що до Місаха. Втішиться, коли довідається, що ти щасливо доїхав аж до мене.
— Може б йому написати, щоб він, вертаючись до дому, поступив до аулу запорожців й переказав їм від мене, щоб переселилися сюди?
— Писати небезпечно. Розкажи йому, в чім діло, він переповість Місахові устно. Не виключене, що Місах дістане від анґорського валі дозвіл на перенесення. Тоді це сталося б без великого клопоту й без небезпеки. Коли вони вже будуть тут, під кавказькою межею, то вистане вістка від тебе, що кубанці приймуть їх. Тоді лише скок через межу і вони будуть в області зайнятій московським військом… може й самими кубанцями.
——————
- ↑ вояків