Пригоди запорожців/В турецькій кріпості

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Пригоди запорожців
Вячеслав Будзиновський
В турецькій кріпості
 Завантажити у Завантажити роботу у форматі PDFЗавантажити роботу у форматі ePubЗавантажити роботу у форматі TXTЗавантажити роботу у форматі MOBI
В ТУРЕЦЬКІЙ КРІПОСТІ


Коли гонець відїхав, ціле товариство вирушило до Бурди. В Адані лишився тільки Нуман. Щоб у Бурді вважали їх за турків, Мортон зобовязався в приявності чужих не говорити. Він наче б дав обіт, що поки не відвідає гробу пророка, буде німаком. Подорож тривала цілий тиждень, бо зараз по їх відїзді знову настала злива і годі було ріку перейти. Мусіли коло броду вижидати догідної хвилини. Нарешті виїхавши з лісу, побачили на скалистім узгірю якісь руїни. То була кріпость Бурда.

— Цей найбільший і найліпше удержаний будинок буде мабуть тюрмою, де сидить попович, — промовив Мортон, очевидно по-англійськи.

— Ви вже забули, що ви німий? — пригадав йому Сивенький.

— Коло нас нема нікого чужого.

— Але в кожній хвилині може з'явитися… вискочити з заваленої хати… Ось уже біжать до нас арнавти. Тут твердиня, отже вони мабуть будуть питати нас, хто ми.

Збіглося яких пятнадцять вояків. Вони окружили мандрівників і не пускали дальше.

— Хто ви? — питали. — Покажіть документи!

— Хто з вас письменний? — Сивенький запитав, витягаючи з-за пояса якусь грамоту.

На це питання не дістав ніякої відповіди.

— Заведіть нас до вашого отамана. Йому розкажемо, хто ми! — промовив Сивенький гостро.

Окружене узброєними арнавтами, товариство підїхало до великого будинку, про який згадав Мортон. То була касарня арнавтів і вязниця. Перед будинком стояв високий турецький старшина.

— То може ти командант гарнізону цеї твердині? — запитав Сивенький, поклонившися.

— Я! Хто ви, звідки, куди й чого?

— Я Юсуф-паша, це мої товариші. Ось мій пашпорт із Стамбулу.

Сивенький подав грамоту. Старшина прочитав і низько поклонився.

— Ти мір-і-ліно? Паша з одним хвостом? Вибач, ефенді, що мої арнавти обскочили вас, як звичайних волокитів. Вони така дич… Лише сором роблять мені.

— Хіба ж я не знаю, які арнавти? Чи я їх не мав під своєю командою?

— Вступіться мені з очей! — крикнув старшина до арнавтів. Вдруге краще приглядайтеся, хто приїхав.

— Ви лише в переїзді, чи задержитеся в Бурді? — звернувся до Сивенького. — Може будете ночувати в гостинниці?

— Ми гадаємо задержатися тут тиждень або й довше, — відповів Сивенький. — Сюди мають приїхати купці з Ардагану. Будемо дожидати їх. Я чув, що гостинниці тут дуже брудні. Ми воліли б найняти цілий дім, як би був такий.

— Гм… Цілий дім? Такий, де крім вас більше ніхто не мешкав би? Ні сам господар? Такої хати тут не знайдете.

— Господар мігби мешкати, але ніхто більше. Тільки господар з родиною.

— Такий дім є. По цій касарні і сараю мутеселіма, найкращий дім в Бурді.

— Далеко відси?

— В Бурді ніякий дім не є далеко відси. Той дім, про який говорю, найближчий.

— Ця касарня?… Чи може вязниця? — спитав Сивенький, гадаючи, що командант арнавтів загадав ціле товариство увязнити.

— Не касарня. Сусідній дім. Той, від касарні відділений садом.

— Чия то хата?

— Селім-аґи.

— Кілько там вільних кімнат, а є стайня для коней?

— Є чотири вільні кімнати з вікнами в сад. І стайня є.

— То добре. Але мене до цеї хати не тягне. Заблизько касарня й вязниця. Крики арнавтів і арештантів, то не спів соловя.

— Не буде крику. Господар цеї хати, то я. Я командант арнавтів, пан життя і смерти арештантів. Накажу їм бути тихо. Говорити й дихати заголосно забороню.

— Коли так, то ходім оглянути хату.

В сінях на землі сиділа стара баба з дошкою на колінах. Різала цибулю.

— Мерсіно! — Промовив Селім до неї весело. — Цей ефенді Юсуф-паша винайняв на цілий тиждень для себе чотири вільні кімнати в нашій хаті.

Коли баба почула „паша“, схопилася і стала Сивенькому пильно приглядатися.

— Він справді щонайменше міріліно — замітила. — Вже заплатив? Кілько?

— Ще не заплатив, бо ще не бачив, які ці кімнати. Ще не знає, чи буде з них удоволений. Як лишиться в нас, то за тиждень заплатить пять пястрів. Зараз тобі дам… Всі пять. Ти знаєш, що я всі гроші зараз передаю тобі.

Селім-аґа заправив десять пястрів і Сивенький згодився заплатити стільки. Коли ж Селім тепер перед бабою затаїв половину комірного, Сивенький догадався, що той командант арнавтів сам під командою Мерсіни і мусить віддавати їй усі свої гроші. Щоб мати якийсь гріш на свої власні потреби, про які очевидно Мерсіна не сміла знати, він затаїв перед нею половину комірного. Сивенький скинув на нього оком на знак, що зрозумів його.

— Пять пястрів?! — скричала Мерсіна. — Пять пястрів за чотири кімнати і за сім днів?

— Вони сказали, що дадуть пять, бо ще не знали, яка то хата — вибачався Селім-аґа. — Оглянувши, може дадуть більше. Не забувай, що такі пани, окрім плати, дають бакшиш.

— Даєте бакшиш? — запитала баба Мортона.

Мортон покрутив головою і показав на Сивенького, щоб із ним розмовилася.

— Він німий? — запитала. — Я ще не бачила німого купця.

— То дуже побожний чоловік — відповів Сивенький. — Поклявся не говорити, поки не побачить гробу пророка.

— О, то побожний паломник? Я такої штуки не втяла б, щоб так довго держати язик за зубами.

— Так. Він дуже побожний, язик держить за зубами і коли не їсть, у нього рот усе зачинений. Але за те він не держить руки в кишені. Витягає її дуже часто… незачинену. Як йому сподобається твоя хата, то зараз дасть тобі, крім комірного ще й бакшиш, ще пять пястрів.

— Ефенді! — крикнула. — Твої слова пахнуть рожею і гвоздиком; твої уста розумніші й мудріші, як писок того Селіма-аґи, що не сказав тобі зараз, що його панею і панею цеї хати є Мерсіна; твоя рука… як рука Аллаха, що роздає всяке добро і бакшиш. Оглянь хату. Побачиш, що Селім-аґа дуже дурний, коли заправив лише пять пястрів і в твоїм імені прирік мені з кишені того побожного такий малий бакшиш. Ти будеш розумніший.

Пішли на обзорини. Чотири кімнати з вікнами на садок були порожні, але чисті. Сивенький узяв усі чотири. По одній для себе, Мортона й отця Климентія, четверту для Ковтюків. Вийшли до саду. Був дуже занедбаний. Кілька дерев і бурян. До саду припирала касарня, саме її вязничний бік. Це було дуже корисне для цілі, для якої товариство Сивенького сюди приїхало. Щоб відвернути від себе всяке підозріння, Сивенький зовсім не показував одушевлення садом.

— Правда, гарний сад — промовив Селім. — Ви могли б цілими днями сидіти тут у холоді дерев, серед найрізніших запахів різних цвітів… за дурних десять пястрів… Мерсіні скажу, що за пять і за малий бакшиш для неї.

— Десять пястрів і бакшиш для Мерсіни? — спитав Сивенький.

— Це не багато.

— Булоби не багато, якби не те, що тут вікна вязниці. Тут… хіба наші коні могли б стояти.

— Очевидно, що могли б, бо й іншого приміщення для них не маю, стайня завалена.

— Як обіцяєш мені, що вязні не будуть непокоїти нас своїм криком, то візьму сад… для коней. Дам, як жадаєш, десять пястрів. Хата й сад, разом двадцять пястрів.

Сивенький сягнув за пояс по гроші, але Мортон випередив його. Вихопив з-за пояса гаманець, відчислив тридцять пястрів і мовчки передав їх Селімові.

— Двадцять маєш за хату й сад — промовив Сивенький, — а десять бакшиш. Ще я додам тобі від себе пять. Разом маєш тридцять пять за перший тиждень. Мерсіна також дістане бакшиш.

Селім не вірив своїм очам. Довго держав гроші на своїй долоні й поглядав на них. Аж по хвилині відрахував двадцять пять і всунув їх за халяву. З десятьома побіг до Мерсіни і передав їй.

— Маєш пять пястрів за хату, пять за сад. Це ще не всьо. Ще й бакшиш дістанеш.

Товариство вернулось до хати. В сінях Мерсіна мішала в казані щось наче юшку, наче рідке тісто.

— Це для тебе — промовив Сивенький, даючи їй десять пястрів.

— Ще раз так, як за хату! — скрикнула врадувана. — Ефенді! Такому, що дає подвійно, Аллах віддасть стократно. Аллах твій великий довжник… такий, що довги совісно сплачує. Наша хата принесе тобі велике щастя. І я ваш довжник. Моя голова в тім, щоб вам усім було в моїй хаті так добре, як праведникам за пазухою Авраама. Відпічніть у кімнаті Селіма.

Пішли за Селімом до його кімнати. Кімната була простора, але порожня. Лиш під одною стіною був розстелений старий килим. На стіні висіла зброя.

За хвилину Мерсіна принесла, трохи кави й почала наливати її гостям у… черепки з яєць.

— Правда, що мій Селім практична голова — промовила Мерсіна. — Наші чарки витовклися, отже він і його гості пють з чарок, які нічого не коштують, бо їх несуть курки.

Гості випили, а Селім узяв шкаралущі з рук гостей та обережно поклав назад у кут.

— Правда, що мій винахід практичний? — запитав, звернений до гостей. — На ліпші чарки моєї плати не стане. Місячно належиться мені триста тридцять пястрів. Але вони до мене не доходять. Я тут сиджу з моїми альбанцями одинадцять місяців і одинадцять місяців жду на мою платню. І альбанці ще нічого не дістали. Мутеселім все каже мені, що гроші ще не прийшли з Ерзеруму, що й він, хоч довше сидить тут як я, ще не дістав ніякої плати.

— З чого-ж ти живеш? З чого живе мутеселім?

— Все, чого нам треба, беремо на борг.

— Люди не бунтуються?

— Бунтуються? А від чого мої арнавти?… Хоч незабаром і арнавти не поможуть. Заможніші вже геть усі вивтікали відси. Бідаки небагато можуть боргувати. І силою не візьмеш від них, бо що мають, то ховають перед нами, як перед злодіями.

— Чи в Бурді можна купити кілька килимів і якої посуди? Ти даєш нам порожні кімнати. Нема на чім сісти, на чім спати.

— Покажу тобі крами, але не піду з тобою, бо купці не показали б тобі нічого. Вони потерпали б, що я схочу ті речі взяти собі на борг і сказали б, що не мають ніякого товару.

— Я сам піду до міста і найду тих купців.

— То добре.

— Я піду до мутеселіма і скажу йому, яких маю гостей. Бурда кріпость, отже мутеселім мусить знати, хто сюди приїхав і лишається тут якийсь час. Що сказати йому, якби хотів запросити тебе до себе?

— Скажи йому, що я хочу бути в нього. Запитай, чи прийме мене.

— Він кожного прийме, і кожний, що в Бурді задержиться на пару днів, повинен у своїм власнім інтересі відвідати його. Але…

— Що… але? Він не кожного прийме ласкаво?

— Він прийме кожного, але й він не дістає своєї платні. Як не буде у нього яких купців з дарунками, то наїсться сорому, бо не буде могти гідно прийняти такого гостя, як мір-і-ліно.

— Якось то буде. Йди до нього і зголоси нас.

Селім-аґа відійшов. Мерсіна пішла дальше мішати брагу в казані.

— Чи вже можу говорити? — спитав Мортон. — Думаю, що лишаємося тут…

— Лишаємося — відповів Сивенький. — Я піду до міста купити кілька килимів, щоб було на чім спати. Також куплю трохи посуди і яких харчів.

— Купіть — сказав Мортон. — Я за все плачу, маю гроші. Піду з вами.

— Але не забудьте, що ви не говорите.

— Не буду. Ви купуйте, я плачу.

— І я піду, — обізвався о. Климентій.

— Добре, що Селім не побачив, що ви подібні до його вязня. Він так був зайнятий торгом зі мною, що й не мав часу приглядатися вам. Хочете, щоб хто інший доміркувався, що вязень ваш син? Добре було б, щоб ви зараз пішли до вашої кімнати та взагалі нікому не показувалися. І Селімові теж.

— Ви добре радите. Піду до своєї кімнати і буду сидіти, як вязень, не переступаючи порога.

Сивенький і Мортон вийшли. В сінях Мерсіна пильно колотила брагу.

— Це що таке? — запитав Сивенький.

— Юшка для вязнів — відповіла. — Я їх кухарка.

— З чого та юшка?

— З муки й води.

— Ця мука якась дуже темна.

— Добре, що не чорна. Хто таким драбугам давав би ліпшу! У світлицях арештантів так мало світла, що вони й не бачать, біла юшка чи чорна.

— Але може їх язик чує, смачна чи ні.

— Смачна? Чи їх для смачного привели сюди? Як їм не смакує, нехай не їдять! Вони мають право мати свій власний харч. Як хто з них або за них дасть мені гроші на харч, то дістане від мене ліпший.

— Може хто будь дати їм на ліпший харч?

— Очевидно. Але в мої руки. До їх рук не вільно нічого давати, бо підкупили б темничника і втікли б.

— Темничника так легко підкупити?

— Як кожного, про кого султан чи валі забув так, що бідака мусить жити лише з хабарів і бакшиша.

— Чи ті світлиці твоїх вязнів можна бачити?

— Можна, як темничник дістане доброго бакшиша. Тебе впустять без бакшиша, бо я йому скажу, що ти паша, який приїхав оглянути вязницю…

— Я може скористаю з твоєї доброти, але аж вернуся з міста.

— Отже я не занесу їм тепер тої юшки, бо хочу, щоб ти таки ще нині пішов зі мною на ті оглядини. Це може бути тільки тоді, як я вязням даю полуденок.

— Не хочу, щоб вони для моєї химери так довго ждали на свій полуденок. Занеси їм, як щоднини. Як прийдеш від них, купи в місті готового хліба, дактилів і кави. Коли я вернусь з міста, підемо до вязниці. Занесемо їм хліб, дактилі й каву. Ось маєш гроші на купно.

Сивенький дав їй пригорщу грошей, вийшов на вулицю з Мортоном. Перед хатою стояв Ковтюк з кіньми.

— Я наймив цю хату — промовив Сивенький до них. — Коні заведіть у сад. Нехай Василь лишиться з кіньми, Юрко піде з нами.

По хвилині Юрко вийшов і всі три пішли на базар. Скоро найшли й купили все те, що їм було потрібне.

— Я напився б доброго вина — промовив Мортон, коли вийшли з останньої крамниці і вже ніхто не міг його почути.

— Гадаєте, що я ні? — відповів Сивенький, сміючися. — І наші товариші не від того. Але ми турки. Туркам не вільно пити вина. Хіба б зайти до якогось жида, де й турки купують заборонений напій потайно. Ходім до цеї каварні.

Сивенький не помилився. Дістали вино, ще й несогірше.

— Чи ваш мутеселім пє вино? — запитав Сивенький.

— Не скажу.

— Шкода. Я хотів для нього купити кілька пляшок. Як ви не знаєте, то мабуть не пє. Якби пив, то купував би в вас. Бувайте здорові.

Склепар нахилився до вуха Сивенького.

— Тепер не пє, бо не має защо. Я на кредит не даю. Як присилає до мене по вино, то кажу, що вже не маю. Ховаю так, щоб його посіпаки не найшли і не забрали силоміць.

— Селім-аґа пє?

— Як хто почастує.

Сивенький ще взяв кілька пляшок.

Василь дістав наказ занести всі куплені речі до хати. Сивенький з Мортоном пустився оглядати містечко. Воно було колись доброю, хоч малою кріпостю. Тепер мури в кількох місцях розсипалися. Також розсипалася більша частина домів у місті. Оглянувши всі прірви в мурах, вернулись додому. Там уже дожидав їх Селім.

— Ефенді! я вже довго жду на тебе. Маю наказ привести вас до мутеселіма. Але… Ефенді, маю тобі сказати правду?

— Очевидно.

— Мутеселім не дуже втішився вістю, що ти хочеш відвідати його. Він дістає, окрім палати на мешкання, шість тисяч пястрів. Він дістає ту плату таксамо, як я. Від коли є командантом цеї кріпості, не дістав ні пястра. Чи він має тішитися, як до нього йдуть такі достойники як ти й твої товариші? Чим він прийме вас?

— Я йду до нього на розмову, не на те, щоб їсти й пити.

— Всежтаки йому не личить на сухо приймати вас. Отже він позвав до себе жидів, щоб від них позичити пятсот пястрів. Жиди лиш здвигнули раменами, бо все те, що вони колись мали, вже давніше помандрувало до палати мутеселіма. Тепер він дістав лиш одного барана…

— На кредит?

— Очевидно. Але того замало. Одною бараниною не погостить вас… Бачите, який я клопіт маю через вас?… Клопіт і втрату.

— Чому це твій клопіт і що ти тратиш, як мутеселім просить нас до себе?

— Бо тих пятсот пястрів, які йому потрібні, щоб погостити тебе, я мушу вистарати… Видобути хочби з-під землі. Пару пястрів я дістав від тебе за хату. Цього, що взяла Мерсіна, не рахую, бо з неї скорше душу видер би, як одного пястра.

Мортон був у своїй кімнаті. Сивенький попросив Селіма заждати хвилинку і пішов до Мортона.

— Чи ви хотіли б бути у мутеселіма?

— Очевидно. Бути в Римі і не бачити папи!

— Коли ж бо ви не лиш не смієте нічого балакати, але й я не смію бути вашим драґоманом, бо зараз виявилося б, що ви не турок.

— Пусте! Хочу бачити, як такий звір виглядає, які тут звичаї. Балачку переповісте мені, як вернемось додому. Піду до нього, хочби не запросив мене.

— Коли ж бо той меч султана в цій кріпості не має чим прийняти нас, бо або султан не платить, або його платню валі задержує для себе. Через нас наш господар у великій біді, бо мутеселім казав йому на кошти нашої гостини принести пятсот пястрів. Селім не знає, звідки взяти їх.

— Нащо було мучити мене таким довгим вступним словом! — крикнув Мортон, витягаючи калитку. — Маю гроші. Але пятсот пястрів соромно давати на кошти прийняття таких людей, як ми. Дайте зо дві тисячі.

— Тисяча буде досить. Решту треба мати в резерві, бо мабуть на тій першій позичці не скінчиться.

Сивенький виймив з калити тисячу пястрів, вернувся до Селіма і дав йому.

— Більше як мутеселім жадав! — крикнув Селім здивований і врадуваний. — Гм… Це рішуче забагато. Тепер дам йому тільки половину, кілько сам зажадав. Решту заховаю на другий раз.

Селім сховав пів тисячки в халяву, других пятсот держав у руці.

— Чи маємо зараз іти з тобою? — запитав Сивенький.

— Ще ні. Мутеселім не має ні кави, ні тютюну. Це ж потрібне зараз, як тільки ввійдете до його гостинної. Насамперед занесу йому гроші. Він зараз купить каву й тютюн. Або я сам куплю по дорозі. Тоді прийду по вас… Я не повинен говорити тобі цього, що чув про тебе від мутеселіма. Але ти мій добродій. Ти щедро заплатив мені за хату і тепер витягнув з великого клопоту. Отже мушу остерегти тебе.

— Мутеселім балакав щось про мене? — спитав Сивенький здивовано. — Що він може про мене знати? Може мені грозить якась небезпека?

— Про тебе він чув лише це, що я йому сказав. Небезпека не грозить тобі ніяка. Я мушу сказати тобі лиш це, що ти для мутеселіма велика загадка, яка його сильно стурбувала. Він не дуже вірить, щоб ти, вислужений міріліно, зійшов на купця. Не дуже вірить, що той твій товариш, що не говорить, і той, що сидить у хаті і нікому не показується, також купець. Мутеселім каже, що таке товариство купців дуже дивне. Він командант кріпості, отже мусить знати, хто ти й твої товариші. Будеш мусіти показати йому свої подорожні папери й пояснити ціль твого приїзду.

— Ти мною не журися, — успокоював Сивенький Селіма. — Мутеселім буде з мене вдоволений і тобі подякує за те, що ти привів до нього такого гостя, як я.

Селім побіг, а Сивенький тимчасом вийшов до Мерсіни.

— Жду на тебе, — сказала вона. — Юшка вязнів готова, кава й дактилі куплені.

— Вибач, але тепер не можу йти з тобою, бо мушу до мутеселіма. Селім зараз прийде по мене.

— До мутеселіма?… Хіба на твій кошт. Він такий скупий, що гостя й люлькою не прийме. Арештанти можуть ждати. Підемо, як вернешся від мутеселіма.

— Не годиться так. Вязень повинен дістати впору це, що йому належиться. Занеси їм їх юшку і передай їм це, що купила за мої гроші. Може завтра піду з тобою.

По хвилині надійшов задиханий Селім. Сивенький і Мортон пішли з ним до сараю. Гостинна, куди завів їх Селім, була доволі простора. Під стіною були розстелені коври з подушками. На середнім сидів довгий, кощавий турок з кантистим лицем і хитрими очима. Він підвівся і рукою показав на коври по лівім і правім боці свого сидження.

— Позволь, мутеселіме, що я грамотами покажу тобі, кого ти запросив до себе, — промовив Сивенький до нього, подаючи йому подорожні грамоти.

— Юсуф-паша, — читав мутеселім. — Селім-аґа говорив мені, що ти купець.

— Я покинув військову службу для здоровя.

— Я не второпаю, як можна, будучи вже пашою, покинути вже військо на те, щоб зійти на купця. Гадаю, що служити султанові, то найпочесніший і найпоплатніший хліб.

— І бувши купцем можна служити султанові. Від купців султан може мати докладніші вісті про те, що діється в закутинах його царства.

Служба принесла каву й напхані люльки.

— Я зараз вгадав, що ти не звичайний купець…

— Що тебе навело на цю гадку?

— Бо я… трохи розумію дипломатію. Ти вислужений паша, один твій товариш не говорить, третій сидить у хаті, взагалі не показується нікому. Чому він не прийшов з тобою до мене?

— Він нездужає.

— Чи то дипломатична недуга? — спитав мутеселім, хитро поглядаючи на Сивенького. — Може й німота твого товариша дипломатична?

— Ти хочеш бути дипломатом? — спитав Сивенький, сміючися.

— Моє питання може було не дипломатичне?

— Очевидно. Якби ти був дипломат, то ти взагалі не питав би, але все те, що тобі треба знати, виміркував би з того, що ми самі говоримо і з того, що ми робимо.

— Якби я не був дипломат, то мене хіба зробили б командантом такої важної граничної кріпості? Я тобі зараз дам доказ, що я багато знаю про тебе і твоїх товаришів, хоч ні тебе ні їх не питав.

— Дай цей доказ.

— Отже твоє товариство побільшиться ще на одного…

Мутеселім урвав, ждучи, яке вражіння зробить його дипломатичний здогад. Сивенький справді глянув здивований на господаря.

— Хіба думаєш про тих купців, яких ми тут дожидаємо.

— Ні. То буде хтось у дуже знищеній одежі, або такий, кого ти хочеш переодягти зтурецька.

Здивування й цікавість Сивенького росли.

— Що тебе навело на таку думку?

— Нащо ж ти купив новий одяг, коли нікому з вас непотрібний?

— Чи ще що піддав тобі твій дипломатичний хист?

— Я ще й те знаю, чому ти не привів до мене твого другого товариша, того старого, що лишився дома.

— Ну?

— Бо він невірний. Він христіянський джаур.

Сивенький затривожився, але не показував цього.

— Хто тобі сказав? Хто надув тебе? — запитав.

— Ніхто не сказав. Підшепнув мені мій дипломатичний хист — відповів мутеселім тріюмфальним голосом. — Якби він був вірний, такий як ти, як той німий і як твоя служба, то ти не купував би вина. Для когож це вино, яке ти купив у жида, як не для того твого товариша, що лишився дома? Як він пє вино, то він не вірний, але христіянин.

Сивенький розсміявся на ціле горло. Це, що тепер почув, успокоїло його. Значить мутеселім окружив його товариство шпіонами.

— Тепер ти дав доказ, що не маєш найменшого дипломатичного хисту. Якби ти був повязав це, що підглянули твої шпіони, з тим, що чув від мене, то ти був би не прийшов до такого хибного висновку.

— Хібаж вірні пють вино? Пророк заборонив.

— Чи пророк заборонив медицину?

— Ні.

— Отже й вино не заборонене, коли його пє недужий, щоб подужати. Я тобі казав, що мій другий товариш недужий. Ти провідав, що я купив вино. Якби ти був дипломат, то ти зараз доміркувався б, що це вино не нечистий, пророком заборонений напій, а медицина для недужого. У мого товариша нервова хвороба, недомагання шлунка й обезсилення.

— Точно як у мене. Я мому гекімові (лікареві) зараз накажу всипати двадцять пять палок!

— За що ?

— Бо він не знає, яка медицина найліпша на нервову хворобу, на недомагання шлунка й обезсилення. Він каже мені пити юшку з павуків. Дам я йому!… Чи твій товариш уже всю медицину випив? Я чув, що ти купив кілька пляшок.

— Ще не всю. Як позволиш, то пішлю по пляшку.

— Одна вистане? Я дуже недужий, моя недуга застаріла й занедбана моїм гекімом. Дістане двадцять пять!

— Пішлю по дві.

— Дві? Лише дві? На мою тяжку недугу? І Селім-аґа недомагає… Ну, ти також, міркую, не дуже здоровий. Твій товариш, що не говорить, не буде хлептати кави тоді, коли ми заживатимемо медицину.

— Бачу, твій сарай перемінився у шпиталь. До тяжко недужого зійшлися самі недужі. Справді треба багато тої медицини. Селім-аґо! Пішли когось до мене по медицину. Зараз напишу і дам тобі писульку до мого товариша, що лишився дома, щоб тобі видав пять пляшок.

— На нас четверо лише пять? — запитав мутеселім.

— Більше дома нема. Хіба Селім-аґа скочить до складу та візьме десять пляшок. Як буду вертатись з сараю, заплачу.

Селім-аґа побіг і по хвилині вернувся з десятьома пляшками солодкого й тяжкого грецького вина. Мутеселім узяв пляшки під свою опіку, сам наливав. По кожних трьох чарках, які сам випив, доливав товаришам. Сивенький і Мортон були обережні. Не допивали, отже господар і небагато доливав їм. Медицина була сильна. Мутеселім став молоти язиком ні це ні те. Зовсім не дипломатично закинув Сивенькому, що він шпіон великого везира. Що його вислали з Царгороду до Азії, щоб придивився, як урядують слуги султана. Вихиливши ще чарку, випустив її з руки, впав горілиць на килим і захропів.

— Випиймо останню пляшку і ходім до дому, — промовив Селім.

— Як випєш ще одну чарку, також заснеш, — відповів Сивенький. — Як зайдеш тоді до хати? Як тобі мало, то напєшся в мене.

— Коли так, то ходім. Але на дорогу випю таки ще одну чарку.

— Про мене.

Селім випив ще одну. Сивенький і Мортон взяли його поміж себе і вивели з сараю.

— Так, так, — бовтав Селім. — Держіться мене кріпко, бо ви забагато зажили тої медицини… Аллах розумний, дуже розумний. Якби не його розум, то з винограду люди робили б чорнило і не було б чим лікувати нервові недуги, недомагання шлунка й обезсилення… гик… гик… І в тім проявляється великий розум Аллаха, що заборонив вино, але не заборонив недуги, ні медицину проти недуг… гик… гик… Ефенді, чи ти знаєш, де моя хата? гик… Мушу вас обох якнайскорше завести до хати, бо ваші ноги деревіють… Як ви непевно йдете. Мушу сильніше держати вас.

— Чи ти, Селіме, переглядаєш коли вязницю?

— Щоднини. Це мій обовязок. Мушу подивитися, чи який вязень не вмер і чи вартові на місці. На доказ, що я був на оглядинах, підписуюся в книзі, що лежить на столі в кімнаті вартових.

— Але нині ти не був там.

— Не був? Гик. То завинила твоя медицина. В книзі нема мого підпису. Буде біда. Як на оглядини прийде мутеселім, то стягне з мене кару. Велику кару, бо пятдесят пястрів.

— Маєш ключ від вязниці?

— Ключ все в моїй кишені.

— То може б ти тепер пішов на оглядини? Побачиш, чи не вмер хто, підпишешся в контрольній книзі і спасешся від кари.

— Хіба візьму вас з собою. Ви оба пяні, боюся лишити вас. Гик… гик… Чого ж ти привів мене під мою хату, коли ми йшли до вязниці?

— Це не твоя хата, це вязниця.

Селім став гребти в кишені.

— Ключа нема… Гик… Як він міг пропасти з кишені? Не второпаю.

Мортон держав Селіма, щоб не впав, Сивенький всунув руку в його кишеню. Витягнув ключ і брама відчинилася. Вартових не було ніяких. Знаючи, що Селім вночі не приходить, вони спали в своїй кімнаті, або сиділи в каварні.

— Де кімната вартових? — спитав Сивенький.

— При кінці коритаря, праворуч. Ти підпиши мене в контрольній книзі, бо я хочу знати, як ти пишеш.

Увійшли до кімнати вартових. На столі світився каганець, на стіні висіли два канчуки. Кімната була порожня.

— Де ключі від келії арештантів? — спитав Сивенький.

— Вязниця має лиш один ключ від входових воріт. Двері келій мають лише засуви від коритаря. Гик. Підпиши мене, я сяду.

Селім сів на землі, позіхнув, розтягнувся й заснув.

— Ви сидіть біля нього, я піду на оглядини, — промовив Сивенький до Мортона. Мусите аж до мого повороту сидіти в темноті, бо я візьму каганець.

— А як хто прийде, або він проснеться?

— Чи хто прийде, дуже сумніваюся. Він буде спати, доки не збудимо його.

Сивенький взяв каганець і вийшов на коритар. Відсунув засуву перших дверей і відчинив. Його щастя, що не переступив порога, бо був би впав у яму два лікті глибоку. Посвітив каганцем і на дні побачив старого жида. Замкнув двері і пішов дальше. Відчинив другі.

— Який дідько поночі товчеться і не дає спати! — воркнув вязень до себе по-українськи.

— Ти Іван Красій? — спитав Сивенький його шепотом.

Вязень підвівся, сів і впялив очі в Сивенького.

— Чому не відповідаєш? Чи ти Іван Красій, син Климентія?

Вязень не відповідав.

— Значить, я зле попав. Мені причулося, що ти воркнув по-українськи до себе…

— Хто ти? — спитав вязень.

— Насамперед відповідж на моє питання. Мені потрібний Іван Красій.

— Тут ще ніхто не знає, хто я. Не знаю, з якої причини я мав би виявити себе. Тебе підіслав мутеселім? Може сам валі.

— Як ти Красій, то мене післав до тебе і по тебе твій батько. Отець Климентій Красій.

— Мій батько! Він знає вже, де я? Хто ти? Як ти сюди дібрався? Ти бев темничника? Без вартових… Маю йти з тобою?

— Тепер ще ні, бо я не знав, що цеї ночі буду в тебе, та що буде така добра нагода до втечі, отже я ще не приготовив усього, що потрібне. Як би ти тепер вийшов, то тебе зараз рано знов зловили б.

— Коли ж ти будеш готовий?

— Ще найбільше дві добі просидиш тут. Ти мабуть голодний?

— Ще й як!

— Під стелею діра. За годину спущу тобі на мотузку шматок хліба і кусень мяса. Кусник хліба буде намочений у вині. Це покріпить тебе.

— Як висвободиш мене?

— Мабуть прийду так, як тепер. Видержиш на коні?

— Як наїмся і ковтну чарку вина, то видержу, хоч тепер я дуже обезсилений.

— Маєш тут який сховок на ніж?

— Запорпаю в землю.

— Отже йду. На всяке лишаю тобі мій ніж.

— Як у мене ніж, то буду вільний, хоч би ти не прийшов.

— Лиш не роби нічого запоквапно, бо і сам не вийдеш відси і нам наробиш біди.

— Де мій батько?

— Він тут, з нами. Бувай здоров. За добу або дві прийду по тебе.

Сивенький замкнув двері, засунув і вернувся до вартової. Селім спав.

— Цього мені вже забагато! — привітав Мортон Сивенького. — У мутеселіма я сидів неначе на турецькій проповіді. З усього того, що там говорилося, я не розумів ні слова. Тепер ви не сказали мені, чого ми сюди прийшли і чого я сиджу в тій казаматі з тим пяницею.

— Я балакав з Іваном Красієм. Дома розкажу вам усе. Тепер нам треба розбудити Селіма і забрати його до хати.

Сивенький вписав до книги, що лежала на столі дату й імя команданта гарнізону. Мортон з усієї сили тряс Селіма. З великим трудом поставили його на ноги й вивели з касарні. Сивенький замкнув ворота і вкинув ключ до кишені Селіма. Цей ішов мовчки, піддержуваний обома.

— Загляньте, чи Мерсіна спить — сказав Сивенький до Мортона.

— Хропить, аж хата дрижить — відповів Мортон, вернувшись.

Селіма поклали на подертім коврі в його кімнаті й пішли до о. Климентія. Сивенький почав розказувати, повторяючи по-англійськи, щоб і Мортон розумів. Коли скінчив про Івана Красія, його батько впав навколішки і став молитися. Сивенький пішов до своєї кімнати, відрізав кусень мяса і два кусні хліба. Одну скибку хліба напоїв вином. Все те завинув у хустину і привязав до неї довгий мотуз. Потім закликав Мортона, вийшов з ним у сад і підійшов під мур вязниці, де було вікно до келії молодого Красія. Сивенький був сильніший, а Мортон довший, тому Мортон виліз на плечі Сивенькому і крізь вікно вкинув клунок, держачи кінець мотузка в руці. Витяг його без клунка.

— Відрізав ножем, — сказав Сивенький, — ходім спати.

На другий день Сивенького збудив Юрко досвіта, приводячи Шамая з Асахаду. Цей витягнув з-за пазухи і передав Сивенькому два листи і ще якісь папери. В першім листі Місах писав, що кілька днів по відїзді Сивенького приїхав до Анґори анадолі казі-аскері, найвищий суддя турецької Азії. Анґорський валі і Місах розказали йому все, що знали про ерзерумського валі і його макреджа. Кінець слідства такий, що ерзерумський валі скинений. Макреджа казі-аскері казав арештувати, але він утік із цілою касою вілаєту.

Цей лист Місах написав з Ерзеруму й вислав до Ор-бея в Асахаді з просьбою, щоб Ор-бей, що мабуть знає, де Юсуф-паша, передав листа адресатові. Другий лист був від Ор- бея, який повідомляв Сивенького, що дістав наказ відступити частину пасовищ своєї орди для аулу запорожців, що сидять в Анґорщині, бо аул за згодою анґорського валі й нового валі в Ерзерумі переноситься в Ерзерумщину. Ор-бей закінчив словами:

„Найдальше до року будеш могти виконати твій плян. Не сумніваюся, що відвідаєш мене“.

— Дуже добрі вісті — сказав Сивенький, затираючи руки. — Надіюся, що й тут пощастить нам.

— Вязень тут? — спитав Шамай.

— Є. Цеї ночі хочу звільнити його.

— Наш бей дуже втішиться, як почує про це… Але прочитай решту. Як лист бея до тебе був уже готовий, з Ерзеруму прийшов гінець від казі-аскері і від нового валі з грамотами. Дві такі грамоти Ор-бей посилає тобі. Одну лиши в себе, другу передай мутеселімові.

Сивенький глянув на грамоти. То був наказ до кожного команданта військових відділів, кожного бея, кожного мутеселіма, щоб ерзерумського макреджа, де б він не показався, спіймати, скувати і живого, чи мертвого приставити до Ерзеруму.

— Бей тому дає тобі цей наказ, — додав Шамай — бо чув, що мутеселім у Бурді приятель макреджа. При його помочі злочинець схоче пробратися на Кавказ.

— Може він уже тут?

— Сумніваюся, бо він як пустився сюди, то їде манівцями. Я їхав навправці й тому так скоро заїхав. Може тут буде потрібна моя поміч?

— Хіба посередня. Ти на всякий випадок лишися тут ночувати. Відпічнеш і будеш могти розказати беєві про вислід нашої подорожі. Йди до останньої кімнати. Там найдеш Ковтюків.