Пригоди запорожців/З вязниці

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
З ВЯЗНИЦІ


Шамай пішов до запорожців, Сивенький до о. Климентія.

— Як не перебє яка перешкода, то цеї ночі увільнимо вашого сина. Запю, як учора, мутеселіма і Селіма. Як не можна буде мутеселіма, то Селіма таки тут, у його власній хаті. Вийму з його штанів ключ від тюрми і виведу Йвана. Тут переодягнемо його й нагодуємо. Брамою не можна його вивести з міста, бо в брамі день і ніч сторожа. Зате мур такий, що не в однім місці можна зовсім вигідно перелізти. Одне таке місце покажу Василеві й передам йому Івана. Вони перелізуть мур і Василь заведе Івана до схову.

— Ми виїдемо з кріпости брамою і зійдемося з ними?

— Не зараз, щоб мутеселім не догадався, що то ми викрали Івана. Іван лишиться в схові, Василь вернеться сюди. Ми ще переночуємо тут і виїдемо завтра вполудне, або аж смерком.

Сивенький візвав до себе Ковтюків.

— Ти, Василю, осідлай зараз три коні. Мого, Мортонового і свого. Ти, Юрку, принеси пять пляшок найліпшого солодкого вина і постав у моїй кімнаті.

Коли вино вже було в хаті, Сивенький, Мортон і Василь сіли на коні.

Їдучи попід мури міста, Сивенький звернувся до Василя, в однім місці зупинив коня і став плечима до муру.

— В тім місці мур сильно вищерблений, перед ним дерева і кущі так, що з вулиці цеї щерби не видко. Запамятай собі добре це місце, бо туди виведеш Івана. Запамятати легко, бо по тім боці муру дві високі пальми.

Поїхали. Василь добре придивився щирбі, кивнув головою на знак, що памятає і товариство виїхало з міста.

— Добре дивися, куди їдемо, бо Івана поведеш вночі і вночі вертатимешся до міста. Очевидно, також тою щирбою в мурі.

Товариство зїхало з дороги й пустилося в ліс каменистим потіком. По якімсь часі виїхали на галявку.

— Відси зачнемо шукати місця на сховок для Йвана, — промовив Сивенький, зіскакуючи з коня. — Ти, Василю, лишишся тут з кіньми й жди нас. Ви, — звернувся до Мортона, — йдіть на право, я піду на ліво. Хто з нас скорше знайде догідне місце, вистрілить з пістолі.

Оба щезли в кущах. Минуло пів години, Сивенький не знайшов іще доброго місця. Вже пустився в бік, де щез Мортон, але недалеко гукнув стріл. Пішов туди і вийшов на маленьку полянку, де стояли три великі, старі дуби. Став під одним дубом і почав оглядатися, наслухувати. Коли так думав, де б той Мортон міг бути, гукнув другий стріл, над його головою. Глянув у гору і побачив Мортона, що сидів на гиляці дуба й курив люльку.

— Як ви туди вилізли й чого? — запитав.

— Виліз по цім дубчаку, що росте біля свого старого тата. З дубчака на цю гиляку.

— Та чого?

— Бо тут добре місце на сховок. Ось тут над цею гилякою діра, дуб дуплавий. Ми всі могли б тут влізти, і ніхто не знайшов би нас. Лиш треба дати зо три поперечки, щоб Йван міг вигідно сидіти, дожидаючи нас.

Сивенький поліз дубчаком до Мортона і встромив голову в дупло. Сховок був справді добрий. Пішов по Василя й усі три стали робити з галузок поперечки. Коли вже все було готове, пустилися до міста.

— Знайдеш дорогу вночі? — спитав Сивенький.

— Знайду. Щоб ліпше затямити, я поведу вас тепер аж до щирби в мурі.

Василь показав, що добре запамятав собі дорогу.

На порозі хати привітав їх Селім. На його лиці була тривога.

— Ефенді! — промовив. — Ходи до хати, мушу тобі щось сказати, але в чотири очі.

Коли йшли до кімнати, Сивенький побачив Мерсіну. Вона хлипала, позираючи боком на нього.

— Погано! Нещастя! Макредж тут, — промовив Селім, коли вже були в його кімнаті.

— Це справді нещастя, але для макреджа. Чи ти його приятель, що так затривожився?

— Це твоє нещастя і моє, бо я твій приятель. Мутеселім просить тебе до себе. Що з того вийде? Що з того вийде?

— Дістанеш одного арештанта більше.

— Знаю, що дістану. Буду мусіти замкнути мого приятеля, мого добродія! Мерсіна аж спухла, так плаче.

— Плаче, бо буде мусіти варити юшку ще для макреджа!

— Для макреджа?… Не для макреджа, але для тебе. Для тебе і для твоїх товаришів, бо вони твої спільники. До мутеселіма приїхав макредж. Коли мутеселім розказав йому про тебе і твоїх товаришів, коли розказав про ваші багатства, макредж сказав, що ти дуже небезпечний шпіон і казав арештувати тебе. Ось чого мутеселім просив тебе до себе. Як би ти не хотів іти, то підеш просто до вязниці.

— А я тобі кажу, що до вязниці піде макредж.

— Макредж? Начальний суддя вілаєту? Ефенді! Ти з остраху збожеволів!

— Я тобі зараз скажу, як до того прийшло і як те все скінчиться… Макредж казав увязнити мене аж тоді, коли від мутеселіма почув, що ми великі багачі. Правда? Він аж тоді сказав, що я шпіон.

— Це правда. Але це тобі не поможе.

— Отже він казав увязнити мене тільки на те, щоб дістати окуп. А я тобі кажу, що я окупу не дам і до тюрми не піду. Ходім!

Сивенький узяв грамоти, які йому приніс Шамай і вийшов із Селімом. За ним на його просьбу пішов Шамай. Цілий дім був окружений арнавтами. Також вулиця була ними обставлена аж до самого мутеселіма. В сараю повно арнавтів. Шамай лишився в сінях. Сивенький увійшов до селямліку. Мутеселім сидів на коврі і не підвівся, щоб привітати гостя. Сивенький поздоровив мутеселіма і сів біля нього.

— Я вже перед годиною післав по тебе, — зачав мутеселім. — Чому ти зараз не прийшов?

— Я виїхав за місто на прохід.

— З тобою був той побожний, що не говорить?… Він не такий побожний, бо десь колись, як гадає, що з-поза вашого товариства ніхто його не чує, таки бовтне якесь слово. Ще й мовою, якої тут ніхто не розуміє.

— Справді?

— Я післав по тебе, щоб тебе переслухати.

— Справді?

— І твої слуги балакають деколи мовою, якої тут ніхто не розуміє.

— Справді?

— Ти казав мені, що третій твій товариш недужий і тому не виходить з хати. Це неправда і він не турок.

— Справді ?

— Ти сказав мені, що ти паша і купець. Або одне брехня, або друге. Може одне й друге. Ти тут не поводишся так, якби був купцем.

— Справді?

— Якби ти був турецький паша, то ти не приймав би послів такого ворохобника, як бей асахадської орди.

— Справді?

Це „справді“ вивело мутеселіма з рівноваги.

— Ти шпіон! — крикнув і плеснув у долоні.

До кімнати ввійшли два арнавти.

— Відставити його до вязниці! — наказав мутеселім.

Сивенький схопився і виймив дві пістолі. Ліву руку з пістолею звернув до арнавтів, другу до мутеселіма.

— Беріть мене! — сказав. — Але хто перший рушиться з місця, дістане в лоб. Він і мутеселім.

Хвилину мутеселім сидів німий.

— Відкличеш наказ, чи ні? — спитав Сивенький.

— То не мій наказ — вибовтав мутеселім. — То наказ макреджа. Він, як схоче, то й мене може увязнити.

— А я тобі кажу, що не він тебе увязнить, але ти його всадиш у тюрму і відставиш до Ерзеруму. Наказ я дам тобі.

— Ти з жаху збожеволів.

— Де той макредж?

— Просіть його сюди, — сказав мутеселім до арнавтів.

Макредж увійшов і сів біля мутеселіма. Сивенький стояв на середині кімнати.

— Ось тут стоїть той Юсуф, — промовив мутеселім до макреджа. — Він заперечує вину.

— Це йому не поможе, — відповів макредж. — Його вина доказана. Замкни його в темницю. Завтра відішлемо його до Ерзеруму, де його без суду повісять.

— Чи не ліпше було б, — замітив мутеселім, — покарати його інакше? Покарати так, щоб кару затямив аж до смерти і щоб падишах мав з цього яку користь?

— Як це розумієш?

— Нехай викупить своє життя і життя своїх товаришів.

— Яка вартість твого життя? — спитав Сивенького макредж.

— Ніяка.

— Здурів! — крикнув макредж.

— Твоє життя має якусь вартість? — спитав його Сивенький.

— Бодай десять тисяч пястрів.

— Моє життя ціню бодай десять тисяч разів стільки, що твоє. Це виходить на сто мільйонів пястрів.

— Ти такий багач?

— Багач, але моїх маєтків з собою не вожу.

— Всежтаки тут у Бурді твоє життя має вартість не меншу, як двадцять тисяч пястрів.

— Не буду сперечатися.

— Так само життя твого приятеля, що не говорить.

— І цього не перечу.

— Десять тисяч другий приятель.

— Щонайменше.

— Твої слуги бодай по пять тисяч.

— Як не більше.

— Отже разом шістдесят тисяч.

— Ти добре зрахував.

— Коли заплатиш?

— Ніколи!

Макредж і мутеселім зглянулися розчаровані. Перший отямився макредж.

— Коли не хочеш заплатити грішми, то заплатиш життям! — зашипів. — Приклич арнавтів! — звернувся до мутеселіма. — Всіх, які є в сараю, бо він буде боронитися.

— Я сам хотів просити тебе, — промовив Сивенький до мутеселіма, — щоб ти арнавтів візвав сюди, бо я наказую тобі увязнити цього опришка.

— Ти?… Кого? — спитав мутеселім протяжно. — Макреджа?

— Він був макреджом, тепер вже ним не є. Казі-аскері казав арештувати його. Він утік сюди. Відси хоче втекти на Кавказ. Мене чіпився тільки на те, щоб украсти наші гроші. Як не хочеш сам зігнити в темниці, зараз увязни його.

— Що я чую?! — крикнув мутеселім, звертаючись до макреджа, що поблід як стіна.

— Не розумію його, — вибовтав макредж. — Мабуть збожеволів, коли не хоче викупити свого життя і ще таке верзе.

Сивенький витягнув з-за пазухи грамоту і подав її мутеселімові.

— Читай!

Мутеселім взяв грамоту і насамперед глянув на підписи.

— Підписаний казі-аскері і… і… хіба в Ерзерумі вже інший валі?

— Інший, бо той, якого ти знаєш, великий приятель і опікун цього бувшого макреджа, вже прогнаний.

Мутеселім почав читати письмо. — Чи тебе вислав сюди казі-аскері, або й сам султан ? — спитав Сивенького, прочитавши грамоту. — Чому та грамота не прийшла з Ерзеруму просто до мене? Чи мені не вірять? Чому ти ще вчера не сказав мені, що привіз таку грамоту, з таким наказом? Приклич арнавтів… Не тебе, а макреджа арештую.

В руці макреджа блиснув кинджал. Він схопився і заки Сивенький встиг простягнути по нього руку, щез за дверми. Сивенький вибіг за ним. Макредж лежав у сінях на землі, на нім Шамай. Селім, що ввесь час перепалки в селямліку стояв під дверми на підслухах, казав макреджа звязати і відставити до вязниці. Сивенький вернувся до селямліку.

— Вибач, — промовив до нього мутеселім, подаючи йому люльку. — Я твій приятель, але я мусів слухати макреджа, бо не знав, що його скинули, ще й гончі листи розіслали за ним. Простиш мені?

— Як будеш поводитися так, щоб я міг забути твою провину.

— Забудеш, бо ти забудько.

— Що я ще забув??

— Прислати мені обіцяну медицину.

— Я не забудько, за медицину не забув. Вона вже в мене. Коли я до цеї пори ще не прислав тобі її, то це лиш тому, бо ти арештував мене.

— То не забуваючи про медицину, забудь про той арешт. Коли пришлеш медицину? Той макредж до решти попсував мені нерви.

— Дам тобі медицину, ще ліпшу, як була вчорашня.

До селямліку ввійшов Селім-аґа і заявив, що з Ерзеруму приїхав чавш (поліцай).

— Нехай прийде! — наказав мутеселім.

Чавш увійшов, подав мутеселімові пакет і вийшов. Мутеселім розпечатав пакет, виймив письмо і став читати.

— То письмо від анадолі казі-аскері, — сказав прочитавши. — Пише мені, що валі прогнаний, та щоб, як би тут появився макредж, арештувати його і передати чавшові.

— Але дай сильний конвой.

— Дам десять арнавтів, бо з ним піде ще другий арештант. Казі-аскері пише, щоб я зараз вислав до Ерзеруму того московського шпіона. Пише, що я ручу за нього моєю головою. Шпіона вишлють аж до Стамбулу.

Ця вістка була для Сивенького сильним ударом.

— Коли транспорт відійде?

— Завтра перед полуднем. Тепер напишу рапорт. Не забудь за медицину і прийди до мене завтра вранці. Побачиш, як обезпечу макреджа, щоб подорозі не втік.

Коли Сивенький вернувся до хати, Мерсіна розплакалася. Тепер з утіхи, що її комірникові нічого не сталося. За ці сльози втіхи і щирої приязни дістала добрий бакшиш, і гроші на додаток до харчу для вязнів.

— Лише тому поганому макреджові не дам нічого. Ні моєї юшки не дам. Поганець.

Сивенький пішов до своєї кімнати, скликав товаришів і розповів їм, що сталося.

— Як не видобудемо сина з вязниці вночі, то він пропав, — сказав стурбований Климентій.

— Думаю, що видобудемо його. Мутеселім уже пригадував мені мою обіцянку, якої я зовсім не обіцював йому. Нині треба йому й Селімові дати подвійну давку тої медицини. Думаю, що і в Мерсіни нерви не дуже здорові, то і їй потрібна медицина.

— Може не схоче пити? — замітив о. Климентій.

— Не скажу їй, що то вино. Скажу, що це медицина. Як покушає солодке, ще й тепле, то випє стільки, скільки треба, щоб заснути аж до ранку.

— Тепле?

— Очевидно. Гаряче вино смачніше і зрадливіше. Зразу ділає непомітно, та опісля вбиває доразу.

На розмові й укладанню плянів зійшов день. Коли смерклося, товариство сіло до вечері. Сивенький налив вина до горшка і просив Мерсіну заварити. Що це за напій, не сказав їй. Він хотів залити Селіма таки зараз, щоб уснув, ще заки він сам піде до мутеселіма. Вже кінчили вечеряти, коли в кімнату вскочив Селім.

— Мутеселім іде сюди! — крикнув до Сивенького. — Казав, що хоче з тобою балакати.

Отець Климентій схопився й утік до своєї кімнати. Мортон також вийшов. Коли ввійшов мутеселім, вийшли Ковтюки.

— Ти прийшов по медицину? — запитав його Сивенький. — Вибач, що ще не післав тобі. Але я саме тепер гадав зайти до тебе і принести медицину. Я повинен бути тобі вдячний за честь, яку робиш мені, навідавшися до мене. При цій нагоді покушаєш медицини, якої я в твоїй хаті може не міг би дати тобі. Зараз принесу.

Сивенький пішов до кухні. Надійшов саме в хвилині, коли Мерсіна черпала з горшка ополонником гарячого вина і пила. Побачивши пашу, жахнулася й кинула ополонник у кут.

— Я кушала, чи вже досить гаряче, — вибачалася. — Такого свинства не пила б.

— То мабуть так виварилося, — замітив Сивенький, показуючи на горнець. — Я налив повно.

— Очевидно, що виварилося. Бачиш, як пара садить?

Сивенький налив гарячого вина до чарки і вернувся до мутеселіма.

— Спробуй!

Мутеселім потягнув раз, другий, третій.

— Ця медицина, то молоко, яке пливе з дерев раю, — замітив. — Маєш багато такої?

— Для тебе вистане.

— Я прийшов не лиш відвідати тебе, але й порадитися.

— Медицини вже не хочеш?

— Чому ні! Принеси і я розкажу тобі, в чім діло. — —

— Пропав наш плян? — спитав о. Климентій Сивенького, коли він виходив по вино. — Коли мутеселім тут, то не зможеш вийти до вязниці. І ключа від Селіма не дістанеш, бо буде тверезий.

— Запю їх тут. Кілька чарок такого вина повалить і слона, не то непривичного до гарячих напитків турка.

— Щось оця медицина дуже виварюється, — замітив Сивенький, увійшовши до кухні. — Вже й половини горшка нема. Мушу додати ще дві пляшки.

— Додай, додай! — лепетіла Мерсіна, ледве держачися на ногах. — То Селім пильнував хвилину і зле пильнував, то й збігла.

Сивенький вернувся до мутеселіма і подав йому чарку. Цей випорожнив її доразу і сів на коврі.

— Тепер до діла. Як гадаєш? Що сталось би зі мною, як би макредж утік із вязниці? Або як би шпіон утік, або як би вони оба втікли?

— Міркую, що тебе повісили б.

— Отже бачиш. Я додумався до того, що мені не вільно покладатися ні на кого. Я мушу сам пильнувати їх. Я прийшов сюди по ключ і піду до вязниці на оглядини. Селіме! — крикнув.

Селім увійшов.

— Дай ключ від вязниці.

Селім подав йому ключ і вийшов. Пішов до кухні, ніби пильнувати медицину, щоб не збігла.

— Ще одно, — тягнув дальше мутеселім. — Макредж добре крав. Він напевно переладований золотом, яке спроневірив султанові. Чи можна це золото залишити при нім? Я думаю, що як утече з вязниці, або подорозі арнавтам, то втече з золотом. Що ти зробив би?

— Я відобрав би від нього всі гроші і передав би їх чавшем новому валі.

— Отже я так хочу зробити. Піду до вязниці і відберу гроші, бо то гроші падишаха. Тебе візьму з собою, щоб ти поміг мені і був мені свідком.

— Але ще одну чарку медицини ковтнем?

— Ковтнем і три.

Сивенький знов вийшов до кухні і приловив Селіма, як вихиляв чарку. Поклепав його по рамени.

— Пий, друже! — заохочував його. — Ти так само недужий, як мутеселім. Де Мерсіна?

— Вона?… Вона спить.

Сивенький зачеркнув вина і поступив до товаришів.

— Ніч мабуть для нас пропала, бо мутеселім завзявся щогодини переглядати вязницю. Але як не запю його тепер, то висвободимо Івана подорозі, як його будуть вести до Ерзеруму. Нас є пятеро, Шамай поможе нам. Конвой буде дуже слабий. Окрім чавша буде тільки десять арнавтів. Таку банду, зле узброєну, легко переможемо й арештанта відібємо. Ти, Юрку, йди до кухні, набери з горшка чарку вина і з ним жди під дверми моєї кімнати. Як плесну в долоні, вступи до кімнати і чарку подай мутеселімові. Хочу запити його так, щоб не міг вийти до вязниці. Селім, що вино викрадає з горшка то ополонником, то чаркою, вже пяний.

Коли Сивенький вернувся до мутеселіма, той сидів з головою між колінами.

— То ти, Селіме? — запитав підвівши голову.

— То я, Юсуф-паша. Селім зараз прийде.

— Але зараз, бо я вже йду до вязниці. Маєш ще одну чарку? Давай! Не зашкодить.

Сивенький подав чарку. Мутеселім випорожнив, віддав і плеснув долонями. До кімнати увійшов Юрко.

— Як я прийшов до кухні набрати вина, — шепнув до Сивенького, — Селім уже лежав біля Мерсіни і хропів.

— Нарешті прийшов Селім, — бовтав мутеселім, поглядаючи на Юрка. — Поможи мені встати, бо йду до вязниці.

— Може на дорогу випєш ще одну чарку? — сказав Сивенький.

— Тепер ні, бо готов ще впитися. Як вернусь із вязниці, тоді випю хоч би й ціле ведро. Ходім. Селіме, поможи мені.

Юрко стояв з чаркою в руці, підсміхаючися. Не знав, що робити.

— Коли він уже такий, що взяв тебе за Селіма, то можемо йти. Будь йому його Селімом. Поможи йому на ноги. Але держи цупко, щоб не впав.

Юрко взяв мутеселіма підпаху і підвів його на ноги.

— Веди! — крикнув мутеселім. — Ти, ефенді, підеш з нами.

Сивенький пішов до Василя. — Ти, Василю, підеш з нами, бо Юрко перемінився в Селіма-аґу. Як ми ввійдемо до вязниці, ти лишися під її брамою. Можливе, що Іван Красій вийде сам, ми ще лишимося в середині. Тоді ти заведеш Івана до хати. Нехай зараз переодягнеться і зголить бороду. Як би ми довго не приходили, то вернись назад і шукай нас у вязниці.

Сивенький вийшов з хати і пішов за мутеселімом, якого вів Юрко.

— Відчини! — сказав мутеселім, коли вже були під брамою вязниці.

— Селім не має ключа, — замітив Сивенький. — Ти вже забув, що ключ у твоїй кишені?

— Правда, правда. Але то не моя робота крутити ключем. Вийми, Селіме, з моєї кишені й відчини.

Юрко добув ключа, відчинив і всі три ввійшли. В середині було дуже темно, отже Сивенький вів їх. Завів до кімнати вартових. Як попередньої ночі, так і тепер була порожня. Сивенький узяв каганець і пішли дальше.

— Де сидить московський шпіон?

— Тут — відповів Сивенький, показуючи на двері.

— Селіме, відчини!

Юрко відсунув засуву і відчинив двері.

— Собака лежить на дні. Але він хіба неживий? Бо не рухається.

— Як хочеш, то я впевнюся, — сказав Сивенький.

Сивенький скочив до ями і нахилився над лежачим.

— Як відійдемо з-під твоїх дверей, і як у коритарі зробиться темно, ти вилізь і тихцем та хильцем вийди. Рівно вісімнадцять кроків на ліво, відтак двадцять на право до брами. Брама не замкнена на ключ, лише приперта. За брамою дожидає тебе наш товариш, — шептав до вязня Сивенький. — Ну! Ти живий, чи вже здох? — крикнув опісля голосно по-турецьки.

— Живий, — відповів йому мутеселім, — бо рушив ногою.

Сивенький виліз із ями і всі три пішли дальше. Мусіли заглядати до кожної келії, бо ніхто з них не знав, де сидить макредж. Мутеселім ганьбив за це Юрка останніми словами.

— Селім не знає, де всадив того злодюгу! — викрикував. — Чи бачив хто другого такого команданта вязниці?

Прийшли під останні двері. Каганець висунувся з руки Сивенького, впав на землю і згас. Сивенький став кресати і надслухував. Каганець заблимав наново аж тоді, коли Сивенький доміркувався, що Іван уже за брамою. Ковтюк відсунув засуву й відчинив двері.

— Ви надумалися і приходите випустити мене? — спитав макредж, підійшовши до дверей.

— Випущу тебе, — відповів мутеселім — як заплатиш окуп. — Як зараз тут вичислиш по три тисячі пястрів для кожного з нас.

— Що ти прийдеш по окуп, я знав, бо знаю тебе. Але я ще не знав, що ти такий безличник. Тричі по три тисячі. Значить девять тисяч?

— Гадаєш, що я не вмію рахувати?

— Не маю стільки. Мусиш мені лишити щось на дорогу і на прожиток, бодай на перші дні в чужім краю.

— По три не даш?

— Не дам.

— То даш по чотири.

— Не дам, бо стільки не маю.

— Не маєш по чотири, то маєш і даш по пять. Не торгуйся, бо, як бачиш, я не спускаю, але навпаки, все йду вгору.

— Хоч би я справді мав стільки, то не дав би, бо не хочу твого нещастя.

— Якого нещастя ?

— Ти вдавився б тими грішми, моєю кривдою.

— Пять тисяч, то за малий кусок, щоб хто з нас тим удавився. Щоб твоя кривда була покарана, даш по шість. Зараз виплати вісімнадцять тисяч.

— Радше повішуся.

— То повісься. Зараз кажу принести для тебе мотуз. Селіме, замкни двері.

— Вдавися тими грішми! Заплачу.

— Давай!

Макредж витягнув з глибокої кишені мішок закутаний у шовкову хустину і став числити.

— Завяжи в ту хустину і подай мені, — наказав мутеселім, коли відчислений гріш вже лежав на купі на землі.

— Дам, але аж тоді, коли не лиш ти, але й той ефенді поклянеться, що пустиш мене.

Сивенький не мав охоти зробити цього, але, щоб скорше вийти з вязниці, мусів. Мутеселім узяв хустину з грішми і вони пропали в його кишені.

— Завтра прийдіть до мене, то виплачу вам ваші пайки. Селіме, замкни двері. Він лишиться тут.

— Ні! — промовив Сивенький. — Не лиш ти, але й я заставив моє слово. Або віддай йому гроші, або випусти його!

— То нехай іде! Вилізь, собако, й іди за нами.

Мутеселім протвережувався щораз більше. Сивенький потерпав, що як вийдуть на вулицю, то мутеселім пізнає Юрка.

— Не треба, щоб той драбуга вийшов разом із нами, — промовив, коли макредж уже виліз з ями. — Може б Селім вивів його за браму. Ми оба вийдемо, як він уже щезне.

— Добре кажеш, нехай так буде. — Дай Селімові ключ.

Юрко зрозумів Сивенького. Хоч знав, що брама не замкнена на ключ, він сягнув до кишені мутеселіма, виймив ключ і потягнув за собою макреджа. По хвилині Сивенький вивів мутеселіма. Ключ був у замку, перед брамою не було нікого.

— Де Селім? — спитав мутеселім, вже майже цілком тверезий.

— Мабуть пішов додому, бо там ще решта тої райської медицини.

— Злодій! Ходім скорше, бо він усе випє!

Скрутив ключ, сховав до кишені і, хоч ще непевним кроком, пустився з Сивеньким до його хати. Випив ще три чарки, а коли зажадав четвертої, почув від Сивенького, що вже нема, бо Селім випив стільки, що повалився на землю і спить.

— Я завтра прийду до тебе і зроблю ціле ведро — сказав Сивенький. — Також лишу тобі рецепту, як це робити.

Останніх слів мутеселім уже не зрозумів. Зрозумів лиш те, що медицини вже нема, та що йому пора йти домів. Був такий пяний, що один Сивенький не годен був удержати його на ногах, отже закликав до помочі Юрка. Василь витягнув з кишені мутеселіма хустину з грішми макреджа. Сивенький і Юрко завели мутеселіма до сараю і вернули додому. Іван Красій уже був перебраний.

— Підемо, — сказав Сивенький. — Дайте мені старий одяг Івана.

— Нащо? — спитав його о. Климентій. — Це таке лахміття, що гидь у руку взяти.

— Щоб турків навести на фальшивий слід. Дайте бодай кафтан.

Сивенький узяв кафтан під паху, та з Іваном і Василем вийшов. Підвів їх під щирбу в мурі і, коли вони вже щезли за муром, пішов дальше. Підійшов до того місця, де замісць муру, приступу до міста боронила глибока, майже бездонна скалиста пропасть, Сивенький кинув кафтан так, що він завис на острім канті скали. Вернувся додому, казав товаришам лягати спати і сам ліг. За дві години вернувся Василь.

Досвіта Сивенький вийшов з Василем до міста купити коня для Івана. Щоб не було якого підозріння, цей кінь мав вийти з міста як вючак, обвантажений різними речами товариства й харчами. Одночасно з Сивеньким вийшов з хати Селім-аґа. Пішов до мутеселіма по ключ від вязниці. Коли Сивенький вернув з конем, у хаті вже був Селім; рвав собі волосся.

— Нещастя, нещастя сталося, — кричав. — Я зарізаний! То та пропаща медицина все те наробила.

— Що наробила? — Що сталося? — питав Сивенький.

— Приходжу до сараю, щоб узяти ключ і заглянути до вязниці. Служба сказала мені, що мутеселім сам пішов до вязниці. Біжу я туди, а він… гоп мене в писок. Кричить, що макредж втік, що шпіон втік, що з його кишені щезло вісімнадцять тисяч пястрів. Каже, що ті гроші мабуть я вкрав йому ще тоді в ночі, коли разом з ним і з тобою візитував вязницю. Я йому кленуся, що я вночі у вязниці зовсім не був, що спав дома, а він мене знов… гоп в писок. Післав мене по тебе. Просить, щоб ти зараз пішов до нього.

— До вязниці?

— Так.

— Я не дурний… скажи мені правду. Чи ті два вязні справді втікли?

— Втікли. Арнавти вже перетрусили цілу вязницю, цілу касарню і ціле місто. Знайшли кафтан шпіона на скалі рову. Спустилися на трьох до купи звязаних арканах аж на дно рову. Він і макредж мабуть перелізли через мур, бо то не велика штука.

— Що тобі грозить?

— Очевидно, що шибениця. Хоч ключ був у мутеселіма, я виновник, бо я не повинен був давати йому мого ключа.

— Що ти зробив би, якби тепер дістав, нехай… шіснадцять тисяч пястрів?

— Що зробив би? Сказився б з утіхи… Або ні. Я зараз утік би.

— Я питаю тебе, бо міг би пристарати для тебе які гроші.

— Що ти кажеш? Якби пристарав для мене яких пять тисяч пястрів, то був би моїм спасителем й основником мого дочасного щастя.

— Отже слухай. Макреджа випустив з вязниці сам мутеселім. За те дістав вісімнадцять тисяч пястрів. Ті гроші він згубив у мене. Я тобі їх дам. Чи можеш купити коня, але зараз, так щоб до десять хвилин щезнути відси?

— За пять хвилин. Коня не куплю, лиш позичу. Знаєш від кого? Візьму мутеселімового коня.

— Чи за годину можеш бути вже так далеко, щоб погоня не впіймала тебе?

— За годину буду за границею.

— Отже бери ті гроші, які макредж дав мутеселімові і втікай.

Сивенький дав йому хустину з грішми макреджа.

— Брате, батьку! Стільки грошей нараз я ще ніколи не бачив. Я ніколи не мріяв, що колись в життю буду мати такий маєток.

— Не гайнуй часу, втікай! Береш що з хати?

— Та що? Подертий килим і шкаралупу з яєць?

— А Мерсіна?

— Пришлю потім за нею післанця.

— То бувай здоров!

Сивенький випхав його з хати. Селім побіг до сараю мутеселіма. Взяв його коня і виїхав з міста. В чверть години опісля мутеселім прислав арнавта спитати, чому до вязниці не приходить Селім-аґа з Юсуфом. Сивенький переказав мутеселімові арнавтом, що медицина готова, жде на мутеселіма. Знову минуло чверть години і знову прийшов арнавт із строгим наказом, щоб Селім-аґа і Юсуф-паша прийшли до вязниці. Сивенький казав переказати, що має для мутеселіма якусь новину. Прибіг мутеселім, лютий, прелютий.

— Чому не приходите, коли вас кличу?! — ревів хриплим голосом.

— Кого ти кликав, хто мав прийти до тебе?

— Селім-аґа і ти!

— Селім-аґа не міг прийти до тебе, не може прийти і не прийде.

— Не прийде? Як сам не прийде, то приведуть його арнавти скованого!

— І арнавти не приведуть його.

— Побачиш, що приведуть!

— Не приведуть, бо його вже нема тут.

— Нема? Деж він дівся?

— Втік.

— Чого? Куди?

— Втік, бо з вязниці випустив двох вязнів. Куди втік, не скажу.

Мутеселім стояв хвилину неначе громом поражений. Аж по довгій хвилині промовив.

— Може він вкрав мої гроші?

— Не скажу.

— А щоб його за ті мої гроші! Якби не ті гроші, то я благословив би його побіг. Своєю втечею дав він доказ, що вязні втікли не з моєї вини. Гроші правда, пропали, але я спас мою шию. Як будеш в Ерзерумі, чи в Анґорі, посвідчиш, що то Селім-аґа, командант ґарнізону, випустив шпіона?

— Як лиш буду там, посвідчу. Саме тепер я дав наказ осідлати наші коні. Зараз відїдемо відси. У мене ще дві пляшки медицини. Дати тобі?

— Не хочу! Вже більше не гляну в бік того чортівського напою…

Мутеселім трохи врадуваний утечею Селіма-аґи, хоч лихий на нього за крадіж грошей, вернувся до себе. Тим часом товариство сіло на коні і не пращаючися з Мерсіною, що ще спала, відїхало. За пів години були під деревом, на якім сидів Іван. Ще лиш пів години і найшлися за межею влади турецького султана.

Їхали до своїх.