Пригоди запорожців/Живцем закопані

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
ЖИВЦЕМ ЗАКОПАНІ


Товариство попращало гостинного халдея й рушило в дальшу дорогу. Шлях ішов далі долиною між Євфратом і пасмом гір.

День минув без ніякої пригоди. Товариство розклалося на нічліг під чистим небом в чагарнику край самої ріки. До оселі розбійничих курдів було ще пів дня дороги. Товариство загадало пройти попри аул вночі, отже вирішили, щоб із місця нічлігу вирушити за якихсь три години з полудня. Мортон узяв рушницю і з хортом пішов пробувати щастя. За чверть години товариство почуло стріл і хвилину потім надбіг Мортон, але без убитого звіря і без собаки.

— Ви мабуть застрілили собаку? — запитав Сивенький, сміючися. — З вас але стрілець! Замісць звіря, з якого товариство мало б печеню, ви робите діру в грішнім тілі слуги Місаха, або вбиваєте власну собаку…

— Що я пострілив Садука, то в тім самі знаєте, був Божий палець. Тепер я застрілив; не собаку, а козу.

— Де ж вона? Де хорт?

— Коза лежить там, де впала. Хорт біля неї і… біля якогось такого звіря, якого я ще не бачив, не чув, ані читав. Є аж три штуки. Три кулі, як людські голови. Лежать неподвижно. Як би не те, що одна застогнала, я гадав би, що то відрубані людські голови. Саме в хвилині, як впала застрілена коза, пару кроків за нею щось застогнало. Я глянув туди і побачив ті три кулі. Хорт жалісно заскавулів і наїжився. Кажу йому, „бери!“, а він, не знаючи, що це за біда, ще й пару кроків відступив. Я також не підступав ближче. Прибіг сюди… Ви радьте, що робити.

— Підемо подивитися, — сказав Сивенький. — Ведіть!

— Може б ще хто пішов? Бог знає, що то за мара.

За Мортоном пішли Сивенький, Василь і Юрко. Всі з рушницями готовими до вистрілу, з ножами в зубах.

Коли підходили до місця, побачили, що хорт завзято порпає й викидає землю.

— То люди закопані в землю! — вихопилося з чотирьох уст, коли стали на місці.

— Не диво, що я здалеку не пізнав, що це таке, — промовив Мортон. — Їх голови такі напухлі, що очей не видко.

— Їх так мухи покусали, — замітив Сивенький. — Біжи, Василю, до ріки і принеси в шапці води. Ти, Юрку, йди до нашого леговища по горівку. Нехай також Нуман прийде сюди. Возьміть по горшкові, щоб зручніше було землю відкидати.

Ковтюки відійшли. Сивенький і Мортон взялися до роботи, яку зачав був хорт. Ножами розрушували землю і вигортали пригорщами. По хвилині надбіг Василь з повною шапкою води. Сивенький брав воду пригорщами і вливав в уста закопаних. Не легка це була робота, але всетаки вода бодай краплями зайшла до уст. Решту води вилляв Сивенький на голови нещасливих. Застогнав один, за ним другий, третій. Юрко прийшов з горівкою. Сивенький вляв кожному по пару крапель в уста. Вони стали ще дужче стогнати. Василь носив далі воду. Коли притулив до їх уст, вони сьорбали пожадливо. Решту води виливав на них. Закопані очуняли, але ще не могли говорити. Ціле товариство стало ножами випорпувати землю та вигортати її горшками й руками. Пес також порпав. Нарешті повитягали нещасливців, занесли їх над ріку, роздягли і зливали водою. Вони порозплющували очі і тупо гляділи на своїх спасителів.

— Хто ви? — спитав Сивенький.

— Асахад, — відповів один. Більше не годен був промовити.

— Асахад? Ви татари з Асахаду? З орди Ор-бея?

— Так, — відповів татарин.

— Хто вас закопав у землю?

Татарин не відповідав, лиш застогнав.

— Вони знесилені. Мабуть довго були в землі, їх треба підгодувати, то скоро очуняють.

Нуман розклав вогонь. Із вбитої кози Мортоном вирізав кусень мяса, вкинув у горщок з водою і поставив на вогонь. Другий кусень мяса припікав на рожні. Юшка скоро була готова. Сивенький дав татарам насамперед юшки, потому по пів чарки горілки і по куснику мяса. Вони віджили й один із них, Шамай, став розказувати.

— Ерзерумський валі, великий душман, знущається над народом і лупить величезні податки. Найбільше завзявся на нашу орду. Всякими драчками вже зруйнував нас. Все те, що витисне з бідного народу ніби для султана, задержує для себе. До скарбу султана висилає дуже мало, вимовляючись тим, що нарід бідний і не годен дати більше. Ми чули, що анґорський валі справедливий чоловік, та що в Стамбулі не глухі на те, що він каже. Отже наш бей вислав нас до валі в Анґорі з просьбою, щоб у Стамбулі заступився за нас. Ми гадали, що як він султанові, або хоч лиш великому везирові це перекаже, що ми йому розкажемо про нашого валі, нашого суддю і наших грабіжників, то нам пришлють іншого, справедливішого валі. Нашим нещастям було це, що ми мали добрі коні і везли дарунок для султана від нашої орди — коня, якого стайня падишаха напевно ще не мала. Ми вели білого-біліського араба, щоб передати його султанові руками анґорського валі. Скортіло нас їхати коротшою дорогою, попри аул курдів, добрими кіньми пів дня дороги відси. Хоч ми попри аул їхали вночі, курди переймили нас. Коні забрали, нас завели сюди і закопали. Сюди ніколи ніхто не заходить, отже курди гадали, що нас ніхто не знайде і не витягне з землі.

— Мене дивує, що курди не вбили вас, — замітив Сивенький.

— Ми билися з ними і вбили чотирьох курдів. Отже вони пімстилися так, щоб ми конали в страшних муках з голоду, спраги і заїджені комахами… Що ви за люди і куди вас Бог веде?

Сивенький не хотів сказати всього, отже відповів:

— В нашім товаристві люди різної віри. Ми їдемо з Анґори… саме до вашого бея.

— З Анґори до Ор-бея? — крикнули всі татари.

— Може від валі? — спитав Шамай. — Може ви на провіди… про господарку нашого валі?

— Ми були у валі в Анґорі, але їдемо до вас не з його наказу. Маємо власну орудку. До Ор-бея справив нас Місах мурза.

— Мурза Місах? Син покійного бея наших сусідів. До нас зайшла чутка, що він поїхав до Адани, щоб морем втекти з царства падишаха. Ного стрий і теперішний бей його орди пустився здоганяти його, але Місах таки втік. Всі гадають, що він таки пробрався до Адани й утік на море. Тепер чую, що він в Анґорі.

— Він в Анґорі, під опікою анґорського валі.

— Коли так, то нам уже нічого їхати до Анґори. Місах приятель нашого бея. Він ворог ерзерумського валі і добре знає всі його практики і всі його злочини. Він все те розкаже, мабуть вже й розказав анґорському валі. Незабаром покажеться, чи він справді має в Стамбулі таку силу, про яку в нас говорять… чи скрутить вязи нашому валі…

Татарам вернулась сила настільки, що вони власними силами зайшли до леговища товариства, в якім лишився був один отець Климентій. Всі три казали, що голодні, бо по кількох днях посту дістали замало мяса.

— Я не хотів переладовувати ваших порожних шлунків, щоб не пошкодило, — сказав Сивенький. — Коли ж вам тепер бурчить у череві, то їджте… Але не багато… Щогодини потрохи… Куди ви тепер обернетеся, як прийдете до сил? Не маєте ні коней, ні зброї.

— Вернемось до Асахаду, — відповів Шамай. — Коли в Анґорі Місах-мурза, то нас там уже не треба. Коні роздобудемо на пасовищі курдів. Може й яку зброю найдемо. Будемо вертатись горами. І вам радимо виминути це гніздо розбійників. Їдьте з нами. Проведемо вас, бо знаємо ці сторони.

— Ми не минаємо ніякої оселі на нашім, шляху, — обізвався отець Климентій, — бо ми трохи путники, трохи звідуни. Шукаємо одного запропащеного товариша. Гадаю, що як з нами Юсуф, не звичайний собі чоловік, але знатний старшина турецького війська, баша з одним хвостом, то нам в царстві падишаха не грозить ніяка небезпека. Курди хіба знають, що султан гостро покарав би своїх підданих, коли б із їх вини з голови його баші впав хочби один волосок.

— В нашім вілаєті бунчук Юсуфа не поможе вам, — відповів Шамай. — Наш валі потайний спільник цього розбійничого кубла, бо курди віддають йому третину всеї добичі. Як вас убють, то не буде кому повідомити про це султана. Як хто вирятується, то валі подбає, щоб його жалоба не дійшла до Стамбулу…

— Що хочеш? — Шамай звернувся да свого товариша Ашіка, що сидів побіч нього і раз-у-раз непомітно штовхав його ліктем у бік.

Ашік відповів йому очима. Показав ними на отця Климентія. Шамай почав старому пильніше приглядатися. По хвилині встав і відійшов на бік. За ним пішов Ашік.

— Ти може думаєш, що той старий подібний до того шпіона? — Шамай запитав шепотом Ашіка.

— Тому я й розбивав ліктем твої ребра, — відповів Ашік. — Я вже довго приглядався йому. Ті чорні очі, той ніс, ті уста. Лиш цей має білу чуприну і білу бороду, а той чорний… бо молодий. Коли старий заговорив, я вже не сумнівався, що то батько шпіона. Голос старого такий, що як він говорить, то я приплющивши очі, неначе чую, що то шпіон говорить.

— Я не зараз помітив це. Але коли ти показав на нього своїм поглядом, мені доразу станув перед очима вязень нашого валі. Твій, тепер і мій, здогад сходиться з тим, що старий сказав, коли я їм радив оминути аул курдів. Він сказав, що вони трохи звідуни і шукають запропащеного. Може то батько шукає сина?

— Гм… На таке виходить. Воно лиш з тим не сходиться, що той старий турок, а шпіон христіянин. Мабуть москаль, або московський шпіон.

— Звідки знаєш, що старий… турок, а молодий справді шпіон?

— Може б про це побалакати з Юсуфом? Вертайся до товариства й попроси пашу до мене. Але так, щоб ніхто не помітив цього.

Ашік відійшов і по хвилині до Шамая приступив Сивенький. Шамай відступив з ним дальше в кущі і сів на землю.

— Сідай, ефенді! — сказав, — бо це, що маю сказати, буде мабуть дуже важне для вас.

Сивенький сів, цікавий, що почує.

— Ви врятували мене й обох моїх товаришів, — промовив Шамай. — Чи ти думаєш, що ніхто з вас не повинен побоюватися, що хтось із нас зробить щось на вашу шкоду?… Що не зрадить вас, хочби ви… хочби ви тяжко провинилися проти самого падишаха?

Це питання Сивенького здивувало і затрівожило.

— Чи він знає, що я приїхав сюди викрасти падишахові пригорщу запорожців? — подумав Сивенький.

— То була б чорна невдячність, — відповів. — Але, що значить твоє питання? Ніхто з нас проти падишаха нічим не провинився.

— Чи хто з товариства согрішив, не скажу. Але мабуть провинився… син одного з твоїх товаришів…

— Син? Чий син? В нашім товаристві нема ніякого сина.

— Син того старого…

Сивенький цілий здригнувся і впялив в татарина допитливі очі.

— То не турок той старий…

— Чому так думаєш?

— Як його син не вихрист, то й його батько христіянин.

— Що ти верзеш про якогось його сина?

— Бачу, що не маєш до мене довіря. Боїшся зради.

— Зради не боюся. Тільки про дещо і з найпевнішим приятелем не говорю, поки не бачу користи для самого діла. Тепер вже можу з тобою балакати, бо бачу, що це не буде без користи для діла. Ти щось знаєш. Бодай стільки, щоб нас навести на слід. Щоб показати, що вірю тобі і зради не боюся, розкажу, хто ми і яка ціль нашої мандрівки. Я справді турецький паша, але не турок. Я христіянин. І той не турок. Він христіянський священик. Йому пропав син у дорозі з Кавказу до Анґори. Мабуть між Кавказом і Ерзерумом. Ми хочемо натрапити на його слід… Ти мабуть знаєш щось про нього… Але, що навело тебе на думку, що він син мого старого товариша?

— Я бачив молодого. Як би йому побілив чуприну й бороду і як би додав кілька морщин, то ніхто не пізнав би, хто з них батько, а хто син. І голос в обох однаковий.

— Де ти бачив того сина?

— В нашім аулі, як його вели посіпаки валі. Куди, не знаю, але як вернусь до дому, провідаю. Посіпаки, що вели його, ночували разом з ним в нашім аулі. Вони сказали нашому беєві, що ведуть шпіона. Був одягнений зтурецька і їхав як турецький купець. В гостинниці, до якої заїхав, хрестився! Це зрадило його. Може він не шпіон. Може якась інша причина спонукала його в дорозі крізь турецький край затаїти свій рід і свою віру…

— Таки так було… Отже ти надієшся перевідати, куди його повели?

— Так. Може бей знає. Як ні, то маючи початок сліду, знайдемо її кінець. Вже не потребуєте питати за поповичем. Отже й не потребуєте поступати до аула курдів. Можете їхати з нами горами.

— Тепер з іншої причини треба нам таки лишитися на нашім дотеперішнім шляху. Нам треба попри аул курдів на те, щоб вони, зайняті нами, не думали про вас… Вертаймось до товариства. Але старому ані слова про те все, щоб заощадити батькові гіркого розчарування по хвилинній радості, як не знайдемо сина. Йому треба буде поволі робити надію. Але аж тоді, як найдемо виразніший слід.

— Чи курди не навідувалися до вас тоді, як ви були закопані в землю? — спитав Сивенький, коли вернувся до товариства.

— Третього дня був один, — відповів Ашік. — Допевнився, що ми не щезли, кожного з нас копнув ногою і відійшов. Нині знов минає третій день. Хто зна, чи знов хтось не прийде, подивитися, чи ми ще живі.

— Нині ви ще не можете пускатися в дорогу. Мусите відпочити бодай одну добу, щоб вернулась вам сила. Тут небезпечно. Як би прийшла більша сила курдів, то не оборонимо себе й вас. А хочби й оборонили, то не маючи коней, не втечете, заки жмінці відігнаних курдів прийде на поміч цілий аул.

— Перенесемося на інше місце — відповів Шамай, — якого вони не найдуть, хоч це в сусідстві їх аула. Я ці сторони знаю краще як курди, бо вони щолиш торік прийшли сюди. Давніше були тут наші пасовища.

Шамай повів ціле товариство каменистим потоком так, що не лишилося ніякого сліду. Горі потоком йшли добру годину і потіком, так само каменистим, зайшли в яр.

— Тут зовсім безпечно, — промовив Шамай, показуючи широку розколину в стрімкій скалі. — До яру зайдеш тільки цим потіком, яким ми прийшли сюди. В розколині як у хаті, бо пару кроків далі скала, що впала поперек розколони, творить стелю. Входу може оборонити один чоловік, станувши збоку і проколюючи списом чи ножем кожного, хто схотів би всунутися до середини. Як би в ярі засіла облога, то забарикадуємо вхід з яру до розколини і вийдемо непомічені на верх яру. Щоб, обійшовши яр, зайти на те місце, обложники мусілиб обійти ціле пасмо гір, бо аж від того боку хребта є другий приступ до цеї розколини, але згори.

— Яким способом вилізеш на верх яру, коли скала стрімка? — спитав Сивенький.

— В глибині розколина вузька неначе комин. Як запрешся спиною об задну стіну, колінами об передну, вилізеш на вершок скали. На горі ліс.

Разом із скалою, що вгорі лягла поперек розколини, розколина творила простору печеру, в якій помістилося ціле товариство разом із кіньми. Лишивши одного товариша на сторожі перед входом, всі лягли спати. Товариші Сивенького повставали вже до схід сонця, якого зрештою в глибокім ярі не було видко. Всі три татари ще спали твердим сном. Сивенький не казав будити їх, бо покріпний сон їм потрібний.

— У нас харчів обмаль — промовив Сивенький до Мортона. — Товариство побільшилося на трьох голодняків. На нині може вистане.

— Ви гадаєте довше тут сидіти? — спитав Мортон. — Я думав, що поїдемо зараз.

— Таких обезсилених не можемо пустити самих. Їм треба відпочити бодай ще до вечора. З уваги на те, що нам незручно їхати вночі, мусимо ночувати ще одну ніч. В цім ярі не вполюєш нічого, а виходити з нього небезпечно, бо можуть побачити нас курди, ще заки щезнуть наші татари.

— Ці татари говорять, що вгорі розколина вузька і нею можна вилізти на верх скали. Коли ми йшли яром, на його краю я бачив дерева і якесь звисаюче зілля. Отже там на горі ліс. Де ліс, там буде й звірина… Полізу.

— І я спробую.

Оба взяли рушниці, пішли в глибину печери і почали лізти вгору, як лізеться комином. Коли вилізли на світло, пішли дальше вгору, скачучи із скали на скалу. Так вийшли в ліс, що покривав довгий хребет гори. Зайшли аж на кінець хребта, відділеного від сусіднього досить глибоким сідлом. В сторону долини, в якій найшли закопаних татар і в якій кілька годин дороги далі був аул розбійничих курдів, обі горі мали стрімкі стіни, без ніякої змоги зійти вниз, або вийти на гору. Лагідний спад був тільки по протилежній стороні. Сивенький і Мортон звернулися туди і вполювали оленя. Взяли добичу і вернулись знову до своєї кватири. Як вилізли з неї, так і зійшли „комином“. Татари вже не спали.

— Ви куди? — запитав Сивенький, побачивши, що вони ладяться відійти.

— По коні — відповів Шамай. Ми вже подужали і нам крайня пора в дорогу. Пішки чейже не підемо. Я знаю, де курди пасуть коні. Справимося так, що ті розбійники і знати не будуть, як їм пропали три найкращі.

— Чи з цеї гори, можна дібратися до вашого аула?

— Це найкоротша і найбезпечніша дорога. Не треба окружати довгого пасма гір і подорозі нема ворожих аулів.

— То вертайтесь додому пішки. Сам кажеш, що дорога недалека й безпечна.

— Я-я-як? — запитав Шамай здивований і неначе обиджений. — Вертатись пішки, коли можемо мати коні?… Коні нашого ворога, ще й такого, що нам заграбив наші? Що сказав би цілий наш аул, як би довідався, що ми перейшли попри чужий табун і не привели додому ані пару коней?!

— То бодай заждіть, аж ми пустимося в дальшу дорогу. Ми влегшимо вам роботу. Поїдемо так, щоб попри аул курдів їхати смерком і запросимося до них на нічліг. Коли курди будуть зайняті такими гістьми як ми, то не дуже будуть пильнувати своїх коней. А може буде так, що не лишимося в аулі ночувати, але поїдемо дальше. Тоді курди напевно будуть слідкувати за нами. Коли будемо окружати пасмо гір від півночі, ви, непомічені курдами, зробите це на полудневім кінці гірських хребтів.

— І ця гадка не зла, — сказав Шамай, подумавши. — Отже ви рушите в дорогу в саме полудне. Ми пересидимо тут день до вечора. Вночі виберемо собі три парі коней, або й більше і також рушимо в дорогу.

— На що вам аж три парі?

— Бо в аулі з нас сміялися б, якби довідались, що ми могли взяти, скажім, тридцять коней, а взяли тільки три. Автім наш обовязок відбити собі ті наші коні, які лишилися в руках курдів. Шкода, що нашого білого мабуть не буде в табуні. То за цінний жемчуг, щоб ризикувати, пускаючи його на пасовище. Гадаю, що того коня, призначеного для самого султана, курди вже завели до Ерзеруму, в дарунку для валі, свого опікуна. За такого коня будуть могти робити, що схочуть.

— Ви без зброї…

— На пасовиші будуть конюхи, бодай з луками й ножами. Це буде для нас додаток до коней. Як можете відступити нам бодай одного ножа, то відважніше будемо підбиратися до конюхів і якби прийшло до бійки з ними, то нам легше буде побити їх.

— Ножів маємо досить. Дамо вам три.

— Ви з іншої сторони заїдете до Асахаду, ми з іншої. Думаю, що ми будемо дома, ще заки ви наспієте. Чи розказати нашому беєві, що ви навідаєтеся до нас, хто ви і яка ціль вашої мандрівки?

— Скажи. Але тільки беєві. Більше нікому. З мого товариства знають про це тільки батько пропащого, Мортон і я. Василеві, Юркові і Нуманові скажемо про це аж тоді, як прийдеться визволяти молодого. Беєві скажи також, що маю до нього письмо від його приятеля Місаха.

Татари лишилися в печері, дожидаючи смерку. Сивенький із товаришами відїхав. Заки пустилися в сторону аула курдів, поступили подивитися на місце, де попасали тоді, як найшли закопаних. Також подивилися на місце, де найшли були закопаних татар. Ніщо не вказувало на це, щоб від часу, коли це місце покинули, тут хтось був. Пустилися в сторону аула. Не квапили, бо до аула було пів дня дороги, а товариство задумувало заїхати до аула смерком. Вполудне зробили попас. Розклали вогонь, пекли чвертку оленя й відпочивали. Мортон, як звичайно, взявши рушницю й хорта, нишпорив у кущах за звіриною. Товариство почуло стріл, але досить далеко від леговища, в тій стороні, де був аул. За чверть години Мортон надійшов, двигаючи важку козу.

— Нам пора в дальшу дорогу — промовив Сивенький. — Як далеко до аулу, докладно не знаємо, але нам треба бути там, ще заки зайде ніч.

— Не краще було б таки виминути це розбійниче гніздо й перейти попри нього непомітно серед опівночі? — замітив Мортон.

— До аулу мусимо поступити, щоб курдам не прийшла охота навідатися до закопаних в землю татар. Побачивши, що їх нема, зараз вислали б погоню. Як ми заїдемо до аулу, то курди не будуть думати про закопаних. Тепер ми в кожній хвилині мусимо бути приготовані на зустріч з курдами. Треба дальше їхати з рушницями в руках.