Пригоди запорожців/В руках ушкалів

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
В РУКАХ УШКАЛІВ


По годині яхт відчалив від Солуня. На яхті було дві каюти для подорожників. В одній усадовився Мортон, другу дав Сивенькому, якому ця дорога не була першиною, отже він таки зараз ліг спати. Мортон лишився на помості. Середопівночі Сивенький пробудився, бо хтось сіпав його за рукав.

— То ви, пане Мортон? — Сивенький спитав по-англійськи і дістав турецьку відповідь:

— Ефенді! Позволь, що скажу тобі щось до вуха.

— Хто ти?

— Я Нуман, матрос яхту. Мортонові, вам і цілій службі яхту грозить небезпека.

— Заноситься на бурю?

— Це ні… але на яхті мабуть ушкали[1].

— Які ушкали? Відки взялися?

— Було так, — шепотів матрос. — Ви вже спали. Мортон-аґа походжав по помості й крізь люнету роззирався по морю. Світив місяць, то й можна було бачити досить далеко. Нараз крикнув, що нам перехрещує шлях якийсь байдак, та що люди в байдаку вимахують до нас хустками. Казав припинити хід яхту і справити його до байдака, в байдаку сиділи три туркині і два турки, що гребли. Вони розказували, що пустилися в дорогу ще за дня і загаялися так, що ніч заскочила їх у половині дороги. Жінок напав такий жах, що готові збожеволіти. Отже вони просять, щоб їх узяти на яхт і висадити на Кассандрійськім півострові. Мортон-аґа по-турецьки не розуміє, отже ми цю просьбу переповіли йому всякими знаками. Він зараз згодився, бо ми й так попливем поуз Кассандру. Три туркині й оба турки пересілися на яхт. Свій байдак причепили до яхту. Мортон-аґа відступив туркиням свою каюту і сам ліг спати на помості. До каюти служби не хотів іти, бо каже, там блохи.

— Деж тут небезпека? Хочби ті турки й були ушкалами, то проти них вас пять, зі мною і вашим паном сім.

— Ви спали, наш пан спить. Того товариша, що при кермі, не можна рахувати, коли прийде до бійки. І того, що при вітрилах, ні. Отже нас тільки три проти пятьох.

— Ти й баби рахуєш до небезпечних ушкалів?

— То не баби. Саме перед хвилиною я переходив попри каюту тих баб. Двері були відчинені. З лиця одної зсунулася заслона. Хоч вона, чи він, зараз підніс заслону, я побачив неабиякі вусища.

— Коли так, то ми справді в небезпеці. Остережи товаришів і розбуди пана.

Матрос вийшов. Сивенький сягнув рукою по пістолі. Почувши, що хтось знову увійшов у каюту, спитав: — ти назад?

Відповіді не почув. На нього впав килим і хтось привалив його своїм тілом. За хвилину лежав закутаний у килим і звязаний. Догадався, що це ушкали. Так пролежав до рана. І рано ніхто не квапився прийти до нього. За життя своє і Мортона він покищо не боявся, бо знав промисли підданих падишаха. Знав, що ушкали відіймуть від них усе, що цінніше й зажадають окупу. Вбють його і Мортона, або продадуть у неволю хіба аж тоді, коли покажеться, що окупу не дістануть. Сивенький добре міркував. Вже мусіло бути близько полудня, бо чув голод і закутаного в килимі дусила духота. Двері відчинилися й до каюти ввійшли два турки.

— Ми тебе розвяжемо. Але як тільки рушишся, то дістанеш ножем між ребра! — сказав один.

Турок розвязав його й розгорнув килим. Другий стояв з кинджалом у руці. Сивенький лежав дальше непорушно.

— Чому не сядеш? — спитав перший турок.

— Бо твій товариш загрозив, що як рушуся, то настромить мене на ніж.

— Він зробить це тоді, якби ти загадав кинутися на нас.

— Я не знаю, як він гадав, я беру так, як він говорив.

— Сядь! — крикнув другий турок.

— Не маю сили, бо я нині ще не снідав, хоч уже й пообідати була б пора.

— Ми прийшли побалакати з тобою.

— Не маю сили, — Сивенький відповів шепотом.

— Як стягнемо тебе канчуком, то сила зараз знайдеться!

— Не поможе. Я знаю, що вам треба. Пан цього корабля, якого ви мабуть звязали так, як і мене, не розуміє вас. Ви не вмієте по-англійськи. Отже він не знає, що ви кажете йому написати листа по окуп. Драґоман, що обікрав його, втік і вас наслав на нас, сказав вам, що я вмію по-анґлійськи. Отже ви хочете, щоб я переповів англійцеві, що він має написати. Але я цього не можу зробити, бо я хочу їсти. Голос черева заглушив би бесіду моїх уст.

— Ти хіба гадаєш, що ми жартуємо?!

— Не гадаю. Знаю ваш промисл, отже знаю, що не жартуєте. Але також знаю, що вам потрібна моя робота. Ви повинні знати, що робітникові треба дати їсти.

— Нема ради, треба його нагодувати, — сказав перший турок. — Принеси хліб і рибу.

Сивенький попоїв і сказав, що вже має силу і як його заведуть до англійця, то побалакає з ним.

— Він прийде сюди. Ти будеш переповідати йому наші питання, а нам його відповіді. Потому перекажеш йому, як має написати письмо і це письмо відчитаєш нам по-турецьки.

По хвилині два ушкали привели Мортона, що мав руки звязані на спині. Приказали йому сісти і він сів. Перший турок промовив:

— Спитай його, чи на його письменне жадання виплатять у Стамбулі післанцеві, що прийде з письмом? Ти знаєш наші звичаї і знаєш, що англійця жде, як не дістанемо окупу.

Сивенький пояснив Мортонові, в чім діло.

— Щоб з мене сміялися, як вернусь до дому. Не дам окупу.

— Він каже, — Сивенький звернувся до ушкалів, — що голоден і не привик говорити тоді, коли в череві цигани. Також питає, що сталося з його службою. Чи живі і чи дістали їсти? Буде говорити з вами аж тоді, коли наїсться і з уст своїх матросів на власні уха почує, що й вони їли.

Перший турок, очевидно, отаман ушкалів,, звернувся до одного з тих, що привели Мортона:

— Принеси хліба й риби! І кажи всім дати їсти.

Сивенький переповів Мортонові по-англійськи це, що сказав був ушкалам.

— Дуже добре! Ви знаменитий драґоман. Не переповідаєте цього, що я сказав, лиш це, що я повинен був сказати.

— Що він каже? — спитав отаман ушкалів.

— Каже, що він великий пан, що він англійський льорд. Такий пан не їсть у товаристві осіб, яких не запросив.

— Ті химери будуть його багато коштувати.

— Що він сказав? — спитав Мортон.

— Я хочу їх збутися на хвилину, отже сказав їм, що ви не будете їсти в їх приявності. Вони, думаю, вволять вашу волю, але зате зажадають більшого окупу.

— Скажіть їм, що в мене ще більше гроша, ніж вони думають. Як здурію й напишу асиґнату, то не на дрібницю.

— Льорд каже, — Сивенький звернувся до ушкалів, — що буде з вами говорити аж тоді, коли зїсть, випє каву, викурить люльку і від своєї служби почує, що й вони їли. На все те йому потрібна година.

— Це забагато! — отаман крикнув сердито. — Скажи йому, що ми не будемо панькатися з ним.

— А я тобі кажу, що то дивак і ти на нього не найдеш способу. Добре, що взагалі хоче говорити про окуп, бо у нього гріш має меншу вартість, як у тебе сміття. Не забудь, що я гість цього льорда. Він хоче, щоб і я пив з ним каву і закурив люльку. Також накажи принести збанок води.

— Нехай буде його воля. Принесуть йому їсти з його власного запасу. Принесуть каву, люльку і воду. За годину прийду на розмову. Тільки не гадай, що дальше буду терпіти ваші химери. Нехай жаден з вас не пробує вийти з каюти. Перед дверми будуть стояти два мої хлопці з готовими до стрілу пістолями. Папір лишаю у вас.

Отаман вийшов. На відхіднім казав сторожам розвязати Мортонові руки. Вони зробили це й також вийшли з каюти. По хвилині один ушкал приніс для Мортона їду, та для обох каву, люльки й воду…

Коли відійшов і запер за собою двері, Сивенький вхопив полишений ушкалом папір. Випорпав із-за підшевки кафтана малесеньку грудочку жовтого камінчика, капнув води на ліву долоню і в тій воді розтер грудочку жовтого камінчика. Нігтем відлупав від деревяної стіни каюти трісочку і водою став писати на папері, найперше на однім, потому на другім. А там забалакав до Мортона:

— Тепер бачите, чому я так силкувався на часок спекатись тих ушкалів. Ушкал приніс папір на те, щоб ми понаписували листи по гроші. Я понаписував тайним письмом, що ми в руках ушкалів і по гроші пишемо присилувані ними. Пишу, щоб той, хто дістане цей лист, спіймав післанця й бувшого вашого драґомана, що напевно знає, хто ті ушкали і де їх найти.

— Яким способом адресати доглупаються, що в листі окрім видимого письма, чорного на білім, є ще тайне письмо?

— Листа про мій окуп заадресую до особи, до якої все дописую щось тайним письмом. Мій приятель кожного мого листа гріє над гарячою бляхою. Як ви свого листа, в якім зажадаєте видачі дуже великої суми якомусь післанцеві, заадресуєте до якоїсь торговельної фірми в Стамбулі, то там зараз догадаються, що то окуп, бо в царстві султана таке на деннім порядку. Зрештою, діло в тім, чи ви хочете дати окуп. Я ні. Я лиш хочу зискати на часі. Найдальше за два-три дні увільню себе й вас. Яким способом, ще не знаю. Треба ждати нагоди й використати її… Отже, хочете дати окуп?

— Мені ані сниться. Я на те англієць, щоб мене з розбишацьких рук видобула Англія.

— Якщо не гадаєте давати окупу, то не адресуйте листа до вашого касієра, але до одного з моїх приятелів у Стамбулі, а цей зараз догадається, що в листі є тайне письмо.

— Добре. Напишу до вашого приятеля.

— Допишіть, що як спіймає ушкалів і причиниться до мого увільнення, то дістане добру нагороду. Маю гроші. Більше, як найбільший лихвар у резиденції падишаха.

Сивенький дописав і каже:

— Нам треба використати кожну нагоду, щоб самим вихопитися з рук тих ушкалів. У моїх руках неабияка сила. Ви, міркую, також годні взяти на себе двох. Як одночасно оба будемо мати вільні руки. й ушкали прийдуть до нас, то хочби прийшли чотири, несподіваним наскоком подужаємо їх. Як моргну до вас, будьте готові. Я вхоплю двох за горло, ви других двох. Більше як чотири не влізе до нас. Їх є лиш пять. Один мусить лишитися при кермі.

— Ще один, бодай один повинен лишитися при вітрилах. Мене здивувало, що коли два мене привели до вас, то й у вас були два. Значить чотири. За той час, коли вони, всі чотири були тут, у каюті, обслугувати яхт лишився б тільки один при кермі. Їх мусить бути більше, як пять. Бодай при вітрилах ще один.

— Хіба дехто з вашої служби пристав до них. Або ви вже в Солуні взяли на службу ушкалів. Спільників тих, що опанували наш яхт. У царстві падишаха все можливе. Тут усе живе розбоєм. Треба впевнитися, яку силу маємо проти себе.

На обговорюванню різних плянів минула година, яку Сивенький виторгував від ушкалів. Точно по годині до каюти прийшов отаман, його товариш і ще два ушкали. Отже знов чотири.

На питання отамана, „що буде?“ Сивенький відповів:

— Льорд годиться дати окуп. І я дам, але дуже мало, бо я не такий багач, як він.

— Кілько він дає?

— Він ще не знає, чи його служба дістала їсти.

— То ходи з нами. Сам спитаєш.

Мортон пильно вдивлявся в свого товариша, дожидав знаку, щоб кинутися на ушкалів. Але в цій хвилині це було неможливе. Чотири ушкали держали пістолі, звернені в груди невільників. Два в груди Мортона, два в груди Сивенького.

— Англієць лишиться тут, ти підеш до його служби. Поведуть тебе ті два, що стоять перед каютою, звязавши тобі руки, — отаман додав.

Коли Сивенький почув, що два ушкали стоять перед каютою, отже є їх тепер щонайменше сім, зараз догадався, що до ушкалів перейшли бодай два із служби Мортона. Вийшовши з каюти за отаманом і його товаришем та, побачивши тих двох перед каютою, Сивенький наочно допевнився, що вони справді із служби Мортона.

Один із них був Нуман, той, що повідомив його про ушкалів. Нуман станув перед ним з мотузом у руці й незамітно моргаючи, крикнув: „Руки на спину!“

Сивенький зрозумів його. Нуман пристав до ушкалів про око. Сивенький поклав руки за спину і спокійно ждав, аж Нуман звяже їх. Поведення товариша Нумана показувало, що той щиро пристав до ушкалів. Коли руки Сивенького вже були звязані, товариш Нумана пішов до каюти пильнувати Мортона. Тоді з каюти вийшли ті два, з якими прийшов отаман і його товариш. Кожний з них пішов до своєї роботи. Нумав завів Сивенького до каюти, де лежали повязані три матроси Мортона. Один промовив:

— Ефенді! Щоб спасти себе, ми вже хотіли пристати до ушкалів, так як відразу зробив це той зрадник, що привів вас, той Нуман. Але коли ми почули, що Мортон не хоче з ушкалами балакати, поки голодна його служба, ми рішилися далі ділити вашу долю й недолю. Я ще в життю не їв так добре, як нині. І ремінці попустили нам; уже не вїдаються так в тіло. Надіємося, що Мортон і нас викупить.

Сивенький здрігнувся, бо за собою почув по-українськи: — У нас таке ще не бувало, щоб з бранцями так панькалися.

Другий голос, також по-українськи відповів: — Мабуть якісь дуже великі пани. Великий буде окуп, Василю.

Сивенький озирнувся і побачив тих ушкалів, що ще перед хвилиною були з отаманом у його каюті. Звернувся знов до звязаних і сказав:

— Видержіть до кінця при вашій теперішній постанові. Не пожалуєте.

Сивенький пустився поволі назад до каюти.

З каюти чути було крик і метушню. Коли увійшли, побачили на землі того матроса, що перейшов до ушкалів і тепер пильнував Мортона. Лежав непорушно, лице мав залите кровю. Лежав також Мортон із спутаними руками і ногами. Саме коли входив Сивенький, отаман ушкалів копнув Мортона в бік і крикнув: — Маєш, собако!

— Що таке сталося? — Сивенький спитав.

— Диви, що твій товариш наробив! — отаман сказав, показуючи на окровавленого матроса. — Щастя, що не вбив на смерть.

— Що ви зробили? — Сивенький спитав Мортона.

— Коли я побачив ту безрогу і догадався, що він пристав до ушкалів, така мене взяла лють, що я почастував його пястуком. Тільки раз…

— Насамперед треба було подумати, які будуть наслідки. Ось маєте їх. Звязали вас і не розвяжуть. Через вас і мене не розвяжуть.

— Говори так, щоб і я розумів! — крикнув отаман.

— Коли ж бо він по-турецьки не розуміє.

— То мовчи!

— Я його виганьбив за це, що розбив рило цій безрозі.

— Ця безрога, як очуняє, розібє йому рило. Тут окуп не поможе, бо я його від пімсти не обороню.

— Як не оборониш, то не дістанеш окупу. Ані від льорда, ані від мене. Як хочеш говорити про окуп, то насамперед прикажи винести сього зрадника й подбай, щоб він до нас не міг дібратися.

Закривавленого матроса винесли; перед входом станув один ушкал із пістолею в руці. Розпочався торг. Мортон і Сивенький довго не хотіли згодитися на диктовані ушкалом суми окупу, щоб він гадав, що вони справді загадали викупитися. По довгій суперечці прийшло до злагоди і Сивенький понаписував листи. Отаман взяв оба листи, всунув за пояс і сказав:

— Тепер будемо плисти дальше аж до вечера. Під ніч виладуємо вас. Де, не ваше діло. Ви лишитеся під вартою моїх людей. Я заверну цим яхтом і поїду до Стамбулу по окуп. Як дістану окуп, вернусь до вас і дам вам волю йти, куди схочете. Яхт, очевидно, лишиться в мене, як додаток до окупу.

Отаман і його товариш вийшли. В каюті лишилися тільки Мортон і Сивенький. Оба лежали звязані. Сивенький промовив:

— Добре бодай це, що ми оба в купі. Може вигадаємо якийсь рятунок. Між ушкалами маємо союзника. Може дістанемо їх більше. Один ваш матрос Нуман лише про око пристав до ушкалів. Щастя, що то не він лишився тут у каюті тоді, коли ви мали вільні руки. Ви були б провалили голову вашому прихильникові, що хотів рятувати вас.

— Не дуже вірю в його прихильність. Чому досі не прийшов сказати нам це?

— Не було нагоди. Мені вже сказав при першій нагоді. Очевидно, не словами, а поглядом. Я надіюся дістати між ушкалами ще одного, або й двох потайних союзників. Між ними є два українці.

— Як вони вже раз пустилися на такий промисл, то вони мабуть гірші від самих турків. Перевертні звичайно найлютіші собаки проти своєї власної крови.

— Я про них не думаю так зле, бо ще не знаю, що їх загнало між ушкалів. Ви звербували їх у Солуні, отже вони може будуть останні в тій стороні з розігнаних на всі вітри запорожців. Коли то запорожці, то я легко доберуся до їх душі… Ов!… Чи не заноситься на бурю? Яхтом сильно гойдає.

В тривожнім вижиданню минала година за годиною. І день минув і ніч минула. Яхт гнав скаженим летом усе вперед і вперед. Ушкали силкувалися справити корабель у якийсь затишний закуток, але вітер не дав. Аж коли минула друга ніч, море втихомирилося. За ввесь той час вязні не мали нагоди зробити щонебудь для свого увільнення. Але й ушкали не могли виконати свого наміру, бо буря відігнала їх від того острова, де був їх сховок. Полонені зискали на часі пару днів. На додаток ушкали побачили турецькі і англійські воєнні кораблі на морю. Догадалися, що то нагінка на ушкалів. Отже отаман наказав розпустити всі вітрила і гнати дальше. І знов плили цілу добу.

Сивенький став наслухувати. Перед дверми каюти постійно сиділи два вартові. Тепер вони балакали по-українськи.

— Я тобі кажу, Юрку, що ми вже давно минули остров Родос, — говорив один вартовий.

— То не може бути, — відповів другий.

— Чому не може бути? Корабель летів з такою скаженою скорістю, що я не здивувався б, якби ми нараз опинилися при берегах Святої Землі.

— Якщо ми справді минули Родос, то не скоро дістанемо нашу пайку з того окупу. При цім вітрі й за місяць не доберемося назад у наші сторони, ще й до Стамбулу… Знаєш, Василю… мене цілу ніч морочила нова думка.

— Ну?

— То якісь добрі люди, той англієць і той турок… Як вони, хоч самі в такій скруті, дбають за свою службу! Англієць загрозив, що як не впевниться, що його люди дістають добре їсти, то він про окуп і балакати не буде.

— Так що з того? Ми їм не поможемо.

— Як схочемо, то поможемо. І гадаю, самі краще вийдемо на тім, як сидячи дальше в тім болоті, в яке з біди влізли.

— Як помогти їм, і яку з того можемо мати користь? Хіба ту, що на наших душах менше буде гріхів.

— Той англієць багатенний багатир. Гадаю, що як при нашій помочі не дасть окупу, то не поскупиться кинути й нам яку сотну частину того, що від нього зажадав наш пан.

— І я так думаю… Гм… Якби ми так порозтинали їм пута і трьом матросам, то разом з нами було б сім проти пятьох…

— То може б з ними побалакати? Покищо бодай сказати їм, що можуть на нас покладатися.

— Піду до них, бутьтоби на оглядини, чи не повитягали з постронків рук або ніг. Щоб сюди не було чути розмови в каюті, ти вийми сопілку і грай увесь час, поки не надійде хто з ушкалів. Як сопілка замовкне, то це для мене буде знак, що хтось надійшов і я зараз вийду з каюти.

Сивенький чув кожне слово цеї розмови. За дверми заграла сопілка. В нього забилося серце. Сопілка грала „ой не гаразд запорожці“. Двері відхилилися й увійшов вартовий.

— Обернися! — крикнув до Сивенького. — Нехай подивлюся, чи руки ще спутані.

— Боїшся, щоб я тебе не поблагословив так, як англієць отого? — Сивенький спитав по-українськи.

Юрко випулив очі і з широко відчиненими устами вдивлявся в Сивенького.

— Ви… ви говорите по-нашому? Ви може… й наша віра?

— Ті острі слова, з якими ти звернувся до мене, якось не сходяться з тим, що ти врадив з твоїм товаришем Василем…

— Ви чули нашу розмову?… Як так, то вже знаєте, що ми оба не вороги вам. Я промовив так гостро, бо не знав, як зачати. Тепер може самі скажете, як видобути вас з тої біди.

— Ти відки родом?

— Я з тих запорожців, що сиділи під Солунем. Я і мій брат Василь, що під дверми виграває на сопілці. Ми оба були на роботах у Царгороді. Коли ми минулого року вернулись, в нашім селі вже були самі чужі. Турки вивезли наших кудись до Малої Азії. Ми загадали помандрувати за нашими. Щоб щось заробити на ту далеку дорогу, пішли на службу до тих ушкалів.

— То нам одна дорога, бо й я з тих самих запорожців. І я вертався до своїх, та дізнався, що вони десь в Азії.

— Ви наші?! Ви подобаєте на небіжчика Степана Сивенького… Може ви його брат, той, що пішов до турецького війська і довів до бунчука?…

— Мій брат помер?… Він був двацять років старший від мене.

— Отже ви таки його брат… Йосип?… Хтось іде, бо сопілка замовкла… Мовчи! — Юрко крикнув, — бо канчуком поріжу спину!

Двері відчинилися і увійшов отаман.

— Що тут таке? — спитав. — Чого кричиш?

— Той пес хоче, щоб розпутати його і ганьбить мене, вас, нас усіх, — Юрко відповів.

— Нехай кричить. Це йому не поможе. Йди на своє місце.

— Як по окуп пішлю аж до Стамбулу, — отаман промовив, коли Юрко вийшов, — то моя подорож туди й назад буде довго тривати. Тим самим буде довго тривати ваша неволя. Цей час скоротив би твій товариш, якби міг роздобути окуп деінде, приміром в Адалії. То також велике місто й має багато великих англійських фірм.

— Що він говорить? — спитав Мортон.

— Ми мабуть обїхали цілу Малу Азію, — відповів Сивенький, — бо він питає, чи не міг би окупу дістати в Адалії. Мусимо бути недалеко цього міста.

— Скажіть йому, що Мортон скрізь дістане гроші… Нехай пішле до Адалії, скорше спіймають його.

— То ще велике питання, чи в Адалії спіймають. Там навряд чи догадаються, що наші листи доповнені потайним письмом. Для нас краще буде, як він поїде аж до Царгороду… зискаємо на часі.

— Що мені з того вашого зиску! Ми вже через бурю зискали на часі більше, як зразу надіялися. Та проте ще лежимо, неначе ті барани на заріз.

— Це вже не довго, бо між ушкалами маємо аж трьох союзників… Але… я маю нову гадку. Чи ви, висвободившись, завернете до Трої?

— Ані сниться мені! Я поїхав би просто до Адани.

— Льорд каже, — звернувся Сивенький до ушкала, — що в Адалії не роздобуде грошей. Фірма, яка виплатила б для нього потрібну суму, є аж в Адані.

— То поїдемо до Адани, — сказав ушкал.

— Тільки в такім випадку наші листи нідочого. Мій взагалі без вартости, бо я в Адані не маю ні грошей, ані знайомих. Листа льорда треба написати інакше й інакше заадресувати.

— Добре. Покищо ваші листи будуть у мене. Як підїдемо до Мерсіни, виладуємо вас на беріг і тоді твій товариш, нехай буде, що він льорд, напише нового листа. Коли ти не маєш в Адані грошей, то льорд заплатить за тебе.

Ушкал вийшов.

— На чім стало? — Мортон запитав.

— Стало на тім, що поїдемо до Мерсіни. Ви маєте по окуп написати нового листа до Адани. До того мабуть не прийде, бо міркую, що ми будемо на волі, ще заки підпливемо під Мерсіну. Ваш яхт дістанемо назад у наші руки… причалимо до устя ріки Сейгун, при якій лежить Адана. Звідти ви підете вашим шляхом, я піду, як ви це самі радили мені, з Адани в глибину Малої Азії, щоб віднайти оселю моїх запорожців. Буду мати двох товаришів, моїх земляків.

— Звідки візьмете їх?

— Вони сидять під нашими дверми. Покищо, вони ще в службі ушкала. Завтра-позавтра будуть нашими спасителями і товаришами.

— І добре вийдуть на тім. Заплачу.

Яхт плив дальше. Коли смерклося, до каюти увійшов Нуман. Приніс вечеру. Нахилився до вуха Сивенького і шепнув:

— Ефенді! Завтра досвіта мусить усе рішитися. Ми тоді будемо недалеко Мерсіни. Вас висадять у місці, віддаленім три милі від Мерсіни. Там будете мусіти зладити нове письмо в справі окупу. Боюся, що хоч прийде окуп, вас не пустять на волю. Брат отамана пізнав вас, бо колись служив під вами, як ви ще були нижчим старшиною. Він сказав отаманові, що ви паша. Тепер отаман потерпає, що якби пустив вас, то ви не простите йому і знайдете спосіб спіймати його. Англійця отаман не боїться, бо знає, що він буде щасливий, як дістанеться на волю, хоч і таким великим коштом. Як повечеряєте і я прийду по посуду, скажу вам решту.

Нуман відійшов.

— Що він говорив? — спитав Мортон.

— Що ми вже недалеко Мерсіни і мусимо зробити кінець нашій неволі.

— Лише тільки? Тих пару слів? Він щось більше дув до вашого уха.

— Все було пусте. Найважніше це, що я вже переповів вам і це, що він поможе нам. Буде нас вісім проти чотирьох. Між ними буде той ваш матрос, що пристав до ушкалів.

По якімсь часі Нуман прийшов по посуду.

— Хто сидить на варті перед каютою? — спитав його Сивенький.

— Два брати, — відповів Нуман.

— Один із них грає на сопілці. Вийди й попроси його, щоб заграв. Скажи, що ми любимо слухати.

— То добре, — сказав Нуман.

— Не будуть чути, що балакаємо.

Нуман вийшов і по хвилині обізвалася сопілка.

— Може б ти пристарав нам бодай одного ножа, — Сивенький заговорив до Нумана, коли той ввійшов знову до каюти.

— Я вже приніс. Ось вам два кинджали і два пістолі. Сховайте добре, щоб отаман не побачив, як прийде на оглядини. Лежіть терпеливо ще ту ніч. Досвіта знову прийду до вас і будемо кінчати діло.

— Можеб ми покінчили зараз? Поговори з обома вартовими.

— Ліпше не балакати з ніким. Готові зараз побігти з язиком до отамана. Тоді все пропало.

— Не побіжать. Вони мої земляки й у змові зі мною. Вони ще лише не знають, що й ти з нами. Скажи одному з них… скажи Юркові, щоб зараз прийшов сюди. Ти йди до твоїх повязаних товаришів і зараз порозтинай їм пута. Решту я беру на себе. Ти пильнуй того, що при кермі.

Нуман вийшов; увійшов Юрко.

— Ось тут лежить ніж, — сказав до нього Сивенький. — Розітни ремінці на моїх руках і вертайся на своє місце. Як до каюти прийде отаман, то повалю його і звяжу. Як прийде з братом, то брата візьме на себе мій товариш.

Сивенький обернувся до Юрка спиною і цей розтяв кинджалом ремінь. Сивенький сам розтяв пута на своїх ногах і приступив до Мортона, щоб і його увільнити.

— Чим звяжете ушкалів? — спитав Юрко.

— Правда… не маю чим. Принеси яких мотузків, але живо!

Юрко вискочив з каюти. Саме тоді Нуман відходив по розмові з Василем. По хвилині Юрко вернувся з кількома ремінцями й мотузками.

— Я чув, що Василь розмовляв з Нуманом — сказав Сивенький. — І він у змові з нами. Скажи йому, щоб заопікувався братом отамана, якби отаман прийшов сюди без нього. Тепер вертайся на своє місце, щоб отаман не догадався, що ти в змові з нами.

— Коли Нуман з нами, то справді нема чого гаятися, — відповів Юрко. — Можна зачинати таки зараз.

Юрко вийшов. Сопілка ще хвилину грала і замовкла.

— Мабуть іде ушкал, — Сивенький промовив до Мортона.

— Будьте готові. Як прийде з братом, то ви беріть на себе брата. Щоб нам зручніше було схопитися на ноги, сядьмо. Закиньте на ноги дергу, щоб на перший погляд не побачив, що ми неспутані.

Оба сіли й понакривали ноги дергами. Руки держали за спиною, начеб ще були повязані.

Двері від каюти скрипнули і на порозі станув отаман. За ним стояв його брат. Хвилину стояв мовчки, неначе ждав щось.

— Ну? — гукнув до вязнів.

Вони й не глянули на нього.

— Ну?! — крикнув ще раз.

— Ну-ну! — Сивенький відповів, глянувши на нього з глумливою усмішкою.

Сивенький хотів, щоб оба ввійшли до каюти.

— Ти вже забув, чого ми навідуємося до вас? — отаман кричав. — Обернися до мене спиною. Покажи руки!

— Мені добре так, як тепер сиджу. Хіба що хочеш розвязати? Коли ти такий ласкавий, то сам потрудися за мою спину й розвяжи.

— Чи ти бачив коли такого безличника? — отаман звернувся до свого брата. — Іди подивитися, чи англієць добре звязаний. Я огляну цю собаку. Але на пращання дістане від мене нагайкою по спині.

Оба вступили в каюту. В туж мить Сивенький, випрямивши ноги, копнув отамана так, що той упав лицем на землю. Сивенький на нього і придавив його до землі колінами. Одночасно схопився Мортон і ще заки брат отамана отямився, вхопив його обіруч за горло та спустив під свої ноги.

— Люди, рятуйте! — крикнув отаман.

До каюти вскочили Василь і Юрко. Кинулися вязати отамана.

— Ви вдуріли?! — ревів отаман до них. — Ви сліпі? Ви сказилися? Придивіться ліпше. Я ваш отаман. Його стягніть з мене і звяжіть!

— Ми вже знаємо, кого вяжемо. Тепер нашим отаманом той, що на тобі сидить.

Зараз по тім, як отаман крикнув „рятуйте!“, роздався крик при кермі корабля. Бачучи отамана вже звязаного, Сивенький вхопив кинджала і пістолю, та вийшов з каюти. До каюти підходив Нуман.

— Хто то кричав і чого? — спитав йога Сивенький.

— То кричав керманич, як летів коміть головою у воду. Я не мав мотузків, щоб звязати його, отже взяв тай кинув у море. Зрадника, що відстав від нас і щиро пристав до ушкалів, скинули в море увільнені мною товариші.

З каюти вийшов Мортон.

— Брат отамана добре звязаний? — спитав його Сивенький.

— Не треба.

— Обережність не зашкодить.

— Обережність вже не потрібна.

Василь і Юрко вийшли з каюти, несучи отаманового брата.

— Він у замороці? — спитав Сивенький.

— У такій, — Юрко відповів, — що й вода не розрухає його. Він небіжчик.

Трупа занесли на край яхту і кинули в море.

— Що зробимо з отаманом? — спитав Мортон.

— Вкиньте в море! — кричали матроси.

— Так не можна. Найліпше було б узяти його до Адани. Ми повинні передати його урядові намісника Адани. Не знаю, чи там тепер валі, цебто намісник, чи адміністратор-мутесаріф. Тільки з цим була б велика морока, бо наш корабель аж до самої Адани не підїде. Адана в глибині краю над рікою Сейгун. Може б краще відставити його до Мерсіни і там передати управителеві округа… мудірові?

— Робіть з ним, що самі думаєте, сказав Мортон. — Ви турецький паша, отже краще знаєте турецькі закони й звичаї.

— І Адана і Мерсіна має свої добрі й лихі сторони. До Мерсіни легше вязня приставити, як до Адани. В Адані могли б задержати нас. Бог, знає, як довго, може аж до закінчення процесу. Я не міг би так легко викрутитися, бо намісник більша фіґура, як я, я тільки паша з одним хвостом. В Мерсіні мудір багато нижчий від мене. Не лише не задержував би мене, але й на мою просьбу повісив би ушкала без судового процесу.

— То везім його до Мерсіни!

— Колиж бо в Мерсіні, як його не повісять зараз на наших очах, то він, як відїдемо, підплатить мудіра і цей випустить його.

— Нехай пускає! Ми вже маємо сатисфакцію. Окупу не дамо. Його власні гроші, які має з собою, сконфіскуємо і роздамо службі. Його брат і два товариші, хоч вода, не те саме, що шибениця, в морі.


  1. Морські розбійники.