Пригоди запорожців/В дорозі до своїх

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
В ДОРОЗІ ДО СВОЇХ


Сивенький пішов за порадою Мортона. Причалили до Мерсіни, видали ушкала кавасам[1] мудіра і, закупивши свіжих харчів, пустилися дальше. При устю Сейгуна Сивенький і Мортон лишили корабель під опікою служби, наймили два мули і пустилися до Адани. В Адані Мортон хотів купити коні й усяку всячину, потрібну йому в подорожі на Евфраті. Йому треба було також знайти драґомана і когось, що купив би його яхт. Сивенькому потрібні були три верхові коні і вючак.

— Знаєте, до чого я додумався? — звернувся Мортон до Сивенького, коли пішли на обзорини коней.

— Що верблюди були би ліпші як коні?

— Не те. Я думаю, що Евфрат не втече.

— Та не втече, хоч уже тисячі або й мільйони років втікає… тече, й тече і не витече.

— Але ви втечете мені… як я поїду на право, ви на ліво.

— Я не втечу вам, лише ви мені.

— Жарти на бік. Чи ви лишаєтеся між вашими, як знайдете їх?

— З тим наміром їду до них. Але… Про це багато говорити. Я, відпочивши між своїми, гадаю пуститися в дальшу дорогу… Пройти Малу Азію до решти, аж до Чорного моря. Відти мабуть з Трапезунту поїду морем на Кавказ. Що буде дальше зі мною, я тепер ще не знаю. До цеї пори я не казав вам, яка ціль моєї мандрівки. Тепер, коли вас вже добре знаю, скажу. Я хочу мою громаду переселити на Кубань, куди від довшого часу стягаються з усіх усюдів недобитки давніх запорожців. Але це можна зробити лиш у тайні перед турком.

— Розумію вас. Ви хочете, щоб потомство славного племени запорожців знов зійшлося до купи. Щоб усім була одна доля й недоля.

— Ви вгадали.

— Ви краще знаєте ці сторони, бо ви турецький паша. Як міркуєте? Чи подорозі до вашої оселі є звірина? Добре полювання?

— Тої звірини напевно більше, як у вашій Англії. Більше як не устю Дунаю, де ви так довго полювали.

— Євфрат не втече. Іду з вами! Купуйте коні і все, що потрібне на дорогу. Купіть коні для мене, для себе, для ваших товаришів і для Нумана. Я його беру з собою. Для себе і для мене купіть арабські. Коні найліпші, які в Адані найдете. Я плачу, маю гроші. При купні коней я непотрібний, бо ви також знавець. Може кращий як я. Я йду між купців, що торгують кораблями. Яхт продам, бо тут він уже нам не потрібний. Як треба буде, то в Трапезунті куплю інший. Як знайду тут купця, то зараз поїду з ним і передам йому проданий яхт. Із служби відправлю трьох. З собою візьму тільки Нумана й обох запорожців. Ждіть нас у гостинниці. Очевидно з купленими кіньми й усіма іншими речами.

— Ви в тім вашім англійськім костюмі не можете їхати з нами. Ми по змозі мусимо їхати непомітно. Якнайменше стягати на себе увагу азійських дикунів. Мусите купити турецький одяг.

Мортон упхав Сивенькому в руки гаманець із золотом і відійшов. Сивенький купив пять коней, турецький одяг для Мортона і пішов до гостинниці відпочивати.

На другий день з Адани виїхало пять верхівців: Сивенький, Мортон, Василь, Юрко й Нуман. Сивенький і Мортон їхали на таких арабах, що всі стрічні ставали й дивилися за ними. Один із них, що тоді, як вони виїздили, вїздив до міста, погрозив їм пястуком.

— Ви бачили цього, що саме перед хвилиною минув нас? — Мортон спитав Сивенького. — Цього на мулі?

— Так!

— Я не дивився в той бік.

— Я теж йому добре не придивився, бо не було часу. І ми їхали скоро, а він чвалав. Але я присягнув би, що то наш ушкал, якого ми передали мерсінському мудірові.

— Не було б нічого дивного. Я ж казав вам, що він мабуть підкупить мудіра й вийде на волю.

— Ми забрали всі його гроші.

— Такі, як він, скрізь мають спільників.

— Може б вернутись до Адани і зробити на нього донос?

— Він не такий дурний, щоб ждати на наслідки нашого доносу. Як вернемось до міста, то він буде знати, чого. Втече і донос лишиться доносом.

— Отже їдьмо дальше!

Поїхали дальше горі Сейгуном. Їхали не дуже кваплячися. Ще з годину до смерку Сивенький задержав товариство, кажучи:

— Не знаємо, чи саме там, де ніч захопить нас, буде добре місце на нічліг. Тепер ще ясно, отже можемо розглянутися. Нам треба знайти місце, яких тисячу кроків подальше, щоб не при самім шляху. Заждіть тут на мене, я пірну в ці кущі.

Сивенький щез у кущах. По добрій хвилині вернувся і кивнув на товаришів та й повів їх за собою. Завів їх на малу галявку й, зіскакуючи з коня, сказав:

— Отут будемо ночувати. Якби хто йшов шляхом, то ні нашого вогню не побачить ні нас не почує.

Всі позіскакували з коней, повязали їх до купи арканами і пустили пасти. На середині галявки розклали вогонь, повечеряли й полягали спати. Кожний поклав біля себе рушницю з-за пояса, кожному визирали пістолі й ножі. Першу варту мав Сивенький, другу Нуман. Середопів-ночі Нуман розбудив Мортона, сам поклав голову на кульбаку і зараз заснув. Мортон витягнув кості, позіхнув голосно, так що аж коні здригнулися і став напихати люльку. Коли запалив, взяв свою кульбаку, заніс її під кущ на край галявки і сів на ній. Таким способом сам був невидний, а на своїх очах мав товаришів, що спали навкруги вогню і коней, що обчімхували з листя кущі. Рушницю поклав поперек себе на колінах і пихкав люльку.

— Скучно! — воркнув по якійсь годині і сплюнув. — Скучно! — повторив по яких пяти хвилинах, витріпав люльку і став наново випихати. Підійшов до вогню, вибрав жевріючий вуглик і поклав на тютюн в люльці. Потягнув і відоймив люльку від уст. Став наслухувати.

— Чи не зашелестіло щось у кущах? — подумав. — Там за кіньми… то мабуть якийсь звір підкрадається до коней … Може яґуар? Може й лев? Сюди й льви, кажуть, заходять з Арабії… О… знов зашелестіло… Може б розбудити товаришів?… Ні! Сам спрібую. Зроблять великі очі, коли мій стріл розбудить їх і я покажу їм вбиту пантеру, або й льва…

Вартовий встав, оглянув рушницю, чи в порядку і поволі, ступаючи обережно, щоб не сполошити звіря, пірнув у кущі по тім боці галявки. Кільканадцять кроків перед ним зашелестіло і затихло. Він спинився і наслухував. Шелест повторився, але вже кільканадцять кроків дальше.

— Бестія занюхала мене і відступає! — думав.

Пішов дальше, щохвилини пристаючи й наслухуючи. Шелест знов повторився, але знов кільканадцять кроків дальше. Так ішов за цим шелестом, аж вийшов з кущів і вліз у траву, високу по пояс. Наслухував, але вже не чув нічого. Розглядався, але й це не помогло, бо місяця не було. Ніч така темна, що й на десять кроків не бачив нічого.

— Бестія має добрий нюх, — воркнув. — Втікла.

Він вертався. Тепер ішов скоріше. Спішився, щоб товариші, які побачать, що його нема, не тривожились. Він мав варту, отже не повинен був відходити, не поставивши на своїм місці іншого.

— Мені мабуть час ішов скорше, коли я підкрадався під того звіря, — думав. — Бо міркую, я вже повинен бути в нашім таборі… Вже зачинає свитати… Ну, нарешті!

Вийшов на галявку й остовпів. Галявка пуста! Нема ні коней, ні тих, що спали.

— Хіба без мене не відїхали?… А може справді відїхали, щоб мене покарати за це, що я не видержав на становищі вартового? Цей запорожець, син військового народу, ще й вихований у твердій воєнній турецькій службі, жартів не знає… Та то не та галява! — крикнув з жахом. — Тут нема сліду вогню… Я зблудив і вийшов на іншу галяву, таку, як та, де ми, заночували.

Пірнув назад у кущі. Аж задихався, так спішився, продираючись крізь гущу. Нараз станув. Почув голоси… праворуч. Метнувся туди й вийшов з кущів на галявку саме в тім місци, де лежала його кульбака. Його товариші вже не спали. Роздували погаслий вогонь і ладили сніданок.

— Ви так рано вже на ногах? — спитав приступаючи до них.

— А ви пане Мортон, де лишили коні? — спитав його Сивенький.

— Які коні? Наші? Я їх нікуди не водив. Я лишив їх тут… отам, де Нуман припняв їх.

Мортон глянув у цей бік. Коней не було.

— То хтось украв їх. Очевидно. Як у краю самих конокрадів вартовий робить прогульки, то коні мусять пропасти.

— Ваш жарт, пане бригадир, несмачний.

— Який жарт?

— Що коні вкрав хтось. Ви мабуть хочете покарати мене за це, що я на хвилинку покинув місце вартового. Ви спрятали коні в кущі й лякаєте мене, що їх хтось украв.

— Не жартую. Коли ми пробудилися і побачили, що нема ні коней, ні вас, гадали, що то ви повели їх до води. Тому й не розглядалися за ними. Ми зараз взялися ладити снідання, дожидаючи вас із кіньми. Коли ж ви кажете, що ви коней не вивели відси, то вони відіпнялися, чи зірвалися самі й пішли, або хтось украв їх. Зараз подивлюся.

Сивенький пішов до куща, до якого коні були припняті.

— Тут були злодії! — крикнув, — відтяли коні й пішли з ними. Кінець аркана, що лишився при гиляці, показує, що його хтось розтяв дуже гострим ножем… Куди ви лазили? Чого?

Мортон розказав, як то було.

— Тим звірем, за яким ви пішли, був один із злодіїв, — сказав Сивенький, вислухавши Мортона. — За нами, очевидно, слідкували злодії. Підглянули, де ночуємо і ждали, аж заснемо. Коли ж побачили, що ми не всі спимо, але один вартує, взялися на хитрощі. Один заліз у кущі там, де стояли коні, й умисне шелестів, щоб ви це чули й гадали, що то якийсь звір. Ви далися натягнути й пішли звіря полювати, чи бодай прогнати. Тоді товариші того злодія, що маркував льва, вилізли з чагарника в іншім місці, відтяли коні і щезли з ними… Як ви покидали становище вартового, треба було збудити когось з нас і поставити на своїм місці… Через вашу необережність пропали коні… такий маєток!

— Куплю другі. Гроші маю.

— Чи ви були б купили мені друге горло?

— Що ваше горло має спільного з кіньми?

— Бо то тільки якийсь дивний випадок, що злодії не порізали нас спячих.

Мортон почіхався в потилицю.

— Вже більше такої дурниці не зроблю… Вертаємось до Адани? Очевидно пішки.

— Чого до Адани ?

— Купити нові коні.

— Хто знає, чи до Адани не дальше, як до злодіїв… Насамперед пробуймо відібрати вкрадені.

— Ви здуріли?! Пішки доганяти верхових?

— Я так уже нераз доганяв і переймив. Зрештою, як не доженемо й не відберемо, то подорозі попадемо на якісь оселі, де буде можна купити. Не треба аж до Адани вертатись. Ще нема пів години, як злодії були тут. Вже розвиднюється, отже слід знайдемо. Кожний нехай бере на плечі своє майно, кульбаку, і… в дорогу!


  1. Поліцаям.