Пригоди запорожців/Конокради

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
КОНОКРАДИ


По хвилині ціле товариство вийшло з кущів на долину по правім боці ріки Сайгун, що випливає з середини східньої Малої Азії і пливучи на полудне попри Адану, вливається в Середземне море. В долині попали на слід кількох коней, що зливався з такимже слідом від полудня. Сполучені сліди показували, що коней було десять або й більше. Товариство пішло за цим слідом і по годині зайшло до місця, де ріка Сайгун тратить цю назву. Сайгуном зветься ріка, що повстала з двох рік: західньої Саманліч і східньої — Сарансу. Вони зливаються в місці, до якого зайшло товариство, і творять одну ріку Сайгун. Слід ішов далі правим берегом Саманліча. Товариство повернулось на ліво, щоб іти далі за слідом. Ледве зробили кілька кроків, побачили стовп диму. З рушницями готовими до стрілу підступили ближче. При вогні сидів туркмен і припікав кусень баранини. В руці держав ремінь припнятий до уздечки двох коней. Сивенький поздоровив його.

— Ти давно тут? — спитав.

— Бачиш, що мясо щолиш присмалив… Я тут не більше, як чверть години.

— Звідки?

— Іду долі рікою… до Адани.

— Не бачив ти їздців з десятьма або й більше кіньми.

— Бачив. Поїхали горі рікою… Було їх шість, коней мали дванадцять. Між ними два чудові араби. То туркмени з анґорського повіту.

Розмовляючи з туркменом, Сивенький підійшов аж до нього.

— То злодії, — сказав, — що вкрали наші коні. Ми здоганяємо їх.

Туркмен розсміявся.

— Пішки?! — спитав здивований.

— Маємо коні.

Туркмен з жахом глянув на Сивенького.

— Ще маєте коні? То ви мали більше як шість?

В туж мить Сивенький вхопив його за горло, звалив на землю і притис колінами.

— Вяжіть! — крикнув.

Василь, Юрко і Нуман прискочили і звязали туркменові руки й ноги.

— Маємо коні. — Кара Юсуф промовив до нього. — Ті два, що їх твої товариші в своїй глупій хитрості залишили з тобою.

— Гадаєте, що то спільник злодіїв? — спитав Мортон.

— Чи гадаю? Я вже раз бачив його. В Адані на кінській торговиці. Коли я купував коні, він також був там і балакав з купцем. З їх розмови я виміркував, що то він продав купцеві ті коні, які я купив. Коли почув, кілько я заплатив, докоряв купцеві, що надув його, бо дав йому замало.

„Є різниця між тобою і мною“, купець відповів йому. „Я продаю товар куплений за мої гроші, ти продав річ крадену. Хоч я на перепродажі заробив сто процент, то мій зиск ще не такий як твій“.

— То в Адані можна так? — Мортон запитав. — Можна публично продавати й перепродувати крадені коні?

— Можна, бо тут в азійських бродників-конокрадів крадіж коней не є крадіжжю. Тут це лицарське діло. Крадений кінь тут чесна воєнна добича. Я цього туркмена зараз пізнав, як лише його побачив тут, і зараз догадався, що то він зі своїми товаришами вкрав наші коні… щоб їх ще раз продати. На додаток він сам зрадився. Ви бачили, які він очі зробив, коли я сказав, що ми ще маємо коні. Отже він знав, що ми тут мали тільки тих шестеро коней, які він вкрав. Він здивувався, коли почув, що ми маємо ще якісь коні.

— Коли то він обікрав нас, то пощо лишився… неначе сам вліз у наші руки? Чому не втік з товаришами?

— Бо здогадувався, що ми, хоч пішки, таки пустимося за злодіями. Отже він лишився, щоб нас справити на фальшиву дорогу. Коли сказав, що злодії, яких він бачив, з анґорського повіту, цебто на захід відси, то вони безпечно возьмуть не на захід, а на схід. З його розмови з купцем, якому продав коні, виходило, що він з вілаєту (повіту) Сівас. Мабуть десь недалеко відси буде ґрунт, на якім кінські копита не лишають слідів. Там злодії возьмуть на право і проберуться через ріку. Якби ми повірили, що вони з анґорського вілаєту, то ми взяли б на ліво. Ось як той туркмен хотів нас змудрувати.

— Хоч би й так було, як ви кажете, то ми наших коней таки не дістанемо. Поминувши це, що злодії сильно випередили нас, вони всі на конях. На нас пятеро лише ті два коні ватажка конокрадів.

— Конокради не дуже будуть квапитися з двох причин. Вони знають, що ми лишилися без коней. Це одна причина. Друга ця, що мусять дожидати свого ватажка. Мабуть першим бродом, перед яким згубиться їх слід, вони проберуться на той бік і по тім боці будуть дожидати ватажка. Як їх не переймемо ще по цім боці, то безпечно знайдемо їх по тім, зараз за першим бродом.

— Ви, бачу, не дочуваєте. Мушу ще раз сказати вам, що нас пятеро, коней маємо тільки одну пару.

— Вистане. Лише ми оба будемо доганяти конокрадів. Решта товариства разом із ватажком піде за нами пішки.

— А пильнуйте, щоб не втік! — звернувся Сивенький до тих, що лишалися. — Як згубиться наш слід, то не йдіть далі. Лишіться на місці й дожидайте нас.

Сивенький і Мортон сіли на коні й пустилися чвалом вперед. Коні були добрі, слід конокрадів виразний, отже за три години лишили за собою величезний шмат дороги. Здогад Сивенького справдився. Трава, зразу висока, перейшла в мураву. За кілька хвилин виїхали на каменисту пустиню, на якій копита не лишали слідів.

— Тепер — промовив Сивенький — треба нам сховати коні й розглядатися за конокрадами. Може й брід де близько тут.

Над самою рікою був чагарник. Туди завели коні. Сивенький лишив Мортона з кіньми, сам пішов на звіди. Ішов кущами край ріки. За годину прийшов до броду. Ріка була тут дуже широка і плитка. Став приглядатися берегові, але слідів не знайшов ніяких. Роззувся, взяв чоботи під паху і вступив у воду. Дно ріки було каменисте. Зверху кожний камінчик був обтягнений бруднозеленковатим, ховзким поростом. Треба було добре пильнуватися, щоб не поховзнутись і не впасти.

— Є слід! — сказав до себе. Вийшов назад на беріг і вернувся до Мортона.

— Ну? — спитав Мортон.

— Вони вже по тім боці.

— Ви бачили їх?

— Їх самих ні, але їх сліди… на дні ріки. Коні ховзалися і стираючи копитами з каміння поріст, поробили на них сліди. Сліди зовсім свіжі.

Оба підїхали до броду і злізли з коней за кущами, так щоб ніхто з того боку не міг доглянути їх.

— Досі я все вгадав, — промовив Сивенький. — Але де вони тепер? Очевидно, за рікою дожидають свого ватажка. Тільки питання, в котрім місці? Чи може зараз за рікою, чи дальше?

— Нащо вам це знати?

— Бо як вони над рікою, то будуть видіти, що йдемо до них. Можуть привітати нас оловом.

— Не можна б в іншім місці перейти ріку? Обійти їх?

— Це добра гадка. Вертаймось. Ми вже минули один брід. Там вони не переходили ріки, бо їх сліди були б зараз повели до них.

Оба вернулись до першого броду. Саме в хвилині, як хотіли вїхати в воду, почули голоси. То надійшли їх три товариші, що вели з собою звязаного ватажка.

— Добре, що ви тут, — привітав їх Сивенький. — Підете з нами на той бік. Побачимо, яка ріка глибока. Як можна чоловікову перейти без коня, то, опинившись по тім боці, дам вам знак. Як лише верхи можна пробратися, то Мортон вернеться до вас з обома кіньми. Я зажду по тім боці. З Мортоном пробереться через ріку один із вас і знов вернеться з обома кіньми по другого, цей по третього, третій по конокрада.

— Не втече, як на хвилину лишимо його тут самого? — спитав Нуман.

— Як добре звяжеш його і привяжеш до деревини, то не втече.

Сивенький і Мортон вїхали у воду і по хвилині були на другім боці. Мортон не злазив з коня. Взяв другого за уздечку і вїхав знову в ріку.

— Ми таке вигадали, — промовив до нього Нуман, — що насамперед вишлемо з вами конокрада. Якби він лишився тут на кінець і не схотів лізти на коня, то один хлоп не дасть собі з ним ради. Тепер нас чотири.

Туркмена посадили і звязали ноги попід черево коня. Мортон провів його на той бік і вернувся по Нумана. Нуман перевіз Василя, Василь Юрка.

— Тепер підемо всі, — Сивенький звернувся до товариства. — Підемо пішки, прокрадаючися поміж кущі. Обережно, бо в кожній хвилині можемо натрапити на них. Щоб нас не виявили коні, ти, Василю, будеш іти за нами на відстань яких триста кроків. Поведеш коні й конокрада.

Пустилися кущами, вузькою долинкою, що тягнулася між рікою і довгим хребтом високого пасма гір. Коли вже були недалеко другого броду, Сивенький спинив товаришів і став сам іти обережно вперед. За малу хвилину вернувся.

— Конокрадів вже тут нема, — сказав — пішли дальше. Вони гадають, що вже згубили свій слід, отже йдуть дальше безжурно, залишаючи в траві виразні сліди. Я знову піду вперед, ви поволі за мною.

Сліди конокрадів завели Сивенького в широку розколину скали і крутими нетрями вивели на другий бік гірського пасма, в долину ріки Сарансу. Конокради перейшли і цю ріку. Сивенький заждав, аж надійдуть товариші.

— Що нам тепер діяти? — запитав. — Тут брід, але за бродом невидні для нас їх рушниці.

— Я ріку перейду, або перепливу, — сказав Нуман. — Як вони зараз за бродом і побачать мене, то бідного туркмена не будуть займати. Як пару хвилин мине, і я з того боку не дам вам знаку, то буде доказ, що там є конокради і я в їх товаристві. Тоді їдьте дальше шукати іншого броду. Проберіться через ріку і зайдіть конокрадів ззаду. Там вже будете мати в мені помічника.

Нуман розглянувся, скрутив клунок якнайтісніше, щоб не дуже пив воду, закинув через плечі й пірнув у воду. Поборов бистрину ріки, вийшов на беріг і щез з очей товаришів. Вони довго ждали на його появу, але він не показувався.

— Він мабуть впав у руки конокрадів, — сказав Сивенький. Їдьмо дальше…

— Чи то не він?! — крикнув Василь. — Хтось біжить згори, долі рікою і вимахує руками.

Сивенький приклав до ока далековид.

— То Нуман, — сказав. — Махає до нас, показуючи, щоб скорше йти до нього. Ви оба, — Сивенький звернувся до Василя і Юрка, — дайте ваші одяги і рушниці на наші коні. Туркмена привяжіть до якого дерева і самі за нами в ріку! Як Нуман переплив ріку, то й ви це втнете.

— Нам легше буде, — сказав Юрко, — роздягаючися, — бо на спинах не будемо мати клунків.

Сивенький і Мортон вїхали в ріку. По тім боці вже дожидав їх Нуман.

— Я підповз аж до їх леговища, і лежав на підслухах, — Нуман став зараз розказувати. — Вони недалеко звідси, в кущах. Десь недалеко від них відпочивають якісь мандрівники. З підслуханої розмови виходить, що то якісь дуже багаті перси. Конокради чигають на них. Саме тоді, як я лежав на підслухах, конокради поприпинали коні до кущів і полягали в траву, щоб підлізти під леговище персів. Коло коней не лишили нікого.

— Рушаймо! — крикнув Сивенький. — Насамперед веди нас до коней.

Нуман пустився бігцем вперед. Сивенький переказав Мортонові по-англійськи все, що чув від Нумана.

— Відберемо коні, посадимо на них наших хлопців і скочимо рятувати персів? — спитав Мортон.

— Не йнакше.

За малу хвилину коні були в їх руках. Окрім вкрадених коней, було там ще пять інших коней. Сивенький і Мортон всіли на своїх арабів, Нуман, Василь і Юрко сіли на інші коні, вибираючи щонайкращі. Потолочена трава показувала, куди пішли конокради.

— Не чути ніякого гамору, — промовив Сивенький. — Чи конокради забарилися, чи може перси вже відігнали їх? А може то так далеко, що конокради ще не могли підлізти під табор персів?

— Леговище персів не так далеко, — відповів Нуман. — Ось у цім ліску, що відси видно. Конокради обходять лісок, або ждуть, аж стемніє. Тому ще не чуємо крику, який звичайно буває при наскоку.

— Гляньте вашим далековидом по лінії від мене до того найвищого дерева на підліссю, — промовив Юрко. — На цій лінії, дві третини дороги від нас до дерева, бачу в траві темну пляму.

Сивенький звернув туди далековида.

— В траві лежить чоловік, — сказав. — Кільканадцять кроків ліворуч лежить другий… Праворуч також один… Раз… два… три, чотири, пять. Є їх пятеро. Мабуть буде так, як Нуман каже. Тепер іще день, отже перси могли б конокрадів побачити. Ждуть, аж ніч позволить їм непомітно підсунутися під перське леговище…

— Міркую, — промовив Мортон, — що як ми вже маємо наші коні, то наймудріше було б не гаяти часу, і не пхати носа не в наше діло. Перси мабуть повнолітні, нехай самі стережуться. З нас досить, як сполошимо конокрадів і остережемо персів, не рухаючися з цього місця.

— Правда ваша. Зробім це і їдьмо дальше. Лише це треба зробити якось так, щоб зійтися бодай з одним конокрадом і сказати йому, що за рікою їх ватажок привязаний до дерева.

— Нащо?

— Щоб вернулись до нього й увільнили його.

— Сховайтеся всі в кущі, — сказав Мортон. — Я один виїду з кущів і свисну так, що почують не лише конокради, але й перси. Почувши свист, конокради, очевидно, оглянуться. Бачивши мене одного, ще й у цій стороні, де лишилися їх коні, прийдуть до мене. Будуть гадати, що кличу їх. Тоді ви вийдете з кущів і скажете їм, що треба.

— Чи вони до нас прийдуть, не знаю. Може не повірять, що ви один. Я гадаю, що відси можна буде підійти до них на кілька кроків. Не думаючи, що є хтось за ними, жаден з них і не оглянеться поза себе. Оглянуться хіба аж тоді, коли почують сапання наших коней. Рушаймо! Кожний із нас нехай возьме одного конокрада на мушку, щоб їх випередити, якби їм прийшла гадка стріляти до нас. Як станемо і я дам вам знак, ви свиснете.

Кожний взяв у руки мушкет і товариство рушило вперед. За хвилину були від конокрадів не дальше, як на пятьдесять кроків. За кожним конокрадом станув один їздець з мушкетом. Сивенький звернувся до Мортона і показав на уста. Англієць вклав між зуби палець і свиснув. Свиснув так, що його сусідам праворуч і ліворуч аж в ухах залящало. Всі конокради схопилися нараз на рівні ноги й озирнулися.

— Рушниці на землю! — Сивенький крикнув до них, — а ні, то стріляємо!

Пять рушниць впало в траву.

— Всі до мене! Але живо!

Всі конокради підійшли до нього.

— Ваше щастя, що наші коні знову в наших руках, — промовив Сивенький до них. — Ми вас карати не будемо. Йдіть собі з Богом. Ваші рушниці лишаться тут у траві. Ви йдіть насамперед за ріку. Там знайдете вашого отамана привязаного до дерева. Увільніть його і верніться по свою зброю.

— Чому тепер не позволяєш взяти зброї? — спитав один конокрад.

— Бо ви засіли б на нас і почастували б оловом. Заки знайдете вашого отамана і заки вернетесь сюди по рушниці, ми вже будемо безпечні і ваші рушниці не будуть нам грізні.

— На підліссю показалися якісь фіґури, — звернувся Мортон до Сивенького.

Цей глянув туди крізь далековид.

— То перси, — сказав. — Заалярмував їх ваш свист.

— Чи можемо відійти? — спитав один конокрад.

— Можете. А нехай вам більше не забагається наших коней. Як ще раз впадете в наші руки, то живі з них не вийдете!

Конокради пустилися бігцем і по хвилині щезли в кущах. Сивенький звернув далековид в сторону ліса.