|
Вона все ходить, з уст ні пари.
Широкий Дніпр не гомонить;
Розбивши вітер чорні хмари,
Ліг біля моря одпочить,
А з неба місяць так і сяє;
І над водою, і над гаєм,
Кругом, як в усі, все мовчить... Аж гульк — з Дніпра повиринали
Малиї діти сміючись.
„Ходімо гріться!“ закричали.
„Зійшло вже сонце!“ (Голі скрізь,
З осоки коси, бо дівчата.)
„Чи всі ви тута?“ кличе мати:
„Ходім шукати вечерять.
Пограємось, погуляймо,
Та пісеньку заспіваймо:
„Ух! ух!
Соломяний дух, дух!
Мене мати породила,
Нехрещену положила.
Місяченьку!
Наш голубоньку!
Ходи до нас вечеряти:
У нас козак в очереті,
В очереті, в осоці,
Срібний перстень на руці;
Молоденький, чорнобровий;
Знайшли вчора у діброві.
Світи довше в чистім полі,
Щоб нагулятись доволі.
Поки відьми ще літають,
Поки півні не співають,
Посвіти нам... Он щось ходить!
Он під дубом щось там робить.
Ух! ух!
Соломяний дух, дух!
Мене мати породила,
Нехрещену положила.“
Зареготались нехрещені...
Гай обізвався; галас, зик,
Орда мов ріже. Мов скажені,
Летять до дуба... нічичирк!.. Схаменулись нехрещені,
Дивляться — мелькає,
Щось лізе вверх по стовбуру
До самого краю.
От-то ж тая дівчинонька,
Що сонна блудила:
Оттаку-то їй причину
Ворожка зробила!
На самий верх на гілечці
Стала... в серце коле!
Подивилась на всі боки,
Та й лізе до-долу.
Кругом дуба русалоньки
Мовчки дожидали;
Взяли її, сердешную,
Та й залоскотали.
Довго-довго дивувались
На її уроду...
Треті півні — „кукуріку!“ —
Шелеснули в воду.
Заніїебетав жайворонок,
Угору летючи;
Закувала зозуленька,
На дубу сидячи;
Защебетав соловейко —
Пішла луна гаєм;
Червоніє за горою;
Плугатирь співає.
Чорніє гай над водою,
Де Ляхи ходили;
Засиніли по-над Дніпром
Високі могили;
Пішов шелест по діброві;
Шепчуть густі лози.
А дівчина спить під дубом
При битій дорозі.
Знать, добре спить, що не чує.
Як кує зозуля, Що не лічить, чи довго жить...
Знать, добре заснула.
А тим часом із діброви
Козак виїжжає;
Під ним коник вороненький
Насилу ступає.
„Изнемігся, товаришу!
Сёгодні спочинем:
Близько хата, де дівчина
Ворота одчинить.
А може вже одчинила
Не мені, другому...
Швидче, коню, швидче, коню,
Поспішай до-дому!“
Утомився вороненький.
Іде, спотикнеться, —
Коло серця козацького
Як гадина вьеться.
„Ось і дуб той кучерявий...
Вона! Боже милий!
Бач, заснула виглядавши
Моя сизокрила!“
Кинув коня та до неї:
„Боже ти мій, Боже!“
Кличе її та цілує...
Ні, вже не поможе!
„За що ж вони розлучили
Мене із тобою?“
Зареготавсь, розігнався, —
Та в дуб головою!
|
