Кобзарь (1876)/Том 1/Причинна

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Причинна.

Реве та стогне Дніпр широкий,
Сердитий вітер завива,
До-долу верби гне високі,
Горами хвилю підійма.
І блідний місяць на ту пору
Із хмари де-де виглядав,
Неначе човен в синім морі,
То виринав, то потопав.
Ще треті півні не співали,
Ніхто нігде не гомонів,
Сичі в гаю перекликались,
Та ясень раз-у-раз скрипів.

В таку добу під горою,
Біля того гаю,
Що чорнів над водою,
Щось біле блукає.
Може вийшла русалонька
Матері шукати,
А може жде козаченька,
Щоб залоскотати.
Не русалонька блукає:
То дівчина ходить,
Й сама не зна (бо причинна),
Що такеє робить.

Так ворожка поробила,
Щоб менше скучала,
Щоб, бач, ходя о-півночі,
Спала й виглядала
Козаченька молодого,
Що торік покинув.
Обіщався вернутися,
Та, мабуть, і згинув!
Не китайкою покрились
Козацькиї очі,
Не вимили біле личко
Слізоньки дівочі:
Орел вийняв карі очі
На чужому полі,
Біле тіло вовки зъїли, —
Така ёго доля.

Дарма що ніч, дівчинонька
Ёго виглядає.
Не вернеться чорнобривий
Та й не привітає,
Не розплете довгу косу,
Хустку не завьяже,
Не на ліжко, в домовину
Сиротою ляже!

Така її доля... О, Боже мій милий!
За що ж ти караєш її молоду?
За те, що так щиро вона полюбила
Козацькиї очі?... Прости сироту!
Кого ж їй любити? ні батька, ні неньки;
Одна, як та пташка в далекім краю.
Пошли ж Ти їй долю — вона молоденька —
Бо люде чужиї її засміють.
Чи винна ж голубка, що голуба любить?
Чи винен той голуб, що сокіл убив?
Сумує, воркує, білим світом нудить,
Літає, шукає, дума — заблудив.
Щаслива голубка: високо літає,
Полине до Бога — милого питать.
Кого ж сиротина, кого запитає,
І хто їй розскаже, і хто теє знає,
Де милий ночує: чи в темному гаю,
Чи в бистрім Дунаю коня напува,
Чи, може, з другою, другую кохає,
Її чорнобриву уже забува?
Як-би то далися орлиниї крила,
За синім би морем милого знайшла;
Живого б любила, другу б задушила,
А до неживого у яму б лягла!
Не так серце любить, щоб з ким поділиться,
Не так воно хоче, як Бог нам дає:
Воно жить не хоче, не хоче журиться.
„Журись!“ каже думка, — жалю завдає.
О, Боже мій милий! така Твоя воля,
Таке її щастя, така її доля!

 Вона все ходить, з уст ні пари.
Широкий Дніпр не гомонить;
Розбивши вітер чорні хмари,
Ліг біля моря одпочить,
А з неба місяць так і сяє;
І над водою, і над гаєм,
Кругом, як в усі, все мовчить... Аж гульк — з Дніпра повиринали
Малиї діти сміючись.
„Ходімо гріться!“ закричали.
„Зійшло вже сонце!“ (Голі скрізь,
З осоки коси, бо дівчата.)

„Чи всі ви тута?“ кличе мати:
„Ходім шукати вечерять.
 Пограємось, погуляймо,
 Та пісеньку заспіваймо:

 „Ух! ух!
 Соломяний дух, дух!
Мене мати породила,
Нехрещену положила.
 Місяченьку!
 Наш голубоньку!
Ходи до нас вечеряти:
У нас козак в очереті,
В очереті, в осоці,
Срібний перстень на руці;
Молоденький, чорнобровий;
Знайшли вчора у діброві.
Світи довше в чистім полі,
Щоб нагулятись доволі.
Поки відьми ще літають,
Поки півні не співають,
Посвіти нам... Он щось ходить!
Он під дубом щось там робить.
 Ух! ух!
 Соломяний дух, дух!
Мене мати породила,
Нехрещену положила.“

Зареготались нехрещені...
Гай обізвався; галас, зик,
Орда мов ріже. Мов скажені,
Летять до дуба... нічичирк!.. Схаменулись нехрещені,
Дивляться — мелькає,
Щось лізе вверх по стовбуру
До самого краю.
От-то ж тая дівчинонька,
Що сонна блудила:
Оттаку-то їй причину
Ворожка зробила!
На самий верх на гілечці
Стала... в серце коле!
Подивилась на всі боки,
Та й лізе до-долу.
Кругом дуба русалоньки
Мовчки дожидали;
Взяли її, сердешную,
Та й залоскотали.
Довго-довго дивувались
На її уроду...
Треті півні — „кукуріку!“ —
Шелеснули в воду.
Заніїебетав жайворонок,
Угору летючи;
Закувала зозуленька,
На дубу сидячи;
Защебетав соловейко —
Пішла луна гаєм;
Червоніє за горою;
Плугатирь співає.
Чорніє гай над водою,
Де Ляхи ходили;
Засиніли по-над Дніпром
Високі могили;
Пішов шелест по діброві;
Шепчуть густі лози.
А дівчина спить під дубом
При битій дорозі.
Знать, добре спить, що не чує.
Як кує зозуля, Що не лічить, чи довго жить...
Знать, добре заснула.

 А тим часом із діброви
Козак виїжжає;
Під ним коник вороненький
Насилу ступає.
„Изнемігся, товаришу!
Сёгодні спочинем:
Близько хата, де дівчина
Ворота одчинить.
А може вже одчинила
Не мені, другому...
Швидче, коню, швидче, коню,
Поспішай до-дому!“
Утомився вороненький.
Іде, спотикнеться, —
Коло серця козацького
Як гадина вьеться.
„Ось і дуб той кучерявий...
Вона! Боже милий!
Бач, заснула виглядавши
Моя сизокрила!“
Кинув коня та до неї:
„Боже ти мій, Боже!“
Кличе її та цілує...
Ні, вже не поможе!
„За що ж вони розлучили
Мене із тобою?“
Зареготавсь, розігнався, —
Та в дуб головою!

Ідуть дівчата в поле жати
Та знай співають ідучи,
Як провожала сина мати,
Як бивсь татарин у-ночі.
Ідуть — під дубом зелененьким
Кінь замордований стоіть,

А біля ёго — молоденький
Козак та дівчина лежить.
Цікаві (нігде правди діти)
Підкралися, щоб ізлякать;
Коли подивляться, що вбитий, —
З переполоху ну втікать!

 Збіралися подруженьки, —
Слізоньки втирають;
Збіралися товариші, —
Та ями копають;
Прийшли попи з корогвами,
Задзвонили дзвони.
Поховали громадою,
Як слід, по закону.
Насипали край дороги
Дві могили в житі.
Нема кому запитати,
За що їх убито?
Посадили над козаком
Явір та ялину,
А в головах у дівчини
Червону калину.
Прилітає зозуленька
Над ними кувати;
Прилітав соловейко
Що-ніч щебетати;
Виспівує та щебече,
Поки місяць зійде.
Поки тиї русалоньки
З Дніпра грітись вийдуть. —