Причта про Садівника/Вексель

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
5. ВЕКСЕЛЬ.
І.

В каварни під “Золотою Гальбою” сидїло при столику двох “патріотів” та вели якраз таку розмову.

— Так ви менї не відкажете сеї прислуги?

— Але-ж будьте певні, що нї.

— Отже завтра рано маю на вас чекати?

— Так! пунктуально о семій годинї на двірци. Тільки не спізнїть!

— О… о… о! за се не бійте ся, ви мене прецїнь знаєте.

По тих словах подали собі руки та розійшли ся кожний в свою сторону.

Перший з наших незнакомих се славнозвісний “шлєґер” і натягач на цїлу східну Галичину пан Нарашевич, другий заможний капіталїст, горожанин і радний міста Скоромисля пан Тикич. Знакомість їх датує ся ще з шкільних часів, де вже в самім розцьвітї зачали оба оказувати великі здібности: перший до натяганя, другий до фінансових операцій.

Помимо ріжницї характеру, житєвих напрямів і віку (пан Тикич ходив о кілька кляс висше від пана Нарашевича) оба наші патріоти жили в найбільшій згодї і можу сказати навіть в приязни.

Се походило по частї з того, що оден від другого в дечім залежав.

Пан Нарашевич мав широкі знакомости, провадив веселе житє і нераз потребував фінансової помочи — пан Тикич був знова тип українського жида, або лїпше сказати жидівського Українця, потребував до своїх фінансових операцій широких знакомостей та мусїв жити в дружбі з паном Нарашевичом, який саме впроваджував його в круги своїх знакомих.

Оден другим були завсїгди дуже вдоволені і то все в купі було підвалиною їх теперішньої приязни.

Пан Тикич, укінчивши скорше ґімназию, виїхав до Львова і наші товариші не мали довший час про себе жадної вістки. Пан Тикич поріс був вже тодї в пірє та давав собі раду сам, але пан Нарашевич нераз жалував вправдї не за самим паном Тикичом, а за його підручною касою, та все таки була се вірна призвака давної дружби.

Судьба гонила їх по цїлій нашій богоспасаємій вітчинї, кинула навіть одного з них на два роки в Мазурію, аж вкінци зігнала їх знов до купи в славетнім містї Скоромисли.

Щоб знов наші товариші за той час так дуже змінили ся, сего також не можна сказати: Пан Тикич тільки троха висох та зібрав уже значний капітал, а пан Нарашевич жив як і передше широко і весело та попри те виглядав так знаменито, що бідний кравець не міг собі з ним нїяк порадити, бо всьо що тільки коли йому пошив, ставало по кількох місяцях за тїсне.

Місцеві гумористи зложили були навїть анекдот, що пан Нарашевич — мовляв — льокує свої капітали в самому собі, а пан Тикич якби міг то-б і себе самого віддав на процента. Я навіть гадаю, що панове гумористи мали зовсїм рацию.

Бо приміром пан Тикич, хоч богатий, вбирав ся все дуже бідно і навіть не мав порядного оберрока. Се дуже лютило пана Нарашевича, який при кождій нагодї критикував скупість свого товариша.

— Але-ж бо ви також добродїю не маєте порядного оберрока — говорив дехто до нього — хотячи тим оборонити пана Тикича.

Та тут пан Нарашевич зачинав сипати такими арґументами, що всїм відразу ставало ясно як шварц, що він лиш оден має рацию.

— Мої панове — кричав він в лютости своїй — мої панове, що я не маю оберрока, то менї не дивниця. Бо хоть я не маю, то за те пан Морис має. (Пан Морис звісний гандель делїкатесів в Скоромисли). А як він убере ся в недїлю в оберрок або футро (шубу), як насадить на голову цилїндер, та неначе який граф дує в церкву, то менїй здає ся, що се я сам іду. Що-ж гадаєте, мало я вложив свого майна в його торговлю. Го! го! Ану, нехайби так наші параґрафи були справедливійші, чи не мав би я претенсиї до спадщини по нїм.

Такі глубокомисльні слова переконували навіть найвимовнїйших оборонцїв пана Тикича тай вони з горя по програній справі тягнули до висше згаданого пана Мориса і там при гальбі або склянцї старали ся забути своє неповодженє.

Пан Нарашевич був у пана Мориса як у себе дома. Маленький столик в кутї коло печі був, можна сказати, заінтабульований на нього і пан Нарашевич дуже нерадо і то лиш в самих важних інтересах його опускав.

До таких важних інтересів належав власне і сей про котрий маю оповісти. Панови Нарашевичови треба було сотки так якби вмерти. Щоб однак такий всемогучий паперець посїсти, мусїв виставити вексель, а на нїм, кромі свого, як каже Стефаник, чесного “намена,” умістити також “намено” такого “патріота”, який властиво мав колись той вексель заплатити. Бо щоб пан Нарашевич платив коли сам свої векслї, про се найнаївнїйший оптиміст не міг нїколи думати. Таким патріотом, якого “намено” представляло всї можливі ґваранциї, був нїхто иньший як тільки пан Тикич.

Якраз се вельми важна справа спонукала пана Нарашевича опустити свій завітний столик та перенести ся в місце бруду і злодиханія, яким була власне каварня під “Золотою Гальбою”. Бо лишень тут можна було застати пана Тикича, у якого дешевість і ощадність все були провідною гадкою.

Ми застали наших другів як раз, коли они добили торгу, а властиво в хвили, коли пан Нарашевич виміг від підохоченого пана Тикича підписанє вексля на суму сто золотих ринських.

На другий день мав отже пан Нарашевич раним ранком явити ся з готовим векслем на двірци, бо пан Тикич вибирав ся десь на якусь фінансову прогульку і не мав осібного часу до страченя на такі марницї як підписуванє вексля.

ІІ.
Тиха липнева ніч минула як стій. Ледви перші лучі сонця продерли ся крізь заспаний небозвід, як на коритар скоромисльського двірця скорим кроком увійшов пан Тикич а поглянувши на годинник, залїз до ждальнї третої кляси. Може в чверть години опісля заїхав перед двірець парокінний фіякер, а з нього, неначе бочка, викотила ся кругленька фіґурка пана Нарашенича. Кинувші фіякрови “коруну” на пиво, стрілою кинув ся внутро двірця та опинив ся в ждальни другої кляси. Тут ликвув сердега на покріпленє три “ванїмофки” та став шукати пана Тикича. Не знайшовши його в другій клясї пігнав до першої, відтак до третоі і вже мав заклясти та вернути знов до другої як саме заглянув пана Тикича, який як раз купував білєт при касї.

— Добродїю! — крикнув голосом розпуки пан Нарашевич — добродїю! а мій вексель!?..

Подорожні, що товпили ся при касї, видивили ся на нього, як на варята, а пан Тикич видимо також збентежений таким несподїваним нападом відвів його в кут та сказав скоро:

— Ну де-ж той вексель? Давайте сюди.

— Вексель? вексель? — тут пан Нарашевич сягнув махінально до кишенї та аж за голову вхопив ся обома руками. — Таж я вексель забув дома.

І він не даючи ще собі віри, став вивертати на ново кишенї, однак вексля таки не було.

— Ідїть скоро та купіть в реставрації, бо за пять хвиль відходить поїзд.

Пан Нарашевич метнув ся як опарений та в желїзничій реставрациї вийши були якраз тодї векслї і що хоч було роби. Поїзд між тим вже був заїхав а по дорожні стали входити до перона. В крайній розпуцї приступив наш патріот до пана Тикича та спитав:

— А куди-ж ви їдете добродїю?

— До Бодромиля.

— Так уважайте о десятій буду у вас з векслем. А де вас відпитати?

— Як звичайно. В реставрациї під “синим раком.”

Машина засвистїла протяжко а пан Тикич вскочивши до воза, засунув ся в кут передїлки та почав під носом муркотїти.

— Чорт зна, що се за чоловік той Нарашевич, шкода що мій товариш та з такої чесної родини походить. Якби у мене була така славна родина, я-б нинї вже мілїонером був. А він що. Ти йому підписуй вексель, не знати на який рахунок та кінець, а він щей блянкет дома забуває. Ой шкода, шкода сего чоловіка, змарнує ся він на нїнашо.

За той час, коли занятий такими думками пан Тикич мчав цїлою силою пари через поля і ріки, пан Нарашевич випивши на розраду ще кілька бомб пільзнера, вернув з понуреною головою до дому. Тут по довгих пошукованях віднайшов під подушкою готовий вексель та вернувши на двірець, відправив ся найблизшим поїздом вслїд за паном Тикичом.

ІІІ.

Була вже може одинайцята година рано коли наш бідний пан Нарашевич приїхав до Бодромиля. Духом ликнув в ждальни два коняки і три бомби пільзнера, сїв на жидівську дринду, та за хвилю був вже в готели під “синим раком.”

Прошу однак представити собі його здивованє, злість та розчарованє, коли довідав ся, що пан Тикич у важній справі виїхав до села Вертихвостова, віддаленого о милю від Бодромиля. Не було иньшої ради, як тільки їхати за ним. Пан Нарашевич з пересердя випив ще чотири бомби, та згодивши властителя дринди на цїлий день, поїхав слїдом за паном Тикичем.

Коли приїхали до села Вертихвостів та розпитали в коршмі і у війта, в тих двох найдокладнїйших бюрах, то довідали ся на превелику свою гризоту, що оба ті славні бюра про таку велику парсуну, як пан Тикич, навіть понятя не мають, не то, щоб єї коли в селї бачили.

Пан Нарашевич, після тих всїх неудач, попав вже таки в розпуку. Він кидав ся, бив кулаками та грозив жидови і вітови криміналом, представляючи себе перед ними за комісаря від староства.

Та погроза так подїлала на наших сїльських потентатів, що они кинули ся разом з двома полїцайниками та присяжним по всїх усюдах і за якої півтора години привели перед надувшого їх пана Нарашевича якогось пастушка, котрий видїв такого а такого пана, як він хлопською фірою поїхав в сторону місточка Мирова.

Пан Нарашевич з оповіданя пастушка і поданого через него опису прийшов до пересьвідченя, що се був нїхто иньший як лиш пан Тикич.

Тому простивши благосклонно вітови і коршмареви їх непорадність і оспалість, та прирікши, що постарає ся, щоб громада за се податку не платила, сїв наш патріот на дринду та приказав гонити що сил стане в сторону місточка Мирова.

Було се вже таки з полудня, як наші подорожні опинили ся на мирівськім гостинци. Щоб скорше станути на місци, присїв ся пан Нарашевич до фірмана та почав помагати йому в трудній задачі спонуканя худобокої шкапи до скоршої їзди. На хребет нещасної худобини опадало з одної сторони здорове пужало жида фірмана, з другої фамілїйний парасоль пана Нарашевича. Від дружних ударів по сухих ребрах ішов лоскіт, який дуже часто можна чути на прачкарни, коли дві баби стануть до такту клепати шматє праниками.

Шканпка з великого з'усиля витягнула голову вперед, висолопила на пів метра язик та робила такі чортівські кроки, що незадовго показали ся на обрію пообдирані та позападані “мури” місточка Мирова.

Пан Нарашевич обтер рісний піт з чола, та вже готовив ся з радости вступити до придорожної коршми, як нараз нова перешкода повздержала передвчасний вибух радости. Місточко було вправдї близенько, однак щоб до нього дістати ся, треба було їхати ще найменче півтора милї навкруги тому, що між місточком а гостинцем плила досить велика ріка, яка в кількох довільних викрутасах окружала місточко та лучила його мостом щойно з противної сторни. Щоб дігнати отже пана Тикича, треба було об'їхати гостинцем всї тоті викрутаси а се представляло для бідного фірмана та його мізерної шкапи таку фізичну неможливість, що він з гори застеріг ся перед такою далекою їздою. Оставав ще тільки оден спосіб. Можна було переплисти ріку і станути скорше на місци чим пан Тикич. Того способу вхопив ся бідний пан Нарашевич руками і ногами. По довгих переконуючих намовах то обіцяню цїлої десятки лагодив ся вкінци захлапний жидовин на сю будь що будь ризиковну штуку.

Пан Нарашевич і його фірман стали тепер приготовляти ся до переправи. Вони поскидали оба з себе цїлу ґардеробу і почали звязувати єї в клуночки. Відтак привязав фірман свій клуночок шнурком до голови а пан Нарашевич вложив свій в отворений парасоль та привязав до кульпака так, що клунок лежав неначе в човнї. Забезпечивши в той спосіб свою гардеробу від можливого замоченя, наші герої сїли на свої місця, жидок затяв шкапу і почала ся переправа.

Шкапа увійшла зразу по живіт, но відтак натрафила на глубину і стала плисти. Вона насторошила вуха, вздерла до гори ніздря та хропіла, як парова машина на льокальній дорозї. Візок пішов також у воду так, що наші подорожні були по шию в водї. Жид зі страху примкнув очи, кламцав зубами, на осьлїп вимахував пужалом та вйокав на всї можливі голоси.

За те пан Нарашевич заховав цїлковитий спокій і повагу анґлїйського льорда. Він надув лишень сильно щоки так, що його місце стало подібне до великого міхура, а ногами твердо уперав ся в стїни візка. Високо понад головою тримав він в одній руцї перо і чорнило а в другій неначе прапор непобідимости — готовий до підпису вексель. В ту торжественну хвилю виглядав він як пророк, котрий ось, ось взнесе ся на небо.

Ріка на серединї була ще глибша, шкапа порскала і кидала ся в гору як щупак, а обом нашим героям стала вже в уха вливати ся вода. Жидок запирав у собі дух а пан Нарашевич то порскав то захлистував ся, однак вексель і чорнило держав високо над головою.

Між тим шкапа переплила щасливо глибину. Вона почула ґрунт під ногами і стала весело порскати та стріпувати з себе воду.

Жидок перестав дзвонити зубами а пан Нарашевич перестав надувати щоки, відсапнув тяжко та опустив змучені руки в долину. Без дальших перешкод виїхали вони тепер на беріг і тут пан Нарашевич умістивши на сухім місци вексель, чорнило і перо, став скоренько одягати ся. Незабаром були вже оба готові, а настеливши на візок сухого сїна з копицї, пустили ся в дальшу дорогу.

За хвилю були вже в місточку і тут пан Нарашевич на свою превелику радість довідав ся, що пан Тикич ще досї не приїхав.

Тому навіть не попасаючи, переїхали вони місточко і станули табором з другого кінця коло міста куди мав переїздити пан Тикич.

На дворі вечеріло вже, а сонце з коса грало ще своїми лучами. На дорозї за мостом не видно було нї живої душі. Цїкавий жидок, який цїлу дорогу розпитував де, за ким та чого їдуть і став тепер радити, щоб заїхати візком в прибережні верби. Він говорив так: “Коли пан пурец за тим паном так шукає, то воно знов мусить ся також певне перед паном пурецом ховати. Пан Нарашевич признав йому рацию, жидок скрутив у верби, розховстав коня та пустив його на пашу. А пан Нарашевич вилїз на міст, та сховавши ся за стовпи, став пильно виглядати пана Тикича.

На широкім оболоню пасли пастушки товар та висьпівували завзято, в долї над рікою сидїли рибаки та розмовляли про свої пригоди, в корчах над рікою щебетали весело ріжні птички, та усе те не було в силї заінтересувати собою пана Нарашевича. Він впялив очи в маячівшу дорожну даль і весь потонув в ожиданю.

Нарештї на скрутї гостинця, в мареві заходячого сонця, показала ся якась хлопська фіра. Вона приближала ся все близше і близше, аж вкінци можна було вже розріжнити високу стать пана Тикича. Пан Нарашевич зачаїв ся за стовпом і ждав. Як тільки фіра з ним зрівнала ся, вискочив на дорогу, розпустив свій фамілїйний парасоль та громовим голосом крикнув: Гов!

Перестрашені такою несподїванкою ґазда і конї станули, а пан Нарашевич кланяючи ся ввічливо витягнув готовий до підпису вексель, перо і чорнило, розстелив то все на поручу моста, та проговорив любезно: “прошу підписати”.

Збентежений усїм тим пан Тикич, рад не рад викарабкав ся з візка, та з болючим серцем умістив своє чесне “намено” на розложенім папери.

Пан Нарашевич засипав письмо порохом з гостинця, зложив його старанно та сховав до пуляреса а сказавши “моє поштеніє” сів на візок і від'їхав в свою сторону.

*  *  *

Як опісля статистика виказала, то бідний пан Нарашевич з тої нещасної сотки мало що вскурав. Візник взяв за тоту чортівську ризиковну їзду 15 бальонів, желїзниця 4 бальони, посередник 10 бальонів, покріпленє духа 20 бальонів, так що ледви стала шкіра за виправку.

Гей! гей! Як се нинї важко приходить ся роздобути той марний гріш. Одно лишень, що на потїху співчуючих фацетів та соколиків можу сказати то хибань се, що пан Нарашевич згаданого вексля анї досї не заплатив анї в будучім заплатити не гадає.

Підволочиска 16. VIII. 1904.