Причта про Садівника/Сон — мара

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Причта про Садівника (1914
Мстислав Рус
Сон — мара
 Завантажити у Завантажити роботу у форматі PDFЗавантажити роботу у форматі ePubЗавантажити роботу у форматі TXTЗавантажити роботу у форматі MOBI

3. СОН — МАРА.

Жаркий липневий день. При столї заваленім книгами і паперами сидить молодий чоловік і заглубивши ся в книгу числить позициї по позициях. А! перепрашаю. Я забув представити вам мого героя. То пан Роман Кариєрович, початкуючий фінансовий практикант. Кілька місяцїв тому скінчив права, зложив докторат і посьвятив ся державній фінансовости. Він ще дуже молодий, майже безвусий; на голові буйна фантастична чуприна, а в голові? Ах! Господи, а хтож то годен зглубити. Але для письменника нема на сьвітї перепон, нема тайн. Він заглядає всюди і там, де вже око людське не видить, де ухо не чує, там він находить свої перли, котрими опісля ввесь сьвіт удивляє і той сьвіт в восторзї кричить: “Що за ґенїй! що за славний писатель!” А між тим той ґенїй то собі звичайний смертельний чоловік, надїлений лише від Бога здоровим розумом і бистрим поглядом.

Та вернїм до нашого героя. Заглянувши в його голову увидимо в нїй на першім плянї цїлі ряди цифр, над котрими він власне мозолить ся. Із за тих рядів мов із за густого лїса виринає раз-у-раз прекрасна стрійна стать чорноокої панни Надї. Она часом показуєсь цїла сияюча мов сонце, но єї сейчас покривають нові ряди цифр і тїнь якоїсь великої, темної фіґури. Що се за тїнь? Не потребуєте довго глядїти. Онтам під вікном сидить властитель тої тїни. Він вигідно розпер ся на мягкім фотели і занятий тепер крученєм перстеня на своїм вказуючім пальци. То шеф бюра, то всемогучий Бог цїлого лєґіона відданих йому тїлом і душею низших урядників. Лїниво зганяє він мухи із свого гордого чола і від часу до часу споглядає в сторону свого адютанта — нашого героя. А кождий такий погляд, може в річи невинний, кидає бідного Романа то в жар, то в холод. Він прецїнь доперва починає тяжку і стрімку дорогу кариєри, де кождий двозначний погляд шефа, то гостра небезпечна скала, а кожде слово невдоволеня, то пропасть, то погибель. Він се добре розуміє і старає ся, щоби тих слів і тих поглядів було як найменше. Але що в души його дїє ся, то вже для шефа тайною.

Та вертаємо до самої ситуациї.

Сонце жарить безмилосердно. Жаркі його лучі дістають ся аж через занавісу до бюра і розпалюють воздух до нестерпимости. Мухи як би були з спекою в змові. Они як ті змори лїзуть всюди і в ніс і в очи і побільшають ще роздразненє трудячого ся умом чоловіка. А воздух якийсь такий тяжкий, такий усипляючий, що годї оперти ся. От і пан шеф перестав зганяти мухи, опер голову о фотель і за хвилю дав ся чути єго здоровий грімкий хропіт.

Наш Роман відітхнув лекше. Тепер він вже безпечно може віддатись своїм мріям. Він відкинув в зад голову і думи за думами стали пересувати ся в його уяві. І блискуча кариєра і прекрасна панна Надя і розкішні вигідні комнати і весела громадка дїтий і товпа низькокланяючих ся урядників, все те змішало ся в оден величавий хаос. Але сон має своє право. Наш Роман кивнувши головою на низький поклін якогось урядника, ударив ся о поруче крісла і увидїв, що зачинав дрімати.

Сїв проте назад над книгою, підпер ся лївою рукою і потонув в своїх цифрах. Нараз стало ся чудо. Число 8 стало чим раз рости і побільшати ся. Горішна його половина стала помалу заокруглюватись а долїшна видовжатись, аж поки не зробив ся з неї прекрасний жіночий стан, одїтий в голубу шовкову сукню, з під котрої цїкаво виглядали маленькі, розкішні, шовкові черевички. Наш Роман підняв счудований очи в гору і знова нове диво. Горішна половина числа 8 заокруглилась за той час в прегарну жіночу головку з чорними як уголь кучерями і темними бровами, з під котрих сьвітила пара карих очий, а низше два ряди білих зубків як два шнурки перел визирали з роскішно усьміхнених коралевих усток.

— Ти Надю? — шепнув він.

— Як видиш.

— Ах золото моє, яка-ж ти добра, що о менї не забула. Сядь хоч на хвильку біля мене.

— О! нї! не того я прийшла. Бери сесю книгу і ходи зі мною.

— Куди?

— Не питай, сам увидиш.

Наш герой підняв ся з крісла і вдивившись в карі очи, ішов за ними. А она мовчала і йшла вперед. Дорога вела через лїси і дебри по крутих стежках і стрімких збочах. Наш герой шпортав ся о камінє, падав на ховзких стежках і мало не зачинав нарікати, що пустив ся Бог знає куди і пощо; але за кождим разом коли підносив очи в гору, стрічав супокійний і ободряючий погляд тих карих очий, за котрі був би душу дав, і нова надїя вливала ся в його серце і він сьміло йшов наперед.

— Кудиж ми йдемо? — спитав вкінци несьміло.

— Не знаеш? Таже то дорога кариєри!

Наш герой оглянув ся на боки і дїйсно побачив те, чого перше не видїв. Вкруги, як оком глянув по скалах, стежках і пропастях, драпали ся, котили ся, перевертали ся і били ся всїлякого рода люди. Були там і криві і слїпі і прості і горбаті і папи і підпанки і війскові, а все те попихала в перед одна цїль, одна думка — кариєра. Кождий крок треба було здобувати пробоєм, тож сильнїйші, умнїйші і більше щасливі ішли вперед, а дурнїйші, слабші і менше щасливі оставали з заду або находили смерть в численних пропастях.

Наш герой пішов сьміло і без перепон, бо єго вів ангел хоронитель — чорноока Надя. Вскорі він випередив всїх і перед ним показало ся величаве місто.

— То столиця — обяснила панна Надя.

З далека вже було видно богацтво і роскіш. Величаві палати, золотоверхі церкви, пишні фонтани і огороди все те сияло і ослїпляло очи незвичайним блеском. Наш герой так на все те задивив ся, що навіть на хвилю забув і панну Надю і на стрімку та тяжку дорогу. Він і не замітив, коли і куди дїла ся панна Надя, він ішов і ішов перед себе. Несьвідомо перейшов місто і отямив ся доперва тодї, коли його взяли за-під руки два елєґантно одїті пани і повели роскішними сходами до величавої салї. Нашому Романови так все те здавало ся дивним і неприродним, що навіть не міг слова промовити. Але ведучі його пани сейчас йому все обяснили.

— Ви, товаришу, не смутїть ся нїчим, ви попали тут в щасливий час. Ся палата, в котрій ми тепер є, називає ся “мінїстерияльна палата” а ми оба мінїстри. У нас був тепер кабінетовий крах і ми власне глядимо відповідних людий для нового кабінету. Але то дуже трудно приходить ся, бо нїхто не хоче на себе брати таких тяжких обовязків, а потому по двох або трох місяцях уступати, як се є у нас в модї. Ми вас знайшли на улици, а що ви не маєте при собі нїяких документів, то остає вам або послухати нас і взяти теку мінїстра, або нї то ми вас віддамо полїциї як бездомного волоцюгу.

Для нашого Романа не було виходу. Він довго не надумував ся і вибираючи з двох бід меншу, взяв теку мінїстра фінансів. Сейчас одягли його в мінїстерияльний унїформ і завели до призначених для нього апартаментів. Коли вифрачений і виперфумований льокай принїс йому вечірне число ґазети, був там вже надрукований склад нового кабінету і наш Роман прочитав з вдоволенєм між другими іменами ось що: “мінїстер фінансів барон Роман фон Габенїхтс Кариєрович.” Від того дня став він паном на цїлу губу, їздив по балях і равтах і забув о своїй минувшости, о паннї Надї і о цїлім Божім сьвітї.

Нараз урядова ґазета подала вість, що пан мінїстер фінансів барон фон Габенїхтс Кариєрович вибирає ся на люстрацию.

Телеграфічні дроти розвесли те по цїлій державі і задрожали всї фінансові власти і уряди від шефа аж до возьного. Бож де лиш він приїхав, то всюди винаходив в касах якісь непорядки і остро карав винних. Не минуло і його давного шефа. От власне шконтрує в його канцеляриї, а бувший шеф стоїть перед ним скорчений в три погибели. Анї слїду гордости на його чолї, анї знаку недбалости в руках, усе те десь раптом подїло ся з приїздом мінїстра. Но от, пан мінїстер нахмурив ся і зморшив чоло, бо в книгах показали ся многі неточности.

— Що то у вас за порядки? — спитав він грізно, а голос його мов той грім тряс ся.

Давний шеф скорчив ся ще більше і покірно відповів:

— Даруйте ексцелєнциє, но у мене все в порядку.

— Що-о! в порядку?! — крикнув пан мінїстер. До кого ви говорите? Та я вас сейчас прикажу в арешт посадити. Ви то розумієте?

Тут для доданя своїм словам більшого значіня, гримнув з цїлої сили кулаком в стіл і.. і рука попала на старе зломане перо, а наш Роман проснув ся…

Перед ним стояв переляканий і злосний шеф і кричав з цїлої сили:

— А що ви добродїю в горячцї чи що? Ви або заховуйте ся тут прилично, або ідїть до парляменту, або до шинку, або на Кульпарків і там кричіть собі кілько хочете. Ви би уважали хто крім вас в бюрі находить ся. Робота лежить а ви дрімаєте та відтак виправляєте бреварнї.

Наш Роман потупив низько голову, в покорі вислухав наук шефа і забрав ся знова до роботи.

Сонце палить дальше невиносимо, мухи бренять і допікають до живого, но він на те вже не зважає і потонувши в своїй книзї, числить позициї по позициях і лиш від часу до часу уста його безмисльно шепчуть: “Га сон — мара, сон — мара і хтоби то був сподївав ся, що менї такі дурницї коли приснять ся.”

Перемишль д. 21 ІІ. 1902.