При камяному затонї
| При камяному затонї Львів: Друкарня товариства імени Шевченка, 1891 |
|
Повіяв легіт над Днїпром,
Пригріло сонїчко весняне,
Здула ся филя, і ледяним
О скелї вдарила ярмом.
Розлила ся струя ревуча
Широко із русла. Запори
Торощить, беріг мулить, поре,
І не вгамована, могуча
У море вольнеє спливає…
А Україна ще мовчить!
Здаєсь приборкана конає…
Беззахистий народ давить
Неситов кріпкою рукою
Вельможа Лях. Сто сот пявок
Жидівських точить з люду сок…
А пан впиваєсь тим напоєм!
В наругу нехристам продана
Сьвятая віра… Павлюки,
Гей Остряницї-Тараси —
Перевелисьте ся?! Не стане
Нїхто за скованих братів?
Народе! Чи у серци твоїм
Жар слави й волї золотої
Нездарства попелом присїв?!
Мовчить наро́д немов корить ся:
А в груди мов укрита грань
Свободи бажанє жарить ся…
Най кликне хто: Розкуй ся, встань!
У мит займесь ярков луною
Но всїй широкій Українї.
А поклик той ще нинї, нинї
Пронесесь славов голосною.
Мов той орел підняв ся з Сїчи
Богдан, і сьмілих соколів
На бій за віру й волю кличе.
Зібрав, счислив, і полетїв
На Україну. „Жовті Води“
Аж до Словутицї-Днїпра
Не тирса поросла́ буйна:
Козацтво залягло. Свободи
Могучий гомін з дрімоти́
Пів пяних пробудив маґнатів:
„Бунтуєсь хлопство? — Покарати!
„На паль рабів ураз з дїтьми!
„Хмельницького голоту ми
„Одним ударом розібьєм!
„Єго-ж в кайданах поведем
„На по́каз у саму Варшаву!
„Ой то-ж то буде слави, слави!
„А нашої щоб менче кро́ви
„Проляло ся, з Барабашом
„На них пішлемо реєстрових:
„Най власним полумінь огньом
„З'їдає ся!“ І потягли
Ляхи долї Днїпром степами.
А зрадникови віддали
В чайках шість тисяч Козаків…
Пливуть ворожов сплов перті,
Пливуть, щоб у борбі з братами
За лютих ворогів-катів
Неславою окриті вмерти.
Днїє. Вже розсьвіт зарево ясне
Стелить по небі. Зіроньки гаснуть,
З степу́ холодний вітрець повіяв,
Мраки пухові з ярів глубоких
Вигнав, вершками стріпнув осоки,
Легенько струєв Днїпра злелїяв
І ляг в байрацї. А над водою
Над прибережнов сидить скалою
Козак. Задума важка смугляве
Чоло присїла. Вірлине око
В даль поринає. В лїво широкий
Степ у тумані мріє; на право
Гень між крутими вьєсь берегами
Срібним вужищом Днїпро могучий.
Козак в ту филю вдививсь ревучу
Мов потонув в нїй всїми гадками…
Вже відізвалась пташечка ранна,
Із-за Днїпра вже сонїчко встало
Лице козацьке вкрило румяним
Сьвітом, на збруї єго заграло
І на гетьманській блисло булаві…
А він усе ще глядить в синяву
Филю: „Вже годї дармо чекати!
Гінцї виразно мене звістили,
Що при „Камянім Затонї“ має
Кречовський вранцї з судном пристати,
Й нема го доси… Жду ще хвилину
І до табору назад вертаю…
А ну-ж Ляхи ся на моїх кинуть
Без реєстрових?… Але он з чатів
Вертає спішно сюда Чубатий“.
„Пливуть вже, батьку, що йно не видко.
— „Добре небого! Біжи-ж но швидко
„У яр. Най Ганджа буде готовий
„З хлопцями!“ Глянув, а по Днїпрови
Байдак мов лебідь по мори синїм
Стрійно, легенько під вітром лине…
Ой то не маки багром зацвили,
То хлопцїв сорок сидить рядами,
Плещуть весельцем по срібній фили,
Вітрець тріпоче хоруговками,
Сонїчко мріє у ясній збруї,
А сам Кречовський судном керує…
— „Гей гребіть вправо! Киньте якори!“
І острим зубом залїзо поре
Землю. Пристали. „Ту мем чекати“.
Він лиш на беріг, а вже до нього
Припав козак наш: — „Се ти, мій брате,
„Друже Кречовський?!“ — „Се ти, Богдане?“
І обняли ся. — „Доки ми в груди
„Віддиху стане“ — Богдан озвав ся,
„Твої прислуги я не забуду!
„Тямлю се, друже, як о півночи
„Прийшов ти нишком в мою темницю:
„Втїкай Богдане! хоть в сьвіт за очи!
„Я втїк у Сїч; і отся правиця,
„Що́ була-б гнила в тяжких кайданах,
„Нинї гетьманську держить булаву!…
„Ой і приняв я ї не на славу
„Собі, нї кривду свою лиш мстити
„Іду! Я нинї местник стосотних
„Сотень народу! Местник забитих
„В тяжкі колоди панськой неволї
„Рабів, що́ кровью облиті руки
„Рвуть і взивають серед розпуки:
„Ратуй! Веди нас! Най або в полї
„Кров ляцьку з жовтим піском сколотим,
„Або самі си віку вкоротим!
„Нинї над „Жовтим Бродом“ немало
„Лицарства збройним табором стало,
„А сила з кождов росте хвилинов…
„І най лиш чутка піде Вкраїнов,
„Кожде серденько руське здрігне ся,
„Кожда невольна рука здійме ся…
„Ратай орати скибу покине,
„Леміш та косу замінить в збрую,
„Сам ся розкує, других розкує
„І до табору мого прилине!…
„Лиш ви одні ще, ви кров із крови
„Нашої мали-б іти на мене,
„Що́-м положити житє готовий
„Вас боронячи? А сей мерзений
„Барабаш зрадник, Ляхам проданий,
„Вам верховодить?“ — „Годї, Богдане!
„На те-ж пустив я тебе на волю,
„Щоб нинї руку на тебе зняти?
„Я твій гетьмане! Гей, хто за мною
„Піде молодцї?!“ — „Усїм нам мати
„Одна: Вкраїна. Ми всї з тобою!“
Ой не сокіл то летить степами,
То до гетьмана гонець з табору:
„Вертай, Богдане! Бо Лях до бою
„Готов грізними стоїть рядами;
„А хто без тебе їх переборе?“
— „Ганджо! Кречовський! На вас лишаю
„Я половицю долї Вкраїни!
„Глядїть! Нїм ранна зірка засяє,
„Щоби всьо військо, що Днїпром лине,
„Із братньов силов козацьку силу
„В моїм таборі завтра злучило.
„Чей і в них серце козацьке бьє ся,
„Чей їх душа ще на волю рве ся,
„Чей козак з братом на прю не стане!
„Прощайте, братя!“ — „Прощай, Гетьмане!“
Заходить сонце: мерехтить
В Днїпрі огнянеє промінє,
Голубе чистеє склепінє
У срібнім зеркалї блищить.
Темнїє сьвіт, байрак нїміє,
Дрімають береги круті,
Шепочуть филї у руслї.
Аж глянь: на филях щось лелїє
Немов хмаринка на блакитї;
Росте, і мов лебідка крила
Байдак порозпускав вітрила.
За ним бач другий, третий, пятий,
Десятий виринає з филї
І як-би птацтво те крилате
Обсїли беріг: „Гей! судна́
„Припнїть, на беріг знесїть збрую,
„Кругом розставить вартови́х!“ —
Дає порядок старшина.
І тихий беріг оживив ся!
Рядом на кручах Днїпрови́х
Засяли огнї, загула́
Дружина; гомін покотив ся
Лунов по сугорбах дрімучих.
При ясних від багаття лучах
Козачі постатї роять ся:
Одні вечеру готовля́ть,
А другі раді-б погуля́ть —
До кобзаря юрбов товилять ся,
А він знай грає-промовляє,
Та пісьня льлє ся невесела
І темнов хмарков сповиває
Козацькі серця: не оден
Згадав си ненечку стареньку,
Сестричку рідну жалібницю,
Дївчину — ясочку вірненьку;
Покинув їх. Чи їх побачить?
І закрутились у козачих
Зріницях сльози. Завтра рано
Ударять в похід тарабани,
Заграють сурмачі до бою,..
А за кого і з ким мем битись?
Чиєї правди боронити?…
Румяне сьвітло обливає
Козацькії лиця гордії,
Але в їх серцях не витає
Промінє золоте надїї…
А тим часом на небо синє
Не місяць виглянув румяний,
То піднялась мітла огняна,
На запад із востоку лине,
А біла хмарка коло неї
Мов стать блїда у довгій свитї
Несе походню по блакитї;
Мов ґенїй волї се летить
З ясенним лу́чивом в руках,
Щоби в дрімучих ще серцях
Свободи искру запалить!…
Важка трівога скрізь обняла
Козацьке військо: „Не гаразд
„Ворожить нам отся проява“.
— „Відав не чиста наша справа“.
„„Відав нам завтра Бог не дасть
Побіди““. Так си гуторить
Козацтво, і лячно споглядає
На небо, що́ немов горить…
А поміж ними ся звивають
Кречовського буйні молодцї
І своє зерно засївають:
„Глядїть на сю страшну походню:
„То небо каров нам грозить,
„Що ми єднаєм ся з панами,
„Що ми віру й честь народню
„Толочимо, і йдем точить
„Козачу кров: се зрада! зрада!
„Брати! Зберімо „Чорну раду“!
„Наш гетьман зрадник! Він вже спить
„Із старшинов та лизунами;
„Не вчує нас! Скликаймо-ж раду!“
І понесли ся мов на фили
Із уст до уст слова досади,
І тисячі загомонїли:
„Мерщій, молодцї! В раду, в раду!“
Ой не вірли то сизокрилі
Клекочуть на степу широкім:
То раду радять Козаки,
Пливуть їх речи мов ті филї
Грізні, шпаркі руслом глибоким.
На площинї огонь палає
Червоним блеском румянить
Завзяті лиця. Виступає
Кречовський з гурту на майдан,
Товариству кругом вклонив ся
І як-би срібний голос дзвону
Так реч єго ся полила́:
— „Нехай вас, братя, не гнївить
„Отся немудра моя мова:
„По тій самій струї Днїпровій,
„Що́ нас ту нинї принесла́,
„Аж до „Камяного Затону“
„Колись то славнії батьки
„Свобідні, вольні Козаки
„Плили на пострах Бісурман,
„Сьвятую віру боронили:
„Тодї і слава їм: сьвітила
„Та з неба місяць золотавий;
„А гляньте лиш що сьвітить нам
„Покірним підпанків рабам?!
„Де-ж прадїдна подїлась слава?
„Продав ї Барабаш Ляхам…
„Продав її. А ми за ним
„Неначе череда ягнят
„Ідемо мовчки тим самим
„Неправим шляхом, і поможем
„Ляхам над братьми ся знущать?
„Нї! Скорше го́лови положим!
„Молодцї! Гетьмана нового
„Поставмо, а тодї з Богданом
„Хмельницьким рука в руку станем
„На ворога!“ — „Чи ви ся Бога
„Не боїте?!“ — загомонїло
Козацтво. — „А сьвята присяга?
„Ми-ж королеви присягали
„Служить під гетьмана рукою!“
— „Присяга?“ — Ганджа промовляє:
„Як ворог зимне вістрє стали
„Приложить вже до твої груди
„І скаже ти: ну-ж присягай,
„Що ти мене любити будеш,
„А нї, то гинь! то загибай!
„Чи се присяга?… Так брати!
„Дивіть: на небі вже свитає,
„Мерщій збирайтесь до походу
„І йдїть над річку „Жовті Води“.
„От там на лїво повіває
„Шовкова ляцька хоругов,
„На право розложив ся знов
„Хмельницького табор козачий.
„Одні ідуть пірвать окови
„Неволї, що́ всю Україну
„Гризуть, лоточуть аж до крови,
„Ідуть за свій убогий рід
„Безчещений гордим маґнатом,
„Ідуть за віру умирати!…
„А другі їм готовлять кару,
„Що́ сьміли зойкнуть під ударом!
„І з тими й ви ся получіть,
„Та в біле тїло свою збрую
„Гень аж до серця затопіть!
„Бо так присяга вам велить,
„Бо так ваш славний гетьман каже…
„Панам ви добре помагайте
„Та нагороди сподївайтесь:
„Та й вдячні-ж, вдячні-ж бо вони:
„Кого не посадять на паль
„То спражуть певно на огни!“
— „Досить, молодче! Вже досить!“
Мов грім козацтво гомонить…
„При тобі правда! Най жиє
„Богдан Хмельницький! Смерть панам!
„Смерть! Смерть всїм панським лизунам!
„Най гине зрадник Барабаш!“
І мов страшнеє полумінє
Понеслось шпарко по рівнинї.
Одною думков запалали
Козацькі серця. На судна́,
Де гетьман спав і старшина,
Ввалилась лютая громада,
І ляцьких підлизнїв карала
Без милосердя, без пощади;
Червоні ляцькі хоругви
Подерши вергли у Днїпер:
„Проч! Проч нїкчемнії знаки
„Рабства! Ми-ж вольнії тепер!“
Сходило сонце із-за гаю;
Козацтво кинувши судна
З роботи мовчки повертає:
По бурі стала тишина́…
Аж враз від „Жовтого“ десь „броду“
З поранним леготом несесь
Сумний звук сурм, та по земли
Гармати глухо заревли́…
— „Мерщій, молодцї, до походу!“
Взиває Ганджа. „Там стають
„Вже Козаки на бій кровавий…
„На скору нашу поміч ждуть…
„Заграли сурми на трівогу…
„Мерщій, молодцї: Гей в дорогу!“
— „Ти Ганджо, старшинов нам будь“.
Козацтво згідно згомонїло
І потягло на поле слави…
Нїм сонце підняло ся д горі
Дими клубили ся по полї:
То ся козацтво спільно боре
Протів неправди і неволї.
Іще вечірним, тихим сьвітом
Погідне небо румянїло,
А Тясьмином кров панська плила.
І ґенїй волї України
Присьвічував страшній „Руїнї“....
І нинї, по віках, і нинї
На нашій славній Українї
Не тисячі, а міліони
Тяжким ланцом неволї дзвонять!
І нинї роботячий люд
Горячим потом ся вмиває
Та ще із голоду вмирає!
За те нероби добре пють…
За те блискучії гармати
Та самопали скорострільні
Пускають з димом мілїони!
Деспо́т і нинї брата гонить,
Щоби крови вточив із брата!
Чи вже гнетеним більш не стати
Ураз на ворога спільного?
А де-ж величній ґенїй волї?
Чи він не прийде вже нїколи?!…
1888 р.
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Україні.
|