Промова Президента Кучми з нагоди 12-их роковин відновлення незалежності України

Матеріал з Вікіджерел

Шановні учасники урочистого зібрання!

Високоповажні гості України!

Дорогі співвітчизники!

На історичному календарі - щедрий місяць серпень. І знову кожен з нас промовляє у цю благодатну, освячену волею і щастям мить: "З днем народження, рідна Україно!" Чергова річниця Незалежності України - не тільки час, коли треба підбити підсумки пройденого країною, але й дата, коли належить дати відповіді на найбільш актуальні питання сучасної доби. Найголовніше з них - як вище державне керівництво України оцінює пройдений шлях і що запланувало на майбутнє? Усі ми знову і знову повертаємося у доленосне літо 91-го. Так було дотепер, так буде і через сотні та тисячі літ. Бо подія, яка осяює сьогодні наші серця, підноситься своєю величчю над усіма нами, українцями - мертвими, живими і ще не народженими, - підноситься на саму вершину нашої національної сутності, на вершину, до якої пролягають довгі та страдницькі віки боротьби за волю. І з якої видніються неозорі виднокола нових віків щасливого життя - на волі. Правильно кажуть: велике бачиться на відстані. Можливо, ті, хто прийде на цю прекрасну і вільну землю після нас - глибше і повніше осмислять грандіозність того, що сталося 24 серпня 1991 року. Однак перед наступними поколіннями ми маємо одну, але колосальну перевагу, бо ми і тільки ми, нині суще покоління, здобули Незалежність України.

Шановні співгромадяни!

Сьогодні на сцені, на якій вершиться історія, над нами височить новий часовий відлік - Україні сповнилося дванадцять. Саме стільки - 12 місяців - триває планетарний цикл обертання Землі навколо Сонця. Цю циклічність прийнято вважати оптимальною у будь-яких сферах, у тому числі - і в суспільно-історичних.

Для України дванадцята річниця Незалежності певною мірою символічна. Символічна, оскільки не раз у нашій непростій історії так уже було, що наша країна зазнавала фатальних втрат саме після виснажливого дванадцятиріччя. Таким став трагічний 1930 рік, коли на дванадцятому році після Четвертого Універсалу, проголошення державної незалежності Української Народної Республіки - наша країна була на порозі найбільшого в історії людства штучного Голодомору. Тоді за своє природне прагнення до свободи і за право самостійно господарювати на своїй землі заплатили життям мільйони господарів найбагатших на планеті чорноземів. Таким став 1660 рік - тоді Юрій Хмельницький, передавши Україну під управління Речі Посполитої, зрадив дванадцятирічну справу свого батька гетьмана Богдана, справу Великого Українського повстання. Не хочу уподібнюватися цинікам, які кажуть: історія вчить тільки того, що нічого не вчить. Цього дня кожен із нас подумки повертається до драматичних і сповнених великих очікувань подій дванадцятирічної давнини. Разом з державними діячами, які того дня віддали свої голоси за Акт проголошення державної незалежності України, і - таким чином - стояли біля витоків сучасної Української держави, я маю право для певних історичних висновків та узагальнень. Зараз ми перебуваємо в етапному місці нашого розвитку, коли зроблено перший, дванадцятирічний виток навколо сонця нашої Незалежності. Момент завершення пройденого етапу і переходу в нову якість - саме на такий лад налаштовує нас ця знакова цьогорічна цифра.

Яким був для нас цей перший виток у відкритому космосі суверенного існування?

Наше сходження на орбіту я би пропонував умовно означити як подолання дванадцяти ступенів. Крізь них проліг наш рух по висхідній траєкторії утвердження України - цієї нової державної планети з розмаїтої галактики сучасної глобалізованої цивілізації.

Цей циклічний злет ознаменований дванадцятьма викликами, якими була усіяна наша історична дорога.

Перший - це солодке слово "свобода". Усі ми пам'ятаємо, як у перші роки незалежності, в цей святковий день, ми оголошували найбільшим досягненням саму державну Незалежність України. Волею Всевишнього, втіленою нинішньою генерацією українців, звершується - на наших очах і нашими руками - цього разу щасливий для нас історичний сценарій.

І якщо зовсім недавно міг викликати подив сам факт народження нової європейської держави, то сьогодні у кров і плоть кожного з нас повинна ввійти істина: незалежність України є не лише найголовнішою подією нашого віку, але й необхідною умовою успішного, безпечного та щасливого життя кожного з нас. Сьогодні вже не існує сил, всередині України і за її межами, здатних становити реальну загрозу незалежності України. З усіма нашими сусідами нас поєднують дружні та добросусідські відносини. Фінальним акордом, який оформив відносини з ними, стало підписання Договору про режим державного кордону, співробітництво та взаємну допомогу з прикордонних питань між Україною і Румунією.

Другий - це саме будівництво держави. Одразу стало зрозумілим: будувати Україну - справа аж ніяк не легша, ніж боротися за неї. Із проголошенням незалежності вступив у дію закон, який можна перефразувати так: тільки та держава чогось варта, яка здатна себе відстояти.

На ранній стадії держава не могла не бути міцною - із централізованою, мобільною владою, здатною блискавично приймати рішення й ефективно їх реалізувати. Президентсько-парламентський спосіб державного управління став вимогою часу.

Держава сама для свого збереження і зміцнення обирала форму влади, а не люди, які приходили в цю владу.

На завершення нинішнього циклу Українська держава - повна сил та енергії. Перший етап історичної естафети не виснажив, а загартував її.

Однак ми стали на порозі нової смуги, де взяття бар'єрів потребує вже вищої виконавської майстерності. Прийшов час для радикального оновлення влади.

Шановне товариство!

Як ви пам'ятаєте, після Президентських виборів 1999 року - в інавгураційній промові - я заявив: "Ви побачите нового Президента". І тоді, і зараз мав на увазі - насамперед - дії влади, які зробили б її більш ефективною - в інтересах громадян.

У 2000-му було зроблено спробу шляхом референдуму змінити ситуацію, але тоді, мабуть, було взято зависоку планку, і зміни було заблоковано. Поступово до необхідності таких змін дійшло і суспільство, і більшість політичних сил.

Таким чином, проведення політичної реформи стає ключовим елементом реалізації національних інтересів України у площині внутрішньої політики.

Ще у 1999-му я розмірковував про політичну реформу. І вирішальним аргументом на її користь стало те, про що хочу сказати вперше: якщо уважно проаналізувати нашу історію ще з часів гетьманства, то можна зробити висновок: парламентсько-президентська форма правління якнайкраще відповідає політичній психології, політичному архетипові нашого народу.

Українці не люблять віддавати забагато влади Президенту чи гетьману. Більшість із нас влаштовує, коли керівника країни контролює сильне народне представництво, а таким є парламент. Тільки - хочу підкреслити - сильний, відповідальний перед людьми парламент, а не набір популістів, які в погоні за "красним слівцем" ладні поступитися і інтересами народу, і інтересами держави.

Якими були подальші дії Президента? Зразу після Президентських виборів, на початку 2000-го року, вперше в новітній історії України, одинадцять фракцій утворили парламентську більшість, яка підтримала тодішній уряд - і не моя вина, що він не працював з більшістю як слід. А після цього країна увійшла і фактично не виходила з перманентної виборчої кампанії. Періоду, який закінчився тільки навесні минулого року.

Здавалось би, країна знову отримала шанс сформувати відповідальну владу. І дякувати за цей шанс ми маємо тільки вам, дорогі співвітчизники. Вам, які - переважною більшістю голосів - віддали перевагу тим політичним силам, котрі запропонували демократичний шлях розвитку країни.

Звичайно, результат виборів був би більш відчутним, якби в парламенті об'єдналися всі, кого обрали ви і хто поділяє задекларовані цінності. Ось тоді - уперше в нашій історії - ми мали б парламент, де панувала б співпраця, а не взаємопоборювання, справді відповідальна політика, а не перманентні вибухи політичних амбіцій. Тоді б політику всієї Української держави можна було б назвати справді ефективною.

Можу лише жалкувати, що так не сталося.

Утім, незважаючи на протидію і зліва, і справа, вперше в новітній історії України було утворено коаліційний уряд, який - разом з парламентською більшістю - підписав політичну угоду про співпрацю та солідарну відповідальність. Так, це був тільки початковий рівень співпраці взаємно відповідальних парламентаріїв і уряду. Але цим було доведено: запропонована політична конструкція здатна працювати.

Другим кроком було всенародне обговорення політичної реформи, яка не стала, хоч як нам це пророкували й намагалися нав'язати недоброзичливці влади, - формальним "одобрямсом".

Обговорення довело: люди справді зацікавлені в запропонованій концепції реформи, гранично прозорій: народ обирає депутатів, депутати формують парламентську більшість, більшість формує уряд і несе за нього повну відповідальність; Президент є гарантом громадянських прав і виступає представником держави на міжнародній арені.

Єдність більшості принципових позицій у суспільстві зафіксували й соціологічні опитування. Реакція громадської думки довела: українці є освіченим, європейським і сучасним народом, який прагне демократії і політичної відповідальності, народом, який відповідально ставиться до долі своєї держави, народом, який шанує свої права і свободи.

Апелюючи до широких верств громадськості, я наголошував на необхідності досягти двох цілей.

Перша: формування справжніх засад політичної відповідальності, що дає змогу розмежувати провладні сили та опозицію. Кожен політик повинен визначитися: він у владі чи в опозиції, і в результаті цього визначення Верховна Рада перестане бути схожою на балаган для фронди опальних вельмож, які удають великих сміливців і опозиціонерів.

Друга мета: зближення параметрів політичної системи України зі стандартами Європейського Союзу. Така "європеїзація" політичної системи конче потрібна для того, щоб підтвердити на ділі та унаочнити нашу відданість курсу на інтеграцію до європейських структур. "Євроремонт" української політики, до якого я закликаю, означає утвердження України як рушія демократичних змін серед східнослов'янських країн та всіх інших країн, що належать до сфери СНД.

Конституційну реформу впродовж всього 2003 року супроводжувало жорстке протистояння політиків і партій. Хоча під час парламентських виборів всі вони заявляли про необхідність зміни системи влади.

Водночас Президент ішов і продовжував іти на все більші компроміси. Я відмовився від концепції двопалатного парламенту, залишаючись його принциповим прихильником. Я відмовився від скорочення кількості депутатів, а цю ідею підтримує більшість виборців. Виходячи з того, що політичний компроміс стосовно реформи - в національних інтересах України, я погодився зняти власний законопроект змін до Конституції.

Як ви, напевне, знаєте, упродовж серпня тривали консультації, які ставили за мету узгодження нового законопроекту щодо змін до Конституції. У них взяли участь майже всі політичні сили, представлені в парламенті. Робота над новим законопроектом фактично завершена.

Незважаючи на певні вади, я думаю, що цей законопроект має бути ухвалений Верховною Радою. Адже підтримка конституційної більшості голосів, йому, напевне, уже забезпечена.

Найбільш принциповим для мене є те, що досягнуто згоди щодо основного питання, заради якого власне і була зініційована реформа, а саме - стосовно принципу формування уряду коаліцією фракцій та депутатських груп. Цей принцип гарантує відповідальність уряду перед суспільством за свою діяльність, або бездіяльність. Саме цей компроміс між політичними силами є для мене визначальним у ставленні до узгодженого законопроекту.

Саме тому, зі свого боку, я - як Глава держави - готовий його підтримати.

Таким чином, можна стверджувати, що ми стоїмо на порозі своєрідного історичного компромісу тих, хто тривалий час перебував по різні боки політичної барикади. Після запеклого протистояння політики демонструють зрілість і згоду щодо ключових питань, від вирішення яких залежить розвиток демократії в Україні. На завершальному етапі політичної реформи - внесення змін до Конституції України - я закликаю усіх учасників конституційного процесу відкинути амбіції, діяти виключно в інтересах народу та демократичного майбутнього нашої держави.

Зміни в політичній системі зумовлені об'єктивними політичними потребами. Зрілість, компетентність та потужність публічних політичних сил в Україні за останній час значно зміцнилися. Політична ситуація зараз докорінно відрізняється від тієї, яка склалася в середині 90-х років. Очевидним є факт: ті, хто сподівався на гальмування політичних трансформацій та перетворення їх на звичайнісіньке пустослів'я, серйозно помилилися. Зараз уже зрозуміло, що категорично проти реформи тільки ті, хто не бажає справді відповідальної влади, ті, хто не усвідомлює реальних потреб країни.

Але найголовніше - зміст політичної реформи отримав цілком реальну підтримку народу. Народна мудрість, як завжди - проста і зрозуміла: за життя людей повинні відповідати всі гілки влади, оптимально розподіливши між собою обов'язки, причому ці гілки мають становити цілісне і єдине державне древо. Після всенародного благословення Конституційна реформа не може мати зворотного руху. Ми, шановні соратники з дружніх владних гілок, не маємо права допустити, щоб держава застряла на тому самому витку розвитку, коли прийшла пора переходити на нову орбіту.

Дорогі співвітчизники!

Третім викликом новітній Українській державі стала демократія, якої нам усім належало вчитися. Усе, в тому числі й демократія, пізнається у порівнянні. Але при єдиній умові - коли дотримуються єдині для всіх стандарти. Мало користі від діяльності міжнародних спостерігачів та дорадників, які, оглядаючи політичні ландшафти зарубіжних країн, взяли собі за звичку щораз повертати бінокль зворотним боком.

Крізь збільшувальне скло чомусь розглядають тільки наші помилки і не хочуть бачити наших успіхів. Схожу ситуацію колись блискуче прокоментував Рабіндранат Тагор: "Зачиніть двері перед усіма помилками, й істина ніколи не зможе ввійти". Наочним виявом демократії, як відомо, є вибори, коли демос-народ, який, за Конституцією, є носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні, делегує свою владу тимчасово уповноваженим нею користуватися.

Так-от: цей захоплюючий демократичний турнір став у нас просто безперервним, бійці видимих міжпартійних фронтів просто не сходять з електоральних барикад, а самі виборчі кампанії стали своєрідним хобі мільйонів. Виборчі чемпіонати за кількістю уболівальників, мабуть, потіснили навіть всенародно улюблений футбол. До речі, не варто фетишизувати вибори, замінюючи ними - у масовій свідомості - програму побудови комунізму: не буде манни небесної після президентської кампанії. А буде - звичне життя, коли, як це й належиться при демократії, добробут кожного залежить - передусім - від нього самого. А не від міфічного "месії".

Четвертий виклик - політична культура як окремий вимір нашого посттоталітарного перевтілення. Вдумаймося: ще дванадцять років тому ми не мали не тільки своєї держави - не мали й політично відповідальних, досвідчених сил, які були б здатні взяти на себе відповідальність за державотворення, за проведення реформ. А суспільство, у свою чергу, було готове проголосувати за будь-яку зовнішньо привабливу програму, за будь-яке гучне гасло. І ви знаєте, що нам таки довелося платити чималу ціну і за деякі гучні гасла, і за таку готовність суспільства.

Нині уже нічим не можна оправдати демагогічну тріскотню і політичне аматорство. І якщо ми не спроможемося внести поправки у свою особисту, внутрішню конституцію, якщо наші політики не позбудуться тенет репресивної психології - демократія, про яку так галасують опозиційні меншовики, залишиться фікцією. Адже Конституційна реформа - це лише зміна форми державного управління. Вона тільки тоді запрацює, коли буде наповнена адекватним змістом. А зміст - це політична толерантність, менталітет нації, історична традиція, а головне - професіоналізм політикуму, тобто персонального складу влади на усіх її гілках. І коли ми говоримо про продуктивність парламентських моделей у Європі, то треба неодмінно мати на увазі - вона ефективна тільки за умови наповнення тамтешньої форми тамтешнім змістом. Маю на увазі вміння вести професійну політичну гру за єдиними для всіх і утвердженими віками правилами.

Ніхто не може піддавати сумніву, що таке управління немислиме без наявності опозиції до влади. Де закінчується існування опозиції, там розпочинається торжество тоталітаризму. Але в умовах демократії відносини влади і опозиції - це цивілізована конкуренція альтернативних програм суспільного розвитку, підкреслюю: конкуренція альтернативних програм, - а не перманентні кулачні бої епохи середньовіччя. Найефективніше мірило політичної зрілості - ставлення до громадської думки. З нею повинна рахуватися не лише влада, а й, однаковою мірою, і опозиція.

П'ятий виклик - це всюдисуще слово "партія", яка за старих часів була піднесена в ранг ідеологічної ікони, а насправді - набила оскомину суспільній свідомості. І тут ми не можемо без крайнощів: з однопартійного тоталітаризму скочили одразу в багатопартійний анархізм. За кількістю партій давно залишили позаду, напевно, весь Євросоюз. Але справа навіть не в кількості. Зрілі партії повинні бути несучими конструкціями демократичних систем, які несуть повну політичну відповідальність перед суспільством. Треба задіяти законодавчі механізми для їх прискореної еволюції від разових виборчих проектів до постійно діючих політичних інститутів.

Шостий - ринок, який став найвиразнішим "брендом" нової доби. Ми повернули знову на п'єдестал перевірену віками праматір економічного прогресу - репресовану роками тоталітарної системи приватну власність і таки створили новий клас сучасного суспільства - клас підприємців. Ми маємо рацію, коли висловлюємо претензії до національної буржуазії, але саме вона повинна стати тим прагматичним локомотивом, який виведе Україну в коло найуспішніших країн світу. З іншого боку - держава повинна робити все необхідне для супроводження інтересів українського капіталу за кордоном, дбати, аби українські підприємства отримали вигідні контракти від закордонних підрядників - адже цей капітал творить національне багатство і утримує реальні робочі місця.

Український підприємець пройшов важкий період становлення. Він позбувається родових вад первинного накопичення капіталу і прагне вийти на обрії системного та прозорого ведення бізнесу. Повинні сприяти цьому рішучі правові та адміністративні заходи відокремлення влади від власності, а політики від капіталу.

Шановні друзі!

Мені не байдуже, яким Президент Кучма увійде в історію - про це можуть говорити тільки конкретні справи. Україна отримала в спадок від Радянського Союзу уламок його народногосподарського комплексу. Він виробляв тільки 20 відсотків продукції, що реалізувалася на внутрішньому ринку. Суспільство створювало товари, у яких не мало потреби. А у військово-промисловому комплексі, який завантажував сорок відсотків виробничих потужностей, замкнутий цикл виробництва становив взагалі тільки 3 відсотки.

Україна у складі СРСР мала згубний для неї платіжний баланс. Вона споживала тільки дві третини виробленого нею ВВП. І з цього гібрида належало витворити національну ринкову економіку, при тому на руїнах командно-адміністративної системи. Скажу без перебільшення: цей виклик виявився для нас найважчим випробуванням, яке ставило 10 років тому під загрозу саме існування України.

Але ми пройшли шлях від крайньої нижньої точки у 1994-му - падіння ВВП 23 відсотки, інфляція - понад десять тисяч відсотків, і до нинішньої - зростання ВВП за останні три роки на 20 відсотків, інфляція на рівні 5 відсотків.

Зазначу, що обидва ці показники - як негативний, так і позитивний - на рівні світових рекордів. Українська економіка зробила "мертву петлю" і впевнено набирає висоту. Причина - у правильності реформаторського курсу, яким неухильно йшла Україна практично протягом усіх років свого існування. І головне - у самовідданій праці нашого народу, бо перемога на економічному фронті кувалася не в міністерських кабінетах та сесійних залах, а на робочих місцях мільйонів і мільйонів знаменитих своєю працелюбністю українців, які двічі на президентських виборах підтримали стратегічний політичний курс керівництва держави і утверджували його повсякденною працею. Сильна й ефективна влада потроху, нехай набагато повільніше, ніж того б хотілося, набирає обертів. Разом з нею набирає обертів і країна. Ми маємо всі підстави пишатися поліпшенням соціально-економічної ситуації. Висловлюю особисту вдячність усім співгромадянам, які доклали до цього зусиль. Уперше за 12 років розпочалася реалізація концепції України як транзитної держави. Маю на увазі, перш за все, будівництво європейських автобанів, що означає тисячі нових робочих місць у країні. Запустили швидкісні потяги, що з'єднали столицю з найбільшими містами України. Відновили авіасполучення всередині країни. Дуже важливо, що позитивні зрушення відчуваються і в високотехнологічних галузях, зокрема - прискорення прогресивних структурних змін. Це виявляється у випереджальному зростанні обробної промисловості й машинобудування. Маємо констатувати, що наша економіка розвивається головним чином не за рахунок сировинного чинника. Це дає підстави сподіватися на подолання негативних процесів кризового періоду.

Є певні успіхи й у соціальній сфері. Середньомісячна номінальна заробітна плата за перше півріччя 2003 року зросла до 413 гривень, що на 20 відсотків вище, ніж у першому півріччі 2002 року. Зростає довіра громадян до держави, про що свідчить збільшення лише за сім місяців поточного року вкладів населення у банківську систему майже на 6, 5 млрд. грн. Помітні позитивні зрушення - і в інституціональному аспекті: впроваджується пенсійна реформа, яка дасть змогу вже найближчим часом підвищити рівень пенсій.

Наводячи всі ці дані, я вельми далекий від спроб якось перебільшити успіхи та прикрасити ситуацію. Незважаючи на поліпшення економічних показників, соціальний стан країни лишається складним.

Соціальне самопочуття українського народу є доволі тривожним. Щоправда, частка людей, які оцінюють соціально-економічне становище як "погане" зменшилася порівняно з 1998 роком удвічі. Але багато наших співгромадян відчуває страх перед небезпекою втратити роботу, не отримати належну безоплатну медичну допомогу, нездатністю стабільно підтримувати прожитковий мінімум своєї сім'ї.

Але вся робота влади спрямована на прискорення темпів позитивних змін. Вони неможливі, якщо влада рішуче не позбувається тих, хто її дискредитує. Тих, хто став баластом, хто покрив своє ім'я ганьбою участі в сумнівних операціях. Саме цим пояснюється низка моїх кадрових рішень.

Економічного прориву не відбудеться, доки кожен керівник на своєму рівні не почне відповідально ставитися до своїх посадових обов'язків. Найголовнішим з них вважаю роботу з залучення іноземних інвестицій. Хочу повторити: ми ніколи не змиримося з тим, що зростання економіки, яке триває четвертий рік, досягнуто головним чином за рахунок екстенсивних чинників та підвищення купівельної спроможності населення. З тим, що інвестиційний та інноваційний складники цього зростання залишаються незначними. Саме тому одним з основних показників оцінки роботи керівників міністерств, обласних і районних адміністрацій та мерів міст буде реальний стан залучення іноземних інвестицій.

Політичні умови для залучення інвестицій є - і чекати більше нічого. Уряд має надійну підтримку парламенту, за його програму проголосувала більшість депутатів, у тому числі й значна частина опозиції, Держбюджет було прийнято своєчасно, і він виконується навіть з перевищенням, українське законодавство вдосконалюється і стає стабільнішим.

Сьомий виклик сучасній Україні - утвердження засад правової держави, підвищення рівня безпеки для наших співгромадян. Незважаючи на те, що тема криміналізації суспільства - одна з найпопулярніших у громадській думці, і в спекуляціях щодо неї не вправляється хіба тільки ледачий, якраз законослухняність наших громадян стала першопричиною, що Україна смугу глибинних трансформацій пройшла без серйозних соціальних потрясінь.

Наша країна - це територія безпеки і стабільності на європейському континенті. Це настільки очевидно, що ярлики неблагополучності не в'яжуться до її мирного та врівноваженого образу. Україна вершить свою історію у правовому, безкровному полі. І в цьому - споконвічна мудрість нашого народу. Але недосконалість законодавства призвела до того, що суспільні процеси, особливо економічні, виходять з його берегів і заганяються в тінь. Сприяє цьому й давня адаптація населення до подвійної моралі ще з часів "телефонного права".

Тому тінізація, особливо у сфері економічних, фінансових, виробничих відносин, набрала масштабів національної епідемії. Адже в тіні створюється майже половина ВВП, поза банками обертається третина всієї грошової маси. У структурі товарообігу перепродаж становить дві третини, а це 200 мільярдів гривень. Через торгівлю прокручується 40 відсотків кредитних ресурсів. Внаслідок таких паразитичних наростів щорічний відтік капіталу за кордон становить не менш як мільярд гривень. Причин такого стану речей - багато, і одна з основних - відсутність механізму захисту від промислового піратства, контрабанди і фальсифікацій. Так, тільки запровадження Указом Президента від 27 грудня 2002 року державної монополії у сфері контролю за виробництвом та обігом спирту, алкогольних напоїв і тютюнових виробів - дало миттєвий конкретний результат, який просто вражає. З уведенням голографічної акцизної марки протягом місяця бюджетні надходження з виготовлення та імпорту лише алкогольних напоїв та тютюнових виробів збільшилися на 80 мільйонів гривень, а протягом року ця цифра зросте до одного мільярда гривень, і це тільки початок. Якщо ж взяти до уваги, що завдяки Указу з тіні буде виведено значну частину ринку алкогольних напоїв та тютюнових виробів, потенційне збільшення надходжень до бюджету сягатиме кількох мільярдів гривень на рік. Повернуся до проблеми тінізації частини нашої економіки. Всім добре відомо - однією з ключових причин цього згубного явища є корупція, особливо у правоохоронних органах. Не маю жодного наміру ставити під сумнів самовіддане служіння Україні тисяч чесних і сумлінних правоохоронців, серед яких є такі, котрі заплатили життям, стоячи на сторожі закону і безпеки громадян. Не буду заперечувати здобутків правоохоронців, як і піддавати нігілістичній критиці всю українську правоохоронну систему, тим більше, що держава багато завинила правоохоронцям щодо фінансового забезпечення. Але не можу й не поділитися турботою про те, що в суспільстві склався вкрай низький рівень довіри до правоохоронців. І це прямий результат того, що до їх лав потрапило чимало тих, хто зухвало зневажає закон, службовий обов'язок та офіцерську честь. Загрузнувши в корупції, ці люди псують репутацію всієї правоохоронної системи і всієї держави. Злочинець у погонах - це явище набуло масштабів соціальної епідемії. Про це свідчать оперативні факти і результати соціологічних досліджень. Наведу лише один приклад. Прийняття Указу Президента щодо регулювання ринку алкогольної продукції, завдяки якому суттєво поповнювався бюджет, викликало активну протидію не лише кримінальних структур, але й тих, хто повинен захищати інтереси держави. Зрощення криміналітету з державними структурами, які покликані з ним боротися, - це новий виклик для нас. Люди жорстко висловлюються про порушення прав людини та корупцію. Образ правоохоронця-відступника набув з часом такого одіозного забарвлення, що наші громадяни нині бояться не так бандита-правопорушника, як злочинця в погонах. Особливе обурення викликають факти незаконних затримань. На місце приборканого дрібного рекету часто-густо прийшли здирники, що прикриваються чиновницькими, чи ще гірше - посвідченнями силових структур. Люди, які фактично зрадили присязі на вірність Батьківщині, прагнуть перетворитися на покровителів тих чи інших злочинних угруповань: їх злочинною метою є приватизація правоохоронної системи, коли кишенькові правоохоронці - за відповідну винагороду - допомагають кримінальним псевдобізнесменам розправлятися з конкурентами. Упродовж тривалого часу керівництво відомств, на які покладено функції боротьби зі злочинністю, наголошувало на тому, що здатне самостійно, без втручання зовні, подолати корупцію у своїх лавах. Цього не сталося, зокрема, й тому, що на належному рівні не було забезпечено ефективну координацію дій силовиків. Корупція, зокрема у правоохоронній сфері, стала проблемою національної безпеки - і це вимагає реагування та висновків на найвищому державному рівні. Зокрема - перегляду функцій та призначення такого конституційного органу, як Рада національної безпеки і оборони. Взагалі, на мій погляд, ми досі явно недооцінювали вагомий владний потенціал цієї структури. Зараз було б доречно виправити цю помилку.

Восьмий виклик - її величність Людина, яка повинна стати найбільшою цінністю в Українській державі не тільки в деклараціях політиків, а й у реальному житті. Скажу відверто: зводячи каркас держави, відстоюючи своє місце у світі, будуючи з нуля сучасний фінансово-виробничий корпус економіки, ми були змушені переносити на завтра інтереси рядового громадянина. Він не завжди погоджувався з такою послідовністю, але не можна було йти збирати врожай у поле, яке перед тим не засіяли. Тепер ми тільки приступили і до програмного вироблення, і до реалізації національної соціальної політики. Старт пенсійної реформи і розблокування замкнутого кола податкового пресу - це добрі прикмети часу. Валові показники народного добробуту свідчать про здорові тенденції. Однак ми не повинні заплющувати очі на те, що найгострішою проблемою в Україні залишається бідність значної кількості населення. Маємо визнати: на сьогодні результатами економічного зростання скористалася дуже невелика частина населення. Суспільство розкололося на незаможну більшість і меншість, яка зуміла пристосуватися до нових умов. На тлі значного підвищення загальноекономічних показників за останні роки не було досягнуто відчутних позитивних зрушень у подоланні бідності. У поєднанні з кричущим розмежуванням населення за рівнем доходів це створює потенційну загрозу соціально-політичній стабільності країни. Влада має дбати про справедливий розподіл, так би мовити, "суспільних дивідендів" від зростання виробництва, збільшення надходжень до бюджету. Потрібно здійснити комплекс заходів у інтересах бідних та з середнім достатком верств населення. Зростання економіки створило принципово нові можливості для вирішення цих завдань. Прийшов час для прийняття низки соціально спрямованих законів: про прогресивне оподаткування надвеликої особистої нерухомості, предметів розкоші тощо. Слід подумати про прогресивне оподаткування залежно від розміру банківських депозитів фізичних осіб. Вважаю за необхідне покласти край ганебній практиці, коли найбагатші сплачують мізерні податки. Важливою умовою створення нормального психологічного клімату в суспільстві є зміцнення почуття соціальної відповідальності серед заможних та дуже заможних людей країни. Безумовним пріоритетом соціальної політики має стати створення дійової системи адресної соціальної допомоги. Упевнений: якби така система існувала, цьогорічні події на продовольчому ринку не набули б такої гостроти. Відповідальність за них лягає як на попередній, так і на нинішній склад уряду. З іншого боку, інакше як безвідповідальністю не можна назвати позицію політиків, які задля розв'язання своїх кон'юнктурних політичних проблем неодноразово нехтували економічними інтересами країни.

Діючи за принципом "чим гірше, тим краще", вони зривали голосування закону про відмивання брудних грошей, блокували прийняття законів, потрібних для стабілізації на продовольчому ринку. Усе це заслуговує на рішуче громадське засудження. Як варті підтримки рішучі заходи влади, які унеможливили і розгортання продовольчої кризи, і стабілізували ситуацію на продовольчому ринку. 

Викликає занепокоєння те, що в умовах збереження високих темпів економічного зростання, практично припинилося погашення заборгованості з заробітної плати. Це питання ні в якому разі не повинне залишатися поза увагою уряду. Кардинальне вирішення проблем охорони здоров'я пов'язане із запровадженням страхової медицини, що потрібно максимально прискорити. Хочу акцентувати увагу уряду на заходах, які слід здійснювати негайно. Думаю, варто скасувати ПДВ на життєво важливі медикаменти повсякденного вжитку вітчизняного виробництва і встановити на них граничну торговельну націнку. Доцільно встановити цільові доплати на придбання ліків нашим співгромадянам, які досягли похилого віку. Ми дуже забарилися з вирішенням питання соціального житла для представників найменш захищених верств населення. На черзі також розробка Державної програми безоплатного забезпечення цієї категорії населення лічильниками води і тепла. Витрати на таку програму швидко окупляться за рахунок економії енергоресурсів. На рівні державному нам треба засвоїти правило: вільне суспільство і ринкова економіка не суперечать, а передбачають перерозподіл та вирівнювання грошових доходів як основу соціальної політики держави. Уряд і парламент повинні моделювати свою діяльність, виходячи від головного - від Людини, від її зарплати, пенсії, освіти, стану здоров'я, умов для дозвілля, задоволення духовних потреб. Бо коли зростає ВВП, але не зростає адекватно життєвий рівень, то це означає, що на кінцевий результат - на саму якість життя людей - ми не вийшли.

Дев'ятий виклик - глибинне слово "вибір", з яким кожен з нас стикається щодня і на кожному кроці. А держави свій стратегічний вибір роблять на віки. Цей вибір ґрунтується на національних інтересах країни. Можу констатувати: зовнішня і внутрішня політика української влади за основними параметрами цим національним інтересам відповідала. У зовнішній політиці ми виходили з того, що було б політично короткозорим ігнорувати те, як змінюється світ - а разом з ним - і становище України. Більше того, ці зміни вперше за багато років дали шанс нашій країні. Був дуже простий, я б сказав, навіть прямолінійний вибір: або самоусунутися від змін - і таким чином залишатися тими, ким грають сильні світу цього, або - спробувати інтегруватися в ці зміни, бути активними. Нинішнє становище України в сучасному світі прямо випливає з глибинних, поза сумнівом, тектонічних змін у світі після 11 вересня 2001 року. Атака терористів на Нью-Йорк довела, що ані економічна могутність, ані володіння найсучаснішою зброєю не в силі протистояти середньовічним демонам релігійного фанатизму та міжнаціональної нетерпимості. Інший день - 23 жовтня 2002 року приніс усвідомлення: біда тероризму поруч з нами. Якщо 11 вересня 2001 року серед тих, хто загинув, рятуючи людей зі Світового торговельного центру, був нью-йоркський пожежник, громадянин США, українець Іван Скала, то 23 жовтня 2002 року серед тих, хто постраждав і навіть загинув у московському театрі на Дубровці, було набагато більше українців. І - зовсім недавня трагедія. Коли 1 серпня 2003 року на територію Моздокського військового госпіталю, що на Північному Кавказі, прорвався завантажений вибухівкою КамАЗ, яким управляв терорист-смертник, дорогу йому перегородив 19-літній солдат, рядовий Валерій Лаба. Пізніше міністр оборони Росії скаже, що цей солдат був єдиним, хто реально намагався перешкодити прориву терористів і представить його до нагородження "Орденом мужності". Сина українських батьків, Валерія Лабу, поховали в рідній землі - на хуторі Веселому, за 5 кілометрів від міста Сніжного на Донеччині, - міста, де він народився. Ми не можемо не реагувати на виклики сьогодення і робимо свій внесок у міжнародну стабільність. Українська держава - усвідомлюючи певну суспільну непопулярність цього - виходячи з національних інтересів України - ухвалила рішення про відправлення наших миротворців до Іраку. Така непопулярність, до речі, не є суто українським феноменом - існує чимало застережень і в громадській думці в Іспанії, Італії, Великобританії, Польщі. Але ми, як і політики цих країн, упевнені: це рішення було зроблено в інтересах нинішніх і майбутніх поколінь наших співгромадян. Наше вміння ефективно діяти у світі, що змінюється, було гідно оцінено й лідерами інших країн, і закордонними експертами по Україні - серед них і тими, хто традиційно недовірливо ставляться до української влади. Це важливо, адже за 12 років новітньої незалежності ми так і не спромоглися створити ефективну систему захисту наших національних інтересів за кордоном - тоді як недоброзичливці влади давно вже перетворили обливання власної країни брудом у власний, вельми прибутковий бізнес. Миротворча місія дедалі виразніше стає визначальним чинником зовнішньої політики України, особливою прикметою нашої ролі і нашого стилю поведінки на міжнародній арені. Покладаючись на професійність українських військових, ми молимо Бога за благополучне повернення всіх на Батьківщину. Наші військові мають знати: серце України - з вами. Держава забезпечує і буде забезпечувати українських миротворців усім необхідним. Узгоджене голосування у парламенті рішення про відправку миротворців до Іраку довело: ми спроможні разом приймати непрості і неоднозначні, але необхідні для країни рішення. Підкреслю: всі ми разом - і влада, і опозиція. Я хочу скласти щиру подяку всім - і провладним, і опозиційним - силам у парламенті, хто голосував з усвідомленням національних інтересів України. На жаль, потрібної країні єдності задля реалізації національних інтересів вдавалося досягнути рідше, ніж це було потрібно. Інший напрямок роботи влади - політична оцінка складних фрагментів політичного минулого. Маю на увазі україно-польські стосунки - не прості, як і у всіх європейських народів-сусідів. Стосунки, які слід зміцнювати і розвивати, з огляду на національні інтереси України. Сильна, цивілізована та впевнена у своїй правоті влада не має боятися ставити крапки над "і" в історичних питаннях - реалізуючи при цьому сучасну європейську практику взаєморозуміння і примирення. Прикладом її реалізації і стали спільні україно-польські заходи щодо вшанування жертв шістдесятиріччя Волинської трагедії. Влада при цьому зазнавала тиску і зліва, і справа. Утім, до цього не звикати. У спільній заяві ми з Президентом Польщі Александром Квасьнєвським чітко підкреслили її головну мету: взаємне прощення - перший крок до повного примирення молодих поколінь українців і поляків, які мають повністю відкинути упередження трагічного минулого. Україна і Польща продемонстрували мудрість добросусідства, взявши за основу співпраці у майбутньому - примирення у минулому. У цьому й полягає сучасна європейська філософія міжнародних відносин, коли післявоєнне порозуміння дало змогу спрямувати енергію націй не на їх взаємне поборювання, а на їхній спільний соціальний розквіт. Ми свій європейський вибір не тільки зробили, але й наповнили реальним змістом. Маю на увазі наш наполегливий діалог із Євросоюзом, реальне просування на шляху вступу до НАТО, інтенсифікацію взаємин із західними сусідами, які уже є членами альянсу чи стоять на його порозі. Європейський вибір України - це повернення до нашої національної ідентичності, нагадування того, що є альфою і омегою більше, ніж тисячолітнього нашого історичного шляху - від Хрещення Русі-України і до посткомуністичної доби. Говорячи про європейський вибір, ми повинні перестати декларувати часові рамки вступу до Євросоюзу. Наше головне завдання - підвищення рівня життя, соціальних гарантій наших співгромадян, розвиток демократії. Адже для суспільства насамперед у цьому і є сенс європейського вибору. Розширення Європейського Союзу стало новим викликом нашим національним інтересам. Дії влади стосовно цього питання добре відомі. Вони були випереджувальними, спрямованими на захист українських громадян. На найвищому рівні, за участю Президента України, ведуться переговори з Литвою, Словаччиною, Чехією та Угорщиною. Їх результатом має стати формула, досягнута Україною і Польщею - безвізовий режим для громадян цих країн в обмін на безкоштовні візи для українців. Сфера, де ще слід напружено попрацювати, це - економізація зовнішньої політики. І мене радують тенденції у цій сфері. Лише минулого року темпи приросту ВВП в Україні перевищували цей показник у країнах ЄС у 2,5 раза. У нас немає іншого виходу для взаємонаближення, як кількаразове перевищення темпів економічного розвитку. Спільність такого історичного завдання єднає нас з усіма нашими партнерами - членами СНД, і насамперед з Росією. На відкритті Року Росії в Україні я висловив засади наших взаємин у сучасних обставинах, які, врешті-решт, зводяться до того, що ми як ніколи потрібні одне одному. Ми зовсім не довго живемо в іншому світі, який кардинально відрізняється від тих самих віків нашої спільної історії, на яку ми так часто посилаємося. Адже при багатовіковому співіснуванні поруч досвіду саме державно-суверенного буття у нас лише пішов другий десяток літ. У цьому сенсі ми на початку шляху, коли позаду - тільки перші кроки, а попереду - багатовікова дорога для двох незалежних сусідніх держав. Про те, що Україна не може належати до країн з периферійною роллю у світовій політиці, свідчать відносини з нашим стратегічним партнером - Сполученими Штатами Америки. Маю на увазі, перш за все, співпрацю у розв'язанні найгостріших проблем світової безпеки, врегулювання кризових явищ глобального масштабу. Що стосується двостороннього співробітництва зі США, то логіка взаємної зацікавленості, стратегічний збіг інтересів та спільне сповідування цінностей демократії і гуманізму, як і варто було сподіватися, неминуче взяли гору над часом надто емоційним сприйняттям окремих неоднозначних, а іноді зовсім не існуючих обставин.

Десятий виклик - духовність суспільства, морально-психологічне здоров'я нації. Його невтомно примножували наша культурно-мистецька еліта, духовенство, талановита молодь. Його гартувала національна традиція, коли музи не замовкали навіть тоді, коли гриміли ідеологічні гармати історичних катаклізмів та політичних баталій. Перефразовуючи відому античну мудрість, скажу, що бюджетні можливості держави часом були надто короткими, щоб удовольнити вічні потреби мистецтва. Тепер триває Рік культури в Україні. Хотів би висловити тільки побажання, щоб цей рік започаткував цілу епоху, коли духовна сфера назавжди займе своє вершинне місце в ієрархії національних пріоритетів. Заклинання про культ знань ми повторюємо часто. Але далі слів справа не йде. Більше того, у наших наукових та освітніх колах навіть розпочалося згортання фундаментальних досліджень. Це згубна і недопустима тенденція. У сучасну епоху, коли знання є найціннішою валютою, бути конкурентноспроможними ми зможемо тільки тоді, коли стоятимемо на передньому плані наукового прогресу. І ми маємо усі підстави ставити перед собою такий рубіж. Адже у світовому рейтингу за освітнім рівнем, як за одним з визначальних показників індексу людського розвитку, Україна входить у провідну групу. Кошти, вкладені в освіту є інвестиціями у майбутнє. Маємо зробити все можливе, аби втримати на належному рівні те позитивне, що дісталося нам у спадок ще від радянської системи освіти - її високий базовий рівень. Свого часу він дав Україні змогу вирватися вперед саме у фундаментальних науках.

Особисто я як колишній керівник науково-виробничого комплексу, вважаю, що коли ми втратимо ці позиції, то перетворимося якщо не на сировинний, то в мозковий придаток економічно сильніших країн. Україні є з чим іти у сучасний світ. І не тільки тому, що вона бере участь у найсучасніших проектах, таких як спільний зі США та Росією космічний проект "Морський старт" або перспективний спільний з Бразилією проект "Циклон" із запуску супутників з екваторіального космодрому. На мою думку, ще показовішим є те, що західні країни досить-таки охоче запрошують до себе наших фахівців або - беруть "довчатись" наших школярів. Очевидно, західні фірми не поділяють думку тих, хто з явно небезкорисливих міркувань доводить, що начебто вся наша система освіти застаріла, що, мовляв, треба перевести її на суто прагматичний рівень - замість фундаментальних наук вивчати виключно маркетинг. Україна традиційно була Вітчизною не тільки поетів і художників, але й таких учених, як Михайло Остроградський, Володимир Вернадський - цих велетнів точних наук. Росія має право пишатися своїм генієм Ломоносовим - але ж, нагадаю, Михайло Ломоносов учився в нас, у Києво-Могилянській Академії. І сьогодні, я переконаний, світлих умів в Україні не бракує. Наше завдання - виявити їх і дати їм "зелене світло" для повної самореалізації на благо державі і людям. У здійсненні морально-політичної модернізації суспільства зростає вага Слова - фундаментальної цивілізаційної цінності, а також системи масових комунікацій. В інформаційну епоху, у яку вступає людство, вони повинні слугувати відкритими каналами зв'язку між державою і громадою. Занижена і часом деформована роль засобів масової інформації призводить до того, що суспільну свідомість заповнюють хибні уявлення про зміст процесів, які протікають у суспільстві. У світових інформаційних потоках Україну представляє хто завгодно, тільки не вона сама формує публічну думку про себе. Про нас знають з чужого голосу, а тому імідж держави постає перед міжнародним співтовариством спотвореним і викривленим. Нам необхідно негайно розгорнути відповідну організаційну роботу, щоб інформаційний вакуум навколо нашої держави заповнювала правда, а не вимисел.

Одинадцятий виклик - соборність України у сучасному, багатомірному розумінні - від територіальної цілісності до громадянської сконсолідованості. Ми живемо на землі наших предків, але ще недавно різні частини України входили до складу різних держав. Це призвело до нашарування відмінного історичного досвіду, що не могло не даватися взнаки. Треба також мати на увазі, що дезінтеграційні вогнища виникали не у статичному, а у високодинамічному суспільстві, яке постійно перебувало під дією тотальних вібрацій, викликаних трансформаційним станом історичного буття. Ми не повинні приховувати ці реалії і маємо визнати: Україна - як єдина цілісність, як стабільне суспільство, як мирна територія і прогнозована держава - відбулася завдяки, перш за все, могутній консолідуючій силі державницької національної ідеї, високопрофесійному менеджменту, мудрості народу і відповідальності зрілих верств його еліти. Тому любителі розхитувати державний човен завжди були і будуть у меншості. Світова практика знає два способи утримання державного керма - силою чи згодою. Україна обрала свій фарватер, який пролягає через непохитний національний консенсус і постійний суспільний діалог. У контексті системної роботи з формування модерної української політичної нації нам належить розробити і впровадити Державну програму міжрегіональної інтеграції.

Урешті, дванадцятий виклик, яким я хотів би завершити, акцентуючи тим самим на його особливій вазі, на його винятковій значимості. Виклик цей - національна гідність. Комплекс меншовартості - це найтяжча спадщина, з якою ми вийшли з багатовікового блукання пустелями бездержавності. Ця спадщина сковує ходу, налягає на плечі, спонукаючи до принизливої пози вічного скаржника, слізного плаксія, недолугого, як сказав би Іван Франко, паралітика на узбіччі світового прогресу. Такий імідж Україні роблять деякі патентовані патріоти, які на експорті сміття з рідної хати зробили собі політичний бізнес. Чим більше вони будуть посипати собі голову попелом на відкритих європейських та заокеанських помостах, тим більше віддалятимуть свою країну від тієї самої Європи, у якій не прийнято поважати вічних нитиків. Якщо ми не схаменемося і не випростаємося, нас завжди будуть робити якщо не далекими сусідами, то ще й бідними родичами, а то й зовсім випихатимуть з тієї самої європейської сім'ї, яку створювали наші далекі пращури. Я закликаю припинити це принизливе плазування по чужих владних дворах. У світі прийнято спілкуватися мовою здорового, жорсткого прагматизму, рішучого відстоювання своїх національних інтересів - без ідеологічних сентиментів та бутафорського альтруїзму. Нам належить створити в українському суспільстві атмосферу громадянської гідності та національної гордості, бо лише на цьому ґрунті зродяться міцні паростки соціального оптимізму. Без нього не буває історичного успіху, якого ми так бажаємо собі і своїм нащадкам. Саме такий морально-психологічний каталізатор спроможний зцементувати націю, у жилах якої нуртує невичерпна молода енергія.

Дорогі мої співвітчизники!

Цей перший часовий виток на орбіті нашої державності ми здолали успішно. То була для нас невідома, але захоплююча історична мандрівка. Упевнений: все найважче у нас уже позаду. Як кажуть представники ще одного нашого стратегічного партнера - Китаю - "не дай вам Бог жити у час змін". Та ніхто не може вибирати час, у якому живе. Тож маємо бути гідні свого часу, гідні своєї країни. На нові обрії ми виходимо переконаними у власних силах, а наш злет на крилах свободи тільки набирає розмаху. Промовляючи у цей святий день сокровенні слова національної молитви перед вівтарем нашої Незалежності, ми переживаємо невимовні почуття гордості за Україну, яка зайняла своє гідне місце у колі вільних народів світу і яку чекає світла і щаслива доля. Пам'ятаймо слова великого українця, письменника Володимира Винниченка - якому теж довелося жити у час змін: "Читати українську історію треба з бромом - це одна з безпорадних історій. Боляче перечитувати, як українська нація тільки те й робила, що за весь час свого державного - вірніше, напівдержавного існування - огризалася на всі боки. Уся історія - безперервний ряд повстань, війн, інтриг, сварок..." Чи не здається, що слова Винниченка стосуються не тільки його часу? Найголовніший урок, який маємо зробити з непростої української історії: в основі найбільш негативних, навіть катастрофічних подій завжди лежав брак національної єдності. Вдумаймося: у такому ж, як і Україна, становищі на початку минулого століття перебували і Польща, і Литва. Але у політиків цих країн вистачило розуміння, а головне - політичної волі, аби вберегти свої країни. Якої не вистачило політикам тодішньої України, і вона була знищена тими, хто опирався на соціальну демагогію, та - що був змушений визнати і Володимир Винниченко - підтримку зовнішніх антидержавних сил. Уроки історії слід пам'ятати: аби не бути приреченими на їх перманентне повторювання. Цього також вимагають національні інтереси України. Ще раз зі Святом Незалежності вас, дорогі мої українці.

Слава Україні!

Слава Українському народові!

Леонід Кучма. 22 серпня 2003