Промова Президента Кучми з нагоди 13-их роковин відновлення незалежності України
| ◀ Промова Президента Кучми з нагоди 12-их роковин відновлення незалежності України | Промова Президента Кучми з нагоди 13-их роковин відновлення незалежності 2004 |
Промова Президента Ющенка з нагоди 14-их роковин відновлення незалежності України ▶ |
Шановні учасники урочистого засідання!
Шановні гості України!
Дорогі мої співвітчизники!
На нашу землю знову прийшло свято - найсвітліший у новітній історії України день, День Незалежності. Прийміть мої щирі вітання з цієї нагоди.
Нещодавно сповнилося десять років мого президентства. Буде, гадаю, доречно, якщо я скористаюсь такою нагодою, як наше головне свято, аби представити своїм співвітчизникам мій особистий погляд на підсумки цього десятиріччя. Та й усіх тринадцяти років Незалежності.
Нагадаю, що і 1994 року, і 99-го йшлося про вибір не тільки і навіть не стільки конкретної особи на найвищу посаду в державі, скільки - політичного курсу, що висувався цією особою.
Нещодавно соціологи запропонували громадянам України перелік із кількох десятків найважливіших цінностей, які може сповідувати людина. Найвищий бал отримала графа - "Свобода".
Можливо, у цю глибинну цінність кожен вкладає свій зміст, але для усіх нас свобода - це передовсім свобода народу, до якого волею Всевишнього тобі випало належати. Бо не може бути вільною людина, якщо нація її невільна.
Україні усміхнулася фортуна: вона здобула незалежність, якщо можна так сказати, в порядку звільнення від комунізму, причому одночасно з Росією. Якби сталося інакше, якби все пішло так, як мріяли або припускали багато борців за волю України двадцятого й попередніх століть, то не обійшлося б без великої крові.
Як ви знаєте, у результаті розвалу світової системи комунізму на новий шлях розвитку, крім України, стали ще 26 держав. У кожної з них був свій спосіб утвердження і самореалізації, свій азимут пошуку місця під сонцем суверенних народів.
Але історичний виклик Україні був найунікальнішим. Наші перетворення нагадували похід пустелею. Вони здійснювалися одразу на чотирьох фронтах, водночас у чотирьох трансформаційних площинах.
По-перше, треба було перевести провінцію розваленої "імперії" у статус суверенної держави. Ті ж росіяни, болгари, румуни не мали цього завдання.
По-друге, уламок грандіозної командної, значною мірою мілітаризованої економіки треба було перетворити на національну економіку ринкового цивільного типу. Знову ж для прикладу, угорці чи поляки мали свою цілісну національну економіку, розвивали вже існуючий у них ринок, а не створювали його з нуля.
По-третє, на уламках тоталітарного однопартійного - треба було збудувати демократичне громадянське суспільство. Перед чехами чи словаками так гостро це завдання не стояло, бо вони успадкували режим із досить помітними ліберальними елементами.
По-четверте, треба було перевести 50-мільйонний фрагмент так званого "радянського народу" на рівень самодостатньої політичної нації. Росіяни, естонці, поляки чи східні німці такої проблеми не мали.
Окрім того, навряд чи існує десь у Європі і навіть у світі нація, якій довелося переборювати катастрофічні наслідки 300-літньої бездержавності. Яка протягом століть була розділеною між імперіями.
Та досягнення успіху на всіх чотирьох фронтах - довготривалий процес. Він буде продовжуватися ще протягом кількох десятиліть. На мій погляд, це дуже важливо визнати й усвідомити.
Справа в тому, що тривалість процесу українських перетворень об'єктивно потребує від нас забезпечити спадковість політичного курсу. Наступне десятиліття має бути - і, я переконаний, буде - продовженням, а не зміною і не запереченням десятиріччя, що закінчується. Повторю: не запереченням і не зміною, а продовженням.
Прості люди хочуть стабільності. Саме це я чую на зустрічах в різних регіонах України. Про це мені казали й позавчора в Харкові, де я був на святкуванні 350-річчя міста.
Шановні учасники урочистого засідання!
Дозвольте бодай пунктирно зупинитися на перелічених вище напрямах історичної праці першої плеяди громадян незалежної України.
Будівництво держави. Реальна Українська держава, що існувала з 1917 по 1919 рік, була втіленням української національної ідеї, української національної мрії. Без ідеї, без мрії нічого б не вийшло. Ідея - перш за все. Недаремно за проголошення цієї ідеї, цієї мрії людей уже на нашій пам'яті засуджували до страти.
Не маю наміру, як це роблять деякі наші псевдопатріоти, ганьбити радянське минуле. В історії не буває лише чорного або лише білого. Давайте заради об'єктивності згадаємо, що Україна вперше оформилася у своїх нинішніх кордонах саме після сталінського перерозподілу європейських територій.
Реальна Українська держава початку двадцятого століття була знищена, але її місце, згідно з ідеологією й практикою ленінізму, посіло національно-територіальне утворення, яке мало в собі зародки майбутньої повноцінної державності. Україна мала свій псевдо- але ж уряд, свій гімн, іншу державну атрибутику.
Свого роду кульмінацією цієї гри було використання Радянським Союзом ідеї українського суверенітету при створенні Організації Об'єднаних Націй.
Гірка правда полягає в тому, що поява на політичній карті нової держави не була результатом тривалої боротьби політичної еліти за незалежність, у ході якої могла б бути розроблена конкретна стратегія і тактика побудови уже самостійної України.
Комуністична номенклатура, яка була єдиною спадкоємницею влади, до такої функції не готувалася, бо утворення суверенної України було для неї такою ж несподіванкою, як і для її кремлівських господарів. Імітаційні орнаменти сталінської псевдодержавності зразка УРСР виявилися непридатними для реального функціонування.
І все ж таки, попри волю імітаторів, закладався фундамент майбутнього повноцінного суверенітету.
Таким чином, можна сказати, що в період горбачовської "перебудови" і на початку дев'яностих років у нас перемогла одна з концепцій, або одне з передбачень: освоєння радянської "готової держави".
Діяльність парламенту наприкінці 80-х років, те, як Верховну Раду сприймало суспільство, довели, що радянська "готова держава" - це трамплін для української незалежності.
Але ж яким насправді виявився цей трамплін?! Авторитарна управлінська вертикаль, другорядна роль правових механізмів, загальна незвичка до громадянської ініціативи та відповідальності...
Україна знаходилася в становищі гіршому, ніж навіть інші екс-брати з СРСР. Ми не мали рівня національної ідентичності Литви чи Естонії - і пережили голодомор, що розтрощив хребет української нації. Союзний центр десятиліттями рекрутував найкращі українські кадри в усі сфери державного й культурного життя, пильно контролюючи, щоб українська номенклатура не піднімалася вище певного рівня.
Хотів би наголосити, що номенклатура була справді єдиною наступницею обезглавленого імперського режиму, оскільки в Україні не було перехідних, опозиційних до цього режиму сил. Народний Рух України був надто молодий і нечисленний, щоб претендувати на загальнонаціональну роль.
Такі структури були в наших західних сусідів: Польща мала "Солідарність", Чехословаччина - "Громадянський форум", Угорщина - "Демократичний форум", які в умовах зміни влади перебрали на себе певні організаційно-розпорядчі, а також морально-стабілізуючі функції. Вони були неначе живими носіями новонароджених політичних режимів.
Але і їх, і нас сьогодні міряють тим самим демократичним аршином.
У наших патріотичних колах весь час доводиться чути про глибокі традиції українського державотворення з посиланням на овіяні легендами княжі чи гетьманські часи. Але навіть зворушливу національну міфологію до конкретного повсякденного діла не прикладеш.
Я схильний погодитися з тими мислителями, які дуже влучно підмітили, що Богдан Хмельницький не міг реально скористатися напрацюваннями князя Данила Галицького, чи Симон Петлюра - досвідом Івана Мазепи. Надто довгими, неймовірно довгими були перерви в нашому державному житті. Перерви були тривалішими, ніж саме це життя.
Так і нам - доводилося розпочинати все заново. Спочатку. З нуля. Методом проб і помилок, хоча вже цього разу не маючи права на повторення тих помилок, які призводили до втрати незалежності бодай у 20 столітті.
Що говорити про початок державного будівництва нашого часу, коли шалені темпи перетворень не давали можливостей навіть для осмислення, а не те, що прогнозування перемін?
Це стосується передусім правлячої еліти, а щодо народних мас, то вони, піднявшись на гребінь національного романтизму, дуже швидко опинилися на самому дні соціального песимізму.
Шок від розвалу самого життєвого укладу глибоко травмував суспільну свідомість, а перші сподівання накрила хвиля зневіри, тривоги і відчаю.
У 1994 році соціологічний барометр показував дуже тривожні симптоми. На запитання "Чи є Україна справді незалежною державою?", більшість населення відповіла - "ні", в тому числі у Львові - рівно половина опитаних, у Донецьку - 52 %, у Сімферополі - 56,5 %. Причина - невпевненість у завтрашньому дні, тобто невіра у спроможність існування України як держави: Донецьк - 82 %, Львів - 66, Сімферополь - 66, Київ - 62 %.
Більшість низів в Україну не вірила, більшість верхів не знала, як нею управляти. Таким був наш старт. З такої відмітки ми розпочинали.
Я кажу про це вперше тому, що сьогоднішня наша державна зрілість сприймається, як манна небесна, як об'єктивна даність. Насправді за тим фактом, що юна країна сьогодні володіє усіма атрибутами - неначе їй не 13, а всіх 300 літ, стоїть самовіддана праця першої шеренги українських державотворців, багато з яких присутні сьогодні в залі. Велика вам подяка і низький уклін за ваш труд в ім'я України.
Сьогодні на вшанування багатовікової історії українського державотворення я підписав Указ "Про День Державного Прапора України". Це свято ми відзначатимемо напередодні Дня Незалежності - 23 серпня. Воно покликане сприяти утвердженню державної символіки, виховувати повагу громадян до атрибутів нашої державності.
В цілому ми впоралися зі створенням державного механізму. У нас є власна армія, служба національної безпеки, правоохоронна та судова системи, кредитно-фінансова система, власна валюта.
Україна входить у світове співтовариство як повноцінний суб'єкт міжнародних відносин.
Ще дуже багато треба зробити для формування нової політичної еліти.
Але головне, від чого буде залежати утвердження справжнього суверенітету, - незворотність зрушень у політичній свідомості народу, в його культурі. Це потребує подолання стійких стереотипів, а також якісних змін у всьому укладі нашого життя.
Спроби штучно прискорити цей складний процес можуть тільки зашкодити. Але нічого не робити для прискорення - значить, зупинити весь процес.
Суверенітет України - це наш спосіб життя. Його не забезпечити декретами, деклараціями, указами - потрібна повсякденна напружена праця.
Завершено лише початковий етап створення Української держави.
Сучасному поколінню бракує усвідомлення, що ми живемо в державі, якої вчора ще не існувало і яку треба вдосконалювати - саме як державу.
Таке усвідомлення, з одного боку, допомагає людині з розумінням ставитись до вад нинішньої державної влади, а з іншого - відчувати себе учасником державної розбудови.
Шановні друзі!
Нагадаю, що майже відразу після першого обрання на посаду Президента мене звинувачували у спробах узурпувати владу. У цих звинуваченнях звучало таке палке, принаймні підсвідоме, жадання анархії, що інколи воно здавалося мені непереможним.
"Не приведи, Господи, бачити російський бунт, безглуздий і нещадний", - так висловився пушкінський герой про пугачовщину. В Україні була своя пугачовщина, тяглася вона десятиліттями.
Адже тоді - та й зараз - здається, що наша гайдамаччина та махновщина з історичних і географічних просторів України перейшла в один сучасний київський палац - у палац Верховної Ради.
У зв'язку з цим маю сміливо підкреслити таку заслугу українського керівництва, а в ширшому сенсі - українського народу, як скасування "влади рад".
Будемо відвертими. Якби ще на якийсь термін - досить короткий! - продовжилася "влада рад" у післярадянській Україні, то вона просто перетворилася б на контрреволюційну силу.
Ті ради могли б викликати нову соціалістичну революцію. Це були осередки й сили "червоного" реваншу.
"Пального" для нього не бракувало. Адже населення зазнавало реальних страждань, реальних незгод та було налаштоване вірити новоявленим червоним комісарам, що варто повернутись до того "раю", як усе знову буде гаразд.
Варто згадати сьогодні ситуацію зі внесенням проекту не чогось іншого, як "Конституції Української Радянської Соціалістичної республіки".
Взагалі, якби ми тоді не стояли твердо на захисті національних інтересів, було б, напевне, не уникнути справжньої кризи державності - мабуть, навіть кривавої. Певен, що чогось подібного злякалися самі ватажки...
Пан Мороз багато зробив тієї доленосної конституційної ночі, але хіба не можна його тодішнього - та його однодумців - порівняти з чудернацькою машиною швидкої допомоги, яка сама калічить, сама допомогу надає?
Так що я маю щиро сказати українцям: бійтесь, як вогню, "захисників народу", тих, хто вашим іменем галасує на весь світ про інтереси знедолених. Під цей акомпанемент пройшли всі десять літ мого президентства, і не один раз здавалося, що під цей галас звалиться держава.
Крім того, у перші роки незалежності, отримавши номінальне визнання з боку світового співтовариства, Україна опинилася у ситуації, що нагадувала дипломатичну ізоляцію. Далеко не всі у ближньому і дальньому зарубіжжі чекали народження молодої амбітної держави в центрі Європи.
Погодившись на ядерне роззброєння, ми, однак, одразу заявили про свою незгоду на периферійну роль у світових справах.
Приставний стілець за геополітичним столом нас не влаштовував - тим більше під час обговорення наших українських справ. Ясна річ, що така наша лінія поведінки, коли ми з козацьким норовом увірвалися на олімп сучасних суверенів, сподобалася не усім.
У світі все було розподілено і без України, і без нас формували правила, за якими живе сучасний світ.
Учорашня провінція, яка розпочинала з того, що привчала світ до істини, що Україна - не Росія, вчилася мислити геополітично, діяти стратегічно.
Ми розуміли, що наші кроки без виробленої далекосяжної лінії - не більше, як конвульсійні, малопродуктивні і невпорядковані рухи.
Тому й обґрунтували і приступили до реалізації стратегічного курсу, який визначає напрям нашого розвитку щонайменше у першій третині 21 століття.
Курс цей - європейський вибір. Сам термін державної стратегії свідчить, що були й інші варіанти, але європеїзація стала вже в нас національною ідеєю.
Доводиться чути спекуляції з цього приводу, що, мовляв, євроінтеграція - не так консолідуюча. Що вона як розкольницька ідея по-різному сприймається на різних полюсах України.
Однак пропонував би звернути увагу і брати за основу соціологічні виміри дещо іншого характеру. Абсолютну більшість прихильників євроатлантична ідея - незалежно від регіону - знаходить серед науковців і студентів, у середовищі гуманітарної інтелігенції, інженерно-технічних працівників і, особливо, - серед молоді, а найменше - серед безробітних і пенсіонерів. Тобто це провідна ідея еліти і майбутнього нації.
Що стосується псевдодискусій і заклинань у вірності європейському курсу, у яких так вправляються наші європейці від опозиції, то картина постає таким чином: чим більше ми на словах клянемося у вірності європейському курсу, тим переконливіше демонструємо невпевненість у його реалізації. Запопадливо б'ється у груди той, хто не вірить у себе.
І ще одне з цього приводу. Мусується теза про те, що Україна неготова вступати в європейські інститути через брак демократії, свободи слова і так далі.
Сумнівна теза, навіть, я б сказав, - димова завіса. А що ж насправді? А насправді - бодай один, але незаперечний факт, який полягає у тому, що в разі вступу до ЄС Україна не замикала б турнірну таблицю. А там чим вище, тим тісніше. Тож якщо справді має місце неготовність, то, погодьтеся, - обопільна.
Старим європейцям ще слід звикнутися з думкою, що до Європи повертається і стає там не останнім гравцем країна, яка здавна була частиною європейського світу. Коли європейці знали торговельні центри Ольвію і Пантікапей, коли дочка Ярослава Мудрого стала королевою Франції, коли у Львові і Кракові виховувалися покоління європейської інтелігенції.
За 13 років кожен з нас зміг переконатися: повна інтеграція до європейського та світового співтовариства не робиться за одну мить. За цей час нам удалося лише закласти підвалини, але вони надійні.
Сьогодні наша держава є одним з найважливіших учасників миротворчих операцій під егідою ООН. Протягом цілого десятиліття Україна здійснює активну миротворчу діяльність у рамках НАТО на Балканах.
Зростає присутність українських товаровиробників на світових ринках. Надійність наших ракетоносіїв та літаків, висока якість української промислової продукції, кваліфіковані послуги наших фахівців мають результатом те, що слова "зроблено в Україні" дедалі частіше сприймаються у світі як гарантія високої якості.
Ми повинні бути ідеалістами та прагматиками водночас. Це означає - висувати нові ідеї та ініціативи, активно шукати надійних союзників, боротися за нові ринки збуту. А основним мірилом нових починань має залишатися їхня здатність приносити користь нашій державі та її громадянам.
Основним пріоритетом зовнішньоекономічної діяльності має стати остаточне оформлення участі України у світовій економічній системі. Маю на увазі, перш за все, завершення процесу вступу України до СОТ.
Нашим інтересам суперечить також статус географічного сусіда Об'єднаної Європи, що нам настійливо пропонують деякі європейці.
Глибоко переконаний, що інтересам і України, і ЄС відповідатиме розвиток наших відносин за принципом асоціації.
А зараз нам належить піднімати життєві стандарти, нарощувати соціально-економічні м'язи, розвиваючи взаємовигідні стосунки із сусідами. У цьому контексті стабільні взаємини з нашим стратегічним партнером Росією, побудовані на дружніх, партнерських засадах, - це у наших відносинах із Європою не мінус, як нам закидає опозиція справа, а жирний плюс, справжнє значення якого, я переконаний, дуже швидко усвідомлять політики не лише у Києві, а й у Брюсселі та Вашингтоні.
Шановні друзі!
Дозвольте зупинитися на серцевині всеохоплюючих трансформацій - економіці. Ми часто і справедливо кваліфікуємо історичний момент 13-річної давності, як завершення третьої світової війни - війни холодної. Однак, я вважав би, що цей вираз належить сприймати не лише в образному вимірі.
За наслідками потрясінь та руйнувань перші пострадянські роки були по-справжньою післявоєнною порою. Становище саме так виглядало: державна незалежність здобута на руїнах економічної розрухи. ВВП в Україні впав наполовину. До такого обвального і миттєвого руйнування раніше призводили справді хіба що війни.
Склалася парадоксальна ситуація: Україна утворилася завдяки розвалу Радянського Союзу. Але цей розвал за соціально-економічними наслідками міг призвести одразу ж до ліквідації України.
Невдовзі після вступу на пост Президента я дав інтерв'ю німецькій газеті "Вельт", у якому сказав прямо: "Україна самостійно не вибереться з провалля пострадянської економіки... Існує загроза, що держава може розвалитися".
Не буду цього разу наводити показники глибини падіння за всіма параметрами - вони вам добре відомі. Стагнація і депресія на рівні світових рекордів 20 століття.
У якому стані довелося застати народ у 94-му мені, новообраному Президенту?
Частка людей із середніми доходами скоротилася порівняно з 90-м роком удвічі.
Спочатку було 60 % громадян, яких задовольняв їхній матеріальний стан, а вже у 94-му така сама кількість людей опинилася за межею бідності.
Розмивався інтелект народу. У цьому ж 1994 році з наукових установ вибула рекордна кількість докторів наук - понад 600, багато з яких покинули Україну. Соціальне тіло держави не просто деградувало, а розкладалося, вмирало на очах.
Очевидно, що наш народ мав, як кажуть учені, високий поріг міцності, за яким дискомфортний стан переходить у стадію ірраціональної поведінки і масового збудження. У такому стані громадяни емоційно обмінюються негативною інформацією про кризову ситуацію. А це врешті-решт може призвести до соціального вибуху.
За цією формулою, до речі, гинуло багато колись могутніх держав. Так і чергова українська революція могла захлинутися у вирі власних руйнацій. Так міг повторитися відомий трагічний сценарій, коли революція поїдає власних дітей.
Я довго, шановні друзі, шукав влучного визначення самої нашої філософії виповзання із цієї прірви, нашої виключно національної техніки здійснення соціально-економічної "мертвої петлі". І врешті я знайшов його у Джона Кеннеді, який звернув увагу на те, як пишеться китайською мовою слово криза. Воно складається з двох ієрогліфів: один означає небезпека, а другий - сприятлива можливість.
Саме як сприятливу можливість ми були вимушені сприйняти безпрецедентну кризу - сприятливу для випробування своїх сил, для заміру власного непізнаного потенціалу, сприятливу для роботи поза межами можливого. Напевне, у цьому варто шукати феномен українського економічного дива.
Саме так - економічного дива, яке останніми роками демонструє Україна, ставши абсолютним економічним лідером Європи. Наше зростання відбувається тільки за рахунок власних сил, оскільки нові члени ЄС - наші західні сусіди, зростали, хоча значно повільніше, отримуючи у своє розпорядження у 3-6 разів більше іноземних інвестицій, ніж Україна, а наш найближчий сусід Польща взагалі - у 9 разів.
Я вже не кажу про різного роду антидемпінгові розслідування та економічні санкції - з одного боку, і непомірні, просто немислимі з точки зору економічної практики - податки, мита і збори - з другого.
Вистояти і піднятися нам допоміг, звичайно ж, ринок, тобто реформа економіки, яка ґрунтується на економічній свободі.
Адже в командно-адміністративній економіці УРСР не було ринкових засад та інституцій для глибоких системних трансформацій.
Для України ці трансформації були значно складнішими, ніж для постсоціалістичних країн Центральної та Східної Європи, які порівняно недовгий час функціонували в умовах тотального одержавлення, і зуміли зберегти ринкові принципи господарювання.
Ми одержали у спадок від колишнього СРСР фізично і морально спрацьовані основні фонди. Бракувало передових технологій і перспективних наукових проектів. Панував товарний дефіцит.
Не дивно, що економіка, яка десятиліттями була налаштована не на соціальні, а на виробничі та воєнні потреби, "вийшовши на волю", одразу ж "забуксувала".
Не викреслити з історії ті часи, коли виробництво скоротилося більш як на половину, склади були затоварені низькоякісною, застарілою продукцією, гіперінфляція сягала за 10 тисяч відсотків. Панували бартер, неплатежі, дефіцит бюджету. Люди отримували низьку платню, та й то несвоєчасно, чи взагалі не отримували.
Тому ми розуміли: без структурного оздоровлення економіки, без "крутого повороту" від економіки, що виробляла "на склад", до економіки, що працює на споживання, - не буде якісного прориву у зміцненні держави та поліпшенні добробуту її народу.
Найперше, ми приступили до розбудови національної фінансової системи - основи державності у сфері економіки.
Не одразу, а поступово добилися збалансованості бюджетів усіх рівнів. Перейшли від податкової системи з елементів радянських фіскальних зборів до самодостатньої системи, яка передбачала механізми стимулювання виробництва та підприємництва.
Шляхом лібералізації ціноутворення ми домоглися створення ринкової системи попиту-пропозиції, наповнили ринки товарами, суттєво поліпшили якість національних товарів та послуг. Сьогодні продовольчі українські товари практично витіснили імпортні.
Важливим підґрунтям трансформації стали дерегуляція економічної діяльності та істотне зменшення адміністративного втручання в економіку. Ми чітко усвідомлювали, що підприємцю треба надати повну свободу. Тому наполегливо формували конкурентне середовище. Відпрацьовували механізми регуляторної та антимонопольної політики.
Для цього запровадили державне регулювання природних монополій, реорганізували багато неефективних державних підприємств.
Поряд з формуванням фінансових механізмів та інститутів ринкової економіки "зелене світло" було дано приватній власності і підприємництву.
Не потребує доказів, що вільна ринкова економіка дає можливість виявити найкращі якості людини - творця, добродія, підприємця, господаря. Такі якості людини розкриває лише приватна власність.
В Україні реалізовано стрижневу позицію соціально орієнтованої економіки - випереджального зростання порівняно з ВВП реальних доходів населення, насамперед заробітної плати.
Тільки в нинішньому році ці доходи зросли на 15 %, а реальна заробітна плата - на 26 %. На сьогодні середньомісячна зарплата становить понад 600 гривень (проти ста вісімдесяти однієї гривні у 2000-му), що в півтора раза більше від прожиткового мінімуму для працездатних осіб. Якщо у 2000 році середній розмір пенсії становив 66 гривень, то сьогодні - понад 220 грн.
Шановні друзі!
Завдяки системній 10-літній реформаторській роботі валовий внутрішній продукт, як виразник вивільненої енергії народу і високоефективного урядового менеджменту, продовжує зростати.
Він сягнув уже в цьому році вище від будь-яких оптимістичних прогнозів - 13,5 %, а приріст промислового валу збільшився на 14,7 %, сільського господарства - на 26,5 %.
Один авторитетний американський політик, який стежить за китайським економічним дивом, дуже доречно висловився: ви чи не єдина у світі країна, яка має показники вищі, ніж у Китаї.
У звіті про конкурентоспроможності, який розраховується під егідою Світового економічного форуму, Україна тільки за 2003 рік поліпшила свій індекс макроекономічної стабільності на 14 пунктів.
Це найвищий стрибок, зафіксований зазначеним авторитетним рейтингом. За цим показником Україна випередила 10 країн Європейського Союзу.
Як відомо, ми прийняли "Стратегію економічного та соціального розвитку України на 2004-2015 роки". Це - найближча десятирічка, для якої енергію росту нагромадила десятирічка попередня.
Ми цілком обґрунтовано маємо ставити завдання - протягом цієї декади щонайменше подвоїти наш економічний потенціал (у "Стратегії" записано майже у 2 з половиною раза).
Ясна річ, що цей злет нашого трудового народу потребує адекватної економічної політики уряду. На сьогодні таку адекватність ми знаходимо. Якщо її втратити, то період очікуваних високих темпів зростання може виявитися нетривалим, як це сталося у більшості країн Центральної Європи та Балтії.
Тут доводиться боротися з одним малоприємним радянським спадком. Радянська ментальність була патерналістською, покоління українців виховувалися в системі, коли держава за все відповідала, передусім - за особистий добробут кожного члена суспільства.
Ми змінили систему, але ментальність залишилася. Чи не в цьому корінь багатьох нинішніх проблем?
Шановні друзі!
Нам належить і надалі свято берегти засадничий принцип нашої національної економічної політики - орієнтація на високотехнологічні, наукомісткі галузі. Слава Богу, нам вистачило розуму їх не тільки зберегти, а й наростити потенціал. Ми не дали виштовхнути себе в середовище третіх країн, доля яких у світовому розподілі праці - слугувати джерелом ресурсів та постачальником дешевої робочої сили.
У нас достатньо і професійного досвіду, і національних амбіцій. Узагальнювальним параметром, за яким ми визначаємо свої технологічні координати, є той факт, що Україна належить до п'яти із двохсот країн на планеті, які спроможні самотужки вийти в космос.
Причому ми володіємо всіма п'ятьма компонентами космічної держави - можемо сконструювати ракету, виготовити дослідний зразок, провести випробування, запустити виробництво і здійснити вихід у космос.
Хотів би повторити думку, яку я висловив недавно на ювілеї мого рідного підприємства. Народ, який має "Південмаш", відрізняється від народу, який "Південмашу" не має. Це вже цивілізаційний вимір, який свідчить про те, що нація, яка спроможна створювати найкращі на планеті ракети, обов'язково впорається і з усіма іншими, земними завданнями та проблемами.
Шановні друзі!
А тепер давайте поміркуємо над наступною конструкцією, яка іменується демократичним суспільством.
Здавалося б, усі ми вийшли зі сталінської шинелі - від Владивостока і до Любляни. Однак на усьому посткомуністичному просторі Україна знову ж таки належала до резервацій особливого, подвійного тоталітарного режиму, коли соціально-класовий однопартійний деспотизм множився на безпощадний національний гніт.
Те, що в Москві чи Ленінграді сприймалося і допускалося як безневинне вільнодумство, у Києві чи Львові кваліфікувалося тільки за статтями Кримінального кодексу - як антирадянська діяльність - і викорінювалося усіма доступними гулагівськими методами.
У порівнянні з махровою опричиною київського зразка московські псевдоліберальні салони епохи пізнього соціалізму горбачовського зразка виглядали як недосяжний демократичний ідеал.
Кажу про це для того, щоб нагадати, з якої відмітки ми крокуємо сьогодні до демократичного ідеалу.
Більше в державі демократії чи менше - не так вже й важко визначити, хоча точних математичних вимірників політологи ще не встановили.
Розпочну з цього приводу з наболілого - з президентської виборчої кампанії, яка сьогодні в розпалі. Рекомендації, поради, а то й вимоги чи накази проводити їх чесно й прозоро нам не висловлював тільки лінивий наш друг із ближчого чи дальшого зарубіжжя.
Здавалося, усе прогресивне світове співтовариство неначе забуло на якийсь час про свої глобальні справи і зайнялося животрепетною "світовою" проблемою - українськими виборами.
Принаймні такий шумовий ефект намагається створити опозиція і вірнопіддана їй дуже незалежна преса. Прогнози незліченної когорти закордонних знавців нашої дійсності про виборчі землетруси в Україні, м'яко кажучи, виявилися дещо перебільшеними.
Хоча така потужна рекламна кампанія наших виборів може призвести до того, що спостерігачів виявиться більше, ніж виборців.
Виборчий процес доходить до свого зеніту, але нічого такого в Україні не відбувається. І не відбудеться. Усе станеться так, як вирішить український народ.
Що стосується нинішніх владних структур, які покликані забезпечити законність проведення виборів, то запевняю наших енергійних педагогів: ми нізащо не допустимо стрілянини з танків по парламенту, як це трапилося зовсім недавно і зовсім поруч з нами. І нізащо не допустимо більш як місячного підрахунку голосів, як це трапилося так само зовсім недавно, але, правда, не зовсім поруч з нами.
Україна проводить вчетверте вибори Глави держави. Вона знову, як і в усіх попередніх випадках, продемонструє свою здатність відповідно до букви Закону здійснити цю найважливішу й найвідповідальнішу демократичну процедуру.
Однак у ширшому контексті цьогорічна виборча кампанія приховує в собі колосальний шанс для піднесення рівня демократії в Україні.
Сьогодні бачу велику проблему в тому, що за нинішнього розкладу сил так і не з'явилося потужної поміркованої об'єднувальної політичної сили, яка була б здатна виступити у ролі миротворця як у політиці, так і в суспільстві. А саме вона могла б стати центром тяжіння при визначенні дальшого розвитку держави.
В основу її позиції мають бути закладені три "універсали" - людська гідність, національна єдність та громадянський патріотизм. Формування такої націєтворчої політичної сили - це одне з головних завдань на майбутнє.
Великий шанс для демократичного піднесення дає політична реформа. Вона передбачає запровадження такої системи державного управління, яка зробить неможливою будь-яку реставрацію одноосібної концентрації владних повноважень.
Новий зміст політичного буття вступив у різке протиріччя зі старою формою державного ладу, який необхідно змінювати.
Це основна сучасна суперечність історичного розвитку України, основне гальмо на шляху її прогресу. Питання стоїть однозначно: якщо реформа не буде здійснена до виборів, то після виборів жодний Президент реформу здійснювати не буде.
Варто відзначити, що фаворити гонки мають реальний вплив на хід конституційного процесу в парламенті. Реформа - ось перший тур виборів для них. Занадто багато поставлено на карту, щоб можна було черговий раз легковажити.
Що стосується знову ж таки щиросердечних рекомендацій із зарубіжжя щодо нашої реформи, то хотів запитати: чому наші доброзичливці так палко хочуть зберегти цю форму державного управління в Україні, коли на сьогодні такої форми немає у жодній європейській країні. Підкреслюю - у жодній. "На тобі небоже, що мені не гоже", - гласить у таких випадках народна мудрість, що відкриває нам очі на не зовсім коректні поради єврофункціонерів, які озвучують міфологеми наших короткозорих і лицемірних опозиціонерів. Згадаймо, як після референдуму 2000 року нас звинувачували в тому, що ми зміцнюємо президентську вертикаль. А зміцнення полягало тільки в наданні Президенту права розпуску парламенту в окремих випадках. Це є нормою в кожній європейській країні. А зараз при проведенні реформи знову звинувачують, але уже в цілком протилежному - у послабленні президентської вертикалі. І так погано, і так погано. А може, справа зовсім в іншому, а не в об'єктивному ставленні до процесів, які відбуваються в Україні? Загалом нашу державу часто розглядають лише як незрілу форму західних демократичних моделей, і за цю незрілість нам весь час перепадає на горіхи від демократичних "старших братів і сестер". Перед нами, як братами меншими, ставиться вимога: цивілізаційний шлях, який вони самі проходили протягом століть, промайнути за лічені роки. Просто дивує заповзятий догматизм, коли вимоги до тих, хто вже перетнув фінішну пряму, і до тих, хто щойно вийшов на старт, практично однакові. Ми вдячні, що такий максималізм до проблем нашого розвитку виявляється із добрих намірів, коли респектабельні демократії просто тягнуть за волосся посткомуністичний світ у царство ліберальної свободи. З цього приводу радив би прислухатися до вельми шанованого в Україні Томаса Джефферсона, який застерігав: "Не старайтесь зробити добра людям більше, ніж вони здатні витримати". І врешті остання підвалина - націотворення, як основа заснування та існування держави. Ще жодна будова не була зведена без цементу, яким для успішного державного проекту є нація. Чи є вона в Україні - модерна монолітна політична нація, без приналежності до якої не мислить себе кожен її громадянин, без могутнього множинного ресурсу якої не бачить власної перспективи для самореалізації. Чи кожен з нас, отримавши паспорт нової держави, усвідомив своє друге громадянське народження? А чи, може, багато з нас так і залишилися у старому зниклому світі, все ще мислячи себе там, де пройшов добрий шмат нашого власного життя? Відповіді на ці запитання мають бути однозначними, бо ще не було такого в історії людства, щоб на соціально-економічний успіх претендували держави, мешканці якої не є патріотами. Патріотизм - у найвищому сенсі - у наш прагматичний вік категорія ще й економічна. Особливо відданості своїй нації потребує її еліта. Як часто траплялося у нашій гіркій історії, коли якраз аристократія продавала заради влади й власності рідний народ. Туркам чи татарам, росіянам чи полякам. Невже історія вчить лише того, що вона нічого не вчить? Це стосується і нашої новоспеченої буржуазії, якій часом здається, що власне благополуччя можна окреслити товстою олігархічною шкарлупою, а єдиною гарантією від усіх бід є заморські банківські рахунки сумнівного походження. Плачевний досвід наших доморощених в'язнів в екзилі та й сусідських мільярдерів в арештантських шатах вчить, що людина нічого не варта, коли вона не може розраховувати на підтримку нації, якій вона служила. На нинішньому переломі своєї історії Україна віддала перевагу державницькій програмі незалежності з цілком очевидним національним наголосом. Національно-державницька ідея виявилася сильнішою за етнічну ідею з її племінним змістом, потягом до роз'єднаності складових частин української території. Відтак, панове, треба зміцнювати ідеал громадянської держави. Існування нації спирається на свідому волю її членів, а тому нація - це колектив людей, які хочуть бути державою або є нею. Саме тому в деяких західних мовах слово "нація" вживають як синонім слова "держава". Повноцінна нація є спільнотою з виразною волею до державного життя. У минулі віки цю волю мала тільки верхня верства: щезне вона - щезне й "політичний народ". Нинішні нації стали більш повнокровними через розширення своєї соціальної бази: її становлять усі громадяни, весь народ. Українська політична нація повною мірою відповідає цій закономірності. Щораз нове святкування річниці незалежності демонструє, як стрімко зростає суверенне українство у власній самоповазі та в національній гордості. Адже за влучним висловом, нація це навіть не щорічний, а справді щоденний плебісцит. Серед тих, хто є носіями національної гордості, ми повинні сьогодні найперше назвати наших олімпійців. На землі древньої Еллади вони представляють велику спортивну державу - Україну. І коли на їхню честь підноситься синьо-жовтий прапор та звучить Гімн нашої Батьківщини, почуттям гідності сповнюються серця мільйонів українців. Серед нас у цьому залі - олімпійська чемпіонка, легендарна "золота русалка" України Яна Клочкова. Тобі, наша уславлена Героїне, у цей урочистий день аплодує вся Україна, якій ти на День народження зробила такий блискучий подарунок. У твоїй особі ми вітаємо усіх наших олімпійців і чекаємо від них нових перемог!
Шановні учасники урочистого засідання!
Наступну річницю незалежності ми відзначатимемо уже після президентських виборів. Вибір - за народом, але хочеться, щоб це був щасливий вибір. Вибір, сповнений мінімальною кількістю ризиків для України. Перелік ймовірних варіантів можна звести щонайменше до такої альтернативи: перша модель розв'язання історичних проблем, які є неминучими, - це радикальна зміна правлячої еліти, позбавлення владних повноважень одних і надання їх особам іншим. Цілком можливо, що в такому разі це, врешті-решт, може призвести до виведення ситуації із соціально-політичної рівноваги, набутої такими неймовірними зусиллями. А відтак - до хаотичного згортання економічного ренесансу, як це часто буває, коли суспільну енергію поглинає безплідна політична боротьба. І модель друга - спадковість політичного курсу, поглиблення перелічених вище численних трансформацій, термін бодай проміжного завершення яких сягає кількох найближчих десятиліть, нарощування рекордних темпів соціально-економічного зростання і таке ж прискорене на цій основі піднесення життєвих стандартів громадян. Для цього потрібен всебічний діалог, застосування сучасних форм суспільних відносин, виведення на політичну сцену професійних урядових менеджерів і суспільних інтеграторів. Наше завдання - зробити усе залежне від нас, щоб застерегти Україну від згубного, сповненого ризиками і потрясіннями першого варіанту розвитку подій. Я закликаю всі політичні сили до спільної програми дій на благо нашої молодої держави, яка на подив усьому світу стрімко набирає висоту. За своїм первинним ремеслом мені доводилося виводити у космос найскладніші витвори людського генія. Але на мою долю випало найвище щастя, яке тільки може в нагороду отримати людина - виводити на навколоземну орбіту сучасної цивілізації свою рідну країну, коли за покликом історії у зрусифікованому серці сина чернігівського солдата враз загомоніли нетлінні гени великих і гордих предків. Мені не байдуже уже сьогодні, яким ввійде в історію десятиріччя мого президентства. Я певен, що неупереджений і вдячний нащадок, увійшовши через століття під склепіння Михайлівського Золотоверхого чи Володимирського Херсонеського храмів, які ми підняли із праху після революційного мракобісся, віддасть належне нашій скромній праці в ім'я України. Ми піднімали з руїн собори наших душ - ці духовні символи, за якими впізнавали в віках і впізнаватимуть українців як на землі, так і з космосу. Ми піднімали із руїн нашу державу, ми піднімали із колін нашу націю. Це була каторжна праця, але вона возвеличувала нас, перших українських державотворців. Деякі пігмеї від політики намагаються прорватися до влади під гаслом "Україна - без Кучми". Вони виставляють себе на глум принаймні тому, що діючий Президент не бере участі у виборах. Але в одному я можу запевнити усіх своїх співвітчизників - Кучма без України не буде ніколи. Занадто багато вкладено за останнє десятиріччя, занадто багато неймовірних викликів зумів здолати мій народ, щоб тепер хтось із нас, причетних до цього історичного прориву, міг дозволити собі зайняти аморальну позицію - після нас хоч потоп. Та й любов до рідної вітчизни демобілізації не знає. Державники за покликанням у відставку не йдуть навіть тоді, коли завершується черговий термін їхньої служби. Змінюватися можуть хіба що посади, але незмінним є пост служіння Україні, на якому ти - вічний вартовий. Сьогодні з моїх уст мав би прозвучати політичний заповіт тим, котрі у виборчій боротьбі прагнуть отримати від українського народу булаву Глави однієї із найбільших європейських держав. До мільйонів своїх дорогих співвітчизників, з якими разом ми вибиралися із пустелі бездержав'я, зубожіння і неволі я звернуся словами великого Українця Володимира Сосюри, який прорік на віки:
Любіть Україну, як сонце любіть! Як вітер, і трави, і води! В годину щасливу і радості мить,
Любіть у годину негоди. Любіть у труді, у коханні, в бою, Як пісню, що лине зорею.
Всім серцем любіть Україну свою І вічні ми будемо з нею!
Слава Україні!
Леонід Кучма. 22 серпня 2004