Проростень/Пам'яті С. Єсеніна
| ◀ На смерканні | Проростень Пам'яті С. Єсеніна |
Ой колом сонце ▶ |
|
Над ним лиш чорний прапор має,
і десь на стінах крови слід, —
а в серці він ще й досі сяє,
мов золотий метеорит.
Я пам'ятаю вечір тмяний
над Петербургом голубим:
морозний блиск, і вітер п'яний,
і над Ісаком — сизий дим.
Огнями розцвіла естрада,
і вийшов він, як ясний день.
Душа була бентежно-рада
і слухала дзвінких пісень.
Блакитноокий, кучерявий,
стрункий, як ясень молодий,
він ще не знав гіркої слави:
уперше він прийшов сюди.
В сорочці простій і в каптані,
неначе вчора із села,
а очі тихі, як у лані,
і ніжність із очей пливла.
По залі голос малиновий
розливсь, як весняний струмок,
і в кожнім жесті, в кожнім слові —
вишневі пахощі думок.
І досі як живі: березки
над ставом, біля кошениць,
співучість польової стежки
і тепле мукання телиць.
Життя ще не було пропито
серед повій та гультяїв,
і був він, як ядерне жито
перед грозою нових днів.
Хвилини споминів, чи жалю —
і наче вітер запашний
дихнув на урочисту залю
диханням колосистих нив.
Уже минуло десять років,
той весняний одцвівся сад…
Ми не почуєм його кроків —
і як вернути їх назад?
Над ним лиш чорний прапор має,
і десь на стінах крови слід, —
а в серці він ще й досі сяє,
мов золотий метеорит.
1926