Проти червоних окупантів (2 частина)/V
| ◀ IV | Проти червоних окупантів II. частина V. |
|
22 серпня ми стояли вже в лісах під Деражнею. Перед вечором, через місцевих сексотів, знайшли нас большевики. Битися з ними я не захотів і почав таки вдень відходити. Ідемо через одно село. За нами в кількох кілометрах посуваються большевики. Біля одного дому в селі, в садку бачу групу панночок і 6 большевицьких комісарів. Грає гармонія, гітара й ще щось там. В тіні густих дерев парами комісари танцюють з панночками. Стаємо. Посилаю своїх старшин і 15 козаків з завданням: негайно обезброїти комісарів і привести їх до мене разом з тими веселими дівчатками…
Наказ виконаний. Одну сотню спрямовую знову на село, щоби здержала большевиків, поки ми „говоритимемо“ з комісарами. Я сиджу на коні. Переді мною стоять, повязані парами, червоні комісари та бліді панночки за ними. Тримаючи в руках револьвер, питаю по черзі, хто такі і звідки приїхали? По документах бачу, що є тут 4-х червоних командирів і двох політруків із 24-ої Самарської дивізії. Одному командирові баталіону стріляю в голову, а решту наказую перерубати. Тоді звертаюся до дівчат. Це все місцевих інтелігентів доньки: дві священика, дві дяка, одна лісничого, а три сестри вчительки. Кажу дівчатам, за те, що вони так гарно забавляли наших „приятелів“, заберу їх у ліс, де будуть забавляти тепер козаків, а потім уже побачимо, що з ними зробити.
Дівчата в плач і до моїх стремен. Починають благати, щоб не робити їм кривди. Кажуть, що червоні самі приїхали. Тут колись один із них стояв у дяка. Вони їх не запрошували: Командири післали доньок дяка, щоб ті зібрали решту дівчат, для товариства. Вони бояться комісарів і тому прийшли. Наказав я їм поцілувати всіх побитих большевиків і нагнав до дому. Думаю, що на будуче ці українки не так хутко підуть з ворогами в танець. Ми накладаємо життям, заглядаємо щодня смерті в очі, а ось що діє „цвіт народу“… Нашим дівчатам байдуже, що це окупант, який мордує брата, сестру, а потім обіймає з плямами крови на руках. Вони все готові виправдуватись страхом…
Сотня за селом почала вже стрілянину з большевиками. Посилаю звязкового, щоби відходила скорше бо ми їдемо в ліси. Сонце вже зайшло. Ми всі разом у лісі на короткім відпочинку. Потім поїдемо на місце зустрічі отаманів та курієра від Головного Отамана.
В повстанчих відділах був український елемент безсумнівно ідейний. Може були одиниці мало свідомі початково, та при постійній праці і впливі провідних одиниць і менше свідомі робилися ідеалістами й фанатиками боротьби за національну Україну. В постійній боротьбі ми стали людьми не з цього світу, а стояли понад людські пристрасті. На землі нічого не було такого, щоби нас до неї притягало: ні батьки, ні родина, ні багатство не могло нам заступити неба, куди наші душі рвались, бо там була ідея. Смерти ми не боялися, бо завсіди стояла вона перед нами. Свою смерть кожний із нас уявляв собі, як легкий перехід у інший, незнаний нам світ, де буде вічний спокій, на який ми заслужили своїм бурхливим життям. Перехід повинен бути легким тому, що ми знали, за що вмираємо, що не один ворог поляг від кожного з нас. Нам легко було вмирати в бою, ми без страху заглядали смерті в очі. На землі не залишаємо нічого, чого б нам було шкода. У мене особисто — ні золота, ні річей не залишилося б. Ціле моє майно на мені, і з нього найціннішим була зброя. Ще залишалася б мати, однак вона хутко відійшла б з цього світу. Була дружина, але вона молода, без дітей, здібна до праці і без мене дала б собі раду.
Люди з таким наставленням є святі й страшні. Вони можуть бути пророками, войовниками, апостолами. В щоденному житті вони все бачать, гостро обсервують, передбачають майбутність. Прояви людського життя вони, як конденсатори, держать у свому мозку й серці та дають непомильний осуд. Такі люди можуть проповідувати правди, незнані міліонам смертельників, бо їх чола й серця торкається Перст Божий, внаслідок чого в їх душах жевріє іскра несмертельности.
Я мав кількох таких фанатиків, до яких зараховую сот. Карабчевського, пор. Кохана і підхорунжого Василя Харка. До певної міри був таким сот. Погиба і сот. Ковбасюк.
Дня 24 серпня я зі штабовими сотнями і штабом групи є на Вовковинецьких хуторах. Сьогодні або завтра прибуде звязковий з-за Збруча, хор. Богданенко. Завтра зїдуться повстанчі отамани. Думаю, що спритний хорунжий не дасться заскочити, матиме зброю й напевно прибуде на означений час. Стоїмо в лісі. Коней годуємо вівсяними снопами. Козаки мають хліб і сало. Тому й не показуємось хуторянам. Хто зі селян випадково надійде, того затримуємо до вечора.
25 серпня, досвіта, перший прибув з-під Проскурова отаман Хмара. Вже зійшло сонце, коли надїхав отаман Голюк. Його бачили селяни, сексоти та обережні тепер агенти ГПУ. Але три відділи в силі понад 250 шабель дадуть собі раду з червоними, скільки б їх не було. Серед козаків отамана Байди-Голюка бачу хор. Богданенка. Негайно кличу його до себе.
Богданенко коротко, по військовому здає звіт. Надзвичайних пригод в дорозі не мав. Кордон перейшов біля Гусятина. Польська гранична сторожа його не бачила. Був 20 серпня у Варшаві. На Алеї Руж поставилися до Богданенка з недовірям, але він не багато там оповідав, документів не показував. Довідався від знайомого старшини з полку Чорних Запорожців про приватну адресу Гол. Отамана, який його прийняв, коли Богданенко через якогось ад'ютанта передав всі документи від мене. Головний Отаман мене знав, коли я в 1919 році на Волині, після отамана Волинця, командував 61. ім. С. Петлюри піхотним полком. В травні того ж року я був на стації Броди в Головного Отамана і дістав диверсійне завдання на задах большевиків перед офензивою І. Запорізького Корпусу та галицьких корпусів, ті рушили з Галичини.Головний Отаман поважно поставився до нашої повстанчої діяльности. Довго розпитував про все. На мої запити передав усні директиви такі: 1. В загальне повстання під теперішню пору він не вірить, бо замало ще далися большевики взнаки. 2. Коли є змога, то боротьбу повстанчого характеру треба провадити, бо вона дає матеріали до політичної акції за кордоном. 3. Надії на збройну інтервенцію чи зачіпну війну проти Совітів ще немає, бо Европа зайнята відбудовою після Великої Війни. 4. Підвищених мною підстаріїшн у підхорунжі Головний Отаман затверджує. 5. На мойому внеску про підвищення старшин-повстанців Головний Отаман написав своєю рукою червоним чорнилом таку резолюцію:
„Воєнміну: За працю на користь Батьківщини сотника Української Армії Якова Гальчевського (Орла) підвищую до ранги полковника У.Н.Р. До всіх інших старшин застосувати приписи, передбачені статутами і інструкціями Військового Міністерства. С. Петлюра.
Ставка, 20.8.22 р.“
Мій внесок Головний Отаман, з приємною ддя мене резолюцією, передав хор. Богданенкові, а до Військового Міністра Юнакова в Тарнові вислав листа, щоб той перевів формальності щодо мене й 27 старшин.
6. На мою просьбу відносно уповноваження мене до повстанчої праці в Україні, Головний Отаман на льняному полотні написав:
„До Полковника Я. Орла!
Наказую Вам обняти командування всіма повстанчими загонами в Правобережній Україні. Увійти в контакт з такими повстанчими відділами в Лівобережній Україні ддя координації боротьби. Кермуватися скрізь інтересами Батьківщини й законами У.Н.Р.
Головний Отаман Військ У. Н. Р.
С. Петлюра.
Ставка, 15.2.22. Ч.241“.
Видко, дату з місяця лютого Головний Отаман пересунув навмисне, бо писав документ 20.8.22. р. Обидва ці документи я пізніше сфотографував.
Отже перед нами стоять альтернативи величезної ваги. — І я не вірив у загальне повстання в Україні. Кінноти назбиралося б у нас 500 — 600 шабель. Повстанча організація „пасивних“ націоналістів-самостійників має на цілому Поділлі до 5000 своїх людей. Кулеметів і крісів є на 8-10 тисяч. Гармат не маємо, та їх можна було б здобути від червоних. Виходить, що Поділля ще виконало б своє завдання, а що буде на Київщині, Херсонщині, Волині, Катеринославщині? Там все придушене, активні одиниці винищені. Щоб підняти повстанчий рух, треба було б більше інтелігентних військових сил, а начальники організацій були з малим військовим знанням і без доброго боєвого досвіду. Вони доведуть до зриву хутко, але ще хутчій розчаруються. Питання, чи всі ще, які є в організаціях, підуть на сліпо. Будуть такі, що не захочуть кидатися з мотикою на сонце. Хитрий „хахол“ придивиться, поміркує й коли побачить, що наша бере, тоді й він не скаже: „Моя хата з краю“, і не сидітиме з заложеними руками. Селянська маса не здисциплінована, не зогарнізована та ласа щось захопити, а після большевиків немає вже й що. А тут і осінь за плечима: не легко зрушити з місця реально думаючого селянина.
Щоби повстання вдалося, треба мати своїх людей серед большевицького війська, в їх адміністрації і т. д., а я маю лише декількох таких. Є там противники совітської влади і вороги комунізму, але це переважно москалі, які український „сепаратизм“ і „шовінізм“ ненавидять бодай так само, як і комунізм. Отже, коли немає надій на які небудь осяти, чи оплатиться жертвувати рештками найкращих людей, які ще залишились?
Це питання подаю під розвагу старшин. Їх думки подібні до моїх; навіть фанатик Кохан не вірить в успіх широкого повстанчого зриву, на який треба би ще виждати. Насувається друге питання: що нам робити? Чи зимувати третю зиму? Добре, може перезимуємо з боями, небезпеками, але нерви людей таки не витримають. Вже помітне заломання, тяга до „амнестії“. Прийде весна і знову „після цієї та ще цієї“… і так в безконечність, бо й Головний Отаман сказав це ясно, що інтервенції з Заходу не можна надіятись…
В моїй душі не було заломання; силою волі я переніс би ще стільки лиха, як маю за собою. Та розум каже дивитися реально. Бачу, що мої старшини мають підірвані нерви. Сотник Погиба не такий, як бувало, і підполк Коноплянко і сотн. Ковбасюк виснажені докраю. Побачимо потім, що буде, а поки ще літо, треба воювати з червоними далі.
Сотник Голюк каже, що в районі стації Комарівці був курієр від ген. Тютюнника. Він їздив до Києва зі звітом до Всеукраїнського Повстанкому, тепер повернувся, і їде до Одеси. В нашій мові він називався „Кривий“, бо шкандибав на одну ногу. Кривий мав бачитися зі мною за 3-4 дні, як повернеться з Одеси. Таксамо сот. Карабчевський бачився з Кривим і говорив з ним під якоюсь копицею сіна. Кривий шукав за мною і здибав відділ от. Хмари. Обидва старшини висловлювалися про Кривого добре. Голюк, здається, навіть бачився з Кривим торік у Львові. Цей факт спонукав мене брати поважно мою зустріч з Кривим. В 1921. p., через провокатора, попередній склад Всеукраїнського Повстанчого Комітету був викритий, виарештований шось наполовину і з ним разом большевики розстріляли понад 600 осіб. Судив їх жид Лівшиц — той самий, який засудив 359 козаків і старшин під Базаром. В цім році безумовно мусів утворитись другий Всеукраїнський Провід Повстанчим Рухом. Нарід, не сміє і не може ніколи погодитись з большевицьким наїзником. Одні гинуть з руки ката, другі стають їм на зміну.
Мене дуже цікавила зустріч з Кривим. Може від неї буде залежати наша дальша діяльність, бо ми вже стоїмо перед її вирішенням та хвилево є на роздоріжжі. Я знаю, що тепер думає Головний Отаман. Цікаво знати, що робить і що далі думає робити Повстанчий Центр, до якого я ставлюся з повною льояльністю і карністю. Коли б такого Центру в Україні не було, то його треба було б видумати. Місцевий кермуючий осередок, який виріс із матірного пня народу, має багато більше значіння, ніж еміграційний уряд, що є за кордоном і є тільки тим морально-пропаґандивним і традиційним чинником.
Зі мною шукали контакту сотки нібито „представників“ від отаманів, повстанкомів, урядів, але ми мали тактику з перших слів здемаскувати провокаторів. Мене насторожило до Кривого те, що він був у Львові і бачився з ген. Тютюнникам. Отаман Тютюнник напевно мав розмову з Кривим у таких обставинах, що про неї могли знати агенти ГПУ.
Що там буде, а рішаємося з от. Голюком і Хмарою затриматися 3 — 4 доби в одному селі і ждати на звязкового — Кривого. От. Лиховський і Лісовий не прибули на умовлену зустріч. Ми були певні, що сили трьох відділів вистарчить, щоби відбити червоних. От. Байда-Голюк просив дозволу відїхати зі своїми 15 км. на північний захід, де мав знайомих і прихильних селян на хуторах. 28 березня знову вернеться до нас, бо тут забракне і людям і коням корму. Вечором відділ Байди відїхав, а от. Хмара залишився зі мною. Два дні, 26. і 27. серпня, пройшли спокійно, а вечором 27.8. довідуюсь, що на хуторі в 3-ох км. від нас на південь, спинився на нічний постій відділ комісара Каші. Стежа цього відділу підїхала на хутір, де була Маруся, і там перевела ревізію. Марусю так само питали, хто вона і звідки? Це мене змусило опівночі поїхати з кількома козаками і забрати дружину на хутір заможного селянина Рабова. Після того ми негайно повернули до штабу.
Навколо нас діється щось підозріле: большевики — кіннота й піхота від 26.8. щораз напливають. Розміщуються по селах і нікуди не виїздять. Висилаю свої розвіди ранком 27 серпня й даю їм завдання: вивідати, що за полки, де стоять і чого прибули в наш район. Вечором маю вже звіти. Большевики говорять, що будуть „манери“ в тому районі. Кінні полки — це 1-ої і 2-ої Дивізії Червоного Козацтва та 24-ої Самарської Дивізії. З пошти і стації у Вовковинцях телеграфіст, що прибули кватирункові відділи двох дивізій піхоти з Одеси. Чого туди поїхав Кривий? — думаю собі.
Вечором от. Хмара каже, що він хотів би и провчити трохи відділ большевицького комісара Каші. Думаю, що нам не зашкодить показати червоним, що ми не боїмося їх. Додаю от. Хмарі сотню X Грабарчука Він зібрав людей і поїхав. Перед виїздом я повчив його про все — як заатакувати Кашу, до кого на хуторах звернутися по інформації щодо розміщення червоних. Відділи іншої совітської кінноти і піхоти стояли від нас найближче 10 км. Поки ці заалярмують і прийдуть на допомогу — буде по всьому. Комісар Каша має 150 шабель, 50 — 60 піших і кулеметників. Завтра ми вспіємо пробитися через червоних, коли б вони нас атакували. Треба лише спокійно виждати до вечора. Там, куди має прибути Кривий, дижурить мій звязковий. Не буде його 28 серпня вечірнім поїздом, то ми виїдемо.
Врешті чуємо стрілянину: то Хмара з Ониськом напали комісара Кашу. Стріли й далекі оклики доходять аж сюди. По годині все стихло. Приїздить от. Хмара і приводить 10 коней та один кулемет. Відділ Каші був заскочений і розбитий: сам Каша ледве втік.
Я вислав 8 передягнутих козаків у всі кінці на розвіди вночі. Ранком вернулись і доносять, навколо повно війська. Вночі все це військо було в русі. Большевицька піхота на річці Згарок і річці Вовк з допливами позаймала переправи, кіннота навколо нас і звузила оступ. Після нападу на Кашу ми зайняли на денний постій в напрямку Вовковинець один густий перелісок на збочі горба, оточений підковою багна. Стоїмо в поготівлі і при конях, щоб коні не іржали.
28.8. десь біля 8 години ранку бачимо большевицьку кінноту, як іде по той бік багнистої луки в боевому уладі. З протилежного боку коло двох хуторів знову кіннота. З дерев видно через льорнету, що й совітська піхота проходать лавами в тім місці, де ми стояли три доби тому. За тим відділом кінноти проїхали боками другі відділи кінноти. До нашого невеличкого ліску ні один большевик не підїхав. Я був певний, що нас не побачать.
Аж тут один козак в поденервованні, пораючись із крісом, вистрілив. Цей стріл спричинив погані наслідки. Совітський дивізіон, який проїхав в другій лаві, задержався, повернувся в наш бік, від нього відірвалося 10 кінних, які підїхали до ліску й побачили нас. Нічого діяти, все пропало: треба стріляти. Даю наказ підсунути на край ліску люїси, які в кілька секунд сипнули по тих втікаючих 10 большевиках і дивізіоні. Падає декілька коней, і злетіло зі сідел кількох большевиків, дивізіон зникає…
Похапцем сідаємо на коней. Виїздимо з ліску. Кілька хвилин ідемо спокійно. На ліво, в долині, бачимо другий дивізіон кінноти зі списами. Вскакуємо біля одного хутора знову в невеликий грабовий ліс. З одного боку до того лісу підїздять з 2 тачанками 2 дивізіони, а з другого 1 дивізіон. За хвилину заклекотять большевицькі тачанки зі своїми кулеметами.
Не можна гаяти ні хвилини. Отаман Хмара кидається в атаку на один дивізіон, але його атака вийшла мляво: червона тачанка вспіла відарн вогонь по кінноті Хмари. Падає його декілька коней і 3-х забитих козаків. Я вискочив зі штабовими сотнями дещо збоку. Рубаємо в розпарі злості червоних, за якими втікає також тачанка. Але полк кінноти по другому боці лісу кожної хвилини може вдарити на нас від заду. Вже чотири тачанки бють по ліску, тому не може бути мови, щоб з ліску, який червоні бачать як на долоні, можна було їх атакувати.
Декілька хвилин гонимо червоних, а потім вскакуємо в лісок праворуч, бо на допомогу втікаючим вискочив до атаки ще один 2-х сотенний дивізіон зі списами „на перевіс“ — до бою. Я знаю своїх козаків, що на них списи роблять вражіння. В лісі негайно мої козаки зсіли з коней і стріляють. В поспіху кулі не дуже цільні, бо дивізіон стоїть під самим лісом. Козаки почали збивати з коней большевиків, та вони, чорти, не втікають. Кричу щоби мої сипнули ручними гранатами. Це помагає на хвилину. Козак Міхалко Шершів збив з коней ручним кулеметом до 60 большевиків. Вліворуч була невеличка поляна. Я глянув туди, й бачу — на поляну виходять з лісу озброєні люди. Їх отаман в синьому жупані з лиця подібний до отамана Голюка. Хтось з моїх навіть крикнув: „Не стріляти, то отаман Байда!“ Але люди того „Байди“ стріляють, а сам він кричить та мірить в мене з віддалі 50 кроків; стрілив, і мій кінь здригнувся. Видко, куля близько пройшла мимо. Я стрілив й таки попав червового, бо він перевернувся.
Червоні вже нас майже оточують. Бачу, що падає козак Порицький з перебитою нижче коліна ногою, родом з села Дяковець. В ту ж мить він пакує собі кулю в лоб з револьвера. Ще є двох моїх забитих. Кричу отаманові Хмарі, щоби з кількома своїми здержував ворога, а ми відходимо. Кричу: „На коней!“ Зникаємо хутко в гущавині. Доїздимо до багна в ярі. Спускаємось у низ, переходимо з трудом через нього і на другім боці залягаємо, щоб ослонити відворот Хмари.
Саме в пору, бо Хмара зі своїми козаками втікає, а за ним гонять червоні. Один величезний москаль догнав мого козака з відділу Хмари і списом у вухо пробив йому голову. За секунду і він летить з коня від стрілу. Хмара в констернації, бо думав, що то большевики стріляють. Гукаємо до нього, щоби скорше переїздив багно: ледве його коні проскочили, бо гразюка була вже розмішана. Червоні стративши кількох забитих, зникли. Ми ідемо дальше на південний захід до залізниці.
На стації Комарівці бачимо під парою большевицький панцирний потяг, тому з лісу в ліс через залізничий шлях проскакуємо всі разом. Червоні нас, видко, не зауважили, бо не реагували.
Посуваємося в район отамана Голюка, — але де він? До нас він, безумовно, не міг долучитися в часі бою. Правда, чули ми в кількох кілометрах стрілянину: може то Голюк турбував червоних? Коли ми виїхали з Вовковинецьких хуторів, то біля Комарівців побачили кілька сотень червоної кінноти. За нами у віддалі 5 — 6 км. іде також кіннота. Ідемо в білий день, бо треба вирватися з цього большевицького оступу.
Врешті доїздимо до лісу, де живе самітна родина, дід з бабою. Большевики доганяють нас: цілий полк з тачанками, всі в червоних кашкетах, значить належать до 24 самарської залізної дивізії. Ліс невеликий. Ще немає полудня. Чи не дати большевикам прочухана? Є нас 170 шабель. Але настрій у козаків поганий; найгірше, що всі старшини пригноблені, тому рішаю без бою їхати далі. Ідемо полями на оправці. Перескакуємо через якийсь рів. Аж тут кінь підполк. Коноплянка валиться й притискає йому ногу. Коноплянко не може висвободигись, ані кінь не всилі піднятися. Я цього недобачив, лише почув крик:„Пане отамане, рятуйте!“… Оглядаюся — 2 сотні большевиків у віддалі яких кроків 500. Коноплянка не бачу. Задержую 20 козаків, ставимо 2 люїси на рові, стріляємо до червоних кашкетів, а козаки витягнули коня підполк. Коноплянка і його самого з рова. Нога підполковника ціла, ненарушена.
Їдемо тереном між Зінківцями і Новою Ушицею. По дорозі задержуємося в одному лісі на краю, злазимо з коней і займаємо становища ддя засідки. Червоні кашкети підїздять з двома собаками — „іщейками“ по наших слідах. Вони щораз ближче, врешті на яких уже 100 кроків від лісу. Даю наказ стріляти. Серед червоних счинилися метушня: падають люди й коні. Вискочивши на край лісу, я поцілив двох большевиків. Вони почали немов спішуватись: одні відстрілювались, другі втікали. Наші 4 люїси приопішили ще їх розтіч; вони кинулися гурмою до втечі під захороною своїх тачанок. Вогонь сиплеться збоку, з правого крила большевиків. Раптом чую в лісі стогін. Кулею з тачанки ранений рекошетом від деревя козак Григор Трохимчук з Сахнів. Куля попала під праву лопатку ззаду і застрягла десь в околиці серця. Стогне бідака, а помогти йому не можемо, бо це сліпе поранення. Вже сідаємо на коні, їдемо кілька кроків, знову одна куля попадає підполк. Коноплянка в голову. Оглядаю рану, кашкет простріленнй, шкіра розтята і трохи кість верхня нарушена. Відїздимо дальше. Вже вечоріє. Робимо перевязку ран з підручного матеріалу Коноплянкові і Трохимчукові, Трохимчук зовсім ослаб, далі їхати не може. Залишаємо його в селі на волю Божу в одного селянина. На обличчі козака вже печать смерти.
Над річкою Ушицею сповила нас імла ночі. Місцевість нам мало знана. Підполк. Коноплянко хоче, щоб завернути назад, дати якусь пораду нашим жінкам. Я погоджуюся, і по короткім відпочинку завертаємо назад, але ідемо районом далі на північ (ближче до Зінковець та Деражні), На половині дороги між цими двома містечками в лісі ми перебули день 29 серпня. З лісу ми не могли показатись, бо червоні полки в цій околиці. Тому, голодні, цілу добу простояли в лісі. Для коней з трудом дістали сіна з копиць, сочевиці, дехто роздобув вівса, бо ледачий господар не повозив його до своєї стодоли. Сутички з большевиками не було.
Перевірили ми свої сили. Зі штабових сотень було 4 вбитих, один старшина і один козак ранений. З відділу отамана Хмари 5 козаків забитих. Це жертви за одну добу. Таких страт я не мав в ніякому дні протягом двох років. Для заспокоєння ми могли потішитись, що з наших рук впало до 150 червоних, і стільки ж поранено.
Вечором пробуємо переїхати через одне село на північ від Комаровець. Там і млин і гребля, але в селі ночували большевики. Завязалася з ними стрілянина. Від селян довідуємось, що зараз залізничим шляхом не має ніодного містечка чи села, де б не було червоних. Значить, немає пощо нам туди пертись. Завтра большевики в цім районі будуть робити переверти. Стрічаю одного чоловіка із організації. Він випадково був у районі Вовковинецьких хуторів і довідався, що там було не менше 5-ти дивізій кінноти і піхоти. Коли ми билися з червоними, то немов ціла армія большевиків пересувалася тоді в двох повітах — летичівськім і літинськім.
Тепер мені ясно було, що концентрація 3-х дивізій піхоти і 3-х дивізій кінноти мала на меті знищити нас. Ми завернули в зінківський ліс. Роблю нараду зі старшинами. Всі виснажені морально і фізично. І коні ледве вже тягнуть ногами. Кажу старшинам, що є ще вихід з положення: можна прорватися на південне Поділля — на Вербовець — Брацлав — Вороновицю — Калинівку — Янів — Кипорів Яр. Та старшини були тієї думки, що козаки не витримають цього рейду, бо надто прибиті морально, тому й не спосібні до поважнішої акції. Я бачу, що лишаюся зі своїми поглядами сам. Відділам загрожує розпорошення. Веду зі собою цілий час моральну боротьбу. Хотілось би якось дати поміч, чи забрати Марусю і Коноплянчиху зі сестрою, бо батько Коноплянка вже арештований і сидить в ҐПУ; — але чи можу я про це думати? Вичуваю, що коли поїду з відділом по Марусю й Таню, то залишуся тільки сам і загину…
Тому хочу за всяку ціну зберегти відділи — штабовий і отамана Хмари. Тих, які не можуть більше через виснаження провадити боротьби, треба відпровадити за Збруч, в декілька тижнів я знову ж вернуся з кількома повстанцями. В Зінковецькім лісі зібрав я козаків і сказав, що збройної повстанчої боротьби продовжувати вже не будемо, та що відходимо за кордон. Боротьба в Україні буде провадитись організаційно-терористична. Хто хоче, той може лишитись, бо тих, які підуть за кордон, жде не мед з подачами, а табори за дротами. Отже, хто йде за кордон з нами, нехай стає по один бік, а хто залишається по другий.
Всі старшини і 75 козаків стали до групи емігрантів: 89 козаків стали групою, яка залишається. Питаю, чому вони далі воювати не хочуть, що думають робити? Розідуться, то їх всіх виловить ГПУ. На прощання говорю до них кілька слів і повчаю, щоб у ніякому разі не залишалися у своїй околиці. При допомозі родини треба дістати документи і виїхати. Найкраще переїхати в міста Лівобережної України, на Кавказ і т. п.
Написав я кілька листів до Голюка, Лісового, Лиховського, Марчука й Левченка, щоби закінчили під осінь повстанчу діяльність збройними відділами та перейшли в підпілля. Хто з них не зможе втриматись в Україні, нехай подасться за Збруч чи Дністер. При кінці повідомляв я своїх отаманів, що разом із от. Хмарою відходимо за кордон: я маю намір, по розмовах з українськими міродайними чинниками в Тарнові та Варшаві, знову повернутись, щоби почати нову повстанчу акцію. Листи я доручив кільком певним козакам, які залишилися.
Мої хлопці відїхали. Коні мали позалишати по селах. Серце моє стиснулося з болю, і не один козак заплакав.Вирушаємо в свою дорогу. Ідемо цілу ніч. Переїздимо залізничий шлях, що веде з Камянця на Проскурів, на південь від стації Ярмолинці. Досвіта ми були в селі Савинцях. Тут селяни нас прийняли щиро-сердешно. Заховані в садках і стодолах, перебули ми так до вечора. Без боїв переїхали простір до р. Збруча через річку Смотрич і Жваньчик біля Чемерівець в напрямі Гусятина.
Ранком, 2. вересня ми підїздили до історичного Збруча з піснею:
„У неділю раїню, ще не сходить сонце,
Подивися, мила, в середнє віконце,
Козак відїжджає в поле воювати,
Тебе залишає в дома горювати....
Бувай же здорова, люба Україно,
Заплаче за мною молода дівчина…“
Гранична сторожа преспокійно вмивалася. Дивилась на нас, як барани на нові ворота. Але не довго. Ось дві наші чоти, по 20 душ козаків, поїхали вверх і вниз Збруча та висікла прикордонників на відтинку яких 10 км.
За нами посувалася ціла 1 дивізія кінноти.
Отаман Хмара знав брід нижче Гусятина, туди ми й пустилися на другий беріг…