Проти червоних окупантів (2 частина)/IV
| ◀ III | Проти червоних окупантів II. частина IV. |
V ▶ |
|
Зі села Гути Ідемо в ночі знаними шляхам в район, де працював Яковина.
Підпол. Коноплянко хоче конче відвіті свою родину.
Заїздимо до емеритованого підпол. Покерта з кількома козаками, а відділ залишили ми пів км. позаду. Батько Коноплянка просить мене щоб його прийняти до повстанців, бо тут йому немає що робити. Запитую старого Коноплянка чи він добре продумав, що значить його крок, та чи здоровя дозволить 62-літній людині зносити всі ці труди — голод, холод, нервові потрясення? Відповідає, що його рішення невідкличне, що він хоче посвятити рештки свого життя Україні відімститися за стареньку дружину, яку большевики розстріляли на Херсонщині. Згоджуюсь і даю старого повстанця під опіку його синові.
Маруся відкликала мене набік і каже, що бажала б жити десь окремо, бо в тому домі нервова атмосфера. Дружина Коноплянка і її сестра Поля денервуються та нарікають, що ними, мовляв і чоловіки не цікавляться. Я сказав Марусі заждати ше декілька днів, ми будемо вертатися, тоді знайдемо інше приміщення. Підполк. Коноплянка я підганяю, бо час нам виїздити — далека дорога. Коли ми їхали з відділом, то Коноплянко довгий час мовчав, а потім звернувся до мене. Каже він, що нам конечно треба забезпечити свої родини та вислати їх за кордон. Безумовно думка хороша, але ми не маємо грошей. В чужій державі, поки буде праця, треба мати гроші в золоті, а де їх взяти? Тому нехай буде, як доля судила…
Приїздимо в район сіл, де був осередок руху отамана Голюка. Довідуємося, що відділ Голюка є в ліску „Діда“, який любив повстанців і помагав їм чим міг та скільки міг. Всі мої старшини і козаки любили щиро цю типову українську родину — діда й бабу, в самотній хатині в лісі. З отаманом Голюком ми також були кілька разів в хаті тих милих, добрячих старих істот. Чи живіть вони? За багато часу пройшло і застарі вони були, щоб вижити. І прокляте ГПУ не дало їм вмерти звичайною смертю, хоча обоє стояли над могилою.
Зустріч з отаманом Голюком була сердечна. Давно ми бачились. Він нагнав уже страху червоним. Не лише відбував удари, але й сам завдавав їх. Не так давно заатакував Камянець і здобув залізничу стацію, де наробив чимало шкоди большевикам. Про свою діяльність отаман Голюк розповів у подробицях. Мав уже 80 кінних повстанців.
Я післав козаків за начальником Відділу Пропаганди. Приходить Яковина в товаристві двох козаків і приносить зразки своєї і моєї праці, видрукованих на шапірографі і гектографі. В розмові порушуємо з Яковиною актуальні теми, на які можна малювати карикатури. Я даю йому ще цілий зшиток написаних наказів, відозв, оголошень. Ті, які вже були готові, я вечорі забрав і розділив між старшин і козаків обох наших відділів, щоб вивішувати ці пропаґандивні речі по селах і роздавати селянам, большевикам, комуністам.
Наша реакція була дуже на часі, тому я наказав заанґажувати людей на місцях, щоб можливо ширший район обхопити своїм друкованим словом. До речі, мені показує отаман Голюк відозву камянецького повітового Ревкому та летичівського пов. Ревкому до місцевого населення. Там говорилося про те, що ми є „пахолками польської буржуазії, що маємо польські плащі, а французькі фабричні знаки на кулеметах; що отаман Гальчевський, який перезвався Орлом, є поляк, його батько польський генерал і дідич, тому селяни не повинні Орлові-Гальчевському вірити і помагати, бо то було б нещастя для селян і робітників, колиб Гальчевські опанували країну і взяли її у панське ярмо. Повстанці кажуть, що вони нищать лише комуністів, а подивіться, кого вони знищили: представника бідноти тов. Ревуцького, селян таких то і таких“. При кінці був, ще заклик до боротьби з повстанчими бандитами.
Згадуючи про вбитих селян, відозва не згадала, що то були сексоти і агенти ҐПУ. В тих відозвах зовсім не згадувалось жидів і москалів та військових, які згинули в боротьбі з нами. Їх тіла совітська влада розвозила по всіх містах і містечках Поділля. На площах, де колись відбувались наради, стоять камінні стовпи, завершені пятираменннми червоними зорями. Рік-річно, в день жовтневого свого свята комуністи згадують цих „героїв“, що ми їх винищували, як шкідливих скажених собак, за те, що були ворогами української нації.
Всі козаки та й селяни кількох повітів, знали моє родинне й соціальне положення, бачили вони нераз, як ми „шинелі“ брали в большевицьких магазинах, а кулемети не з французькими, а англійськими печатками, ми відбирали у тих самих большевиків. Всю зброю, сідла, коні, набої, обмундурування ми здобували від окупантів. Наша засада така: кінджал дає в руки револьвер, — револьвер здобуває кріс, — крісом здобувається кулемет, а кулеметом опановується гармата, а все разом дає повстанцям міста, знаряддя і владу.
Такі відозви видрукували всі повітові Ревкоми, де діяли мої повстанці. Мені навіть подобалось, що губерніальна влада диригує своїм повітам, щоб ті боролись з нами, крім зброї — друкованим словом. Отже і я починаю боротьбу з окупантами вогненним словом.
Цікаве було тоді явище. Наприклад, жиди з Літина, Ялтушкова, Бару, Летичева, хотіли вступати до мого повстанчого відділу. Це тому, що я був противником всяких погромів і грабунків. Жиди це пересвідчили на собі і хотіли „віддячитись“, щоб їхні люди були серед повстанців. Особливо розголосила про нас одна жидівська родина, яка їхала з Америки до Проскурова через Літин на Летичів. Тут ця родина була затримана, бо проектувалася засідка. При ревізії мої старшими знайшли в жидів 25.000 долярів і питалися, мають з цими грішми робити? Я казав гроші віддати. По дорозі зустріли їх большевики: не то гроші й речі забрали, а навіть пончохи з жидівок постягали. Та до повстанців я ні одного жида прийняв. При штабових сотнях був 1 циган і двох москалів-старшин, однак не довго вони буди з нами. В бою 20 травня всі „національні меншини“ пропали без вісті. Так було з поручником Капустяном, пор. Димінським. Був один Димінський-українець в ранзі хорунжого, який нічого не мав спільного з Димінським-москалем. Тих обидвох росіян, а скоріше — малоросів, вишукав десь у летичівському повіті пполк. Коноплянко. Вони з'явились і зникли, як метеори, за лісом, де був бій.
По багатьох залізничих стаціях було чимало моїх симпатинів. Серед службовиків я мав багато телеграфістів — своїх хлопців. Посилаю стежу в одне місце з пор. Коханом на зустріч з моїми інформаторами зі стації Жмеринка, які затримались на стації Вовковинці. Приїздить пор. Кохан і каже, що є повідомлення, що воєнком С.С.С.Р. Троцький проїздитиме до Проскурова на перегляд частин 1 кінної дивізії. Подає такий відпис розпорядження штабу 1. кінного корпусу, щоб не їздили тепер меншими відділами, як двополковими бригадами кінноти.
Думаю, що його зробити? Адже така груба риба, сам Троцький, рідко буває в наших краях. Приїхав тепер, але як він смів показатись у повстанчий район? Що не буде, але цей пархатий жид з України, що в подяку за хліб, на якому виріс, залив її кровю, мусить дістати научку. Інформатори кажуть, що Троцький їхав з Києва в той спосіб, що один панцирний потяг був попереду сальонки б. царя Миколи II, в якій сидів цей Лейба зі своїм штабом, а позаду їхав другий панцирник. Щоб б. царську сальонку можна було боронити безпосередньо, то вона була між панцирними вагонами, в яких сиділа залога з важкими кулеметами та ручними гранатами. Напевне ще з більшою парадою їхатиме Троцький до Проскурова. З голими руками його не візьмеш, коли він навіть гавбиці має на своїх панцирниках та два поверхи кулеметів. Придумую іншу штуку. Отамана Голюка залишаю з тим, що біля 22 серпня зустрінемось на загальних зборах загонів. Я маю поручника — підривника Петренка. Питаю його фахової ради. Петренко каже, що треба вибухового матеріалу кілька кг., машинки до запалення, біксфордового шнура, розміряного на час спалення, коли над'їздитиме паровоз з сальонкою. Треба буде закопати під шинами тору залізниці пероксілін, або тротиль. Роботу провадити виключно вночі і добре замаскувати.
На щастя, маю 25 кг. пероксіліни в сідлах при запасових конях. Цієї скількости мусить вистарчити. Доручаю спритнішим козакам дістати машинку в якомусь місті, або містечку. Коли є потреба і наказ, то козачня все дістане. Машинку з коробкою, що витворює іскру, дістали на другий день мої козаки в Жмеринці, а сьогодні вже йтиме праця на торі з вечора до ранку. Відділ стояв в 3-х км. від Вовковинець і стації. Над тором був густий лісок. Там стояли в глибині лісу, в ярі, наші коні.
Лише Петренко закінчив з козаками працю і при світлі дня докінчив маскування, як почали вздовж тору їздити кінні большевики, а недалеко на переїзді станула тачанка. Дістаю відомості зі стації, що поїзд Троцького виїде сьогодні рано, тому совітська кіннота так пильно стереже залізничого шляху. Ми залишились. Інформую козаків, щоби вони були при конях, щоб ті не іржали. Раптом о год 10-ій ранком чую стріл в лісі. Большевики, які їхали тором, здригнулись, стали, а потім скоро понеслись до переїзду. Біжу на місце і бачу підхорунжого з полку Костя Гордієнка, теперішнього мого повстанця, як лежить на траві з простріленою головою. Він сидів у гурті козаків і грався в „американку“ з наганом: вийняв 5 куль, а лишив 2 набої. Потім крутив барабаном — за котримсь там разом барабан так повернувся, що револьвер ненадійно вистрілив просто в голову.
Що за випадок? Я ледве не бив тоді конаючого підхорунжого, який зіпсував цілу справу. Адже стріл в лісі над тором налякав червоних. Вони за деякий час прийдуть сюди з облавою. Даю наказ зірвати тор залізниці. Вище лісу вилетіли підклади з кавалками шин. Беремо шатро між два коні, кладемо нещасну жертву і відїздимо. На полудневім кінці лісу викопали козаки яму, настелили сіна і спустили туди свого товариша. Тихо ми відмовили „Отче наш“ і негайно виїхали з лісу, по якім червоні вже стріляли.
Лейба Троцький таки до Проскурова не поїхав, і зі Жмеринки трусливо завернув до Києва, де видав наказ військам К. В. О. (києвскої військової округи):„Приказиваю унічтожить петлюрівських гадоф! Л. Троцький“. Уф! Сердитий був Лейба! Отже тільки сліпий випадок урятував цього парха, шо десь сік зубами зі страху і злости.Перебралися ми за залізницею на північ. Тут козаки на Вовковинецьких хуторах затримали одну бричку, якою їхало молоде подружжя з кількалітньою дівчинкою. Вони доїхали з Одеси через Жмеринку до Вовковинець. Муж тієї пані служив в Губчека Винниці, потім в Губчека (тепер ГПУ) Одеси і в обидвох катівнях був катом. Виглядав мізерний, блідий, немов вимочений в якомусь квасі. Жінка його — українка з Летичівщини — дуже миле робила вражіння, донечка немов янголятко. У большевицького ката така жінка і така дитина? Аж дивно! Задержуємо того чоловіка в себе з приводу „неформальних документів“, а жінці кажемо їхати до своєї матері. Козаки відрухово, знаючи, що вона не побачить свого чоловіка, а дівчинка — батька, почали кидати в бричку світські гроші і наскидали кілька міліонів рублів. Тоді можна було за 100 рублів купити 1 фунт масла.
Жінка поїхала в найкращій вірі, що її чоловік хутко повернеться, але ми його взяли на допит. Тоді кат признався, що він у Винниці розстріляв тисяч 5 і в Одесі не дармував так, що разом з офісами фльоги буде тисяч 6 розстріляних. Даю наказ, щоб цей кат отримав належну кару.
З ловнянської цукроварні приїздять тепер охоронники башкірці на Вовковинецькі хутори. Є їх душ 100. Вони не ощаджують навіть 12-літніх підлітків і насилують, тому всі жінки при їх появі і дівчата втікають. Я собі це запамятав. Довідуємось, що попередню охорону цукроварні влада відкликала, команданта віддала під суд, а на його місце призначила кінних башкірців і татарів з новин командантом, який все позволяє своїй воякам.Посилаю підхорунжого Харка по Марусю, щоб її в товаристві кількох довірених козаків він забрав і перевів на хутір, цілком захований в перелісках над долиною. Таким робом Маруся від Тані яких 3½ — 4 км. на північний схід, але Коноплянкова, здається, не знала, де є Маруся на Вовковинецьких хуторах. Я вже вспів переговорити з господарями, поки поїхав Харко, і Маруся лишилася сама, а ми відїхали.
На постій стали ми в лісі ½ км. від того хутора, де була на новім місті Маруся. Ніч перебули ми спокійно. Мали сало й хліб для себе та обрік для коней. Коноплянко й Ковбасюк почали мені говорити, як я так можу серед козаків бути, коли Маруся близько, і господарі могли б добрий обід зготовити, бодай для старшин. Я під їх намовою післав на хутір підхорунжого Харка, щоби приготовили господарі на 8 старшин обід. Перед півднем ми зайшли у хутір. Ледве зїли обід, коли влітає блідий господар і каже, що зі сотня большевиків підїздить до хутора, а решта йде долиною й поза хутір горбом.
Коли ми вискочили з хати в корчі, то червоні були на подвірі і щось питали господарів. Корчами бігом ми перескочили впору долину й прибігли до місця постою. Большевики звернули дорогою ліворуч, переїхали біля лісу, де ми стояли і поїхали далі. Був то якийсь полк 1 черв. кінної дивізії. Ми могли його добре потріпати, але дали спокій. Я звернувся до старшин і спитав, чи смакував обід, а на будуче застерігся, щоб не докучали мені такими кулінарними справами. Вечором того дня їдемо в дорогу. Виїздимо з ліску і доїздимо до дороги, яка провадить до стації Комарівці. Я їхав спереду і побачив колону большевиків.
Чую оклик: „Стой! кто єдєт?“ — „Свої“ — відповідаю й стріляю в найближчого. Сталася дивна річ: мої козаки в більшості завернули коні і поїхали в один бік, а червоні почали втікати в другий бік, аж кукурудза шелестіла.
Мій стріл не пропав на марно, бо я побачив забитого коня з сіддом, але за большевиками і слід простиг. Коли б мої були не втекли від неочікуваного стрілу, то можна було б вночі поганити червоних і відучити від нічних мандрівок. А так ми лише в кількох пігнали червоних з кіннотою і завернули. В той час вже були зібрані мої „хоробрі“ повстанці. Прочитав я їм добру науку, і ми поїхали в район села Літинки.
Ранком біля 10 серпня пор. Кохан просить мене, щоб наш постій був недалеко Монастирка, бо має він там пильну справу. Я згодився. Кохан взяз зі собою 10 своїх козаків і кудись пішов. Повернувся по кількох годинах та привів якогось монаха з чорною бородою.
З реляцій пор. Кохана виходило, що коли ми стояли б лісі недалеко Монастирка, то цей монах скрадаючись, став стежити за місцем нашого постою. Та пор. Кохан зі своїми козаками слідкував за ним здалека. Монах підглянув, де ми стоїмо, і хутко пустився до Літинецького Майдану, але козаки перехопили його і привели назад.
Цей монах був москаль аж з Пензенської губернії. Він признається, що слідкував за нами з наказу большевицької влади. Його забрала була чрезвичайка до міста Винниці, передягнула, почала лякати, розстрілюючи на його очах людей, і це так вплинула, що він впав у „іскушеніє“ і згодився доносити про українських „бандитів“. Саме він видав нас 20. 5. і недавно курсантам… Коли большевики з'являлись в цім районі, то його завсіди викликував цивільний „товариш“ і змушував ходити по лісі. Якщо тільки коли побачив повстанців, то через Літинський Майдан, через одного сексота, який їхав конем до літинського ҐПУ, подавав вістки далі. Під тортурами монах мусів видати свого співпрацівника. Я післав негайно козаків по того сексота. Понурого дядька привели звязаного. Перед вечором обидва зависли в лісі на грабках. Решті кацапів з Монастирка наказав я виїхати, при церківці в тому лісі залишилося тільки трьох монахів-українців.
Небо заволіклося хмарами, почали бити громи, блискавиці прорізували осліплючими батогами небо. Буде вночі буря. Ми всі на конях під лісом. Збираю козаків і старшин, кажучи, що нехай там буря, але ми мусимо покарати насильників. Буря нам лише поможе, тому гайда до Лознів.
Підїздимо. Ділю спішених козаків на групи, призначую провідників. Перелазимо через мур, підпираючи один одного, по військовому. Маємо одну ціль — касарню башкірців.
Підкрадаємось групами до неї. Дощ ллє, як з відра. Дві стежі пішли покінчити з башкірською вартою при брамах. Вартівника при дверях касарні схопили за горло. Питаємо його, де мешкання команданта. Показує. Пів сотні моїх козаків вскочило в касарню — захопили зброю, будять башкірців та вяжуть парами. Козаки приводять вартових від брам будинку Управи. Врешті волочуть команданта цукроварні — татарина. Ставлю свою сторожу назовні. Вікон касарні таксамо пильнують мої хлопці. Світиться електричне світло, Починається допит. Питання, хто насилував жінок і дівчат? Мовчать. Щераз питаю, хто з них в часі виїздів насилував жінок і дівчат по хуторах? Коли не скажуть, то всі будуть скастровані. Коли видадуть тільки виновників, то тільки ті понесуть кару.
Грожу й наказую починати від команданта цукроварні. Башкірці почали тоді видавати один другого й плакати — заводити по вовчому. В той спосіб одні других видали душ 35. Я наказав всіх їх покарати, а решті нічого не зробив.
Мої козаки забрали 15 кращих коней з сідлами і всі шаблі та кріси. В год. 2-й вночі ми виїхали з цукроварні. Після цього випадку далеко рознеслися легенди. Серед большевиків ходили чутки, що комкорові Прімакову я ніби то прислав повну скриньку на доказ… Пізніше видала військова влада наказ, щоб не озлоблювати населення. І дійсно, потім я не чув уже про насилування червоноармійцями наших дівчат.
Після постійних небезпек і нервової напруги прийшла моральна криза й до штабових сотень. Причини цього явища були різні. Старші козаки мали за собою світову війну, службу в Українській Армії і війну з большевиками, а тепер вже третій рік стоять щоденно в обличчі смерти в рядах повстанців. У дома вони мають жінок, дітей і знищене агентами ГПУ сяке-таке господарство. Тепер вже місяць серпень, а там сумна осінь надійде і зима зі снігами та морозами. І знову в лісах, на снігу і студені. А коли ж кінець? Цього ніхто, навіть їхній отаман, не знає й не скаже. Всіх повстанців жде один кінець — смерть ти хочеться. Манить життя і в найгіршій біді, лише, щоб була певність, що того життя ніхто не відбере. Немає мови і про опіку на випадок поранення. Ніхто не дасть нагороди за божевільну відвагу й хоробрість. Коли ж смерть буйне це життя прикоротить, то не буде людського похорону, не заплаче родина, лише товариші закриють очі і без домовини покладуть у землю.
Що там отаман і старшини не говорять про небезпеку амнестії, але козаки бачать, що амнестовані живуть „спокійно“ вдома, і большевики їх не займають. Про всі радощі „амністії“ говорять амнестовані козаки батькам і родині моїх повстанців. Коли я дам відпустку повстанцеві до дому, то звідтам він приходить сумний, понурий. Збирає такий відпустковець своїх приятелів та оповідає, що казав амнестовець його батькові, мамі, жінці, братові, сестрі. Розмови ведуться так, щоб отаман і старшини не бачили та щоб заушники отамана не підслухали. Захитані душі нараджуються, хотілося б піти з признанням до влади, і страх огортає, коли то є правдою, що говорив отаман: амнестовані козаки живуть доти, поки інші козаки при отаманові. Більш активні старшини і підстаршини, коли б амнестувались, то жили б поки живе отаман. Коли б його не стало, то всіх амнестованих червоні вистріляють. Це ж жидівські і московські голови є в ҐПУ. Вони вміють чекати і ніколи провини нікому не подарують. Вони вже дискутують над проектом закону про смертну кару для малолітніх. В їхнім кодексі немає задавнення провин: і по 50 роках бідний „гой“ мусить відповідати перед жидівсько-совітським сінедріоном в ҐПУ, хоча б і протягом півстоліття пальцем не кивнув ти проти „пролетарів“, які мають в закордонних банках міліонові кошта.
Пустив я всіх козаків з Літинки на відпустку додому на одну добу. Пройшло дві доби, а їх немає. На третій день в куріні під Сахнами з 10 повстанців з Літина — припадково мої козаки, знайшли 5 козаків, а друга пятка зовсім не прийшла. Питаю підхорунжого Рарогу, де решта? Він мнеться, а потім каже, що половина пішла до ҐПУ на амнестію. Чому вони, на чолі з Рарогою, пропустили добу і тепер не хотіли явитися? Видко, таксамо роздумували над амнестією, але не знали, куди рішитися. Пізніше я довідався, що то була правда: пішла перше партія дурніших і сміліших, ждали ці тут на результат — та я довідався і перешкодив. Характеристично, що на амнестію тягнуло всіх бувших шепелівців.
Своїм певним козакам і пор. Коханові даю завдання пильно уважати на прояви життя в штабових сотнях та дух цілого відділу. 15. 8. має відбутися зїзд всіх повстанчих відділів у лісі в районі Буцни — с. Гути. Щоб цього місця не демаскувати, я перейшов з цілим відділом на Барські хутори, де ми стояли за залізничим шляхом. Рано мені доносять, що 15 козаків з Кипорового Яру, під проводом Ониська Грабарчука, вночі самочинно відїхали. Куди? Хіба не на амнестію? Видко, що й серед моєї „гвардії“ є бакцилі, які деморалізують найкращих козаків. Підставою могло бути те що козаки зі Слобідки й Кипорового Яру вже півтора місяця не були в своїй околиці й не бачилися з ріднею. Чому ж мені не сказали? Ці люди є зі мною вже 2 роки. Кому ж тепер вірити. Нікому!
Вчинок Ониська не давав мені спокою. Відтоді я почав, по нараді зі старшинами, завжди ставити при собі вартових із „жандармерії“ пор. Кохана. Крім того утворив окрему групу з козаків, яка на мій знак мала негайно реагувати. Це були засоби обережности, щоб свої неочікувано не зробили з цілого штабу „подарунку“ ҐПУ: такі випадки на повстанні вже бували. Мої охоронники — Харко, Лихо, Король постійно слідкували. Самоволю я рішив суворо покарати. Я знав, що Онисько Грабарчук, молодий хлопець, з поривом, гарячий, мало думає і ділав під чиїмось впливом. Довго він сам не поїздить в цій атмосфері „малої війни“: комуністи не дадуть йому їздити 15-особовим зборищем і гонитимуть його день і ніч. Тоді він сам мене шукатиме, бо не з його головою бути тепер самостійним повстанцем.
Завтра зїзд загонів північного Поділля. До отаманів Левченка і Марчука я післав звязкових і організацій. Це добре, що в часі кризи в моїм відділі відбудеться зустріч чотирьох отаманів. Дух їхніх відділів вплине на моїх людей. Ще маю зі собою 75 козаків. Ідемо в ліс під село Голенищівський Майдан, де стоїмо цілий день. Опівночі перекидаємось на місце зустрічі отаманів. Ми приїхали перші. Виставляємо варту з козаків, які знають всіх отаманів, старшин та козаків у інших відділах, щоб не було стрілянини між своїми. На всі сторони висилаю переодягнутих козаків з револьверами та гранатами, щоб заздалегідь вийшли на зустріч і запросили до нас тих, що приїдуть.
Приїздить отаман Байда-Голюк. Вітаємось. Говоримо. Ждемо інших. Другим по Голюкові показався відділ Хмари. Чомусь вартові взяли відділ Хмари за большевиків, бо ті їхали тюпком з голими шаблями. Впало кілька стрілів. Ми хутко зльокалізували непорозуміння. Вже нас є трьох і кожний має 75 — 80 шабель. Приїздить отаман Лиховський з 60 козаками кінними, а душ 30 залишив на місці, бо вони не мають коней. Думаю, чому ми не забрали з 50 коней в лознянській цукроварні від башкірців. Даю отаманові Лиховському зайвих своїх коней з сіддами, і нехай він має свій відділ 75 козаків на конях після зїзду. В напрямку стації Вовковинці ми почули стрілянину. Це напевно отаман Лісовий нежданно спіткався з червоними. Відходячи, він спровадить червоних на місце нашого постою. Тому підпорядковую отамана Лиховського отаманові Голюкові і кажу, щоб останній вирятував з тарапат отамана Лісового. Голюк місцевість добре знав. Негайно два відділи посідали на коней і зникли.
Отаман Голюк наскочив на відділ комуніста Каші від заду й негайно заатакував. Лісовий зорієнтувався і з другого боку пішов на шаблі. З 300 червоних всі три отамани зарубали 30 червоних і зловили 12 коней. Большевик Каша, колишній червоний партизан, ледве урятувався з рештою своїх, втікаючи аж під місто Бар. О год 10 ранку приїздять. Отаман Лісовий має 65 козаків на конях. Після звітів всіх ад'ютантів є нас всіх 27 старшин і 354 козаків, 42 ручних кулеметів. Коли б додати ще кінних отамана Левченка та отамана Марчука, то було б 500 шабель напевно. Інший на мойому місці додав би ще одного нуля, але я подаю число, яке було в дійсності. Можу одно твердити, що моральна вартість тих людей перевищувала дух совітської регулярної армії в 10 разів.
Після розмов начальників штабів з моїм начальником штабу, ад'ютантів окремих відділів з сот. Ковбасюком, я зібрав всіх отаманів на окрему довірочну нараду. При мені був лише сот. Погиба, як мій заступник. Я сказав отаманам, що висилаю за-кордон до Головного Отамана курієра з проханням відвищити всіх старшин в рангах та за інформаціями: підіймати загальне повстання, чи провадити боротьбу так, як досі? Чи є надія на інтервенцію других держав у випадку поширення повстанчого руху в Україні, чи ми будемо самі собі радити? Прошу також Головного Отамана за повновласті в повстанчій акції затвердження моїх підвищень повстанців до ступня підхорунжих за бойові заслуги. Курієр відіде завтра 16. 8., а повертається за 10 днів, т. зн. 25-26 серпня. На ті дні знову прибудуть повстане отамани на це саме місце. Сьогодні мій ад'ютант відчитає перед фронтом всіх відділів підвищення поданих отаманами козаків-підстаршин до ступня підхорунжих, звичайних козаків до старших стрільців і молодших підстаршин. Входить у відділи зараза амнестії, на яку треба звернути пильну увагу. Штабові сотні власне переживають цю депресію. Маю відомості, що штаб корпусу у Винниці співпрацює з ҐПУ, щоб виконати наказ Лейби Троцького: „знищити петлюрівських гадів“. значить нас. Ніби Всеукраїнський Повстанчий Комітет хоче з нами навязати контакт, і курієри від Комітету ніби вештаються в нашім районі, шукаючи з нами звязку. Треба бути обережними, щоби ця акція не була ділом рук Всеукраїнського ҐПУ з Харкова. Я взагалі не вірю ніяким комітетам, бо де є комітети, то там не може бути конспірації. Стверджено, що кожний повстанком мав агентів ҐПУ. До всіх курієрів із-за кордону, зокрема від ген. Тютюнника, треба ставитися з недовірям, бо він не знає того, що є в руках провокаторів.
Далі умовляюся з отаманами щодо плану нашої діяльности. Подаю дати, щоби такого то дня були знищенні всі телеграфічні сполучення на просторі половини Поділля. Друга дата відносилася до всіх деревяних мостів. Наказую отаманам ділати більше на уяву ворогів і свого населення, а тому треба ночами палити всякі військові обєкти. Обгорілі стовбурі й димарі ще довго після нас „говоритимуть“ про нас. Не шкодуймо майна: буде своя держава, то на місці зруйнованого чи спаленого дому поставимо палати.
Це головні тези моєї розмови з отаманами. Залишається отаман Байда, а решта відходить. Кличу хорунжого Богданенка і кажу йому, що він піде за Збруч з дуже важними документами. У Львові він не мусить до нікого заходити, а через Львів поїде до Варшави. Там зайде на Алею Руж 6 і коли там не буде Головного Отамана, то має приватну адресу, де він мешкає. Показую всі папері, які має забрати Богданенко. Між іншим звіт з нашої діяльности, справоздання з сучасного господарського, економічного і політичного положення в Україні, внесок на підвищення в ступнях старшин повстанців і декілька запитів з проханням бодай усних директив. Отаман Голюк-Байда з цілим своїм відділом, або найменше чотою відпровадить курієра до річки Збруча вночі. Буде спритом Богданенка так переплисти Збруч, чи пройти бродом, щоби польська сторожа не бачила й не затримала його. Даю 15 карбованців у золоті і 30 сріблом хор. Богданенкові на дорогу. В Гусятині чи Копичинцях він виміняє гроші на польські марки і сміло поїде до Варшави. Так-само треба їхати назад: намагатися більше запамятати і менше брати зі собою документів. З поворотом очікую Богданенка до 25, найпізніше 26 серпня. Місце зголошення в Голюка.
Перед заходом сонця стали готовитись всі відділи до збірки. Звіт відділами закінчений. До козаків я промовив: „Козаки! На нашій святій землі, яку сплюгавили москалі й жиди, що одягнули на себе криваві тоґи комуністів, давно не було такої збройної сили, як наша. В Україні ми є тепер повстанчим осередком, силою, яка зганяє сон окупантам. Ми, повстанці, боремось під національними прапорами за велику ідею, і за цю ідею ми не боїмося ні смерти, ні мук. Ми є местниками за кривди, заподіяні Москвою нашій нації впродовж віків. Ще рік назад нас було кілька одиниць, сьогодні є сотні, завтра може бути тисячі таких борців. На нашій поневоленій Батьківщині може спалахнути вогонь боротьби, коли до нас приєднаються міліони наших братів. В запалі боротьби ми звільнимо Україну й кинемо революційний вогонь на землі Московщини. Коли хто з нас впаде в бою, то його смерть буде цеглиною під рідний національний будинок, і слава про нього не загине по віки вічні. Памятайте, козаки, що ворог вживає всіх, доступних чортам, метод і способів, щоб нас знищити. Він знає, що поки ми є, то Україна ним не опанована. Поки ми є, то окупанти не можуть використати колоніальних метод правління. Брехнею є гасло: „Влада селян і робітників“ — є влада москалів і жидів над селянами і робітниками. Брехнею є девіза: „Пролетарі всіх країв єднайтеся“. Єднайтеся всі під скиптром Москви, а коли не хочете, то ми татарів і башкірців пошлемо, а ті вас приєднають!… Козаки? Ворог ласкаво приймає повстанців до себе, „дарує“ їм провини, возить їх автами, деяким дає в дарунку шкіряні куртки. Це тому, щоби зменшити ряди повстанців. Всі амнестовані б. повстанці будуть нещадно винищені, коли нас не стане. Коли б мене сьогодні вбито, завтра чекісти розстріляють амністованих. Коли ми витримали так довго, загартували свої характери і волю, то чи нам тепер йти на поклони до зайдів півночі? Ні, наша воля все переможе. Маймо віру в святе своє діло. Вірте всі свому проводові! Вірте свому отаманові! Сильна воля, хоробрість і віра дадуть нам перемогу. Слава!“
Після тієї промови даю знак сотн. Ковбасюкові прочитати наказ Подільської Повстанчої Групи. В тім наказі було про підвищення кількох десятків козаків і підстаршин. Це мало надзвичайний вплив на всіх козаків. Видно було, що зустріч отаманів і відділів досягла тієї мети, яку і собі поставив.
Зайшло сонце. Темніє. Повстанчі відділи готові до відїзду. Начальник штабу підполк. Коноплянко розділив привезену отаманом Голюком нашу пропагандову літературу між відділи, Отаман Байда-Голюк їде в напрямі кордону, щоби підпровадити над Збруч Богданенка.
Я зі своїм відділом проваджу отамана Лісового. На Шпиченських хуторах вечором зустрічаємо якусь бричку, яку затримуємо.
На бричці є двох совітських старшин, джура й червоноармієць візник. Затриманих обезброюємо. Козаки провадять їх в одну хату на допит. Один з цих старшин викидає по дорозі свої документи, а сотник Ковбасюк збирає їх, ідучи позаду. При світлі в хаті провірка документів. Виявилося, що один затриманий є москаль, б. гвардійський сотник, Александрович — тепер командант совітської бригади 24. Самарської дивізії, другий — втікач із Галичини — українець, ветеринарний лікар тієї ж дивізії.
Цей Александрович вторік, коли була диверсія ген. Тютюника, зі своєю бригадою спалив у камянецькім і новоушицькім повітах низку сіл і нещадно здусив повстанчий рух. За це Лейба Троцький, під час паради на Червоній площі в Москві, нагородив Александровича другим з черги орденом червоного прапора і розцілував його.
Тепер бачу на грудях цього бувшого царського гвардійця два ордери від жида. З блискучого гвардійця — кривавий комуніст!
Александрович вертиться, крутиться, думає втекти. Смішно, як він наївно комбінував, що ми — дурні. Отож звертається до мене: „Ви будете господа отаман?“ — „Я!“ — „Могли б ми поговорити на відокремленні?“ — каже. — „Можна“ — відповідаю. — „Я б хотів…“ і бє головою в віконну раму, калічить обличчя склом та просовує голову на зовні, де вартові козаки бють Александровича прикладами. Я схопив „комбрига“ за пас і приклав бровнінг до його потилиці. Під ударами — він назад, зрезигнований, сів на канапі. Входять старшини мого штабу. Я кажу до Александровича: „Ми з вами обійшлись, як з офіцером, а ви зробили, як блазень, а блазнів бють“… — і я з розмаху дав Александровичу кілька поличників та наказав зв'язати йому руки.
Не маємо часу довго забавлятись. Садовимо всіх на їхню бричку і виїздимо. Під ліском стаємо: „Злізай, герою двох ордерів, на тамтой світ підеш“ — каже пор. Кохан до Александрова і дає знак жандармам, які тільки махнули шаблями. Тут Прискочив Лісовий і став рубати, приговорюючи: „Отеє тобі, гаде, за спалені села, за розстріли, за ґвалти!…“
Коди докінчували Алексадровича. то галичанин-ветеринар тільки лепетував: „Оттак йому, але я невинен…“ Підходжу до нього і кажу, що йому нічого не буде, бо він як утікач перед польською нагінкою попав з-під ринви на дощ. Хоча б навіть мусів бути комуністом, то ми даруємо йому життя. Прийде час, коли всі того роду українські комуністи будуть знову завзятими націоналістами. Залишаю йому вільну дорогу на чотири сторони світу, але даю завдання: заразити кілька тисяч коней в совітській армії. Він згодився і бричкою, поганяючи сам кіньми, відїхав. Двох червоноармійців треба було розстріляти з огляду на звільнення лікаря-українця.
По тижневі ми дістали оголошення, друковане в друкарні і розвішене по селах, що за смерть комбрига, тов. Александровича, розстріляно 7 селян — закладників зі Шпиченець і околиць. Чисто по жидівськи: „зуб за зуб, око за око“. Правдивих виновників смерти комбрига не вкусиш, то на його місце треба гоїв розстріляти - на пострах. Так, про страхи ми вже давно забули, а нова ненависть добавилась: за 7 селян я наказав всім відділам повстанців розстрілювати всіх полонених большевиків, яких до цього часу отамани звільняли. Не пройшов і тиждень, коли ми розстріляли до 170 большевиків, без огляну на їхню безпартійність.
Прощаємося з отаманом Лісовим. Він їде у свій район, де має завдання через Хотин — Чернівці (там була 8 румунська дивізія) підготовити грунт у румунів, чи за цукор і спірт з українських цукроварень та горалень, вони не дали б нам зброю на випадок загального повстанчого руху в Україні. Отаман Лісовий поїхав у свій район, а я повернувся на Вовковинецькі хутори.
Не знаю, чи то була реакція большевиків на зустріч отаманів північного Поділля, чи випадок, але 3 дивізії кінноти 1. кінного корпусу і 24-Самарську дивізію сконцентровано в окрузі: Деражня — Вовковинці — Комарівці — Голенців — Буцни — Летичів. Большевики стояли по містечках, селах, хуторах, але нікого не шукали. Греблі з мостами обсадила большевицька піхота з кулеметами. Цей спосіб оступу району району й одного дня одночасне звужування кола, знане дичині — звірятам, не то нам. Я вїхав у їхнє коло, зорієнтувався, чим все це пахне, і другого вечора без труду між селами Голенців — Сахни прорвався на Стасів Майдан — Багринівці. В цім останнім селі у волості працювало 2-х агентів ҐПУ. Подорозі ми заїхали до волосної управи. Всі службовці втікали, а кількох почало відстрілюватися револьверами. Мої козаки догнали втікачів, забрали зброю, а „відважних стрільців“ засікли шаблями.
Багринівці — величезне село з 4-ма тисячами населення. Козаки в одній частині натрапили на большевицький відділ з Літина. Було їх душ 25, під командою українського комуніста з Чернігівщини — Циби. Він був членом повітового Ревкому і членом Політбюра. Це останнє членство з того смаркача робило поважну особу. Коли Циба довідався, що я став на чолі повстанчого руху, то він з чекістами приїздив кілька разів у Брусленів, щоб арештувати Марусю, в якій закохався. Ця причина змусила Марусю ховатися від залицянь комуніста. Циба проектував, що мене большевики забють, а він одружиться з моєю дружиною, силою її змусить. Та сліпий випадок хотів інакше. Мої козаки перестріляли і перерубали більшу кількість большевиків, а між ними був зарубаний і Циба. Василь Харко-Сензюк оповідав мені, що перед смертю Циба дуже просив, щоб його не вбивали, а відвели до пана отамана, який його знає і випустить на волю. Тому, що Харко знав мій погляд на Цибу, він дав наказ його застрілити.
Щоб був слід нашої гостини в Багринівцях, сотник Ковбасюк дав наказ підпалити будинки волосного комісаріату. При світлі пожежі ми виїхали з Багринівець через село Микулинці, а на постій стали над шляхом Винниця — Літин напроти села Дашківці. Тут я переїздів всього один раз, тому большевикам не могло, на їхню думку, нічого на цім шляху загрожувати. З лісу вискакували мої козаки і затримували підозрілих типів — большевиків, комуністів та впроваджуй в ліс. Піших і з підводами, які не викликали підозрінь, козаки пропускали, не показуючись їм. Наглядач з дерева на шляху дає знаки; довідуємось, що іде чота кінних, попереду яких посувається особове авто так, щоби кінні не відстали. Большевики ідуть з Літина в напрямі Винниці. Хутчій ставимо в корчах кілька ручних кулеметів і стрільців. Один кулемет стрілятиме до авта, а решта по чоті кінноти. Вже рівняються з нами. Вогонь! Падає кілька кінних, авто додає газу і, простріляне, зникає. На шляху лежать 3 коні і 6 большевиків. Деякі ранені конають. Забираємо хутчій зброю, здіймаємо сідла. Одному раненому башкірцеві прострілена нога в коліні. Питаємо, хто вони, звідки, і куди ідуть? Яке було моє здивування: чота — це охорона Прімакова — командира корпусу кінноти з Винниці. В авті їхав Прімаков зі своїм начальником штабу та ад'ютантом. От, чорт! Коли б знаття, то треба було стріляти з усіх ручних кулеметів до авта. Найкраще було їхати на зустріч цілим відділом. Поки розмова, то шофера можна було застрілити, щоб не пустив на пробій самоходу через коні, а Прімакова треба було б виволікти і розстріляти просто на шляху. Ну, пропало!
Не ждемо вечора, бо можуть з Винниці з'явитись панцирні авта і т. ін. ідемо в день через шлях на схід. Прямуємо на село Пеньківку. Ліворуч бачу родинне село Гуту-Літинську. По цих полях я бігав і їздив безжурним хлопчиком, а тепер оминаю село, як вовк, здалека. А так хотілося б побачити стару матір, взяти в обійми і обцілувати ії спрацьовані руки! Геть сентименти! Мій приїзд нав хутори і зустріч з селянами та мамою підпише їм всім смертельні присуди. В пенківськім лісі ми почуваємось добре. Після ліквідації сексотів Пеньківка знову прийняла обличчя національне. Це приклад, як кілька виродків потрапить держати в руках свідоме село, що поклало на вівтар Батківщини більше 25 молодих і юнаків. Ці хлопці згинули в боях під прапорами української армії.
Далі наша дорога веде на Кипорів Яр. Довіюсь, що чрезвичайка в Бруслинові забрала кілька десятків молодих людей і вивезла до Винниці. Між ними є кількох інтелігентів. Ми є врешті на Кипоровім Яру, де стаємо на постій. Поповнюємо своє озброєння з нашого таємного магазину: беремо ручні гранати і набої до крісів та кулеметів. Висилаю в село Слобідку і хутори, довідатись про Ониська Грабарчука: є він з козаками в цім районі. Вже гонили за ним червоні майже щодня. За кілька годин Онисько довідався про моє прибуття й зі своїми козаками почав шукати нас в лісі. Врешті прибув до нас і привіз зі собою аґентку з винницького ҐПУ — лотишку. Це була жінка років 30, лице в сильних веснянках, низька, кремезна й ще до того вагітна. Йшла по лісі просікою і співала цілий голос. Здибали її козаки в большевицьких одягах, і вона не знала спочатку, що казати, але жіночим спритом зорієнтувалась, що то повстанці. На допиті жандармерії лотишка каже, що вона жінка отамана Лиха, що її чекісти арештували, знасилували, тому й вагітна. Коли ми не віримо, то вона заявляє, що має документи, які свідчать, що вона сиділа в льохах ҐПУ. І дійсно має таку посвідку, що така-то жінка от. Лиха була арештована й звільнена від закидів вини.
Посвідка посвідкою, але чому вона, як жінка українського отамана, говорить по московськи. Тепер пор. Кохан пошукає у неї інших документів У крайці спідниці, пошитої з кропивного мішка, знаходять жандарми шовкове „удостовєреніє“, яке стверджує, що дана особа є аґенткою винницького ҐПУ. Все ясне. Що з нею робити? Вона вагітна. Розум каже поступити з аґенткою по праві суворого часу, але скликую Суд при Штабі і віддаю їм цю немилу справу. Кілька годин триває справа лотишки, а вечором її таки повішено.
Лотишка не дала нам часу зайнятись справою дезерції Ониська Грабарчука з 14 козаками з району Барських хуторів. Частина моїх довірених козаків у поготові. Ставлю на ноги цілий відділ. Кажу Грабарчукові з козаками стати напроти і скласти зброю.
Такого кроку не сподівався ні він, ні козаки, які з ним відїхали, але наказ виконують.
Говорю кілька речень, що відносяться до випадку. Рішаю: всіх 14 козаків з підхорунжим Грабарчуком віддаю під надзвичайний суд. Засідання відбувається негайно, з тим, що допит перепровадиться в тракті судової процедури. Не буду подавати марудного засідання. По черзі всі відповідали, і описувані були короткі протоколи. Боронив підсудних сот. Ковбасюк, обвинував пор. Кохан.
Врешті суд іде на нараду і видає присуд: всі підсудці є однаково винні і за дезерцію присуджені на кару смерти через розстріл. Та беручи під увагу двохлітню працю підсудних на користь Батьківщині, надзвичайний суд засудив на смерть лише одного козака з числа 15 по жеребкові. Подано 14 карток чистих, а одна з написом „Смерть“. Підводять підсудні, тягнуть. Картку „Смерть“ — витягнув Онисько Грабарчук — командант дезертирів. Зблід хлопець. Пор. Кохан кличе Грабарчука і каже, що зараз напише до коменданта Подільської групи прохання про уласкавлення. По кількох хвилинах приносить пор. Кохан прохання до мене. Я при світлі вогнища бачу, що всі козаки є пригноблені, бо вони Ониська любили. Пор. Кохан, Ковбасюк, Погиба і Коноплянко шепчуть мені, щоб я таки подарував Грабарчукові кару. Беру прохання і пишу одне слово „уневиннюю“.
Трудно описати, що тоді діялось: козаки кинулись цілувати Ониська Грабаїрчука, почали стиха кричати: „Хай живе наш отаман!“ Підходить до мене Грабарчук зі своїм братом Давидом і каже: „Пане Отамане! Ніколи вже вас не зраджу!“ Я подав йому руку. Потім наказав віддати зброю всім слобідським козакам. О годині 12 вночі ми виїхали з району Кипорового Яру на вечору у Слобідку, де були до ранку.
Ранком 19 серпня десь взялася сотня большевицької кінноти і почала їздити з північного боку Слобідки та пострілювати в село. Ми сіли на коні, вїхали в гущавину під селом, недалеко хати козака Шевця, та з ліску атакували большевиків. Деякий час вони відстрілювались. З їх ручного кулемета куля попала батька підпол. Коноплянка в ліве плече. Рана не дуже велика, але їздити з відділом він не міг. Пор. Мотрук зробив старому бандаж на рану. Це поранення змусило нас їхати скорше в район Вербицького Майдану, де старий надіявся підлікуватися.Большевицьку сотню ми розігнали, і кількох большевиків мої добірні стрільці зісадили з коней. Це були ті большевики, що цілий час полювали на Ониська Грабарчука, як він сюди приїхав. Після сутички на Слобідці ми переїхали в ліс під Трепівський Майдан. І тут була сутичка знову з большевиками перед вечором. Ми зауважили 2 сотні червоних, які зближувались до молодого ліску, де ми стояли. З пересердя повстанці відкрили по большевиках вогонь пішо і зістрілили 5 червоноармійців: хто з них був ранений, то достріляли.
За комбрига Александровича і двох червоноармійців розстріляли большевики 7 закладників. Інституція закладників почалася ще в 1921 році, але переведена докладно в життя тепер. В кожнім селі, на хуторах, в містечках і містах України були визначені закладники за посередництвом ҐПУ і Ревкомів. Закладниками були переважно заможні селяни, інтелігенти, духовенство. Кандидатів як закладциків подавали „Сєльсовєти“ і „Комбєди“. Закладникам подавали до відома, що вони ними є, що мають робити і за що будуть розстріляні. Такий заможний закладних, боячись за своє майно та загрози розстрілу, хутко ставав сексотом, доносив, коли повстанці переїдуть селом, вночі вартував і кричав „ґвалт“, „рятуйте“. В той спосіб такий кулачок думав рятувати своє життя, родину, майно, але помилився. Чи він був лояльний, чи ні, нераз вислуговувався понад людську гідність, але з ними комуністична влада провадила нещадну боротьбу, нищила й знищила.
Ми знали, що совіти уважають заможне українське селянство за фундамент націоналізму, „петлюрівщини“, що їх знищать, чи будуть повстанчі загони, чи ні. Тому ми до тих дурнів — українців ставилися також суворо.
Їдемо цілу ніч і вкінці затримуємось під Сахнівським Майданом, звідуни доносять, що в лісі є кіннота й піхота червоних. Звідки дізналися про нас? Ми заодно бємо їх, а вони лізуть нахабно. Чи нас побачать? На всякий випадок готовимося на зустріч. Большевики їздять по лісі. Таки побачили, бісові діти, нас у долині. Треба зміняти місце, щоб зайняти кращі позиції на випадок бою. Звідуни доносять, що червоних небагато. По всім ознакам це ҐПУ. Червоні почали стріляти. Ми вдаряємо на них пішо і гонимо їх урозтіч.
Довідуюсь, що район концентрації 1. кінного корпусу знову вільний. Тому треба підїхати до Вовковинецьких хуторів. Є 21. 8. Ранком відійшов до нас ранений Степан Коноплянко до Вербки, бо в Вербицьким Майдані боявся залишатись. Підполк. Коноплянко просить мене, щоби вечором заїхати до Вербицького Майдану та зловити амністованого б. козака, який може докучати його батькові навіть у сусідньому селі. Але коли б ми вїхали в село, то він зникне. Краще звечора вислати переодягнутих кількох козаків, а ті напевно добре справляться. Козаки вислані. Ми таксамо збираємось повечеряти в селі, де чуємо, як грає музика. Значить там є весілля. Поїдемо на музику, хоча нас не просили. Вислані козаки не застали амнестованого: він у відділі ҐПУ і подався з тими чекістами, що втікали на Летичів.
Стежі вислані, варта пильнує. Заїздимо на весілля. В одну мить всі весільні розбіглися, зокрема молодь. Залишилися тільки старі. Заспокоюємо, щоб не боялися, бо ми не большевики. Помалу весілля заспокоїлося. Почали грати музики. Козаки пішли з дівчатами в танець. Шкода, що не було горілки ддя козацького гумору. В селі стався цікавий випадок. Один козак приніс карточку паперу, на якій неграмотно було написане імя та прізвище селянина, що він сексот. Козак затримів автора записки і привів до мене. Я доручив запитати селян, чи то правда, і казав привести до себе того, на кого було це донесення. Коли мої козаки прийшли до нього, почали розпитувати, чи він знає автора записки і як з ним живе, то почули, що то большевик і… також сексот?! Привели обох знову до мене. Кажу їм, що я за очернювання і наклепи можу обох розстріляти. Це не гарно, що брат на брата говорить, за що грозить смерть. Тому я обидвох помирив: той, на якого був донос, збив по пиці того, що доносив, а цей „здав решту“ сьому противникові. Наприкінці обидва мусіли поцілуватись, подати собі руку й вийшли.