Проти червоних окупантів (2 частина)/III

by Яків Гальчевський-Войнаровський

◀ II

Проти червоних окупантів II. частина Яків Гальчевський-Войнаровський III.

IV ▶

Краків: Українське видавництво, 1942

III.

Дня 9-го травня вечором їдемо повз стацію і містечко Комарівці. Без пригод доїздимо рано до якогось великого села, яке переїздимо вдень. Повно людей святочно одягнених, дивляться на нас. Біля полудня приїздимо під село, в якім були знайомі сот. Погиби. Від них він довідався, де є поручник Голюк та пор. Коростовський. Сот. Погиба зі своїми козаками попровадив нас за село, в малий лісок. Там було 30 повстанців Голюка. Поручник Коростовський оповідає, що він був з кількома козаками в тім великім селі на празнику. Коли він і козаки побачили такий великий відділ понад 150 шабель, то думали, що то їдуть большевики. Тимбільше, що ми були переважно в совітських уніформах. Це так налякало Коростовського, що він полями прибіг до села, в якім були летичівські повстанці, заалярмував їх, і з Голяком вийшли в ліс.

Мої повстанці й місцеві — разом поважна сила, бо понад 186 шабель. Тому ми спокійно добули до вечора в лісі, а потім всі разом вїхали в село. Козаків дуже щиро прийняли селяни, а всіх старшин запросив пор. Голюк до одного інтелігентного дому. Пригадую собі, що були там панночки, які зі справжньою українською гостинністю опікувалися моїми старшинами.

Підчас вечері я проводив балачку загального змісту, а по вечері говорив конкретно з Голюком і Коростовським. Тому, що поручник Голюк повернувся недавно з Польщі, я питав його докладно про політичну сучасну ситуацію, про Головного Отамана, еміграційний уряд та інтерновану українську армію. Знав я багато, але хотів ще дещо почути, як виглядає наша справа за кордоном та як достосувати нашу повстанчу акцію до внутрішніх і зовнішніх обставин. Голюк нічого не сказав. Все характеризував з питомим собі гумором та критицизмом. Загальне вражіння було таке, що — треба бути наївними, щоби сподіватися рятунку з-за кордону. За політичний союз Уряду УНР — Польща в подяку посадила своїх товаришів зброї — за дроти. Дала вона дозвіл на перебування у своїй державі урядові УНР з пізнішим заміром використати українські впливові особи в своїй внутрішній і зовнішній політиці. Як це все виглядає — то ми бачили вже в 1920 році, як ген. Тютюнник розпочав карколомну диверсію трагедією під Базаром.

Нераз були різні типи з-за кордону й малювали все в рожевих кольорах. Такі безсумнівні баналюковці оперували аргументом, що „буде війна Польщі з большевиками“, а тим особам треба було пояснити, що вся Европа по світовій війні змучена та спочиває — одні на лаврах, а другі пригноблені, але всі знесилені фінансово, господарчо й економічно. Нова війна може бути і буде напевно, однак по здеґенерованні переможців світової війни та соліднім приготуванні переможених і покривджених Версальським миром. Щодо можливостей війни між Совітами і Польщею, то вона існує в нездорових головах наших емігрантів. Совіти перебудовуються на нових соціальних засадах, а Польща молода, слаба держава. Не було війни з приводу диверсії Тютюнника, не буде її тепер. Нам треба самим собі радити, бо еміграція, відірвана від рідного грунту, серед злиднів животіє і не може відіграти рішальної ролі у визвольних змаганнях здалека: доля всіх еміграцій завсіди мінімальна, допомагаюча. Тільки винятково сильні, революційні одиниці можуть в часі революції прибути з-за кордону і обняти провід, та революція мусить бути викликана місцевим елементом.

Що нам залишається робити? Бути тим, „місцевим елементом“, який, як дріжджі в тісті, ворушить цілою густою масою українського народу в дусі національної боротьби. Мусимо опиратися тільки на свої власні сили. Ми є свідомі того, що не маємо навколо сприяючих нам сусідів. З Москвою боремося, з Польщею не по дорозі, бо вона боїться незалежної України, не хочуть того й румуни, мадяри, чехи загарбали Пїдкарпаття — отже кому бажана Україна? Литві, білорусам, слабим балтійським державам, далекій Фінляндії, до певної міри туркам. Інтереси відбудовання України є поза орбітою зацікавлення Франції з огляду на її „дочку“ Польщу, Англію Україна не цікавить, бо вона не зазублюється з лініями англійської експанзії і лежить далеко від її імперіяльних шляхів.

З числа великих держав нами може цікавитися Німеччина та Італія, які тепер мають свої важніші справи. Є стара засада, що хто знає біду, то іншому в біді поможе. Тому можна дивуватися, що наші політики провадили „свою політику“ і знайшли собі осідок якраз там, де не треба — в Польщі, Чехії, Румунії, Франції. Ми в Україні нераз завдавали собі питання, чому вся наша еміграція не зосередилась в Берліні, Литві, Турції, Фінлянді, Італії. Чому Головний Отаман сидить у Варшаві зі всіма своїми міністрами?

Ми зупинялись над тим, що наша національна боротьба надзвичайно складна, бо Україна пошматована Версальським трактатом між 4-ох сусідів, і жоден з них не може бути нашим контрагентом у політиці. Навпаки, всі вони дійдуть до порозуміння нашим коштом. Краще ддя нас було б мати всі землі під одною окупацією. Тому мусить колись наступити, внаслідок нової війни, упадок цих держав, які захопили наші землі, а на їхніх руїнах, прийде й воля.

Те, що ми робимо, має значіння: даємо ворогові знати про своє життя, а світові підкреслюємо, що ворог є окупантом України. Нехай і не виграємо бою, а ворогів покладемо тисячі. Нас може і не стати, але залишимо по собі память, легенду, для нових борців. Тепер будемо розростатись у силу, організуватись та бити комуністів. Щоб викликати загальне повстання, бракує нам і кермуючої еліти. Інтелігенція наша вже перенищена, а та, що залишилась, залякана, інертна: лише енергійніші одиниці є в наших руках, або працюють на місцях.

При обміні думок з пор. Голюком ми рішемо, що далі робити. Отже козаки Голюка не всі кінні. Треба буде негайно посадити всіх на коні. Це зробимо в найближчих днях. Тиждень всі летичівці поїздять з нами, а потім Голюк буде діяти самостійно, як командант 1-ої Подільської Кінної Бригади.

Ми стали на постій під містом Ялтушковом. З міста Жмеринки проти нас виїхав відділ ҐПУ в складі 150 шабель. В лісі під Ялтушковом ми нежданно заатакували чекістів і в погоні здобули 38 коней з сідлами. Дня 12 травня мав пор. Голюк всіх своїх людей на конях. Сотник Погиба залишився при мені, а 8 його козаків я призначив до Голюка. Разом з ним було 52 кінних старшин і козаків. Начальником штабу от. Голюка, що прийняв псевдонім „Байди“, став пор. Коростовський.

За кілька днів прибув із-за кордону підхор. Богданенко. Від нього ми не довідалися багато. Богданенко мав щераз повернутися до Львова, і хотів побачитися з ген. Тютюнником. Десь у половині травня він подався в свою дорогу. Я наказав йому поїхати до Варшави і поінформувати там Головного Отамана, або когось з його найближчих, про нашу діяльність. Другим завданням було: купити у Львові побільше револьверових набоїв, бо було їх у нас обмаль.

Поїхали ми в ушицький повіт. Тут зустріли організаторів: пор. Лісового і хор. Надію. Вони обидва втікли з Полтавщини, проживали в одній цукроварні і провадили організаційну роботу. Лісового і Надію я забрав зі собою на „курс“ повстанчої діяльности на два тижні. Коли прийде час, я мав намір Лісового з „ядром“ виділити від себе, мав утворити його штаб, дати йому своїх козаків, яких він поповнить людьми з ушицького і могилівського повіту та почне діяти самостійно.

З району ушицького повіту ми вернулись в летичівський, де наступило врочисте виділення загону отамана Байди. Для нього під поглядом організаційно-тактичним я приділив 4 повіти: летичівський, камянець-подільський, проскурівський і могилівський. Умовляюся з Голюком, коли зустрінемося, та щоби він надіслав до мене підхор Богданенка, як цей повернеться з тамтого боку. Повторюю ще раз головніші завдання отамана Байди, і ми роз'їздимось.

Яків Голюк, псевдонім Байда, був родом з Летичівщини. Колись служив волосним писарем, а як почалася творити українська армія, він вступає до неї з самого початку та за бойові вчинки стає хорунжим, потім поручником у Київській дивізії. За заслуги на користь Батьківщини, на мій внесок, отаман Голюк-Байда в 1922 році був підвищений до сотника Української Армії. Характеристичними рисами вдачі Голюка були його енергія, рішучість та велика відвага. Інтелект Голюка розвинутий, він здібний і спритний, має також хист на провідника. При всіх цих позитивних рисах блідне відємна риса, що не хутко він узнає над собою чийсь авторитет, який може з іронією критикувати. Та у відношенні до мене був усе карним старшиною і одним з найцінніших повстанчих отаманів. Коли б у будуччині цей старшина пройшов вищий фаховий курс, то з нього був би і добрий командант полку.

Ми мали від'їздити в район між містечком Баром і Комарівцями, де я хотів побачити хор. Лиховського, який там діяв проти большевиків зі своїми 10 — 15 козаками. Лиховського я знав та мав на увазі взяти і його на окремого ватажка повстанчого відділу. Він навіть мав більшу повстанчу практику від Лісового. Перед відїздом підходить до мене пор. Лісовий зі своїм помічником і ад'ютантом Надією та просить, щоб я його відразу виділив. Держучи цупкий контакт з Байдою, він дасть собі раду. Погоджуюсь, притримуючись засади, що людей треба пускати на глибоку воду, щоб навчити їх пливати: довге провадження за руку шкідливе, бо вбиває ініціятиву, а постійна боротьба, небезпека, вчать провідника краще всяких вказівок, інструкцій, коли він має голову на карку.

Вечором визначаю двох своїх хорунжих: Грабика і Петришина та даю Лісовому 45 козаків з 2 ручними кулеметами. Таким робом в половині травня утворився ще один повстанчий відділ отамана Лісового. Дано йому: південну Летичівщину, жмеринський район, ушицький повіт, ямпільський повіт і вапнярський район.

Василь Лісовий був фанатиком у боротьбі, людина незвичайно ідейна. На жаль, не був муштровим старшиною, а поручником-урядовцем. Дещо заповільний з рішеннях, але що раз вирішив, доводив до кінця. Для свого доповнення мав молодого хорунжого — живої, енергійної вдачі. Мої козаки призвичаїлись до мене і неохоче пішли під нову команду, але я їм доказував необхідність такого вчинку. По кількох тижнях отаман Лісовий поповниться своїми людьми, і тоді я зможу козаків забрати знову до себе. Для них краще діяти в чужім районі, щоб не бачили їх близько домів свої сексоти. Лісовий поїхав по короткій нараді зі мною у свій район. Врешті їдемо і ми. Залишилось нас до 100 шабель. Фактично, більш і не треба, бо сотня віддовідна і до оборони, і до нападу. Сотню легко вигодувати — є вона звинна і добра до заховання. Тому то я не радив Байді та Лісовому побільшувати своїх відділів більше ніж на 100 — 150 шабель.

Ми є на барських хуторах, де, після сніданку в хатах, стоїмо в лісі. При помочі звязкових вдалося мені розшукати хор. Лиховського з його пішими козаками. Цілий день мав я розмову з ним. Лиховський місцевий, і його почали переслідувати червоні, тоді він з крісом пішов у ліс. Хутко біля нього зібралося душ 10 добре озброєних козаків. Пробували до Лиховського навіть зголошуватись злодії, але він їх не приймав. Лиховський щуплий бльондин, але з характером і волею. Він не нападав на червоних часто, бо мав замалу силу, але більшого відділу не хотів організувати з приводу труднощів у виживленні та законспірованні.

Кажу хор. Лиховському, що відсьогодні він розпічне ширшу діяльність. Буде побільшувати свій відділ до 100 людей, але відповідних, та намагатиметься посадити їх на коні. Коли б це йому було трудно, то я здобуду для нього коней і при другій зустрічі йому передам. Зараз зі собою Лиховського не беру, бо він і всі його люди піші. Наказав йому душити сміло сексотів, робити засідки на малі відділи червоних, а злодіїв свого району винищити, бо вони підшиваються під повстанців і нас компромітують. Це ми мусимо робити, бо я маю вістки, що ГПУ навмисне випускає зловлених злодіїв, навіть зі зброєю, каже їм грабувати безборонне населення та нападати на шляху під видом „Орлівців“.

Сотник Погиба мав якусь пильну зустріч в районі Деражні: хотів, щоб я відпустив його з 10 козаками. Пощо він має їхати з такою малою силою? Їдемо вночі туди цілим відділом. По дорозі, здається в селі Шпичинцях, через які переїздимо, натрапляємо на 60 червоноармійців з командиром в ранзі „комполка“. Негайно обезброюємо червоних в будинку школи і ловимо їхнього командира. Здобуваємо один кулемет „Максима“. Мої козаки ще полюють за поодинокими червоними по селі. Червоноармійців обезброєних ми пустили, а командира за селом пор. Кохан розстріляв з екзекуційним відділом „жандармів“.

Здобуті кріси, 50 штук, і важкий кулемет, до речі, не дуже справний, ладуемо на підводу й відїздимо. Сотник Погиба поговорив тут з поважним селянином, в якого сидів два тижні і до якого мав прибути з-за кордону приятель Погиби. По розмові ми не затримувались і поїхали далі через хутори вовковинецькі, де стали на денний відпочинок у Буцнянськім Майдані. Село це в лісі, ніби є сотворене для повстанців. Тому ще з весни я дав наказ козакам, щоби поводилися зі селянами ввічливо, давали їм дарунки і т. п. Одне лихо — з того села був комуніст-приблуда, який одружився в Майдані і жив у Летичеві. Він зрідка приїздив до свого тестя, але якось так поводився, що не спроваджував на село большевиків, не вербував собі інформаторів з-поміж селян. Тому ми завсіди в Майдані Буцнянськім почували себе добре та безпечно. Того ми ніколи ніде не робили, але в Майдані то залишилися на постій на дві доби. Тут, у порозумінні з молодицями, попрали собі білля, почистили зброю, облатались. Багато моїх козаків радило собі з біллям в цей спосіб, що здобуту в „воєнкопах“ мануфактуру давали шити сільським швачкам. В той спосіб в цілім районі кожний козак мав 10 — 15 пар білля. Щоб не заводилась „нужа“, то мали ми також і шовкову білизну.

20 травня, по кількох постоях у летичівських лісах, ми стали біля Монастирка під Літинецьким Майданом. Чимало місцевих козаків звернулося мене ше в районі села Сахнів, щоби пустити додому на одну добу. Вони давно бачились з родинами, з дітьми, і не знають, що там діється. Я заборонив відпустку одинцем, а дозволив їхати всім зголошеним чотирма партіями по 10 козаків. В селі не вільно розходитись: коли один козак буде вдома, то решта мусить бути в поблизу на сторожі й терпеливо ждати. В кожній партії був старший, якого всі мусіли слухати. Коні можуть собі поховати на день у якійсь стодолі, зорганізувати розвідку й обсервацію. В разі появи червоних требі заздалегідь щезнути зі села. Так пустив я сахнівськнх козаків, літинецьких, багринівських і летичівських з району Вербин і Вербицький Майдан. Умовляюсь зі старшими відпусткових груп, де нас шукати на другу ніч.

При штабі залишається всіх 60 козаків. Пускаємо голодних наших коней в лісі на поляні пастися, бо вже є пополудні година 3-тя. Даю приказ вартовому козакові, щоб всі коні держати в руках, і то принаймні один козак мусить держати тря коні, а два може відпочивати на зміну. Варта навколо. Штаб Повстанчої Групи в густім які близько рову, що ділить гущавник від поляни, колись засівної площі монахів.

Мій приказ щодо тримання коней козаки по деякому часі призабули: деякі держать коней в руках, а більшість коней ходить самопас. О год. 16-ій раптом стріли вартових з напрямку Монастирка, потім ціла маса стрілів, крики „ура!“, і ми бачимо перед собою на поляні дві сотні червоних. Зриваємось. Ми були, встидно признатися, заскочені, але чи то раз таке бувало? Стріляє по большевикам 2 мої легкі кулемети Люїса 2 сотні червоних у віддалі 100 кроків, по кількох кружках набоїв, прорідилися наполовину. Забиті коні, ранені люди падають, а решта під цільним вогнем наших крісів і кулеметів іде врозтіч.

Наші коні від перших стрілів злякались та почали були втікати, а козаки їх ловили. Мого коня і свого зловив підхорунжий Харко та підвів мені, і я сідаю на нього. При мені ще з 5 козаків. Гонимо чвалом поляною, де бачимо своїх козаків: ледве зібралося душ 15 кінних. Оглядаюсь і бачу таку картину: двох большевиків гонить мого козака, що тягне свого коня в напрямку гущавника. Обернув я коня на місці і скачу проти цих большевиків. Козак зі Стасьового Майдану пустив коня й ледве скочив у корчі, а большевик нагнувся і ловить здобутого коня за повід. Я з малим крісом біля большевика. Він підвів голову, подивився на мене і каже: „Єдва, єдва не зарубіл“. Це тому він мені звітує, що я мав на рукаві відзнаки розстріляного нами командира полку в Шпичницях, а на голові кубанську козацьку шапку з большевицькою зіркою. Після його слів я спрямовую в його груди кріс, але він затявся. Большевик пускає повід здобутого коня й обертається за той час, як я викинув невипал з крісу і дослав другий набій. Стріляю йому в спину: падає раптом кінь большевика; той злазить з сідла, пускає з рук шаблю, береться обома руками за груди і реве з болю. Моя куля прострілила наскрізь большевика і попала в голову між вуха коня: їздець смертельно ранений, а кінь забитий намісці. Це перший випадок у моїй бойовій практиці. Наїжджаю на большевика і бю його сильно по голові крісом. Від удару червоний замовк навіки. Його товариш, що їхав разом, ріентувався в пору і втік. Все це не тривало довше мінути.

Біля мене є підполк. Коноплянко, пор. Кохай і найбільше 16 козаків на конях. Бачу знову хмару червоних, яка суне на поляну кінно й пішо. Вскакуємо в корчі та стріляємо з ручних кулеметів, а червоні йдуть… І ліворуч, з гущавника чую рясну стрілянину; то певно козаки бються, бо й на них, певно, наступають червоні, переважно піші. Нас обходять масами з боків, бо чую голоси, командування. Сідаємо на коней і їдемо з револьверами в руках через гущавник. Не бачимо, але чуємо, що нас обходять піші большевики. Стаємо. Злізаємо з коней і ручними гранатами бємо в чоту червоних, які розлітаються. За гущавником поруби, через які проїздить група червоних. Голосно питаю їх: „Какая часть?“ „Второй ескадрон Брацлавского полка“. „Ето наші“— кажу та моргаю на своїх, що зараз будемо атакувати. Ідемо скісно. Є ми в 50 кроках. Кидаємось на них— їх багато але не витримують заскочення, втікають. Багато з них зіскакує з коней, і втікають пішки. Я з них зарубав кількох. Козаки ловлять декілька коней і привязують у корчах, бо я заборонив їм їх тепер забирати.

Чую стрілянину в різних місцях. Деякі з моїх козаків поза колом, яким нас оточено, та стрілами і атаками тривожать червоних. Пізніше виявилось, що то був сот. Погиба з 30-ма козаками. Він зорієнтувався, що з нами може бути погано, тому сміло наїздив на червоних зі заду, шарпав їх, як міг, використовуючи добрий підхід лісом. Погиба зі своїми козаками опинився за вогнем бою навколо мене. Червоні вспіли нас обійти зі всіх боків, і тепер намагаються знищити. Червоних повно, вони поміщалися не тільки в рямках своїх сотень, але і в рямках чужих полків і бригад. Це нам облегшує самооборону.

Хоча нас мало, боронимось відважно, а маючи на собі совітські уніформи, навіть нежданно нападаємо. Знову милимо їх і зблизька стріляємо до червоноармійців та кладемо їх цільними стрілами. Ще два рази атакуємо необережні групи червоних, що їздять по лісі: червоні думають, що то непорозуміння та кричать, що вони „свої!“

Проти сили нічого не вдієш! Червоноармійці таки натискають, і їх багато. Мені не подобається, що вони мають спішені сотні. Зустріч наша з ними, коли ми на конях, не дуже то приємна. Вже таких кілька піших груп ми зустріли. Підкравшись пішим шиком, розігнали Гранатами. Врешті вони витискають уже нас із лісу на величезні поруби в напрямі Дяковців. Тут був колись старий ліс, але підчас революції селяни його вирізали. Тому, що матеріал не був купований, то при різанню навіть нікому не хотілось згинати з пилкою. Не забирали й гілляк. Тому то на зрубі сторчали стовбурі пнів у ріст чоловіка та цілі купи повідрізуваних та порозкиданих гілляк.

Перед нами останній малий лісок. Це вже мабуть приватна власність якогось селянина, бо грабник окопаний ровом. За тим лісом починається чисте поле. Коли червові на тім полі нас побачать, рушать у погоню. Тому хочу за всяку ціну боронити цей лісок, тим більше, що зближається вечір. Спішуємось, ставимо два люїси на рівець, де залягають всі козаки, бо коні їх поприв'язувані. Раптом з корчів вискакує кільканадцять кінних з Ковбасюком. За ними пре аж кілька сотень большевицької кінноти. Кличу, щоб їхали скоріше, бо їх доганяють червоні. Ковбасюк і Онисько Грабарчук вїздять у лісок. Проти нас виїхало також яких 200 шабель червоних та посуваються звільна порубами. Але нас тепер уже більше на 30 козаків і 3 ручні кулемети. З такою силою, коли добре і сміло вдарити в одне місце, то можна пробитись назад у ліс.

Та мені раптом приходить у голову: боронитись у ліску ризиковано, бо большевики сміло атакують, переб'ють багато коней і винищать нас. Краще підпустити їх ближче, розбити на дві частини, а потім цими „воротами“ вскочити назад у ліс. Вже й так западає ніч…

Стріляємо до червоних, які зі шаблями в руках поволі підсуваються ближче. Падають забиті їздці та коні. Большевики дійсно починають розступатися — пробують обїхати лісок із двох боків.

Є вони від нас може на кроків 250. Бачу, що напроти, на крик червоних: „Резерв вперьод!“ — підсувається в колоні ще одна їх сотня. Сіємо по них кілька кулеметних серій, здержуємо їх, а тоді я гукаю на своїх: „На коней!“ Кажу козакам, що нам також єдиний вихід: вдарити на резерву і пробитися з поворотом у ліс. „За мною!“ — кричу і зі шаблею в одній та револьвером у другій руці пускаюся вперед.

Час дорогий. Оглядаюсь, а мої козаки виїхали з ліска і… нерішучі, в 50 кроках позаду за мною. Ще раз кричу — „вперед“. Вже бачу обличчя широкоплечих татарів. Вимахую в повітрі шаблею і гукаю: „Я вам покажу, як рубать!“ Думаю я тоді, що згину, і йшов на певну смерть. І ось диво: передні татарчуки, чи башкірці дивились довший час, як заворожені, а потім з шаблями в руках повернули коней. Налітаю на першого й рубаю. Бачать це мої козаки і починають стріляти з коней в утікаючу купу червоних. їхній командир, а був то „комбриг“, у сивій шапці на голові, в гарній сукняній бекеші на карому коні, добув нагана і стріляє до мене взад, утікаючи. Чую голос Коноплянка: „Вперед, бо в отамана стріляють!“ Я не можу комбрига дігнати, бо він має доброго коня. Беру парабелюм, прицілююсь у спину комбрига, але револьвер не випалив. Хапаю другий — бровнінґ і шістьма кулями збиваю з коня большевицького командира.

Пізніше винницька большевицька газета писала, що комбриг цей сам застрілився, а червоноармійці принесли його нагана в подарунок „комкорові“ Примакову. Той подякував за нього, похвалив „героїчну смерть“ свого бойового товариша та обіцяв червоноармійцям, що коли він знайдеться в безвихідній ситуації, то з того нагана пустить собі кулю в лоб. „Комкор“ Примаков не знав, що тов. Сталін у Москві відлиє іншу кулю пізніше для нього і накаже його розстріляти з іншого револьвера, разом зі своїм маршалом Тугачевським.

Рубаю далі большевиків, що одинцем позлізали, чи попадали з коней; мої козаки докінчують за мною. Врешті нагналися червоні на якісь засіки, якими було обгороджене жито в лісі. Я піднявся в стременах, схопив ручну ґранату та жбурнув нею в їх купу. Вибух розігнав большевицькі коні. Тоді вже решта козаків з шаблями доганяла червоних і рубала їх куди попало. Я оглянувся назад. За нами ті червоні, що були по боках у лісочку — не їхали. Тоді мене огорнула в той день якась дивна втома і реакція. Знаю, що в той день я порубав багато большевиків, і почув, що болить права рука. Говорити не можу, бо з крику охрип. Вже темніє. Стріли і крики затихли. Кажу козакам їхати обережно, бо може бути засідка в лісі.

Їдемо на берег лісу під Літинецький майданок. Сотник Ковбасюк оповідає, що бачив, як застрілився козак з Літинки — Навалюк, коли його оточили в корчах спішені большевики. Грабарчук додав, що козак з Гути Літинської, Ліпецький, який недавно прибув до нас і не мав охоронного одягу, забитий. Він мав на собі льяну куртку, що послужила червоним за добру ціль. А де сотник Погиба і решта козаків? Хто з них загинув? Мені здавалос, що вони мусіли вийти живі, коли ми з такого положення вийшли ціло. Треба їх шукати. Сот. Погиба знав, де мали зустрітися зі мною мої відпусковці. Шкода, що їх не було. Взагалі шкода, що нас всіх не було разом в бою. Та червоним ми таки наклали. Ще не знаємо скільки, але хутко дізнаємось.

Посилаю кількох козаків у Літинецький Майдан. Коли вони виїхали з лісу і стали наближатися до села, то посипалися крісові і кулеметні стріли. Кулі летіли навіть до нас, а рекошети від дерев не свистали, а дивно фуркали. Ми хутко виїхали з-під обстрілу. Значить червоні в селі. Потім я довідався, що там був штаб 2-ої червоної дивізії та санітарна поміч. Командант дивізії Дубовой в селі Сахнах хвалився, що „за пол. часа банди нє станєт“, такий був впевнений перемоги. Звичайно дивізія виїхала „на війну“ з нами без ліків і лікарського приладдя. Ранених було багато. Тому селянки з Майдану реквізували все льняне полотно для перевязування ранених. Було того дня ранених до 100 душ червоних, а вбитих 120. Бій тривав від години 16-ої до 21-ої. Такі великі втрати мали червоні завдяки нашим ручним кулеметам і близькій віддалі ручного бою, до якого ми добре приготовані, а большевики, хоча в силі 6-ох полків, але лізли купою. І сотник Погиба мав 3 ручні кулемет, з якими підкрадався близько до натовпу червоної кінноти. Завдасть червоним чосу, сідає на коней і в другому місці робить те саме. Два осередки бою цілком здезорієніували червоних, і вони під кінець зробилися мляві й апатичні. Треба сказати, що то був один з найтяжчих і найдовших боїв, які мала Подільська Повстанча Група. В регулярній війні є це неможливе, щоби з такою малою силою, як 60 з чимось шабель боронитися перед кількоми тисячами ворога. З цього висновок, що, коли команда й козаки морально не заломляться та будуть рішучо битися, то з кожного положення можна вийти, навіть з оточення. Правда треба брати під увагу й те, що нам багато помогла большевицька уніформа, що при неочікуваних зустрічах милила червоних.

Вечором я знайшов всіх своїх козаків на хуторах біля „Млинка“ під Буцнами. Всі були живі і здорові, значить ми втратили двох козаків і декілька коней.

В часі постою на хуторах, і розмові зі селянами, я довідався, що в цих днях прибув з-за Збруча отаман Хмара. Родом він був з летичівського повіту — б. учитель, жінку мав селянку. Називався Семен Харченко, а прибрав собі псевдонім „Хмара“. Освіту мав середню, але й мав сприт українського селянина. Багато помогла його інтелектуальному розвиткові служба в російській армії, де Хмара дослужився до старшого „унтєра“. Хмара був мрійник, закоханий в традиції минулої козаччини, мав тенденції зарозумілости. Був трохи хвалько, любив і добре випити, та був він патріот, готовий на смерть, відважний, а при тому товариський. Дивно, що він жив більше почуваннями, ніж розсудливістю; орієнтаційний змисл був у нього слабо розвинутий. Хто йому імпонував, до того він був карний, здисциплінований, але кого Хмара не любив то заховувався визиваючо і ображаючо, хоча б це був і його зверхник. В 1922 році Хмара мав років 32, росту був середнього, з українськими довгими вусами, ходив цілий час в баранковій сивій шапці, а на одній щоці мав велику „бурульку“ та, на загал, виглядав на того козака з картини Ріпина: „Як війна, то війна…“

Отже отаман Хмара мав вторік невеликий відділ і разом зі своїм помічником, поручником Антоньчиком, приєднався до полк. Палія. Видно Палій післав Хмару звязковим до ген. Тютюнника, у якого він залишився комендантом кінноти з 50 шабель. Ген. Тютюнник затвердив за отаманом Хмарою рангу сотника української армії, і оце знову сотник Хмара прибув в Україну.

Один зі селян оповідав мені, що отаман Хмара був у нього і говорив про свої пляни: має він бути „загальним отаманом“, а тим всім, як Орел, Шепель і т. ін., то Хмара дасть райони, бо так „казав“ йому Гол, От. Петлюра й ген. Тютюнник. Від того селянина я довідався, де Хмару шукати.

На другий вечір ми були в 10 км. від „Млинка“ в лісі на захід. Звідсіль я післав козаків під проводом підхорунжого Харка, щоб знайшли мені Хмару й показали йому дорогу до мене. Отаман Хмара був без коня, тому я дав козакам запасового коня зі сідлом. По кількох годинах Харко-Сензюк повернувся з 10 козаками, з ним приїхав і отаман Хмара. Харко розказував, що Хмара при зустрічі думав, що це червоні, і почав ховатися; аж господар, який знав Харка, впевнив його, щоб не боявся, тоді козаки з отаманом зустрілися.

Входить отаман до хати, де ми були. Очі всіх моїх старшин з зацікавленням звернені в його бік. Хмара не знає, хто є серед них комендантом, а старшини на його запит, показали на мене. Він підходить, вітаємось, знайомлю Хмару зі старшинами. Всі сідаємо. Я перший говорю:

— Ви, пане сотнику, вже два тижні в нашім районі і не бажали нас бачити. Чи можна знати причину?

— Я, пане отамане, по-перше боявся, щоби мене не взяли за большевицького агента, а по-друге — бачите, як виглядаю: обдертий, босий. Думав одягнутись, підібрати кілька козаків і тоді з вами балакати.

— Чи ваша балачка зі мною мала виглядати так, як ви балакали з бабами на Млинку? Виразніше: ви говорили там селянам, що стаєте начальником всіх повстанців, а мені і іншим дасьте відповідні райони. Згоджують, лише давайте наказ від Головного Отамана, бо коли наказу не маєте, то мусите мати на увазі, що я є офіційно вибраний і затверджений 1. 5. б. р. зїздом повстанцях оргазацій Поділля. А від того часу маю такий звичай, що місцевим отаманам і прибуваючим з-за кордону я приділюю відповідні райони для повстанчої діяльности. Для координації боротьби з червовими всі повстанчі ватажки отримують від диспозиції мене. Ніхто з отаманів не діє на свою руку, а всі разом, планово ми боремось з червоними. Отже, пане сотнику, чи згоджуєтесь співпрацювати з нами, чи підете своєю дорогою?

— Згоджуюся працювати з вами, пане отамане.

— Щиро вам дякую. Моє рішення таке; ви побудете два тижні з нами для обзнайомлення з методами боротьби. Ми вас причепуримо, озброїмо, а по двох тижнях дам вам кількох старшин і з пів сотні козаків. Від 7 — 8 червня ви будете самостійним командантом кінної повстанчої бригади ч. 1.

Офіційна розмова скінчилася. Отаман Хмара почав інформувати нас, що в Польщі чувати. Говорив, що українці в таборах вже отримали зброю, що десь біля 15, 8. будуть над Україною літати літаки, робити мертві петлі, а це означуватиме початок загального повстання в Україні. Ще багато говорив сот. Хмара про розмову з Головним Отаманом на Алеї Руж у Варшаві, та ген. Тютюнником у Львові.

Інформації отамана Хмари були пропагандового характеру й ніяк не надавались для нашого сприймання, як старшин. Тому я запитав Хмару, чи він вірить в те, що говорить. Хмара відповів, що він хоче підтримати нашого духа. Кажу сотникові, що ми не потребуємо штучних застриків. Не підтримував нашого духа ніхто вже два роки, то й тепер підбрехеньок не потребуємо. Хочемо лише голу правду, яка нас не злякає — навіть найгірша — але чиста.

Після вечері я післав одного старшину з 15 козаками до села Ревухи. Довідався, що з Харкова приїхав комісар Ревуцький на відпустку. Того визначного комуніста козаки арештували, а його брат утік. Мій старшина дістав повновласть розстріляти Ревуцького, що він і зробив. Пізніше виявилося, що власне втік комуніст із Харкова, а розстріляно його брата, члена летичівського Ревкому.

Допит цього Ревуцького дав деякий матеріял з життя комуністів у Летичеві. Їх діяльність, особливо жидків-комуністів, мене денервувала. В повітовій вязниці було багато арештованих за так зв. „бандитизм“. Рішив знайти отамана Байду-Голюка і спільно з ним заатакуваги Летичів, тим більше, що війська багато там не було. Місто Летичів я здобував вже декілька разів: перший раз у грудні 1918 року, коли там вибухнуло большевицьке повстання, а другий раз перед приходом української влади в літі 1919 р.

Чути поодинокі вистріли з крісів, револьверів; інколи коротку серію кулемета. Козаки господарюють хутко. Вже заладовано декілька підвод з мануфактурою та різними виробами з воєнної кооперативи. Політичиних вязнів в числі 17 випущено: десять із них проситься, щоб прийняти їх до себе. Приймаю їх, а сім звільнених наганяю домів. Криміналісти залишились у вязниці під ключем.

ГПУ оточене 6-метровим колючим дротом і бережене окремою охороною, пробувало боронитись. Кілька ручних гранат і серій з люїсів позбавили відваги „героїчних“ жидків. Моя козачня впала до будинку, ломом і стрілами повідчиняла двері. Варта обеззброєна, на місці забита. 8-ох чекістів ми схопили, бо колючий дріт не дав їм змоги втікти. На питання, де арештовані, відповіли, що на долі, в льоху. Козаки й там виломали двері. В одній кімнаті була „мордовня“. На цементовій долівці крови, як у різні: стік крови провадить рівчаком у кут — на стінах плями крови, присохлого мозку. Всюди валяються шматки волосся зі шкірою, шкіри з вирваним мясом, зуби, сухі очі, видовбані загостранеми чайними ложочками, повиривані нігті, повиломлювані пальці, обрізані вуха, носи. Є тут кілька крісел і таборетів, стоїть один столик у куті, а більший під стіною. На стінах знаки від револьверових куль. Два віконця запхані войлоком і виходять на подвіря — вони добре закратовані.

З огидою виходимо з цієї різні людей. Ламають козаки другі штаби і двері. Та двері не піддаються, бо міцно оковані. Знаходяться ключі. Відчиняємо двері напроти мордовні чрезвичайки. Тут сиділо душ 10 людських істот, різного віку — чоловіки і жінки. Одна була з малою дитиною. Нічого не питаємо, хто вони, звідки, за що сидять. Хутчій кажемо їм іти на волю. Даю наказ випровадити до „бойні“ 8 чекісток і чекістів та негайно розстріляти: їх кров змішалася в ринштоку з кровю їхніх жертв.

Була година 2-га, коли три наші відділи, в коротких відступах до 100 кроків, виїхали з Летичева. Напрямок був поданий на Літин, а в 3-ох км. ми звернули праворуч у ліси, якими повз Буцни увійшли в район Вовковинецьких хуторів, попереділюваних зрідка лісами. В однім такім ліску стояли цілий день. Козаки весело балакали про свої вчинки та епізоди бою в Летичеві. Здобуті речі я наказав поділити між козаків, для яких найважнішим був перкаль на сорочки.

Вночі, на запросини отамана Байди-Голюка, ми вирушили в його район. Він запізнав мене з одним дуже інтелігентним хлопцем, Яковиною, ще при першій нашій зустрічі. Тепер я хотів бачити Яковину, щоб доручити йому пропагандовий матеріал, писаний переважно мною, на пеньках. Мав я передати Яковині чимало різного паперу, здобутого в Летичеві. Ми захопили й одну машину до писання. Ту машину я також мав залишити Яковині. Очікуваний був у цих днях зі Львова хорунжий Богданенко, якому я доручив, крім набоїв, купити шапірограф із різними додатками до нього. На тім шапірографі мала друкуватися наша пропаґандова література.

Вечором другого дня все це забрав Яковина від мене. Обговорив я з ним зміст і форму карикатур на совітських достойників, особливо Лейби Бронштайна-Троцького. Були видані різні накази, відозви в мовах українській і російській. Працюючи ночами ще з двома молодими хлопцями, Яковина мав за днів 10 — все те видрукувати.

Після виходу Яковини прийняв я хорунжого Богданенка, який прибув з Польщі вже три дні тому. Загальна ситуація без змін. Богданенко переходив кордон з відома поляків, яким приніс цікаві вістки з України та кілька документів. За них поляки Богданенкові солідно заплатили, а він ужив ті гроші на кутаю револьверових набоїв та шапірографа. Бачився Богданенко з ген. Тютюнником, який цікавився моєю особою та сказав, що коли отаман Орел матиме одну до пів тисячі шабель, то тоді він щераз прибуде в Україну до мене.

До Варшави Богданенко не мав можливости доїхати, щоб побачити Головного Отамана, але мій рапорт залишив ген. Тютюнникові, який мав передати до рук Гол. От. Петлюри. Я був лихий з цього приводу, бо мав вістки з Києва і Харкова що Тютюнник обставлений агентами ҐПУ від двох років. В готелі, в якому він перебуває у Львові кельнери й кельнерки були на службі ҐПУ, а деякі до того служили і в політичній польській поліції. Безумовно, що мій звіт стане відомий агентам ҐПУ. І самого Богданенка я остеріг, щоб найменше говорив свойому б. комендантові Київської Дивізії, бо він оточений ҐПУ, і може навіть цього не знати. Щодо звязків з поляками то також не варто міцно звязуватись. Вони використають, а потім викинуть на смітник. Крім того всякі переводи кордону тільки до часу, бо хто лазив часто через кордон, закінчив смертю, або його зловили. За чий інтерес? Коли нам треба буде когось післати, то він, по переході кордону, сяде собі з польськими грішми й поїде куди захоче.

Тоді хор. Богданенко сказав мені, що він більше не піде до Львова, хіба з мого наказу, як курієр до Головного Отамана, а при кінці просить у мене приділу до якогось відділу. Охоче взяв би я хор. Богданенка до Штабу, але отаман Байда хотів його в себе мати, тому приділив хорунжого до відділу Байди-Голенка.

На інспекцію до отамана Лісового вислав я з конвоєм сот. Погибу, даючи йому 20 козаків. Без великих пригод сот. Погиба повернувся з Могилівщини по 4-ох днях. Я був зі штабом на контролі праці отамана Лиховського. Він мав вже 35 козаків, але всі піші. На коней не сідав, хоч мав 11 коней, бо не вмів кінно провадити боротьби. Тоді вечором я забрав у Лиховського коні і посадив на них тих з летичівської вязниці 10 душ, які мали по кількох днях іти до отамана Хмари. Взагалі я тепер при Штабі збирав певних козаків і побільшував штабовий відділ з цією думкою, що буду виділяти більше загонів.

Щодо Лісового сот. Погиба здав звіт, що Лісовому щось не йшло діло якслід. Він був більше організатор, як вояк. Кілька разів уже червоні його гонили, розбивши. Потім відділ знову збирався. Лісовий мало побільшив свій загін. Має тепер 55 шабель, Погиба наказав йому, щоб зібрав до 100 шабель, бо в противному разі відділ буде розформований. З інспекції від Лиховського прибув я під Комарівці у ліс, а вечором приїхав під село, де ми перший раз зустрілися з Голюком. Ще на кілька кілометрів почули ми бій: стріли з важких кулеметів і і крісів, хоча вже вечір. Пристигаємо ходи, а вперед рушило 2 стежі. Хто може битись? Або червоні з червоними, або Байда з ними. Ця думка правдивіша. Стежі стверджують приявність большевиків у самому селі. Стаємо за садками, спішуємось і негайно йдемо в село. Попадаємо на червоних і вбиваємо кого вдасться. Не питаємо, скільки їх. На другій вулиці робить те саме друга моя сотня. Маємо з 15 полонених і ловимо з 20 коней. Хутко село було нами очищене. Тепер шукаємо отамана Байду, щоб дати знати, що то приятелі прийшли. Знаходять козаків Голюка з другого боку села, в лісі. Знову зєднуємось і по вечері у перестрашених селян пускаємо рано коні цілого відділу в колхозький овес. Коні хапливо пасуться.

Вже світає. Я наказую козакам тримати коней в руках, виставляю варту й сам лягаю на горбочку в вівсі подрімати. Ще добре не заснув, коли в пів дрімоті бачу виразно трьох большевиків, з кілометер від нас. Вони їдуть на конях вперед, а за ними з 300 — 400 метрів решта большевицької кінноти, не менше полку. Бачу, як іде пил з-під копит. Щоб побачити, чи козаки держать коні в руках, я схоплююсь. Дивлюсь: дійсно, багато коней ходить самопас. Буде таке, як біля Монастирка. А тут уже біжить вартовий із горбка. Питаю, що там. Каже — їде багато кінноти, і показує рукою. Дивлюсь у льорнету й бачу, здивований, цю саму картину, яку бачив у пів сні: Цих трьох большевиків попереду, ця сама довга колона кінноти, від якої несеться курява. Збігаємо з горбка, я кажу будити козаків і старшин та ловимо коней. Отаман Байда сідає на коня. Кажу йому, щоб зі своїми він ослонював наш відхід через яр в напрямку великого зіньківського лісу.

Відїздимо з розлогої долини, а Байда поїхав на зустріч большевикам. Завязується бій о годині 5-ій рано.

Ми від'їхали з 1 — 1½ км., а за нами 1 км. „грається“ з большевиками отаман Голюк та відходить перед перевагою червоних, яких є дуже багато — не менше бригади. В той час перший раз появилася 1-ша Дивізія Черв. Козацтва та почала з нами змагатись.

5 км. простору до лісу ми проїхали хутко. Тут в глибині лісу я зорганізував засідку зі своїх козаків, а коней ми заховали за нами в ярі, щоб їх не ранили кулі. Підїздить до лісу отаман Байда. Кажу йому про свій плян і даю завдання втягувати червоних у засідку, а потім з правого крила вдарити на них.

Під лісом стали червоні обережніші, але Голюк їх дрочив, втікав, то знову висувався вперед, і втікав. Така поведінка додала сміливості ворогам, які поступово вїхали кількома рядами до рідкого дубового лісу. За ними вїхало пізніше ще кілька сотень. Ми вже обсервуємо з гущавини рухи кінноти, бо Байда-Голюк проїхав через нас і зосередився на нашім лівім крилі, а не на правім, тому, що краще було звідтам атакувати червоних. Щоб помогти Голюкові в кінній атаці, то по кількох сальвах я наказав підпровадити блище до нас коней, щоб скорше сісти на них.

Все є згідно з моїм планом. Козаки не стріляють, поки большевики не піддуть більшою силою на 50 — 60 кроків. Врешті стрілив сотник Ковбасюк, а за ним — відозвався клекіт цілої лінії крісів і 8-ох люїсів. Червоних немов викинула вбік якась надлюдська сила. Сідаємо на коней, бо Голюк вже атакує з лівого боку. Я проваджу хутчій своїх козаків праворуч від місця засідки і — впадаємо на червоних, які вже втікали від 60 козаків Голюка. Коли ми цілою силою коней вискочили в поле — ціла бригада з 2-ох полків втікла нам з очей в ярі. Лише на полі впало кілька підстрілених в лісі коней і большевиків. Мої козаки їх не залишили: позбирали сідла, половили здорових большевиків, які попадали з коней. В лісі на місці засідки вбито й ранено до 30 большевиків.

З району м. Зінькова і лісу переїхали ми в район села Пашківці, де колись, за часів української влади, матроси організували свою пашківську „республіку“. Отаман Голюк в той час, напевно, був в околиці Камянця Подільського. В Пашківцях я наказав арештувати кількох злодіїв та б. членів цього „республіканського уряду“. Вісім осіб матросів та злодіїв, за напади на частини української армії і транспорти в 1919 році, я наказав розстріляти над ставом. Село Пашківці напевно не перейшло б до історії українського визвольного руху, коли б сильна карна експедиція була приїхала на терен „республіки“ та що десятого бунтівника розстріляла. Пашківці та довколичні села були би зрівнані з землею, а на місці їх на пожарищі поставлено б величезні хрести з написом: „Село Пашківці за бунт проти рідної влади зметене з лиця землі, і назва його зникає раз назавсіди“.

З села Пашковець ми виїхали в район Межибожа і русанівської волости, бо я довідався, що після розбиття бригади кінноти 1. Червонокозачої Дивізії є лісі під Зіньковом, вся 1. кінна дивізія, якої штаб стояв в Проскурові, заалярмована. Кінні полки з Антоніна під Староконстянтиновом, Проскуровом і Чорним Островом направлялись в район Богданівка — Деражня. Полки 2-ої кінної дивізії з району Хмельника йшли в напрямі Літин — Комарівці — Вовковиці. Такі „кліщі“ видумав для мене штаб 1-го кінного корпусу Прімакова. 24 кінний полк з Межибожа виїхав до міста Летичева. Цей полк був приналежний до 24-ої Самарської Пішої Дивізії зі штабом у Жмеринці. Наш наскок на Летичів так заметушив червону кінноту. Мені випадало відійти в бік, на північ від району концентрації червоної кінної маси. Мені одна дорога, а їм, щоби мене знайти, безліч шляхів: хай шукають вітру в полі!

Під Межибожом здибаємо бричку, на якій їде кількох червоних. Затримуємо їх і звертаємо зі шляху в одне село, що в лісі. Виявилося, що бричкою їхав новопризначений командир 1 кінного полку до Староконстянтинова. Кохан перевірив багаж і документи „комполку“. Знайдено великий зшиток, в якому „комполк“ писав свої вірші та різні спостереження. Вірші були в російській мові і дуже патріотичні. Автор плакав над долею матушки-Росії, натякав на злу відьму комуну і т. п. Говоримо з ним. Він є осаул Донського Козацтва. Вже другий рік, як його змобілізували, і отеє він має призначення на командира полку. Їде спокійно, бо мусить їхати. Має свого джуру, свою зброю та речі. Старшини виявляють осаулові, що він затриманий повстанцями. Це його трохи випроваджує з рівноваги, блідне. В хаті готується сніданок; старшини ставлять на стіл кілька пляшок спірту. До столу я прошу командира. Сідає, але схвильований, мало їсть і мало пє. По віршах того осаула я пізнав, що він не комуніст, навіть не большевик.

Підполк. Коноплянко, коли я вийшов з хати, не втерпів і запитав осаула, чи він чув про отамана Орла? Так, чув, це „удалой парень“ — каже командир. Коли я ввійшов у хату, то осаул пильно мені придивився.

Після сніданку кажу осаулові, що ми його звільняємо, але це треба буде зробити в цей спосіб, немов він утік з-під розстрілу. Отже ми інсценізуємо розстріл: виводимо осаула, стріляємо, а він втікає. Дуже йому шкода було шаблі, але я обіцяв йому її переслати. Те саме робимо з його джурою, але його ранять легко в бік, і він також втікає. За свого погонича він не ручив, тому ми його направду розстріляли. — Характеристично, що осаул сподівався війни і говорив, що поставить свій полк у такі умовини, що він на фронті, або буде перебитий, або буде змушений піддатися. Я умовився з командиром полку з 1. кінної дивізії „в чотири“ очі про певну співпрацю зі мною. В той спосіб я мав і 1-у дивізію „в руках“, як до цього часу мав 2-гу дивізію совітської кінноти…

Я наказав селянам, що пушу їхнє село з димом, коли вони донесуть до Межибожа про наш постій в селі, бо довідався, що в „лагернім полі“ під самим містом стоїть ціла 24-а Самарська Дивізія. В тім районі, хоча були ліси, однак ріка Бог була від сходу, річка Вовк на південь, а багна допливу Богу з півночі, ну, а з Заходу повно кінноти 1-ої дивізії в районі Деражні та піхота під Межибогом. Літній день довгий, тому я передбачував, що мусить бути в тім районі до вечора бій в невигідному для нас місці. Тому я в день доїжджу до р. Бог і в селі, де був колись жіночий манастир (між Летичевом і Мажибожем), ми переправилися на лівий беріг Богу. Звідтам штаб подався на північ, в ліси русанівської волости. Совітської піхоти ми не боялися, бо вона не може дорівняти повстанчій кінноті в маневруванні.

До вечора ми не бачили червоних, а вечором ми вїхали в село Русанівці. В 1918 році це село було осередком большевизму. Тут мали свій осідок жидівські комуністи — Мушлін та Лайнер. Практичне перепровадження, „ідеальних ідей“ большевизму зовсім протверезило голови селян цього села. Адже район Межибожа і Русанівець в грудні спалахнув комуністичним повстанням під проводом Лайнерів і Мушлінів. Я тоді з отаманом Волинцем криваво здушив цей рух проти Директорії, і дивно, що селяни пізнали мене, Дуже гостинно нас привітали та обдарували на дорогу.

З Русанівець ми цілу ніч їхали на південний схід — в напрямі Уладівки. Тут ми здобули вдосвіта цілу господарчу частину 2-ої дивізії, забрали ручні кулемети, зброю, військовий одяг. Бочки з нафтою і бензиною спалили. Ранком козаки і старшини постягали совітських „дам“ в одну кімнату. Були тут жінки начальника господарчої частини, командира 11-го полку і ще з 10 інших жінок. Вони думали, що з ними буде якесь нещастя, знущання. Їх чоловіки виїхали на облаву в околиці Вовковинець — Деражня. Ми намагались бути для совітських жінок ввічливими: просили вибачити, що їх так рано побудили та зібрали в одній кімнаті, однак я хотів їм представити своїх старшин, щоб вони не думали, що ми якісь дикуни. До жінок ми відносились з пошаною, просимо їх впливати на своїх чоловіків, щоб військо не робило насильств над селянами та родинами повстанців. В противному разі ми будемо забирати жінок червоних командирів і перепустимо їх через руки всіх повстанців та селян, яким знасилувано дружини чи доньки. От і тепер ми могли б забрати 12 жінок зі собою у ліс, і звідтам рідко яка повернула б. На пращання повстанчий хор заспівав кілька пісень, та заграла наша оркестра. Вирази облич „совітських дам“ злагідніли, деякі почали розмови зі старшинами і т. п. По кількох годинах відділ виїхав. У Забужі з охорони 50-ох червоноармійців мої козаки, при обеззброєні, вбили 14, а решта розбіглася. Потім ми виїхали в ліси Кипорового Яру.

На сніданок відділ заїхав у село Слобідку. Решта козаків в лісі сховала здобичу. Ще ми добре не розпростували ніг після цілонічної їзди та сутички в Уладівці на Забужжі, коли почулася стрілянина. Підїхав вузькоторовий панцирний потяг зі стації Калинівки і Уладівки та почав бити з гармати по лісі. Транспортом з Бердичева і Калинівки підїхала совітська піхота і почала наближатися до лісу від сторони Уладівки. На Слобідці, з боку Хмельника, зявилось ранком біля 10-ої год. багато кінноти й піхоти на возах. Видко, моя варта їх проґавила, бо червоні підїхали близько, нас побачили і почали стріляти. Деякі мої козаки відповідають. Бачу льорнеткою, що червоні стягають з возів важкі кулемети, уставляють на ровах і відкривають по нас вогонь. Ми вже вїхали з села в ліс, бо пощо я маю заводити з червоними бій там і тоді, коли вони захочуть.

Ідемо під кулями лісом. Раптом чую, як підполк. Коноплянко кричить, що ранений. Побачив на свому лівому чоботі повно крови. Нічого дивного, бо часто ранений почує біль, коли побачить кров. Заїжджаю з правого боку коня, на якому їхав Коноплянко, дивлюсь, а це ранена його кобила під передньою лопаткою лівої ноги.

Трудно, треба її достріляти. Кажу підполк. Коноплянкові злізти з коня. Підвели йому запасового верхівця. Козаки зняли з кобили сідло і осідлали ним цього запасового коня. Я підїхав до карої раненої кобили та стрілом у вухо з револьвера прикоротив її терпіння. Потім ми з задньою та бічними і передньою захоронами поїхали лісом аж під село Пеньківку.

IV.

Було вже біля 20-го червня. Надійшов час на виділення із штабу групи отамана Хмари, якого я предбачував виділити 7 — 8-ого червня. Щоб сотник Хмара мав роботу, то я поінформував його, які будуть у нього старшини та козаки, і нехай він ближче до них придивиться.

З району Пеньківки їдемо вночі через Дашківці і кермуємось праворуч від Гнівання під Ялтушків — Бар. В цій околиці я умовився на зустріч з отаманом Голюком та Лісовим. Зустріч дійсно відбулася в лісах біля Ялтушкова на другий день після нашого приїзду. Від отамана Голюка я довідуюсь, що в Барі ночуватиме бригада піхоти 24-ої Самарської Дивізії, яка з Межибожа машерує до Жмеринки, а друга бригада тієїж дивізії йде до Винниці і кватируватиме в 5 км. від Бару. Ці вістки принесли звідуни отамана Голюка від кватерункових відділів большевиків.

По докладних розмовах, справозданнях з діяльности отамана Байди й Лісового, та після видання їм інструкцій на цілий місяць, я сказав, що відбудеться в при явності їх відділів сформування відділу отамана Хмари-Харченка. Вечором всі відділи уставились, викликаю отамана Хмару, сотника Карабчевського, хорунжого Бабієнка, хорунжого Митришина. Ад'ютант Ковбасюк відчитує наказ про утворення штабу бригади ч. 4.

Комендант повстанчої бригади — сотник Хмара, начальник штабу сотник Карабчевський, командант штабової сотні — хорунжий Бабієнко, старшина штабу бригади — хорунжий Димінський, другий хорунжий Митришин.

Після того викликав я своїх 45 козаків з 4-ма ручними кулеметами і приділив до отамана Хмари. Від отамана Голюка-Байди кількох козаків бажало перейти до Хмари, на що я згодився, тим більше, що Голюк мав уже 70 шабель, Лісовий 60 шабель, Хмара 55, а при моїм штабі залишилося 75 козаків. Разом нас було на цій першій зустрічі 260 шабель. Серце раділо, не тільки нам, старшинам, але й кожний козак був певний, що ніякі більші відділи червоних нам не страшні.

Я вислав удень своїх звідунів до Бару. Отаманам ще нічого не кажу, поки ці звідуни не повернуться. Нарешті маю вичерпуючі відомості. Збираю комендантів окремих загонів і кажу, що сьогодні вночі всі відділи під моєю командою мають здобути Бар. На шкіцах були всі обєкти, які ми мали атакувати. По черзі отамани дістали завдання, сотенні також. На випадок невдачі було визначене місце збірки. Кінець акції мусів настати до години 2-ої, а потім відїзд у Вовковинецькі хутори.

Виїздимо всі на вихідні пункти. Є ми під Баром. Година 23-тя, тому три години мусить нам вистачити. Повстанчі відділи розїхались навколо Бару і в визначених місцях спішились. Друга моя сотня з 35 козаків атакує пошту, а потім ґуральню. Я 40-а козаками на конях їжджу групками, по 6 козаків, вулицями, де вже працює моя „піхота“. Штаб бригада заатакований Голюком: там чути вже стріли і вибухи ручних гранат. Отаман Лісовий розганяє ҐПУ. Отаман Хмара здемолював місцевий „ревком“ та міліцію, і помагає Голюкові-Байді гонити заспаних червоноармійців. Онисько Грабарчук тримає під вогнем люїсів алярмову площу напроти штабу бригади. Я з козаками починаю кінно їздити по Барі та шаблями полохаємо втікаючих большевиків. Потім я знову повернувся на північну частину міста, де була пошта. Пїдіжджаю з черкеською шаблею й рубаю телефонічні й телеграфічні дроти, щоби не хутко можна було їх направити. В середині вже давно повідрізувані „штепслі“ біля централі.

Ґуральня здобута після короткого бою з охороною. Бачу відчинений магазин на долі: там повно бочок на рейках зі спіртом. Всі бочки металеві. Кажу козакам бути обережним з вогнем і тоді повідкручувати металеві заткала відповідним ключем. Одну велику бочку спірту козаки ладують на фабричний віз із кіньми. Майже всі бочки відкриті, і спірт ллється на цементову долівку. Біля нас крутиться якийсь панок в цивільнім одязі. Питаю, хто він? Відповідає, що службовець ґуральні. Кажу, що зараз запалюємо спірт, і цілий будинок буде в вогні. Цивільний благає мене, щоб цього не робити, бо на поверсі є помешкання службовців — 8 родин з жінками і дітьми. В останню хвилину зміняю наказ, і спірту не підпалюємо.

Висилаю по трьох козаків до повстанчих отаманів, що в них діється, і пригадую вдержувати зі мною ще тісніший звязок. Все в порядку — всі пункти опору легко здобуті, і козаки їх викінчують. Загорівся якийсь будинок: це підпалили „ревком“, щоб лишився слід по нас. Отаман Лісовий прибіг перший до мене, а потім Хмара й Байда. Ще немає 2-ої години. Повстанці команданти здають мені звіт. Кілька цивільних українців крутиться коло нас. Питаю, хто вони? — Відповідають, що свідомі українці і хотіли би вступити до повстанців. Кличу пор. Мотрука, бо він жив перед тим у Барі, то може знає цих людей. Пор. Мотрук придивився і каже, що майже всіх 15 знає. Приймаю їх, і вони сідають на здобуті коні, вже деякі виміняні козаками на „кращі“. Та для нових повстанців і такі добрі. Цих свіжих охотників я приділив до другої сотні, з застереженням, що ще кожного з них перепитаю, побачу, як справуються в бою, і тоді вирішу, чи буде козаком, чи піде до дому сіяти гречку.

Ми виїхали, бо почало світати. На сніданок затрималися в селі, 10 км. від Бару. Зголосилася делегація, щоб дати козакам спірту. Я прикликав старшину свого, штабу й дав йому доручення видати всім козакам горілки. Та знайшлися спритярі, що брали на 2 — 5 своїх товаришів і для тих, що алькоголю не вживають. Мої отамани, особливо Хмара, також хотіли попробувати, чи добра горілка. Післав я, щоб і для нас вартовий старшина видав 1 літр. Хутко виявилося, що нам мало, і післанець пішов по другу. На 16 — 17 старшин це не було багато, та від безсонної ночі, слабого відживлювання горілка вдарила в голову старшинам і козакам.

Після короткого відпочинку ми виїхали зі села поза залізничний тор на північ і стали постоєм в малім ліску. Я не спав уже 3 доби, хіба що на коні, тому ліг заснути й казав підполк. Коноплянкові аж тоді мене збудити, коли б зближалися большевики. Коноплянко подумав, що то дві чарки спірту так мене нагнули до сну. Правда, кілька козаків таки було підпитих, і я біля воза зі спіртом наказав поставити варту.

На Вовковинецьких хуторах ми перебули до вечора спокійно. Підполк. Коноплянко мав якесь непорозуміння з отаманом Хмарою й скаржився на нього. Крім мене, у Хмари не було більше авторитету, але я його прикликав і без свідків звернув Хмарі увагу, щоб особисті антипатії заховав глибоко, але авторитет мого начальника штабу мусить бути шанований.

Вечором Коноплянко почав мені говорити, що „амнестувався“ якийсь козак з села Вербки, який був всього один день у нас, коли ми билися під Монастирком. Тоді підполк. Коноплянко командував „піхотою“ без коней. В числі тієї піхоти був козак з Вербки, чи Вербицького Майдану. Тепер він їздить з большевиками. В цих днях була чрезвичайка з Летичева в домі Коноплянка. Дружина і шваґерка втекли, а за все відповів батько Коноплянка, якого чекісти добре збили. Тепер дружина просить рятунку в мужа.

Те саме було з моєю дружиною: козак Шмалій з Літинки якимсь робом пронюхав, що Маруся на хуторі, і почав лякати господаря всіми муками пекла за переховання її. Чому Шмалій не приїхав арештувати Марусю, як агент ГПУ., а ніби попередив господаря застрашуванням — невідомо. Того вечора я вислав дві підводи з хуторів, щоб забрати наших жінок і родину Коноплянка, яка складалася з дружини Коноплянка і їх 3-літнього синка — Бориса, зі швагерки його — Полі, і старого нього 62-літнього батька Степана Коноплянка. Тетяна, дружина Коноплянка, тоді запізналася з моєю Марусею, і обидві були уміщені в домі емеритованого російського підполк-українця Покерта на Вовковинецьких хуторах. Родина емерита була дуже мила. Він має дві гарні доньки, старша з них з першого таки вечора закохалася в моїм ад'ютанті Ковбасюку, а молодша в сот. Погибі. В товаристві гостинної родини та старшин-повстанців ми всі пробули до півночі. Потім я наказав всім повстанцям отаманам прибрати псевдонім „Орла“ на цілий місяць. Чергова зустріч мала відбутися 25-го липня в районі „Млинка“ недалеко містечка Буцнів, і всі ми розїхались у свої райони. Отаман Хмара дістав проскурівський, літинський і винницький повіти.

Я своїм отаманам не сказав, що тепер поїду в далекий рейд через Бердичівщину, Брацлавщину, Гайсинщину, Уманьщину, у балтський та ольгопілський повіти. Звідтам буду вертатися через ямпільський, могилівський, ушицький повіти і знову опинюся в летичівським повіті. Цей рейд мав я відбути впродовж цілого місяця.

Я зник з околиці, де червоні призвичаїлись бачити й чути „Орла-Гальчевського“, але на моє місце зродилося аж 4-ох „отаманів-Орлів“. Ті повстанці і їхні козаки вже мали великий досвід. Тому нехай в часі моєї неприявності вони приймають удари, призначені для правдивого отамані Орла, а тимчасом він буде далеко в цілях організаційно-інспекційних. Перед виїздом ми добре погодували коней, підкували їх, самі перебрались в чисте білля, підлатались, набрали на Кипоровім Ярі запасу набоїв по 500 штук на кожного і 1500 набоїв люїса. Кожний козак мав по 4 ручні гранати. Люїсів ми мали аж 10 штук, а „кругляки“ до них возилось на 3-ох запасових конях. Ті коні я брав тепер завсіди на випадок, коли б якийсь кінь впав у бою, щоб не залишився козак на пішки.

Знаною вже добре мені дорогою через місто Янів ми переїхали за Бог. Далі їхали ночами, а днем скривалися в лісах. Лише звечора заїхали в село, повечеряли з трудом, коней попасли на ланах „совхозів“ та їхали визначеною трасою. Зачіпок зі совітами ми не шукали, навіть уникали їх. Чим далі на південь, тим трудніша була справа з харчами. Я не буду описувати свого походу з повстанчим відділом, бо навіть не було цікавих моментів. Хочу звернути увагу на страшне явище 1922 року — на голод у південній Україні.

Отож большевицька грабунікова господарка з „продналогами“ викотила ввесь хліб з південного Поділля, Херсонщини, Катеринославщини й Таврії. В 1922 році був неурожай з приводу посухи. Ці села вимерли, і рятунку їм бандитський совітський уряд не дав, — мовляв: „Нехай вмирають хахли!“ На нашім чорноземнім півдні і давніше бували вже неурожайні роки, але там не було хлібороба, який не мав би річного запасу збіжжя та паші ддя худоби. Крім того, прийде голодний рік, то кожне село мало ще громадський великий магазин збіжжя. Рік перебудеться, а другий дасть за два. Тепер інакше: всякі Алєксандрови, Лапови, лотиші все до зерна вивезли. Господарка жидів по совхозах і колхозах така, як і їх життя в містечковім Гетті перед революцією. Без приватної власности, ніхто не думає під жидівською командою на дармоїдів-комуністів працювати.

Великі обшари не засіяні, порослі травою, бо селянин сіяв лише „для себе“. В колхозі та совхозі все робиться з примусу, не в пору і без найменшого зрозуміння господарськоземельно-хліборобської справи. Тому там покоси мокнуть, тому буйний степовий вітрець витеребить достиглу пшеницю в землю. Коли дещо зберуть, вимолотять, звезуть на станції, — висиплять під голим небом, з браку вагонів та мішків, то тоді жито й пшениця поросте. Совітський уряд, через свій жидівський „Внешгорг“, більшу частину зібраного збіжжя, відібраного силою від українського селянина, вивозить за границю по найнижчих цінах, майже задармо, щоб в той спосіб здобути чужу вартісну валюту, при тому масовим ввозом хліба в певні краї викликати там господарську кризу в наслідок надпродукції збіжжя.

Вже в балтськім і ольгопільськім повітах бачили ми селян з Херсонщини з познаками голоду. Вони були худі, як тараня, з тонкими шиями, запалими очима, що блищали гарячково. Носили в міньках упряж, полотно, одежу міняти на хліб, але в цій південній частині Поділля того хліба також не було. Ми для себе не могли дістати хліба: козаки живилися молоком без хліба, молодими картоплями, дозріваючим горохом з поля. Вже жито переквітло, і селяни теребили молоді зернята (з молочком) з колосків, сушили, а потім мололи на жорнах. Такий хліб був чорний, як вуголь, але треба було їсти. Старшини затримувалися по домах священиків та дяків. Духовні особи мали білі сухарі з Великодня. Коли вони довідувались, що ми повстанці, то сухарів досить було ще на дорогу.

Москва, як виявили пізніші роки її тактику в Україні, впроваджувала зорганізовано голод на наших землях. Вічна боротьба з українським „бандитизмом“, „петлюровщиною“, „сепаратистичним ухилом“, „націоналістичним ухилом“ спонукувала московських окупантів до метод, ненотованих ніякими хроніками в історії людства: вони організували на приказ узурпатора, ката-Сталіна голод, щоби приборкати „проклятих хахлів“. Що збереглося після чрезвичайок, ҐПУ, треба було виморити голодом на місцях. Частину населення вивезено на північ, на примусові роботи, де з голоду та фізичного вичерпання падали міліони.

І так комуністичні мордовні винищили за 20 років в Україні людей всіх шарів української національности біля 8.000.000, з голоду в 1922 і 1923 роках вимерло понад 7.000.000, людей, вивезено з України на примусові роботи до 5.000.000, разом комуністичне пекло коштувало Україну за 20 років до 20 міліонів жертв. Тому навіть формальна совітська статистика за 20 років не могла вказати в Україні збільшення населення, а лише зменшення.

Після переїзду через південне Поділля, ми на собі відчули, що таке голод, тому скоріше звідтіля поїхали в район Тульчин — Ямпіль — Мотилів і тут відчувався цей „переднівок“. Ми бачили селян, які йшли в поле, та замість хліба, несли кислиці в торбі.

В часі цього рейду я довідався, що отамана Артема розстріляли большевики. Отамана Лиха застрілив амнестований козак з його відділу. Отаман Заболотний переживав із своїм відділом моральну депресію, і трудно було його навіть знайти. Одне добре, що я звязався зі своїм добрим знайомим в ольгопільськім повіті — поручником Марчуком, та отаманом Левченком у балтськім повіті. Ці два повстанці вже знали від делегатів нашого зїзду 1. травня, що я командую Подільською Повстанчою Групою і охоче мені підпорядкувалися. Отамани Марчук і Левченко мали мішані відділи з кінноти й піхоти. Я порадив їм мати виключно кінноту. В обидвох повстаючих відділах було по сотні повстанців. Тому, що Марчук і Левченко були на самім півдні Поділля, я наказав поширити їм свою акцію на терен, північної Херсонщини, але вже в часі жнив, чи по жнивах, коли дещо там голод зменшиться.

Після рейду по цілому Поділлі я знову прибув в кінці липня в район летичівського повіту. Від своїх звідунів знав я, що приявність відділів отамана Орла, одночасно в різних місцях Поділля, впровадила серед військових совітських командирів та адміністративних чинників констернацію та здивування. Це мені дало підставу до думки, щоб улаштувати спільну акцію в будуччині часі і в просторі.

Отаман Байда був дуже активний. Він мав протягом трьох тижнів аж кілька поважних боїв та нападів на червоних, які тепер були подразнені як оси — всюди нишпорили, їздили, шукали. Голюка я не шукав, бо він був у камянецькім повіті. Я знав, що він дасть собі раду. Мене цікавило, як іде організація в отамана Хмари. Невесело поводилось отаманові Лісовому, про якого я чув, його десь у Могилівщині заскочили большевики, кількох козаків убили і ледве не зловили хорунжого Надії.

Для свого постою я вибрав Зіньківські великі ліси, де стояв дві доби, щоби коні й люди відпочили після великого рейду. Вечорами я розсилав стежі, щоби довідатися про отамана Хмару. Мої стежі знайшли його в районі Деражні і сказали, де мене шукати. Хмара приїхав у ліс, що лежить 2 км. на схід від Зінькова. І я туди переїхав на постій.

Отаман Хмара поінформував мене, що зробив за той час. Мав він два бої з червоною кіннотою, сам виконав два напади на червоних. Свій відділ стаман Хмара збільшив на 15 козаків. Має тепер 70 шабель. Потім я балакав зі своїм козаком-аґентом у відділі отамана Хмари. Загальна реляція випала середньо. Грабункових і насильних вчинків не було у відділі. Отаман мало обережний, і на постій вибирає невідповідні місця. В ночі Хмара дуже слабо орієнтується в незнанім собі терені й часто блудить. Це спостеріг сот. Карабчевський і завсіди з провідником сам веде відділ. До мене отаман Хмара відноситься з пошаною. Було кілька вечірок, коли отаман впився, тоді Карабчевський казав його садовити на коня, і виїздили з підпитим у безпечне місце. Між інш. сот. Карабчевський мав надзвичайну інтуїцію. Він напр. казав мені завсіди, коли буде бій, а коли пройде день спокійно. Сот. Карабчевський — це синок російського генерала родом з Києва. Учився він у кадетськім корпусі, а потім кінчив артилерійську військову школу. Вже як старшина ходив до консерваторії, яку скінчив з вирізненням. Сот. Карабчевський чув себе українцем, але говорити по українська лише тепер учився. Була це людина висококультурна — ідеаліст, надзвичайно чесний та відданий ідеї української самостійности. Його змобілізували большевики, в яких він командував батерією артилерії, деякий час Карабчевський був моїм інформатором, а потім утік від них до повстанців.

Інформації про внутрішню ситуацію у відділі Хмари послужили мені матеріалом для розмови з ним в чотирі очі. До речі, я мав своїх інформаторів у всіх відділах, які ділали виключно на підставі моїх вказівок. Не тому я це робив, що не вірив повстанчим ватажкам, а з засади: знати все, щоб ніщо мене не могло заскочити. З другого боку досвід диктував мені нікому не вірити, бо не один повстанець згинув з причин надмірного довіря. Було, здається, 1. серпня. Мої переодягнуті звідуни доносять, що в селах навколо нас концентрується кіннота большевиків. Біля 10 години ранку почали стежі червоної кінноти підїздити до лісу й знову завертати. Ми поховали свої коні в ярі на випадок бою, бо з лісу не хотів я вдень виїздити. Крім того, нас є 150 шабель у двох відділах — сили нашої досить, щоб провчити червоних. Біля коней залишаю 10 козаків з двома кулеметами, а 140 повстанців розмішую в лісі над шляхом до Зінькова у двох групах. Правою групою командує отаман Хмара при вїзді до лісу, а я розмістив своїх козаків душ 60 напроти лісничівки і поляни біля неї. 20 козаків залишаю в резерві.

Большевики все більше робляться сміливими — їх стежа їздить по дорозі. Нас не видно. Нарешті вїздить цілий дивізіон з правого боку й рівняється з засідкою отамана Хмари. Його козаки із засідки відкривають густий вогонь, люїсів.

З лівого боку доносять мені, що вїздить в ліс по обох боках дороги знову кілька сотень червоної кінноти. Кажу обсервувати рух цієї кінноти, чи не піде вона в обхід на нас. Ні, пхаються дорогою в напрямі стрілів відділу Хмари. Передніх ми пропускаємо, а в центральну купу валимо з крісів, ручних кулеметів і навіть ручних гранат. Деякі втікають узад, а багато женеться вперед і там попадають під обстріл Хмари, та знову завертають. По кількох хвилинах червоних у лісі немає — зникають, за вийнятком забитих і ранених людей та коней.

Вслід за ворогами вийшли в обидва кінці дороги, яким вїздили большевицькі дивізіони, мої стежі і стали на краю лісу. Тоді визначені козаки позабирали здобич: зброю, набої, сідла. Ранені коні були дострілені, а ранених большевиків залишили ми на місці, лише позабирали в них документи, на підставі яких ми довідалися, що це був 3-ій кінний полк 1-ої кінної дивізії. Пор. Кохан і пполк. Коноплянко наказали припровадити 2-х ранених до себе на допит. Добре зробили: начальник штабу і начальник розвідки знають своє діло й напевно витиснуть цікаві інформації.

Я почувався змореним і пішов до коноводів біля криниці, де хутко заснув. Сотник Карабчевський прибув від Хмари до мене, напівсонного, і каже, що перед вечором ми ще будемо мати бій з червоними другий раз, але він передчуває, що ми большевикам дамо порядну „сипку“. І дійсно, біля години 15-ої мої обсерватори зголошують наступ червоної кінноти на ліс, де ми перебували. Я сів на коня, щоб особисто побачити силу й заховання червоних та напрямки їхнього удару. З півночі їде в розстрільній цілий полк кінноти, за яким їдуть тачанки. З півдня бачу таксамо не менше полку. За полком з півночі посувався ще полк кіннот, від якої відділилася сотня і почали заїздити повз лісу зі заходу.

Алярмую своїх козаків. Старшинам даю ясні й прості накази. Червоних перед лісом не затримувати, а впустити в ліс, допустити на цільні стріли і тоді бити: ціляти докладно і спокійно. З місць обстрілу не рухатись. Я з резевою буду кидатись у всі боки та на зади, щоби відбити загрозу.

Сміло й з галасом кидаються червоні сотні з півночі шляхом до лісничівки. Всі на конях. Кулемети отамана Хмари строчать по большевиках, які пробують втиснутися в ліс. Тоді підполк. Коноплянко, Ковбасюк, Погиба, Кохан почали раптом шалений вогонь до червоних з віддалі 50 кроків. Із-за дороги, з лісу, періщить по червоних підхорунжий Лихо з 10 козаками та з 1 люїсом, Полк кінноти з південного боку сміло влітає на шлях, видко, з наміром помогти своїм біля лісничівки Отаман Хмара косить цілу большевицьку колону з кулеметів та крісів. Ми з резервою займаємо становища і з боку бємо в купу червоних, які галасують, командують, кленуть і вертяться на місці. Підтягаю два свої люїси з резерви. Сам лягаю до одного люїса і пускаю кілька кружків. Цільний вогонь робить своє, і червоні з поворотом починають втікати туди, звідкіля приїхали. Ранені й забиті червоні ще густіше встелили шлях. Отаман Хмара переслідує червоних на коротку віддаль і обертається до бою з червоними біля лісничівки. Я раптом почув стріли в долині, біля криниці, де стояли наші коні. Затарахкотів наш кулемет. Кидаюся гущавником на стріли. Хутко я побачив спішених большевиків душ 50 — 60, які хотіли атакувати наші коні. Ми ручними гранатами розпорошуємо червоних. Вони втікають, сідають на коней, та кількох падає. Бачу цілу сотню червоних: вона спішилась з коней і була близько наших коноводів, а тепер втікає на північ навколо лісу.

Бій кипить далі. Мої козаки держаться міцно: ручними гранатами відбили два піші наступи, з великими втратами ддя атакуючих. Отаман Хмара корчами, зі своїми козаками, підсунувся до правого крила моїх козаків. Спішені червоні заатакували моє ліве крило обходом від лісничівки. Я в пору зявився на лівім крилі, бо побачив відбігаючих своїх козаків, які, перестрашені, загинали крило. Задержую їх і втягаю до своєї резерви. Тихенько, але хутко протискаємось корчами в загрожений бік. Я побачив червоних і крикнув: „гранати, сальва!“. Після вибуху біжимо вперед і стріляємо большевикам, з крісів і револьверів, в спину з віддалі 2 — 3-х кроків. Гонимо большевиків на край лісу, де стоїть червоних добіса. Вмент залягаємо та з люїсів сиплемо в компактну масу: то був резервовий полк.

Час летить хутко. Сонце вже показує надвечір. Нерви й воля червоних біля лісничівки не витримали, і вони почали відїздити до резервового полку. Отаман Хмара підняв своїх козаків і почав гнатися за большевиками. За його прикладом пішли інші мої старшини. При виході з лісу цілий мій відділ почав бити немилосердно в скупчений натовп червоної кінноти. Під вогнем 12 люїсів два полки не витримали і з втратами зникли за горбом.

На місці бою знову було чимало забитих коней. Ранених большевиків майже не було, бо їх виносили санітарі з місця бою. Із забитих коней були забрані сідла. Наказую козакам деякі свої гірші сідла виміняти на кращі совітські. Разом за ці два бої здобуто на забитих і ранених конях 62 сідел, біля забитих людей 32 кріси, 2 револьвери, 1 люїс. Середньо треба брати, що большевики тоді зі складу 1-ої кінної дивізії втратили за цілий день ранених 46, забитих 55. Наші втрати — 1 козак з відділу отамана Хмари легко ранений кулею в праве плече.

Було трохи дивно дивитися, що така сила кінських трупів валяється на шляху. Ми перемогли. Большевики були досить сміливі, дуже галасливі, кричали, щось командували, мало робили, тільки зі східним спокоєм зносили втрати. Ми знали одне: треба нищити ворога тихо і спокійно. Після 2-ої дивізії я починаю давати лекцію за лекцією 1-ій дивізії „козацтва“.

Зїзд всіх відділів біля „Млинка“ не відбувся. Лісовому після поразки треба було набрати спокою. Байда знав від мого курієра, що зїзд повстанчих загонів не відбудеться. Хмару я маю перед очима. Лиховського на днях я бачитиму, а до Марчука й Левченка висилаю курієрів.

Виїздимо з місця бою: отаман Хмара через пашківську волость у район Староконстянтинова, я зі штабом Групи прямую в літинський повіт. Дня 2 серпня були ми зі штабом в густім лісі напроти села Літинецький Майдан, недалеко Монастирка. Так як 20 травня був несподіваний напад червоної дивізії, так і тепер: о год. 13-ій стріляють мої вартові в трьох місцях одночасно й біжать до нас. Бачу, що це не жарти — схоплююсь і кричу: „До зброї“. А червоні кавалеристи 20 кроків від нас — над ровом, який ділить гущавину від рідкого лісу. Стріляємо, стоячи: 7 із них падає. Дві сотні кінноти ми пішо, стріляючи, проганяємо від себе.

Раптом чуємо крик: „Ура! ура!“ — в густій грабині, де стоять наші козаки. Я кричу до своїх: „Вертайтесь! За гранати! Люїси на рів!“ Поки червоні продерлись через гущавник, впало на них з 20 гранат, затарахкотіли люїси. Це їх заломило. Даю знак до атаки і першим вискакую на рів, а за мною кількох козаків. Раптом — з кущів вибігає совітський старшина, а з ним 5-6 червоноармійців. Я в кубанській шапці, червоних штанях. Совітський командир, з крісом „до штурму“, підносить руку, немов би хотів сказати: „гальо!“ Я палю до нього з віддалі 2-х кроків просто в лоб, аж кістка з черепа відлупилась. І мої козаки стріляють до червоноармійців, що тимчасом зникають у кущах. Я за ними вспів жбурнути ручною гранатою.

Атака большевиків заломилася, і вони почали втікати. Ми пустилися за ними в погоню. Пробігаємо біля наших коней, з яких більша частина вже відв'язана. Значить, червоні зробили помилку: замість, щоби цілою силою вдарити на нас, стали відв'язувати наші коні. Їх командир узяв мене за большевика, що його і згубило. Потім ми перейшли до контратаки — червоні здеморалізувалися, погубились в густім лісі. Тепер втікають, а ми їх переслідуємо. „Викурюємо“ на поляну за гущавником. Вони біжать до того ліску, звідки я тоді 20 травня кинувся був пробиватись через большевиків до 200-300 душ. Хутко кладемо люїси на рів — залягають добрі стрільці лягають добрі стрільці і переслідують большевиків ще кроків 300 — 400 вогнем. Під Дяківцями бачу льорнетою повно підвід. Кажу кулеметникам і їх почастувати. Після кількох серій підводи пішли врозтіч.

По документах забитих стверджую, що перед кількома хвилинами ми бились з винницькою школою піхотних червоних командирів. Забиті кінні були також із Винниці — з відділу ҐПУ. Застрілений мною „красний командір“ був у школі курсантів комендантом 1-ої роти (сотні).

Після цього другого випадку почав я підозрівати, що нас хтось спритно слідить, а потім так підведе червоних близько, що ледве за зброю вспіємо вхопити. І план червоних, що знали докладно наше місце, був сміливий, простий, але цілком можливий до зреалізування: рідким лісом атакує нас 2 сотні кінноти, як демонстранти, що абсорбують нашу увагу. В той час дві сотні вперед, 3-тя в резерві, підкрадаються гущавником іззаду і неочікувано нас заскакують. Сила 3-ох сотень курсантів в той спосіб могла нас накрити навіть напівсонних. Треба признатись, що з боку гущавника не було нашої стійки. Червоні курсанти без шороху підкралися на 50 — 70 кроків, лише густий ліс, наші коні й негайна наша реакція не дали можливості нас заскочити.

Пор. Кохан натискав свій цілий „механізм“ і від 20 травня працював над тим, хто тоді підвів до нас так близько червону кінноту. Тепер він приходить до мене й каже, що вже догадується. Він бачив серед втікаючих курсантів цивільного типа, який білою хусточкою закривав чорну бороду і біг підобравши не то, „халат“ жидівський, не то рясу. Отже він підвів з цього боку большевиків, звідки саме вони ніяк не могли зявитись без помочі якогось лісового чоловіка — агента.

Вечором у селі Сахнах довідуємося, що аматорський гурток при лознянській цукроварні робить сьогодні вечором виставу. Початок вистави с годині 9-ій вечором, є оркестра, добрий буфет, а після вистави будуть танці до ранку. Маю перед собою оголошення. З розвідів знаю, що там є охорона цукроварні біля 70 піших і командант цукроварні, присланий комуніст, але людяний.

Кажу до своїх старшин і козаків після вечері, що ми поїдемо на виставу в Лозни. Виїзд негайно, поки брами не замкнені і вартових не поставлено в цукроварні. Коли ми будемо на терені цукроварні, то негайно ставимо всюди свою варту на брамах, при управі, касарні. Пунктуально о 9-ій вечором, коли більшість большевиків буде в театрі, половина відділу ввійде на виставу під проводом О. Грабарчука й стане озброєна іззаду під стіною. Друга половина назовні. Я зі своїм цілим штабом та охоронниками піду на перші місця, сядемо і будемо дивитися на виставу, не звертаючи ніякої уваги ні на команданта, ні на його залогу.

Ми так і зробили. Тихо виповнили салю мої козаки зі зброєю готовою до стрілу. Цілий штаб, в довгих військових плащах, дзвонячи острогами, висунувся наперед. Мій ад'ютант підійшов до директора з проханням дати місце для нас всіх. Командант цукроварні, малий, рухливий чоловічок, встав і хотів щось питати сот. Ковбасюка, але ад'ютант спитав його: „Ви, таваріщ, будете комендант?“ — „Так, я, а что?“ — „Отаман Орел вєлєл мнє прєдупрєдіть вас, чтоби ви нє волновалісь і сідєлі спокойно до конца представленія“.

Комуніст сів, але одним оком дивився на сцену, а другим у наш бік.

Скінчилась вистава. Аматорки й аматори нам були знані. Вони й нас пізнали, але грали тремтячими голосами до кінця. В довгій салі був увесь час піднесений настрій і страх, щоб не наступила сутичка. Та після вистави, не сказавши нікому ні слова, ми вийшли, сіли на коней і зникли. Дорогу показали на Багринівці, а потім вїхали в ліс, обїхали село Лозни зі заходу й повернули в бік буцнівського лісу. В ночі перебралися ми в село Гуту, де здобули трохи продуктів і стали на денний постій.

Вечором прийшов до мене один селянин і каже, що службовець летичівського повітового Ревкому хоче мене конечно бачити. Він українець, б. боротьбист, а тепер комуніст, однак людям кривди не робить. В Гуті живе зі своєю дружиною-українкою. Беру сильну охорону зі собою, кількох старшин, і заходимо до цього комуніста-українця. Вітаємось. Господар дому лежить у ліжку.

— Ви, товаришу, нас запрошували? — питаю.

— Так, але вибачте, недомагаю й лежу в ліжку

— Хорим людям зайва гостина шкодить — кажу, — тому уважаю ваші запросини нетактовним посуненням.

— Ще раз вибачте мені, панове, але я хотів поділитися з вами, як з українцями, певними думками.

— Ми слухаємо вас, товаришу — говорю.

— Може закусите, панове і випете за моє здоровя?

— Ми не форналі — можемо випити й закусити разом з господарем — каже сотник Ковбасюк.

— З господарем-комуністом і це трудно було б зробити, тому дякуємо за гостинність — відповідаю. — Прошу мені виразно сказати про ціль ваших запросин. Цікавість? Га? А щоб менше було й сміливости у нас, то ви хорим прикинулись, аби ми вас із хати не вивели? Ви запросили до себе таких, перед якими Комуністична Правобережна Україна дрижить, а самі в ліжку? А чи ви знаєте, що від вчорашнього дня, коли я помилував команданта лознянської цукроварні — комуніста, то це перший, а ви останній випадок, що комуніст мене побачив і живе. Гаразд.

І ми вийшли з дому.

Я ледве не стрілив йому в лоб, але мені заімпонувала його відвага. Знав я також, що це запрошення з наказу його влади, і тепер напише він великий звіт: отже ще й тому я залишив комуніста живим, щоби він міг здати це справоздання. На другий рік, коли вже наша боротьба прийняла інші форми, я дуже шкодував, що не знищив цього сміливого большевика.

Подібний випадок був і в селі Голенищеві, летичівського повіту. Там так само пристав у прийми до господаря-українця большевик з Богунівської бригади. Таращанська і Богунівська бригада — це військові частини партизанського характеру, сформовані большевиками десь у районі брянських лісів з наших „самоотверженних малоросів“ — збольшевичених українців. Здеклясований, буйний большевицький елемент з цілої України був спрямований до цих бригад. Під впливом спритних агітаторів комуністи виробили з них справжніх яничарів, які сліпо, з фанатизмом і садизмом помагали нищити в Україні всі прояви національного і українського руху.

Коли „червоні негри“ зробили своє діло, то мусіли відійти, бо ж не дурні москалі держати в Україні чисто українські, хоча б і комуністичні військові відділи. Обидві бригади були сформовані з несвідомих звичайних армійців, яких опісля розкинули по московських частинах, а спритніших повітові Ревкоми взяли до себе на посаду, при чому виконали таємний наказ — поженити цих відважних партизанів по українських селах. В той спосіб молоді новоженці брали під свій вплив села, були очима й ухами комуністичної влади. Ці люди нас остерігали, але проти нас не виступали, коли ми мали силу, селян не оскаржували, а ждали. Та коли побачили, що перевага переходить на бік червоних, тоді показували свої пазурі проти нас та селян сусідніх сіл. Ми плювали собі в бороду, але безсилі були досягти своїх яничарів 20 віку. Висновок звідсіль ясний: своїх, які перейнялися ворожими ідеями та тим ідеям служать — треба знищити. І нераз говорив я своїм старшинам та козакам, що коли б не-було серед нас запроданців, не було б і неволі.

Учителька з Вербицького Майдану повернулася з Волині від отамана Петрика. Вона мала вражіння, що у проводі Волинського Повстанчого Руху стоїть провокатор. Описувала, як виглядає отаман Петрик середнього росту, ходить в селянській одежі, має довгу, чорну бороду, і не має зброї. Коли говорить до селян, то в його голосі бренять нотки безапеляційности і апостольського післанництва. Одним словом, Петрикові скорше лицювало б бути протоєреєм чи ігуменом. Бачила ця моя курієрка і кількох співробітників Петрика. Серед всіх них якесь дивне пригноблення, хоча умови там доволі легкі. Наприклад, в селі збирається 100 хлопців зі зброєю, роблять вправи в селі, розійдуться по хатах, і ніхто не видає їх. Про це в нас і подумати годі.

Отаман Петрик дещо вислухав про подільських повстанців, про себе і свої організації нічого не сказав і нічого не передав. Він ніякими звязками не цікавився й ніби то боявся, щоби хтось про нього не довідався, та не вплинув на позбавлення чарів, якими обкутував волинських „дикунів“. Серед селян учителька чула, що вони шанують авторитет повстанців: Дідковського, Костюшка й інших більше, ніж авторитет „поручника“ — отамана Петрика. В останній час почалися арешти серед повстанців, які нічого не зробили, нікого не забили, а лише один гріх мали — що ш хтось дав був зброю, втягнув до організації» а тепер видає партіями большевицькій владі. Є підозріння, що це робить сам Петрик..

Я маю своїх людей в ҐПУ в Житомирі та Бердичеві. Даю завдання пор. Коханові провірити волинського отамана. Може ще вспіємо поїхати у волинські ліси під Коростень і здемаскувати цього афериста родом з Херсонщини. Я завдавав собі питання, чому він не згинув під Базаром? Лише 50 шабель кінноти урятувалось, а всіх піхотинців большевики переловили. Може він раніш здезертирував, а може його, як одного з агентів, які оснували сіткою Тютюнника, звільнили й дали відразу місце провокатора повстанчого руху в такім важнім стратегічнім вузлі, як стація Коростень.

Курієрка до от. Карого не вернулася: її арештували в бердичівськім повіті кілька днів після її прибуття. Отамана Карого вона вже не застала бо на Великдень цього року вийшло таке: Підпол. Карий — Яворський зайшов до одного хуторянина. З ним було декілька старшин і козаків. Господар був такий „гостинний“ і так напоїв горілкою всіх, що повстанці задрімали, а він, вийнявши револьвер отам. Карому, пострілив його в обидві ноги, при чому сонних повстанців повязав перед тим з допомогою своїх хатних, а наймита післав до Козятина по большевиків. Вони, з'явившись, забрали всіх повстанців разом з позбавленим можливости ходити, отаманом. Це була пімста того селянина зате, що в 1919 році отаман Карий розстріляв його рідного брата, у якого був на Великдень.

Коли Карого вели в Києві на розстріл то він голосно кричав: „Я отаман Карий йду на смерть за Україну. Попався катам по глупому, тому передайте всім повстанцям, щоб не були такі дурні!“ Нехай земля буде пером цьому повстанцеві, бо цю землю рідну він кохав понад усе.

Прийши вістки і з Катеринославщини, що червоні врешті прикрутили хвоста відомому Махнові — анархістові. Вже не помагала його тактика вганятися по степу тачанками. ҐПУ випихало щораз більше своїх агентів до „батька Махна“, здеморалізувало його силу і навіть „гвардію“ — „чортівську кінну сотню“. Багато Махнівців, коли під прикриттям ідеї анархізму чимало награбило, пішло на амнестію до червоних. І населення було вже перемучене й не дуже сприяло шаленому Махнові. Під натиском і терором червоних селяни перестали боятися махнівців. Літом він залишився тільки з найближчими своїми прибічниками і штабом. Большевики не давали йому ні хвилини спочинку, а врешті так його притиснули, що дні й ночі гнався він до румунського кордону на Дністер, через який ледве вдалося передістати, коли червоні були над берегом. У цей спосіб урятувався один із буйних степових типів. Махно був цікавою індивідуальністю. Не маючи ніякої ідеї, виніс з царської каторги ідеї Кропоткіна та Бакуніна та став їх впроваджувати практично в життя. Накоїв він чимало Україні лиха, саме розбудженій у вогні — підсилюючи анархію і руйнуючи запілля, коли приходилось воювати з ворогами. Та коли б була тоді рука, що змогла би, як колись гетьман Богдан Хмельницький, взяти його за чуба — хто знає, чи не вийшов би був із нього новітній Кривоніс на пожиток Батьківщині. А так ворогам на користь…