Проти червоних окупантів (2 частина)/II
| ◀ I | Проти червоних окупантів II. частина II. |
III ▶ |
|
Був саме тоді Великдень. Маю інформації, що сексоти, в часі моєї неприявности, як то кажуть, міцно підняли голови в районі Кипорового Яру. Вони почали ходити по лісах, то з сокирами, то з обротями і батогами „за кіньми“… Ловлю трьох таких типів і наказую їх повісити. Дві молодиці з району Хмельника продають по селах голки, нитки і то першого дня Великодня. Нарешті зайшли із своїм товаром в ліс… На допиті вони признаються, що їх вислав „Особий Отдєл“ із Хмельника. Дали ми їм доброго прочухана. Не повісили тих жінок, тому, що обидві мали дітей.
Нахабність сексотів змусила мене до реакції. Не зважаючи на большевицьку владу, селяни, консервативно святкували Великдень зі всіма традиціями. Пополудні ми виїхали з лісу і по черзі заїздили до цілого ряду сіл. Почали з Майдану Грузького. Тут забрали з собою двох сексотів, яких розстріляли. Вїздимо раптом у село Брусленів і біля церкви, з величезного круга оточених нами людей, вибрали 5-х сексотів. Бачу кавалькаду большевиків на конях, які їдуть з напрямку Літина: є їх 15 кінних. Ми приготовились, щоб їх заскочити і обеззброїти. Большевики переїхали вже греблю і підїздять до перехрестя доріг біля церкви та шіколи. Тут їх схопили й обеззброїли. Лише один пробував втікти з конем, але його наздогнали. Серед обеззброєних є 8 старшин і 7 вістових: це штаб 10 кінного полку Черв. Козацтва з Літина їхав до Янова в гостину до дівчат, для яких мають дарунки. Є також командир полку т. Святогор. Всіх полонених і сексотів виводимо за село Брусленів і на дорозі до села Яцьковець залишаємо 20 трупів.
Подія зі штабом 10-го полку дає час комусь із рідні забитих сексотів попередити небезпечних сексотів в селі Яцківцях. Двох ми там таки зловили і негайно розстріляли. Однак бувший воєнком і два сексоти-лісники втекли з хат, де на столах залишили недопиту горілку і повно закусок. У б. военкома сосонської волості було в гостях 2-х чекістів із Винниці, так казали мені селяни і його сусіди. Козаки з Кипорового Яру були дуже незадоволені, що такі щупаки зірвалися з їх вудки. Звертаються до мене, щоб тому военкомові і лісникам залишити памятку. Наказую сплюндрувати їх господарки, бо палити було годі з огляду на порядних сусідів.
Козакам не треба було другий раз повторювати наказу. По годині їхніх зусиль, хата сексота була розвалена, хліви порозкидані, увесь доробок зложений на купу на городі і спалений. Сексотам-лісникам зроблено те саме, але хати без вікон і дверей були залишені. Їхні корови я наказав сконфіскувати і під охороною відіслав на Кипорів Яр.
Тепер їдемо в село Пенківку, яку в 1920 році у вересні, большевики наполовину спалили за повстанчий рух. На моїх очах це село горіло, коли ми зі сот. Саранчою відходили тоді до української армії. В наслідок реакції після пожежі большевики-пенківчани зорганізувались і вимордували в свому селі десятьох бувших повстанців. Організатором розправи з повстанцями був комуніст, криміналіст Кожуховський, сучасний военком сосонської волости, на якого тепер прийшла частинна кара.
Мої козаки розїздяться по хатах, де були сільські большевики і сексоти, що спільно з чекістами нераз брали участь в облавах проти нас. По деякому часі приводять до мене самого Кожуховського із кількома його підпомагачами. Їхні баби й дорослі діти йдуть за ними з плачем. Плачем нас в той час ніхто не міг зворушити. Козаки нагайками розганяють натовп баб і молоді. За селом комісар Кожуховський пробує втікати, маючи звязані зі заду руки. Його козаки ловлять і всіх арештованих під дулами крісів ставлять на коліна. Арештованих 10 душ: стільки, скільки з їхніх рук в жахливий спосіб згинуло в 20 році повстанців. Символічно і справедливо! На мій наказ всім тим большевикам козаки позрубували голови.
До пізного вечора ми ще були в трьох селах, де зловили 8 сексотів і їх знищили. В той спосіб, за один день Великодня знищено 45 сексотів і большевиків штабу 10 полку. Район від ворогів українського народу був добре прочищений. Чутки про це підуть далеко.
Для попередження місць, куди мають зголошуватись делегати, сам не їду, а висилаю козака Харка-Сензюка з 10 козаками, а сам залишаюсь на Кипоровім Яру. Люди й коні мають що їсти з конфіскати худоби й вівса в Яцківцях. На Великодні проводи збираюся в подорож у район Летичева. Ранком стоїмо в селі Миколаївці, де годуємо коней і людей. Маємо зі собою 15 запасових коней штабу 10-го полку. Я замінив свого на англо-арабку, забрану в Святогора, командира цього полку.
Десь коло год. 11-ої впало кілька стрілів. Селяни кажуть, що наступає большевицька кіннота. Вартові проґавили, як підїхала до села большевнцька стежа, побачила моїх козаків, кілька разі вистрілила і зникла.
Хорунжий Грабик мав тоді службу дижурового старшини. Він так не освоївся з тактикою повсанців-партизанів, що сів на свого коня, за собою потягнув ще кількох козаків і почвалував через село. В тривозі мої козаки подумали, шо то я проїхав, тому душ 75 козаків погналося доганяти Грабика.
Спокійно посідали на коней козаки Ониська Грабарчука і дали мені знати, шо вона є готові. Підїжджаю до козаків біля останніх хат з північно-східної частини села. Є козаків 24. Бачу, як розвинута кіннота червоних показує голови з-за горба, що є перед селом.
Приходить мені така думка. Моїх решта козаків десь тут недалеко. Кажу Ониськові, щоб він заговорював большевикам найдовше зуби, а я кинуся за моїми козаками, дожену їх упорядкую та заатакую з долини з-за села ліве крило червоної кінноти. Коли б до того часу большевики гонили Грабарчука, то він мусить відійти до хутора під лісом, звідтам боронитись, поки вдасться, а дальше боронитись скраю Хмельницького лісу. Большевиків є шабель 350 — 400, значить цілий 1 полк кінноти. Моя атака могла попасти навіть на їх зади тому, що червоні були зааферовані козаками Ониська.
Мчуся арабкою командира 10-го кінного полку через село. Дивлюсь по слідах, які ведуть в долину вздовж річки по другім березі, сліди вриваються, а коней не видно. Небезпечно мені самому їх шукати, бо можу натрапити на бічну стежу червоних і вскочити їм сам у руки. Відкидаю думку здибати більшість своїх козаків. Вертаюся назад, але не дорогою, а поза селом: большевики є з одного боку, а я з другого боку села. Раптом чую стріли: то Онисько стріляє, або до нього бють большевики. Виїжджаю конем за село і пускаюсь чвалом по збочі горба. Мій кінь стрягне в мокрій ріллі, пристає помалу. Мене від большевиків ділить широка долина: вони є на другім збочі на пасовиську, і їх коні не стрягнуть. Вони мене побачили й стали стріляти з крісів і ручних кулеметів. Кулі сипляться густо, з віддалі всього яких 300 метрів, яка щораз зменшується. Чую оклики: „Кобиліца 10-го полка, дєржі отамана“. А мій кінь зменшує ходу. Думаю, що було б, якби тепер червоні попали мого коня: пропав би ні за цапову душу. Чи й так вийду? Можуть мене цілою масою, якою ідуть в долину, догнати. По ріллі від них не втечу. Мушу конечно зїхати на биту дорогу, що в долині веде з села до лісу. Бачу перед собою групу кінних може з 20. Це певно Онисько. Але кого це вони рубають під хутором? Дивлюсь — під самим лісом також якась група кінних… Вони стріляють до нас з віддалі 800 — 900 метрів… Мені вже стало ясно: під лісом Онисько, а я попав між дві групи большевиків.
Жену чвалом дорогою. За мною купою большевики може у віддалі 150 метрів, а моя віддаль до передньої групи тих двадцять кінних червоних з кожним скоком коня зменшується.
Одним рухом закидаю за спину малий кріс, хапаю в руки два револьвери: великий мавзер і парабелю. Єдиний вихід: стрілами з двох револьверів у спину передніх червоних прочистити собі дорогу. Шаблюка моя гойдається на шкуряному тембляку іна перегибі руки, щоби заслонитися нею на випадок ударів ворожих шабель. З віддалі кількох кроків стріляю одночасно з двох револьверів в їх спини. Крик, стогін, їхні коні розбігаються на всі боки. Бачу, що кількох червоних вояків звалилось з коней. Натиснув острогами свою англо-арабку і проскакую серед червоних. Задні червоні вже не стріляють, не хочуть поцілити своїх. Ті, через яких я проскочив, мають у руках лише шаблі. Моя арабка на твердій дорозі несе вихром. Оглядаюсь, а за мною двох „кудрявих парнів“. Здержую коня, обертаюсь і гукаю до червоних, що також стали: „Подєзджай, сукін син, получіш…“ — і показую їм мавзера, в якому не було набоїв, бо в ґальопі трудно було набити револьвер.
З берега лісу стріляють густо козаки Ониська. Кулі посвистують близько. Значить, можуть поцілити свої після тієї надзвичайної халепи з большевиками. Даю знак шапкою в напрямі лісу Онисько льорнеткою пізнав мене, большевики за мною не гналися, тому мої козаки перестали стріляти.Коли червоні пізнали коня командира 10 полку, то значить це був 10. полк. Вторік вони взяли мого каштана, а тепер у заміну маю англо-арабку їх командира. „Бог справедливий“, сказав би магометанин.
Підїжджаю до своїх козаків. Онисько здає звіт, як то він виїхав на зустріч червоним. Довший час їх командир не підїздив: пропонував, щоб покласти зброю і підїхати до нього, а він так само зробить. Потім прийшло до стрілів. Стрілив перший Онисько, а потім „оперся“ об самітний хутір, де всі злізли з коней. Коли червоні натиснули — всі всіли на коней, тільки один козак не вспів уже сісти, бо сідло пішло під живіт коневі. Став козак поправляти сідло, наскочило кількох червоних і зарубали його. Був то молодий 17-літній юнак. Коня з сідлом забрали червоні.
Я вилаяв Ониська Грабарчука і всіх козаків за несолідарність. За 23 козаками їхало 20 червоних на найкращих конях. Решта червоних була в 250 кроків. Треба було кинутись на ту 20-ку, а свого козака бодай попід руки між двома кіньми вирвати з небезпеки. А так пропав молодий хлопчина ні за нюх табаки.
Зі мною було дуже небезпечно, бо могли мені коня застрілити. Я був у середині червоних. Совітська „будьоновка“ також помогла, бо передня 20-ка не зорієнтувалась, хто їм в спину стріляє. Я вийшов чудом — тільки завдяки сміливости і негайної реакції.
Це був останній день квітня. Треба шукати решти козаків, які напевно десь в районі Слобідки. Так і було: вечором я знайшов їх усіх. Зібрав і вилаяв за те, що на зломання карку полетіли у безвість. Добре, що Онисько стягнув всі удари на себе, але на нашім сумлінні життя молодого хлопчини, який довірився нашому досвідові. Всі нарікали на хорунжого, купаного в гарячій воді. І його я зїхав, як Сидір свою козу, загрозивши карою. Повстанцям самопас урозтіч втікати не вільно. Коли б я був дігнав козаків, то не ми від них втікали б, а завдали б їм доброго чосу.
Наші коні були заправлені до довгих маршів. Заправив їх особливо наш останній рейд. Після короткого відпочинку, цілий відділ їде в летичівський ліс під Вербицький Майдан.
Є ми там ранком 1 травня, і до вечора стоїмо в лісі. Вечором беру всіх делегатів на нараду. Коноплянко вибрав місце в одній стодолі за селом на „салю нарад“. Відділ козаків стоїть у лісі. Біля стодоли варта з довірених козаків з ручними кулеметами. Мої післанці обїздили всі „пункти зголошення“ і впроваджують делегатів. Є їх 36 з цілого Поділля. Делегати знають, що під власними іменами і прізвищами вони не можуть виступати. Я приходжу зі своїми старшинами і визначнішими козаками. Підполк. Коноплянко відкривав засідання при світлі свічок в ліхтарнях і пропонує на голову зборів пор. Кохана, начальника повітової летичівської міліції. Пор. Кохан обіймає головування, покликує одного стенографіста на секретаря, який має протокол зборів відразу шифрувати. Потім запізнає приявних із програмою зборів.
Пункт 1: Побіжне справоздання отамана Орла з повстанчої діяльности за 1½ року.
2. Утворення Подільської Повстанчої Групи.3. Вибір і затвердження коменданта Подільської Повстанчої Групи.
4. Побіжний плян діяльности до кінця біжучого року.
5. Вшанування памити поляглих повстанців за Волю України.
6. Вільні внески.
Предсідник дає мені слово. Вітаю делегатів, що в тих навіть виїмкових умовах, проїхавши сотки км., вони прибули до нас. В часі шпіонажі ГПУ трудно заховати таємницю, але ми зробили все можливе, щоби дотримати конспірації. На щастя я знаю майже всіх делегатів, а вони мене, чи то особисто, чи зі слів інших осіб, які працюють в повстанчих організаціях. Оповідаю коротко, що зроблено до цього часу. Я робив із власної ініціятиви, ніким не вибраний, не призначений, за винятком усного наказу от. Карого. Тому, коли голова зборів подасть 2-й і 3-й пункти під дискусію, то прошу апробувати другий пункт, щоб оформити повстанчу акцію і вибрати собі отамана. Моєю особою можете не пройматися. Серед вас є багато старшин, з котрих кожний може бути командантом повстанчих загонів, а я обмежусь до ролі помічника, старшини штабу і т. п.
Другий пункт збори затверджують. Коли надійшла третя точка, то всі одноголосно вибирають і затверджують отаманом Подільської Повсталої Групи мене. Я дякую зборам за довіря і в загальних рисах подаю до відома плян майбутньої діяльности. Одному відділові повстанців трудно боротись, бо за ним хмари червоних гоняться цілий час. Правда, ми завсіди вміємо зникати і мати в своїх руках ініціятиву. Та я буду організувати 10 повстанчих Загонів. Коли мені в цілях тактичних буде потрібна більша сила, то 3 — 4 загони будуть стягнені під моєю командою для виконання поважнішого завдання. Будемо часто міняти псевдоніми, ждатись відділами раз на місяць, отамани будуть ділати пляново по моїм директивам. Одним псевдонімом будуть користуватись всі повстанні команданти від одного зїзду до другого.
На місцях треба поширювати пасивні організації, проявляти більшу активність. Може бути, що дійде цього літа до поважного повстання, тоді всі „пасивні“ змісця увійдуть до активних частин, і дійдемо до утворення фронту і регулярної армії. Здібніші козаки в повстанчих відділах будуть призначувані до командування сотнями, що два-три тижні на зміну. В цей спосіб набиратимуть певности для командування сотнями кінноти і піхоти. Я, як командант групи, з правами і компетенціями команданта дивізії, матиму право карати старшин і козаків. Останні за бойові вчинки авансуватимуть до ступня підхорунжих-бунчужних. Буде створений при штабі групи надзвичайний суд, який розглядатиме справи своїх злочинців і чужих. Присуди я матиму право затверджувати, або відкидати і замінювати іншою карою. Для виконання присуду буде зорганізована при штабі Чота Повстанчої Жандармерії.
Память поляглих у боях і розстріляних большевиками приявні вшанували двомінутною мовчанкою. Вільних внесків не було ніяких. Поручник Кохан замкнув збори. Та я попросив ще всіх вийти з клуні і потім по черзі закликав до себе делегатів у справі звітів із місць та вказівок для дальшої діяльності. Делегати були зі всіх повітів, за винятком Балтського. Поручник Кохай з летичівського повіту відразу залишився при штабі. Те саме зробив сотник Погиба з 9-ма козаками з камянецького повіту.
Після зборів і моєї конференції з делегатами в клуні з'явилась на столах їжа і горілка. Дві години перед днем всі делегати пішли на свої кватири в супроводі козаків. Деякі розїхалися в день, маючи відповідні документи, а шести делегаціям я дав козаків, по 10 душ на кожну делегацію, щоб на другу ніч довели делегації до їх районів, а потім повернулися в означене місце.
Сотника Добровольського з тими 25 пішими козаками не було на зїзді повстанчих організацій. Я післав до нього звязкового в район над річку Згарок, де дня 3 травня мав він бути з пішими козаками. Козаки і звязковий прибули до нас 5 травня, але без сотника. Ними командував один підстаршина. На запит, де дівся сотник Добровольський, козаки відповіли, що його вже дві доби немає. До нього прибула в селі Стасів Майдан його наречена з Літина, і в ночі з 2. на 3. травня Добровольський пішов до неї та більше не вернувся. Пішов з ним тоді і козак Шмалій із Літинки і перед своїм відходом сказав він одному козакові, що має досить повстанчої діяльности і тому йде до дому. Решті козаків він доказував, що їх боротьба небезпечна, що всі будуть винищені, тому краще заздалегідь подбати про спасіння…
Дня 5. травня прийшов післанець від організатора з Літина з шифрованим донесенням, що сот. Добровольський і козак Шмалій є в Літині, та що вони в товаристві нареченої сотника і кількох агентів ГПУ проходжуються в місті. Чекісти дуже вдоволені, бо Добровольський здемаскував кількох людей з організації в Літині, і ті люди арештовані. Провід організації втікає з Літина, тому й не може бути там ніякої праці, і не варто тепер туди нікого присилати.
Безумовно, Добровольський почне свою „працю“ за Літином. Знає він багато, як старшина, але майже місяць тому був окремо. Зимові звязки вже не актуальні. Про них знає Добровольський, як знав козак Грицько, Шмалій та Ляшук. В результаті зрада Добровольського багато лиха заподіяти не може, бо організаційних таємниць він зовсім не знав. Не приємний сам факт, що зраджує старшина-сотник. На козаків зрада впливає негативно, бо підривається авторитет старшини в їхніх очах, але сотника Добровольського козаки й перед тим не шанували.
Ми в той час стояли в лісі, недалеко Літинецького Майдану, біля Монастирка. Місцевість мала назву „Монастирок“ тому, що там у лісі стояла невеличка церківця з кількома господарськими будинками, огородженими штахетами. Був один будинок, в якім жило душ 8 монахів. В тім числі був ігумен. Церква стояла над криницею, з якої било джерело води. Перекази твердили ли, що біля тієї криниці з'явився образ Покрови Божої Матері.
Ми до монахів ніколи не заходили з двох причин: були то переважно москалі, не хотів я їх провокувати в очах совітської влади. До того всього вони ледве животіли, такі були бідні.Є година 9 ранку. Вартові доносять, що з Літина в бойовому ладі, з передніми й бічними захоронами, посувається большевицька кіннота. Є їх більше полку, з тачанками, але без обозу. Пізніше я довідався, що це була бригада з 2-гої кінної дивізії.
Большевики переїжджають біля фільварку, правильніше — великого хутора, в якім є Маруся, заїздять в долину недалеко циганської оселі. Та долина виходить з лісу від Монастирка і тягнеться в село Майдан Літинський. Колись в тій долині були ставки, бо залишилися розкопані греблі, через які протікає річечка з досить грузькими берегами.
Є тут зі мною всі старшини: Ковбасюк, Коноплянко, Кохан, Погиба, хор. Бабієнко, хор. Грабик і інші, але козаків кінних я маю 60 шабель та 25 піших. Відчуваю, що буде бій, і приготовляюсь до нього.
Червоні заїхали в долину за горбом, який є перед нами, значить, звідтам наступатимуть спішеним ладом або кінно, мої піші козаки під командою підполк. Коноплянка будуть здержувати червоних спереду, відходячи крок за кроком із боєм у глибину лісу, я з кіннотою заатакую червоних перед лісом, або з їх правого крила в рідкому лісі.
Пройшло кілька хвилин. Мої стежинки вистрілили кілька разів на горбі перед лісом і втікають через яр, що ділить ліс від горба, до нас. З'являються на горбі в лаві червоні, залягають і підсувають кулемети. Отже червоні хотять воювати з нами пішо. Вони є на горбі, а ми в лісі — їхня позиція краща, але ми їх у лісі бачимо, а вони нас — ні. Де кінчаються крила червоних, нам не видно, але по стрілах і головах тих, що стріляють пізнати що утворений ними „фронт“ має до 250 метрів Стрілянина червоних іде пожвавлена, а козака Коноплянка лише зрідка відповідають. Мої кращі стрільці віддають свої коні сусідам і собі вибігають до пішої лінії та влучно стріляють: червоні мають напевно кількох забитих і ранених. Від крісових та кулеметних стрілів, мої відходять з кіньми далі в глибину лісу, щоб забезпечити коні від поранення. Я відкликаю кінних стрільців з лінії і даю наказ сідати на коней. Питаю сот. Погиби, чи він рішається з нами брати уділ в кінній атаці, чи зі своїми 8 козаками зміцнить пішу нашу позицію. Погиба таки хоче їхати з нами, що мені дуже подобалось.
Ідемо „гусаком“ вгору напроти правого крила та повертаємо на краю лісу конячі голови праворуч. Я зліз з коня, щоби докладно зорієнтуватися у фронті червоних, які мають втрати і чи вперед не спішаться. Мені звідсіль не видно, де заховані коноводи і тачанки. Бачу, що напроти нас крутиться, недалеко хутора, двох кінних большевиків. Був тоді чудовий весняний день. На небі ні хмаринки. Теплий вітрець продував краєм лісу. На полях в білих сорочках селяни, в кольорових спідницях молодиці та дівчата садили картоплі. Ті, які були в поблизу бою, повтікали, інші з тривогою і зацікавленням очікували, що далі. Зараз і побачать.
Подаю останні завваги і команду: „Шаблі до рук!“
Виїздимо лавою. Як і стояли, так чвалом кидаємось на вороже крило. Довшу хвилину большевики не реагують. Щойно з віддалі 100 — 150 кроків нас завважили. Деякі повернулися на місця і стріляють до нас. Затарахкотів і їх ручний кулемет один-другий, але вогонь нас не може спинити, бо стріли не цільні. Бачу, що найближчі від нас не витримують нервово, встають, встає їх щораз більше, і біжать купою в напрямі свого лівого крила. Ці 2 большевики на конях вже давно завернули і зникли в долині. Ще кілька кінських скоків, і ми рубаємо червоних, збиваємо з ніг грудьми коней. Деякі не бороняться зовсім і втікають. Інші відстрілюються, бо не мають багнетів і так заслонюються крісами від ударів. Онисько, Петро, Патлай рубають, бачу, якогось большевика, який завзято борониться крісом: то стріляє, то криється від ударів. Під Петром падає кінь, поцілений в голову. Другий козак підіхав і дістав кулю в долоню. Нарешті козакові Паглаєві вдається одним ударом шаблі повалити большевика — величезного росту і потужної будови. Козак Патлай був також надзвичайно сильний фізично. На удари його шаблі було страшно дивитись. З документів та по відзнаках я довідався, що вбитий — це командир бригади. Червоні свого бригадира залишили самого, а самі втекли разом зі своїм командиром полку в ліс, туди, в напрямі „монастирка“.
Чотовому 2-ої чоти я дав наказ переслідувати червоних, а сам з першою чотою поїхав біля циганських курінів, де ми зимою пересиджували. Стоїть одна циганка, ломить руки і каже:„Доміні! Доміні!“, коли ми вихром пролітали біля неї. Блиснуло мені в думці: „Чи бачить мене Маруся з хутора, чи пізінала?… “ Після бою сот. Погиба і його 8 козаків просто захоплювались атакою. Сотникові Погибі і в думці не було, що ми можемо атакувати ворога вдень, розбити його, хоча він числом 12 разів більший. Він не уявляв собі, що я без наказу з верхівки, по своїй вольній волі, можу йти в атаку як дівка до танцю. Вони не знали, що часом є внутрішня конечність: ніхто тобі не наказує, а мусиш дану чинність виконати. Вони брали чинник матеріальний, число, перевагу сил, а я кермувався завсіди моральним чинником — заскоченням та ініціятивою.
Нас, налітаючих, побачили большевицькі коноводи, які посідали на коней і держать в руках по 6 — 8 коней додатково. Лише декілька шабель блиснуло в руках большевиків серед 700-800 кінського табуну. Що нам червоні зроблять? Їхні верхівці вже втікають лісом. Щоб була ще друга чота, то можна було б всі коні забрати, коли б моїх з 10 козаків було з того боку долини. Коноводи не боряться, і хтось із них з кількома кіньми в долину і через багно якось перескакує. За ним іде решта коноводів, і майже всі коні рушили до болотистої річечки. Хоча коні западались по животи, але проскочили. Щоб зловити бодай частину коней, я з кількома козаками обїхав ще далі ліворуч долину і перескочив на другий бік, однак ті червоні, що мали шаблі в руках, щосили втікали, а табун верхових коней за ними. Мої козаки зловили щось 12 коней і то гірших.
Завертаю з рештою козаків праворуч, рубаємо кількох большевиків, які десь тут взялися, об'їздимо будинки Монастирка і вїздимо в ліс. Прямуємо на поодинокі стріли. Доганяємо 2-у чоту і з лівого боку далі переслідуємо червоних серед рідкого лісу. Чому не чути козаків Коноплянка? Чому він не йшов на переріз дороги відвороту червоним? За кілька хвилин вони вскочать у густий грабник з ліщиною, як „піхотинці“, а ми там кінно нічого не зробимо. Що було краще? Чи переслідувати коноводів в чистім полі, чи їхній спішений відділ? Щось диктувало, що треба переслідувати після поразки ті сили, які ще можуть ставити опір — це є людей, а не коней.
Бачу 3 — 4 трупи, які поклали мої козаки в погоні за червоними. І я вирвався наперед та хочу дігнати якусь групку, що біжить з якимсь большевиком в червоних штанах. Добігають вони до густих корчів, а власник червоних штанів обернувся над ровом, приклався і хоче випалити в мене. На мить бачу чорну круглу точку крісового дула. Роблю раптовий відхил цілим корпусом в праворуч, гримнув стріл, але мимо. Тепер пускаю в обернуту спину большевика кілька стрілів з парабелюма з віддалі 5 кроків. Мій противник пробіг кілька кроків в корчах і падає. Може спотикнувся? Немає часу перевіряти. Ми їдемо далі через гущавину і гонимо червоних на відкриту площу перед с. Дяківцями. Вони групами по 20 — 50 душ далеко вже. Кажу козакам, щоби спішились і переслідували червоних огнем. За мить стріляють з крісів і двох ручних кулеметів. Чому в цей день я не мав всієї своєї кінноти? Адже половина її, десь тепер групами по 10 душ, вертає з провожання делегатів в інші повіти. Коли б було не 69 шабель з сотником Погибою, а 129 шабель, то ні коні червоних не втекли б, ні їхні люди не втекли б, відбиваючись.
Чому не дописали мені мої спішені козаки? Видно, підполк. Коноплянко не знав положення. Він відбивався деякий час, а коли побачив, що червоні біжать купою в напрямі Монастирка, то певно подумав, що це червоні хогягь обійти з правого боку 25 його козаків. Тому він дав наказ відходити в глибину ліса і не перешкоджав їм втікати. Коли б підполк. Коноплянко був тоді вдарив на червоних збоку, а ми ззаду, то мало хто з них був би врятувався: більшість червоних ми були б перебили, поки вони добігли б до гущавника.
Однак і так гаразд. Маємо на разі одного козака раненого й одного коня убитого, а розігнали неповні два полки — 10-ий і 11-ий совітської кінноти, забрали 12 коней і вбили яких з 30 червоних. Мусіли серед них бути і легко ранені, але вони відійшли. Було це 5-го травня між 10-ою і 12-ою годиною. Такі випадки добре памятається…
Після бою я зібрав всю свою кінноту та обїздив побоєвище. Від ранених і забитих большевиків забрано зброю і набої. Для пропаганда я наказав перевязати большевицьких ранених, і ми відїхали.
Треба шукати підполк. Коноплянка. Він не мусів далеко відійти. В напрямі його правдоподібного відвороту я післав стежу, і по годині він був разом із нами. Час садовити всіх на коні. 15 коней, які ми привели з собою, штаб 10-го полку, були за Вербицьким Майданом. 12 коней здобули ми сьогодні. Ще за дня привели привели всі коні в ліс. Одного вибрав собі Коноплянко, бо, коли вибирав після бою в Уладівці, то на ньому їздив сотник Ковбасюк. Другого коня дав я поручникові Коханові. Решту коней поділив ад'ютант всім козакам.
Добре, що ті 15 коней не пропали, коли нас заскочили червоні на проводах в Миколаївці.Роблю перегляд козаків: є всіх 87 та 8 козаків сот. Погиби — разом 96 шабель. Коли спокійно сьогодні вночі, і завтра прибуде з подорожі ще 60 кінних, то буде разом 156 шабель. В повстанчих умовинах — це вже поважний відділ. Маю на меті зробити нову організацію повстанчого Штабу Подільської Повстанчої Групи. Тому говорю докладно зі сотником Погибою, бо хочу його призначити своїм заступником. Погиба є кубанцем з округи Армавір. Був у різних частинах української армії. Працював як сотенний в українській військовій юнацькій школі. Коли з табору з Каліша йшов в Україну хорунжий Богданенко через Львівську Експозитуру і руки ген. Тютюнника, то з ним разом прибув для повстанчої діяльности сот. Погиба, який задержався в летичівському повіті й там, при помочі Богданенка — „вріс в групу“ та почав повстанчу акцію на межаж летичівського й камянецького повіту. Погиба мав велику інтелігенцію, був рухливий, енергійний, розвинутий умово, мав багато військових відомостей. Вдачу мав веселу, жартівливу. Як старшина б. регулярної армії, Погиба був карний, сміливий і вироблений. В нім я бачив корисного співпрацівника.
Погиба оповідав, що в околиці Ялтушкова та Ушиці і Камянця Подільськ. є добрий повстаючий грунт, про що зрештою і мені було відомо. В останній час, беручи приклад з мене та моїх повстанців, коли прибув з-за кордону поручіник Яків Голюк, є в районі за Комарівцями до 50 душ повстанців. Погиба приїхав від тих повстанців, як делегат на зїзд, та конечно просить мене, з цілим відділом туди прибути. Для мене ще й краще пізнати докладно частину летичівського повіту там за залізничним тором Жмеринка — Проскурів. Час поширити район своїх дій на камянецький, ушицький, ямпільський та могилівський повіт.
Перед вечором роблю таку організацію Штабу:
1. Я — командант Повстанчої Подільської Групи.
2. Погиба — помічник Команданта.
3. Підполк. Коноплянко — Начальник Штабу Групи.
4. Сотник Ковбасюк — адютант Штабу Групи.
5. Поруч. Кохан — командант Штабу і начальник розвідки.
6. Хорунжий Бабієнко — командант полевої жандармерії.
7. Хорунжий Грабик — начальник постачання групи.
8. Підхорунжий О. Грабарчук — командант 1. сотні штабу групи.
9. Підхорунжий Рарога — командант 2 сотні штабу групи.
10. Козак Яковина — начальник агітаційно-пропаґандового відділу.
Решту відділів Штабу Групи я не обсаджував, бо не було ким, і не було тепер потреби їх організувати. Вся канцелярія була в сідлах відповідних старшин. Листа псевдонімів і чисел була шифрована на цілий склад. Брак було нам доктора, тому хвилево заступив його буковинець — поручник Мотрук, який колись вчився на медичнім факультеті в Австрії.
Головою Суду при Штабі був підполк. Коноплянко. Суддею — правник Погиба. Прокуратором пор. Кохан. Двох членів суду і секретар були козаки з відділу.Викликав я до себе — б. сопинську вчительку з села Літинки, п. Шуру, і дав їй завдання дібратись на Київщину і звязатись там з от. підполк. Карим, про якого мав чутки, що він щось робить на Київщині. Усно вона мусіла поінформувати повстанців на Київщині, що в нас робиться та сказати Карому, щоб періодично присилав до нас своїх людей, як курієрів.
В тім часі були вістки від моїх звідунів з Волині, що в районі Овруч — Коростень є повстанча організація отамана Петрика, який залишився там із повстанців ген. Тютюнника. 3 місцевих визначніших повстанців були там: підхорунжий української армії, а перед тим підстаршина фльоти, — Костюшко та сотник Дідковський. До отамана Петрика я вислав учительку з Вербицького Майдану. Дав своїм курієркам гроші і підводи за ріку Бог, і ранком вони виїхали.
Я жду на решту своїх козаків. Прибуло вже 4 партії по 10 душ. Оповідають про свої пригоди. Дещо бачу перебільшують, фантазують, але козаки слухають з зацікавленням. Ми стоїмо в лісі біля Вербки. Дві години козаки пасли коні в совхозькій пшениці, інші буди післані в Майдан Вербицькнй по їжу для коней і людей. Нарешті коні стоять в лісі, люди відпочивають. Вартові чуйно пильнують. Молодий місяць обливає нас своїм блідим світлом через віття дерев, а соловейки аж заливаються в корчах.
Вдосвіта приїздять останні дві групи, які шукали нас в Вербнцькім Майдані, де звернулися до батька підполк. Коноплянка. Той бачився з сином і зі мною, знав місце нашого постою і привів козаків до нас.
Тепер ми всі разом. Перебудемо ще один день, а завтра вечором їдемо в район сот. Погиби. На світанку міняємо місце постою, переходимо з летичівських лісів на заможні хуторі в районі на південний захід від містечка Буцнів.