Проти червоних окупантів (2 частина)/I
| Проти червоних окупантів II. частина I. |
II ▶ |
|
Після смерти Пилипа Лящука та багатьох його прихвостнів, всіх симпатиків большевизму охопив страх і моральна депресія. Вже не було багато охочих доносити совітським аґентам про нас, де-б ми не були. В білий день ми могли стояти в селі, і нас ніхто не посмів видати; навпаки, вся молодь вартувала і негайно остерігала, коли часами далеко покажуться червоні. Попереджені, ми виходили зі села у ліс непомітно, а червоні в'їздили в село, і в голову їм не могло прийти, що перед кількома хвилинами ми були тут. Бували випадки, що большевиків повне село, а ми всі десь у одній великій клуні, що стоїть самітна під селом. Ми бачимо всі рухи большевиків через шпари. Одного разу, коли ми були в Сахнівськім Майдані й сиділи в клуні під лісом, підійшли під клуню два большевики. Вони, видно, шукали паші для коней. Відчинили браму, входять із крісами та аж завмерли з дива. Умить схопили ми їх і обеззброїли, а вечором відвели в ліс, звідки вже ніколи й не вернулися…
Боїв з червоними не було цілий місяць січень до початку лютого. Дня 8. лютого 1922 року ми знову були на постою у Стасьовім Майдані. У вечорі козаки були на тій самій вулиці, де робили допит Пилипові Ляшукові. Вони сиділи в теплих хатах. В одній хаті було кілька музик-селян, що мали свої інструменти та велику гармонію. Раптом відчиняються двері, і до хати входить кілька большевиків, яких вводить мій вартовий. Большевиків є чотири з ручним кулеметом. Вони приїхали і села Лознів, із цукроварні позичити гармонії на якусь свою забаву. Мої козаки мали кріси в кутках, а червоні не догадувалися, куди вони попали. Два козаки навіть вигрівалися на печі. Із сусідньої хати хтось побачив, що большевики пішли до тієї хати з музиками, і заалярмували своїх козаків. Ті, що були в хаті, хутко опритомніли і револьверами обезброіли червоних. Мене повідомили. Приходжу, а червоні вже повязані парами. Питаю, звідки вони. Відповідають, що вони належать до групи Алєксандрова з Харкова. Група має 16 комісій, складених переважно з лотишів. В кожній групі по 25 — 30 осіб в більшості кінних. Завданням групи було забирати хліб. „Там, де пройде група тов. Алєксандрова, курка зерна не знайде“ — каже один високий большевик. Одна з тих комісій від кількох днів отаборилась у лозинянській цукроварні. Сам Алєксандров зі своїм штабом в селі Літинці. Я мав вістки про них, ще тоді, коли прибули ті лотиші в наш район. Вони не приймали участи в пошукуваннях за нами, тому я не хотів тих комісій шарпати з двох причин: 1) нехай селянам дадуть лотиші відчути совітську владу, 2) не варто лотишів полохати до весни, коли нам будуть потрібні їх коні, виплекані як змії… Між іншим багато членів комісій — лотишів було зі своїми жінками — довгошиїми рудими лотишками. Ці „товаришки“ нічого собі не відмовляли, а селянки-українки мусіли бути для них куховарками, мусіли гріти воду на купелі, купати їх, все з-під них виносити і прати їм білля. Дуже часто така лотишка била свою господиню по лиці і лаяла російськими матюками.
Козаки приводять якогось цивільного, молодого хлопця. Він крутився по селі і питав, чи тут стоять деякі вояки, а може повстанці є. Справджую його документи. Вони не з нашого повіту. Завдаю йому низку питань, і відповіді мене не вдовольняють, бо хлопець говорить нещиро й плутається. Питаю, пощо йому повстанців, чи не хоче часом вступити до „банди“, як давно був у Винниці, коли вийшов з міста Літина, з ким там говорив, де ночував останню ніч, через які села йшов до Майдану, де вчився, чий син, звідки родом, які ще знає мови крім своєї — російської, коли його батьки приїхали в Україну і т. и. Після розмови кажу йому, що він аґент ЧК і буде розстріляний. Хай передає останнє бажання і адресу, щоб ми могли повідомити його родину. На це він нічого не відповів, не просив ласки. Даю доручення козакові Лихові, щоб він взяв зі собою 8 душ козаків і всіх 5-х завів у яму-глинище під селом і там без галасу відправив чортам у зуби. По годині козаки вернулися, звітуючи, що все виконане. Я знав, що в селі можуть бути репресії після нашого вчинку, тому Марусю ще тієї ночі відпровадив з Харком і Петром Шевцем до циганів, а цілий відділ перевів на річку Згар, на хутори між Багринівцями й Голенищевом.Пополудні на другий день ми почули стріли з крісів у с. Стасьовім Майдані і побачили стовпи диму над селом. Навіть чути було лемент жінок і крики селян. Це приїхали большевики з карною експедицією. Ждемо до вечора. Вечором довідуємося, що до Ст. Майдану приїхали лотиші із с. Сахнів і Літинки та розстріляли 9 селян. Виявилось, що підхорунжий Лихо „зловив ґаву“, бо один із большевиків, сильний фізично лотиш, дарма, що мав рани в грудях і горлі, встав і рачки заліз до цукроварні 1 і ½ км. у с. Лознах. Там він своїм собратам-лотишам не розказав (не міг говорити), а написав, що так із ним і його товаришами зробили „крестіянє“ с. Стас. Майдану. Лихо був винен у тому, що не впевнився, чи всі засуджені мною на смерть були мертві. Завсіди при екзекуції треба вважати на сильних фізично людей, бо вони „вертають із мертвих“ і пізніше провокують смерть цілком невинних людей. Так тепер було в с. Стасьовім Майдані. Все майно розстріляних сконфісковано, хати сплюндровано. Зробив це москаль — начальник 1-ї комісії — товаріш Лапов, помічник тов. Алєксандрова.
Наша деконспірація в очах лотишів примусила нас на деякий час залишити літинський, а перейти аж у винницький повіт на славетній Кипорів Яр. Селяни, хоча й були залякані, однак радо нас зустрічали, бо всі їхні симпатії є по нашому боці. Тридцять кілометровий перехід добре нас змучив: ми борсалися в глибокім снігу по пояс. Стоїмо і кілька днів спокійно на Слобідських Хуторах. На третій день пронюхали про наш постій комуністи с. Луковець, переважно лісники. Один із сільських комуністів був навіть воєнним комісаром у сосонській волості. Тепер волосним воєнкомом став комуніст із с. Пеньківки, біля Луковець, тов. Кожуховський, до большевиків… начальник „шайки“ конокрадів. Він тримав контакт із луковецькими комуністами. Їхні сексоти — лісники, донесли про наш постій до Губчека в Винниці. Представники цієї кривавої установи приїхали в наш район в асистенції полку кінноти. Чекісти на конях і большевицька кіннота почали нам їздити, ак то кажуть, під носом, і треба було виходити з затишних і теплих хуторів у глибину лісу, щоб не наражати наших селян на репресії з боку окупантів.
В лісі агенти нас завважили і донесли про це червоному командирові кінноти та губерніальним чекістам. Бачу, що тут давно не було чистки сексотів, яких повно завелося під натиском ЧК. О год. 9-ій починають червоні наступ вслід за нами. Я, знаючи ліси Кипорового Яру, займаю по черзі вигідні для нас становища, підпускаю червоних на певний крісовий стріл у лісі до 100 — 150 кроків, кладу трупом кількох червоних та відходжу на іншу позицію. На других, третіх і девятих становищах продовжується те саме, а врешті нам уже й лісу забракло. Прямуємо понад річкою Богом, його правим берегом на південь. Ми тепер напроти міста Янова й села Каміногірки. Починає темніти. Ще не було такого випадку, щоби так енергійно червоні переслідували нас, при цих своїх жертвах. Я не затримувався на кожній окремій позиції довго з огляду на те, щоб міцно не звязатись з червоними та не мати ранених. Однак того дня було аж девять сутичок по пів години. Перед вечором кіннота совітська нас так розізлила, що з останньої позиції ми завернули і лавою почали гнати перед собою 300 кінних. Стріляли мої найкращі стрільці і завдавали ворогові поважні втрати: червоні не встигли позбирати до 12 своїх ранених і вбитих. З забитих большевиків мої козаки постягали чоботи, бо деяким взуття розлетілось, і вони ступали по снігу голими пальцями. У нас не було ні одного раненого, червоні мали до 30. На зимові умовини бою, коли далеко видно з обох боків, ддя червоних ця втрата була дошкульною.
3 сутичками за цілий день ми пройшли з 15 км. по снігах, глибоких у той час до метра, і вечором поверталися дуже голодні і втомлені. Добре памятаю, як ішов я лісом і спав на ходу. Спотикнусь у рівчак, вдарюся головою в грабок, чи соснину і прокинусь, а потім знову йду, сплючи. Так спало багато козаків, спотикаючись, падало і знову будилось. Відпочинку не можна було робити, бо половина була б просто заснула на снігу. З трудом добрили ми до хуторів і без їжі лягли спати в клунях. Я виставив варту з добірних козаків, про яких знав, що вони не заснуть. І сам дрімав тривожно, наслухуючи.
Ранком ми зажадали від селян їжі — будь чого, бо голод докучав. Не так легко було нагодувати 125-ох козаків, по 16 душ на один хутір. Їли ми все: картоплю, куліш, галушки, варені у великих баняках. Перед вечором група О. Грабарчука пішла на Слобідку, звідкіль прийшла з хлібом і салом на цілий відділ. Слобідські козаки принесли вістку, що вчора — це так пеньківські і яцьківські сільські комуністи помагали нас переслідувати. Були там лісники й комісари. Я це добре собі запамятав і при нагоді загощу до кожного з них. Цей район, коли сніги щезнуть, очищу так само, як зробив в інших місцях. Найгіршим ворогом національної нашої боротьби є — таки свої прокляті „хахли“. Не москаль, не жид страшний, лише свої Юди, шо за миску сочевиці продають нас, як колись продавали свій уряд, армію українську, вступаючи в ряди „червоних партизанів“. Своїх національних партизанів вони активно поборюють, бо їм втовкмачено в голови, що ми „бандити“. А хто ці симпатики червоних?
Злодії, бандити, дегенерати, всякі виродки!
По всіх явищах бачу, що район Кипорового Яру зовсім чекісти нам попсували. Не без впливу на селян було те, що київський зрадник наробив з відділом Чека. Селянин казав: „Я вам вірю, але чи ви, або я певний, що хтось з козаків знову не амнестується і від початку не пічне видумувати несотворені речі на мене: будуть катувати, грабити, а можуть і забити“. І правду казав. Треба йти нам в більше знаний район, на межі двох повітів — літинського і летичівського. Є там група Алєксандрова. Тепер після розстрілу 9-х селян в Стасьовім Майдані, ми самі будемо шукати зачіпки з лотишами. Не буду ждати весни, щоби забрати від комісій коні. Мушу пімстити смерть невинних селян! Чейже лотиш і жид були виновниками і катами мого розстріляного брата.
Цілу ніч ідемо лісом та на ранок затримуємося в кожухівських хуторах. Увесь день спокійно. Вже кінець лютого, і на дворі відлига. Перед вечером затримуємо якогось діда, що, зобачивши козаків у першій хаті, хутчій почав утікати до Хмельника. Цей нібито жебрак був агентом „розвідного відділу“ 2-ої дивізії, яка мала свій штаб у Хмельнику. Під своїй лахміттям „дід“ мав гарну сорочку, підштанці, навіть шиті панчохи. Діставши доброї „сипки“, він признався, що його товариш начальник, „змусив“ працювати для штабу 2 кін. див. Червоного Козацтва, але він нас не хотів видавати, а втікав тому, що боявся, бо йому здавалося, що ми про нього знаємо. І не помилився — вже місяць тому я знав, що на послугах штабу 2-ої дивізії є аґент, перебраний в жебрака. Ці вістки я мав від попівни з Літинки, а вона від свого командира кінної розвідки. Вечором козак Лихо, з двома своїми помічниками, повісив цього агента в кожухівськім лісі.
Покидаємо це місце постою вночі та затримуємося на кількаденний відпочинок у наших циганів. Вони приймають нас чаєм і цукром, що дістали його давніше від нас, по 35 — 40 кґ на родину, тому не шкодують. Тут я побачив свою Марусю. Вона навіть добре себе почувала, бо всіх циганів інтригувало те, що дружина знала румунську мову, до якої їхній діялект був дуже подібний, і розмовляла з ними по-циганськи. Однак умовини життя в циганських брудних куренях не були найкращі. Під селом Літинськии Майданом, недалеко оселі циганів був невеличкий фільварок, арендований якимось римо-католиком. Я переговорив із ним, і він згодився Марусю перетримати в себе, як довго захоче в нього бути. Тієї ночі я умістив жінку на фільварку, яким большевики не цікавилися, бо там господарка була незначна, біля 60 десятин землі, а селяни мали доволі своєї землі і про цю не дбали, врешті ми своєю акцією абсорбували більше червоних, ніж усі господарські справи.Приходить козак Чорноморець, в товаристві ще кількох козаків, із відпустки з Зіновинець та оповідає, що „товаріщ“ Лапов зі своєю комісією „викачує продналог“ з його села. Штаб Лапова стоїть у парохіяльнім домі, в знайомого мені священика. Є в селі до 50 большевиків, розкинених рідко, по кілька душ у гарніших домах.
Надійшла, думаю, хвилина помсти. Кличу до себе 5-х найкращих козаків і даю їм завдання застрілити Лапова. До тієї терористичної стежі належить також і козак Чорноморець, який показуватиме дорогу; командантом стежі назначую Василя Сензюка.
План акції такий. Ще звечора ввійти з городів у село; городами й садами зайти до дому священика від „чорного“ входу: один козак в кухні тримає всіх хатніх, 4-ох козаків коридором входить до кімнати Лапова, хутко з ним розправитися і залишити записку: „Товариша Лапова Надзвичайний суд при Штабі Отамана Орла засудив на кару смерти за розстріл 9-х невинних селян у селі Стасьовому Майдані. Присуд виконано сьогодні вечором. Отаман Орел“.
При повному озброєнні козаки відійшли перед вечором. Лісами повз Дяківці — Медведівку дібралися до Зіновинець у вечір. Рано на другий день вони повернулися, і командант стежі Сензюк Харко здав звіт, що все виконано згідно з пляном. В кухні саме вечеряла вся родина священика. „Матушка“ впала в обморок, коли побачила козаків і пізнала Чорноморця. Служниця хотіла втікти із дому. Їх всіх затримали. Чорноморець знав розподіл кімнат, пішов наперед, а за ним решта. Чорноморець застукав до дверей, почув голос: „Пажалуста!“, і увійшов до кімнат. Тут над великими книгами сиділо шість большевицьких комісарів. Чорноморець спитав: „Єсть-лі здєсь таваріщ Лапов?“ — „Я! А что?“ — відізвався Лапов. Чорноморець вмить спрямував дуло кріса до вуха Лапова й вистрілив. Від стрілу з близької віддалі мозок Лапова аж ляпнув на стіну з килимом. Решта козаків стояла при відчинених дверях. Записку мою Сензюк вкинув до кімнати. — „Чому не стріляли решти?“ — питаю. Сензюк відповідає, що коридор до кімнати був такий вузький, що ним міг увійти тільки один чоловік; а на вїздовім ганку стояв вартовий лотиш, тому довго не можна було борикатись у кімнатах, при тому стріл згасив лямпу і не видно було в кого стріляти, бо решта комісарів попадала на підлогу і почала боронитися з револьверів, а ручних Гранат козаки не мали. Козаки миттю вискочили з дому, вартовий на ганку не реагував, думаючи, що „командири бавляться“.. У большевиків часто бувало, що командири попються і почнуть у хаті пальбу до чарок, до образів і портретів.
Тепер козаки вибігли на вулицю, де себе краще почувають, як у хаті. Бачать у школі світло. Школа гарна, мурована. Один лотиш виліз на стіл і щось до дядьків говорить зі стола. Харко бере большевика на приціл через вікно: бах! — і смертельно поцілений лотиш валиться зі стола на підлогу. Селяни, як стояли, так і бухнули зі страху на долівку, аж козаки вголос зареготалися. Від школи козаки вже пішли городами в напрямі Медведівки до нас. Не було за ними ніякої погоні.
Пізніше я довідався, що в кімнаті Лапова серед інших начальників „продкомісій“ був і начальник групи тов. Александров, який бодай зі стріху порачкував собі дещо по долівці. Моя записка зробила на безоглядних комуністів-москалів і лотишів сильне вражіння. Сміливий напад і два вбивства так вплинули на них, що на другий день вони евакуували всіх своїх жінок і важніші речі до Винниці. Відтоді вже не їздили „продкомісійці“ по селах малими гуртками, як перше — по грабіж за українським хлібом, не їздила одна комісія, а приїздило їх кілька і вже не були вони такі безоглядні. Лотиші заговорили до селян по російськи, перед тим вдавали, що не розуміють селян, і виключно балакали між собою по лотиськи.
Козаки шкодували, що ця група завчасу виїхала, не заждавши до половини місяця березня, коли можна було у большевиків „позичити“ добрі коні.
Кінчався місяць лютень. З циганської оселі прийшли ми на хутори в лісі під Вербицьким Майданом, а вечором цілий відділ перейшов до села Вербицького Майдану. Тут перебував мій знайомий підполковник Павло Коноплянко. З ним я пізнався торік восени і дав йому організаційні доручення. Тепер хочу справдити, що зробив він для поширення повстанчого руху.
Коноплянко був родом з Херсонщини, єлисаветського повіту. При гетманській владі командував Державною Вартою, а потім був змобілізований до армії ген. Денікіна. Як прийшли большевики, то Коноплянко зорганізував повстанчий загін на Херсонщині, але довго там не втримався, та з цілою родиною виїхав на Поділля в летичівський повіт і став начальником лісорозрібки. При ньому був і його батько, дружина з сестрою та одна 3-річна дитина. Безумовно Коноплянко українець, але вихований на російській культурі? Я не звертав уваги на те, що він був в армії Денікіна, та що в його родині можна було почути російську мову. Мені важна була щира його ненависть до большевизму і комунізму, посвята для повстанчої праці і навіть рішення, не зважаючи на обтяження родиною, вступити до повсталого загону. Осінню я противився, щоби Коноплянко був з нами, тому радив йому заждати до весни, а цілу зиму підготовляти Летичівщину і своїх робітників на лісорозрібках до повстанчої акції. Щоб не деконспірувати Коноплянка, я не тільки у нього не бував, але й оминав його Вербицький Майдан здалека.
Тепер 1-го березня, першого дня весни, хоч ще всюди сніг, я з Ковбасюком і Добровольським та визначнішими козаками завітав до підполковника Коноплянка. Він з дружиною щиро нас прийняв, а в довірочній розмові виявилося, що Коноплянко за зиму зробив дуже багато. У своїм районі він навязав контакт з багатьма большевицькими урядовцями — щирими українцями. Серед антагоністів большевизму було й декілька москалів. Байдуже, з нами, проти спільного ворога, можуть йти. Ми задивлялися тоді на справу так: у нас є національні тенденції, а в москалів — соціальні підстави до ворожнечі з большевизмом, і заки ми з ними будемо мати свої порахунки, можемо білий московський елемент використати проти червоних.
Подаю до відома Коноплянка, що на днях буду пробувати напасти на большевицьку кінноту, щоб здобути коні. Нехай Коноплянко веде розвідку та негайно повідомить, де стоїть менший відділ кінноти в Летичівщині, бо на теренах винницького і літинського повіту чатуватиму через своїх звідунів. Умовляюся з Коноплянком, щодо моєї майбутньої зустрічі з представниками большевицької влади, які пізніше мають зрадити большевиків і влитися до повстанців. Зокрема цікавив мене начальник повітової летичівської міліції, поручник Кохан.
По короткому сні ми вийшли з Вербицького Майдану на хутори в лісі. Всі старшини й козаки були під вражінням гостинної родини Коноплянків. Особливо сот. Ковбасюк. Він не знав, хто миліший: чи дружина підполковника, чи сестра — Поля…
Стоїмо на хуторах, а стежі доносять, що з напрямку Вербицького Майдану показалося кілька кінних большевиків. Виходимо всі з хат і дивимося, що буде дальше. Бачимо ще більше большевиків, переважно кінних, як їздять по великій поляні в лісі. Большевики щораз то наближаються до хуторів. Ми на становищах в будинках хуторів, а за собою маємо густий ліс. Щоб „товариші“ не затіяли нам якихось „хитрощів“, та не вдарили збоку або ззаду своєю піхотою, абсорбуючи нашу увагу кіннотою, — посилаю на боки й назад свої стежі до 200 кроків від наших становищ. Слідкую далековидом за ворожою кіннотою і бачу, що вони їздить погано, що на конях сидить збиранина, не однаково вдягнена і різноманітно озброєна. Значить, — це будуть чекісти, грізні для обеззброєних людей, які попадуть у їх лапи, та побачимо, як будуть вони заховуватись у бої.Наші 3 легкі кулемети ждуть своїх жертв. Кінних і піхотинців на поляні до двісті. Видно, як їх піша голота волочить за собою кілька важких кулеметів. Червоні так заховуються, ніби знають що ми на хуторах; вони просто провокують наш стріли. Та ми маємо час. Ждемо спокійно, поки не підійдуть найближчі чекісти. Виходить, що хтось доніс червоним у Летичів про наш постій на хуторах і у Вербицькому Майдані.
Ось, кілька червоних підїхало на 200 кроків до хуторів і чвалом завернуло назад. Цю „штуку“ ми знаємо: червоні вдавали, що нас побачили, і хотіли почути за собою наші стріли. Коли й це не помогло, тоді з півтори сотні кінних поїхало лавою в нашім напрямку. Та нам цього й треба було. З віддалі 200 кроків привітали ми їх кулеметним і крісовим огнем. Піші большевики з важкими кулеметами теж завернули, кілька кінних злетіло з коней. Щоби большевикам не здавалося, що це ледве кілька руш стріляло, на мій наказ, всі ми рушили за червоними. Ми не мали надії їх доганяти, але хотіли показати скільки нас є. В паніці большевики переїхали через Вербицький Майдан і подалися до Летичева. Ми забрали сідла з побитих коней і зброю з большевиків, яких було 3 забитих і 5-х ранених.
Зникав уже сніг, і на землі видніли чорнобілі плями. Кілька днів провели ми в різних місцевостях та хуторах, переходячи з місця на місце. Вислані розвідки донесли, що більшевнцької кінноти по селах ніде немає. Стоїть тільки полк кінноти в Літині і 2 полки зі штабом 2-ої Кінної Дивізії в Хмельнику, решта у Винниці.В половині місяця березня ми знову в лісі під Вербицьким Майданом. Викликаю до себе підполковника Коноплянка. Він таксамо не має інформацій щодо можливостей нападу на менший відділ большевицької кінноти. У Летичеві стоїть штаб артилерійської бригади. Там кінні гарматні відділи чекістів і різні частини повітової влади. Напад на Летичів може бути для нас за коштовний. Є артилерійська школа з батерією артилерії у селі Вербці та Бухнах, 5 км. від Летичева — там можна здобути до 100 коней.
Висилаю звідунів у Бухни, вони вечором вернулись і звітують, що й де стоїть. Рішаємося тієї ночі напасти на артилерію. З нами хотів іти і підп. Коноплянко, але я не радив йому: хвилево він потрібний на місці.
Ділю козаків на групи та даю завдання їх командантам.
Дивує мене, що сот. Ковбасюк не вірить в успіх і на голос ділиться зі мною сумнівами так, що його настрій передається і деяким козакам. Я скартав його, заявляючи, що він може не годитись зі мною, але коли я щось передумав і підготовив, то не відкладаю. В тому випадку большевицьких артилеристів і курсантів є 450 чоловік. Значить, їх тільки 4 рази більше від нас…
Сніг уже щез до решти, ніч теміна. Підходимо до села. Даю останні вказівки: не робити галасу, непотрібно не стріляти, коней негайно сіддати й випроваджувати; „ліквідаційні“ групи не сідлають коней, лише обеззброюють залогу, дві „групи сідлачів“, коноводів, під охороною третьої групи, збирають всі коні на умовлене місце. Часу всього півтори години, бо може надійти із Летичева поміч для большевиків. Тому наказую перервати і полевий телефон від села Бухнева до Летичева. Одна група мала збирати полонених курсантів.
Групи вирушили. Тільки моя група залишилася як запас у поготівлі. Цих 16 козаків пильно надслухувало, чи не потрібна де поміч, чи не йде большевикам підмога з Летичева, або з Вербки.
Чотири гармати на площі вже захоплені. Є набої для вправ, а в одній селянській оборі знаходимо декілька скринь гострих гарматніх стрілен. Козаки за моїми вказівками спрямовують гарматні дула на північний захід — на Летичів. Кажу приготувати лопатками рівчаки для опору „сошників“, а потім цією землею напхаємо дула і останнім вистрілом їх попсуємо.
Ось козаки ведуть уже коней та полонених. Де-не-де бахкають стріли. Даю наказ потягнути за шнур при гарматніх замках, бо я сам навів дула на віддеглість 5-5½ км. Підбігає підстаршина Рарога — гармаш; серед козаків знайшлося ще кількох гармашів. Бахнули вистріли і наші „гостинці“ полетіли на Летичів. Стріляємо хутко, щоби вистріляти всі набої. Обертаю одну гармату на село Вербку, віддалену 2 км., пускаючи й туди серію. Врешті ладуємо останні набої — відбиваємо клини, які відлітають, і йдемо до полонених.
Є їх душ 70 — всі учні артилерійської під-старшинської школи. Питаю, хто з них партійний, або кандидат до партії? Мовчать. Кличу своїх кулеметників з легкими кулеметами і козаків, які стають напроти полонених. Питаю і домагаюся, щоби видали партійців, бо всі будуть розстріляні.
Під загрозою большевики випхали з-поміж себе 6 комуністів і кандидатів до компартії, яких казав я розстріляти, а решту полонених, коли вже зібралися мої козаки під лісом із кіньми, я розпустив.
Коней маємо 70, а козаків 125. Частина коней без сідел — від запрягу; хутко роблю приділ. Піших 55 козаків залишаю зі сотником Ковбасюком і сот. Добровольським, всі кінні їдуть за мною.
Не вспіли ми відїхати 2 км., як почули гарматні стріли з Летичева по селі Бухнах. Червоні стріляли з пів години.
Зійшло сонце. Ми в ліску за Голинищівським Майданом. Тут почала до нас наближуватися большевицька кіннота, чи там артилерія на конях, до 330 їх усіх разом. Коні в них здебільше важкі, не верхові. З тими то артилеристами могла бути летичівська чрезвичайка й інші кінні „додатки“.
„Моральне“ ніби „право“ до забраних коней дало большевицькій артилерії певної сміливости й нахабности. Вони натискають на нас і то досить близько. Я не хотів з ними з ранку заходитись і намагався згубити свої сліди. Та червоні все нас вишукували, пробуючи наступу з криком і галасом. Ми відходили майже цілий день через низку місцевостей та перелісків, і їм врешті надоїло наступати по пятах.
З кінним відділом я зробив велике півколо в Бухнів уздовж стації Комарівці — Вахнівка — Гнівань — і повернув на село Микуливці-Літинку.
Тут ми познаходили сідла, здобуті зимою, і осідлали ще 12 коней. Знайшов я і свій піший відділ. Ковбасюк та Добровольський з козаками відійшли після нашого нападу на артилерію спокійно і не мали ніякої сутички з червоними. Кілька днів були ми разом, але мене мучила думка, що понад півсотні повстанців не мало коней. Добрі коні потрібні буди також старшинам.
На хуторах під стацією Комарівці і біля Деражні ми мали 16 захованих коней з сідлами, а 10 верхівців заховали торік у районі Кипорового Яру. Тих коней ще не забрали большевики: внаслідок інформації сексотів большевики осінню позбирали до 35 верхівців, в тому числі був і мій, „каштан“.
Після денного відпочинку я з кінними поїхав туди й ночами позбирав коні в летичівському повіті. 20 березня посадив ще 16 козаків на добрі коні. Тепер є кінних 86 повстанців. Правда, ще не всі мають відповідні сідла, бракує нам ще до 20 шабель, але для страху маємо списи, здобуті вторік у Кусиківцях. Але списами мало хто з козаків вміє володіти, тому в лісі на постоях даю перші лекції орудування тією зброєю, до якої повстанці чомусь не мають довіря. І не диво; вони були тільки піхотинцями на конях…
Тепер має для нас значіння кожен кінь, кожне сідло і кожна шабля. Тому 23 березня я знову залишаю 40 козаків піших під командою сот. Ковбасюка і Добровольського, а сам їду в ночі над ріку Бог, під Уладівку, винницького повіту. Перед відїздом підходить до мене сот. Ковбасюк і каже, що до сот. Добровольського в селі Стасів Майдан приходила його наречена. Зі села післала вона одного селянина на майданські хутори, де стояли мої піші козаки, щоб Добровольський прийшов до неї. Не було його цілий день, а ввечір прийшов уже зажурений, понурий як ніч, і на всі запити Ковбасюка не сказав ні слова.Ну, так — подумав я — чи не було часом від „коханої“ пропозиції піти на службу до червоні. Видко, сотник веде сам зі собою боротьбу. Звичайний козак іде на амнестію із глупоти, а чому не міг би амнестуватись сотник, б. шепелівець? А може має які інші клопоти? Чей-же тепер лише прикрості переживаємо, ми й наші найближчі?…
Даю ще кілька порад Ковбасюкові, і ми відїздимо. Провесна… Обрік ддя коней — трудна справа. На постій, щоби покормити людей і коней, затримуємося в Кожухівськім Майдані. Довкруги села з північного сходу підковою ліс — туди протікає багниста річка в напрямку Кожухова широкою долиною, порослою вільшиною. У всіх напрямках від господарських будинків 500 — 600 метрів немає лісу в бік Кожухова, але дорога до Кожухова йде попри самий ліс.
Маю вістки, що в Кожухові стоїть 9-тий полк Червоного Козацтва, тому після сніданку, зі зібраним таким-сяким оброком ідемо на постій у ліс під село, на схід від нього. Обрік назбирали козаки різний: ячмінь зі січкою, покраяну картоплю; деякі мають трохи вівса з пшеничною половою, з то й звичайне сіно.
До полудня стоїмо спокійно. Коло години 13-ої чуємо сильне гавкання собак; якісь крики і час-до-часу поодинокі стріли. Це вїхали в село большевики, які там чогось шукають і грабують. В лісі затримав я кілька перестрашених селян із Майдану та питаю, що там діється. — Біда! — кажуть. — Комуна шукає „бандитів“ по наших скринях; чоловіків бють нагайками, а молодиць і дівчат на ліжка кладуть, або волочуть до клуні „показувати“, де повстанці були!… Пропало наше село!Рішаю дати большевикам научку в формі з сідки в лісі за їхні знущання над селянами: бачу що козаки з гніву аж тремтять.
Мав я одного 16-літнього, збідованого сироту. Цей хлопчина був дуже інтелігентний та спритний. На вигляд було йому років 14. Я його часто посилав як звідуна. Він возив зі собою навіть цивільний одяг. Кличу його до себе й даю завдання: розвідати, скільки большевиків, як озброєні, звідки приїхали і чи не збираються на ніч назад від'їздити. Чи не будуть у селі ночувати. Останнє було мало правдоподібне, бо в селі, де ліс навколо, ніколи червоні не ночують.
Є година 18-а, і починає вечоріти. Приходить хлопець. „В селі — каже він — гуляє 9-й полк большевицької кінноти: є їх 350 шабель, і сюди приїхали самі охотники, а решта залишилась у Кожухові, де полк стоїть від кількох днів: озброєні в кріси, шаблі, мають з 10 легких ручних кулеметів; важких кулеметів на тачанках, чи вюках не мають; ночувати на селі не збираються; командир казав до червоноармійців, щоб вони далеко не розходились, бо за 1-ну годину виїзд до Кожухова…“
Мені більш нічого не, треба було. Залишаю 10 козаків для охорони коней, а 75 беру з собою та розставляю в лісі на 5 — 8 кроків над дорогою, яка йде з Майдану до Кожухова. 4-х сильних козаків висилаю також розкинути кругляки на мості в селі, коли хвіст колони через нього перейде, а потім вони мають на правім крилі залягти з ручними кулеметами. З другим ручним кулеметом висилаю одного хорунжого-галичанина на ліве наше крило в товаристві 6-х козаків. Завдання: перепустити передову стежу, а відкрити вогонь, коли чоло колони буде доходити на його висоту.
Ще листя на деревах немає, але козаки замаскувались за кущами і ждуть з ручними гранатами і крісами ворога. Дорога, над якою ми залягли, вється легко вгору від Майдану. Роками вода вимила своєрідний рів на ширину дороги в глинці. Лежачим у засідці козакам коней не буде видно, лише груди й голови большевицьких їздців. По другий бік дороги — поле й город лісника. Його земля від дороги огороджена воринами. На височині хорунжого-галичанина рів менший, але кінчаються воринні огорожі. На випадок стрілів від чола, большевики мусять завернути або назад, або їхати в напрямку багнистої долини й річки.
Ждемо, а хвилини чомусь дуже довжаться. Всім здається, що чекаємо віками. Бачу, як козаки нервово стискають шийки крісів. Настає повний сутінок. Врешті показується большевицька колона, у двійках, бо завузька дорога. Чуємо несамовитий крик жінки лісника та його дітей, потім діти плачуть, а жінка втихає. Це ті большевики, що позаду були, відділились і може грабують, бють, або насилують маму при дітях: це ж азіяти — башкірці і москалі! Їдуть… Хтось із них запалив близько командира сірник і прикурює цигарку. Чую: „астарожно таваріщ з аґньом, патаму что мне ґаварілі, что здесь билі в день повстанци“. Той самий голос питає: „А разеєд в перьод вислан?“ — Так точно! — відповідає другий — хіба комендант дивізіону свому командирові полку.
Вже добру хвилину їдуть вони у віддалі 5 кроків від мене, а я обсервую їх із-за корча ліщини. Видно, як большевики везуть перед собою вязки зі сіном, мішки з селянським добром — вівсом, ячменем, хустками, хатнім статком.
Чому мій галичанин не стріляє. А може він побіг до червоних. Адже він щойно два тижні тому йшов біля нас, в Кармелюковій долині, і ми його затримали. Він ішов з Винниці з „Государственного Політического Управління“, цебто з переіменованої чрезвичайки, — шукав нас. На допиті щиро признався, хто його вислав і пощо, але дав присягу, що для добра національної справи українського народу буде вірним, і я його не розстріляв. Тепер під інвіґіляцією даю йому різні завдання. І сьогодні навмисне поставив його на відповідальне становище.
Мої думки перериває голосна серія кулемета. В цю ж саму мить блиснула стрілами, вибухами ручних гранат ціла лінія. Все клекоче, перерізує повітря і глушить. „Промовив“ також і з правого боку кулемет. Червоні спереду кинулись назад, а задні, яких підганяв кулемет, перлися вперед. На вузькій, глибокій дорозі кіннота почала клубитись, а ми стоїмо над нею і бємо, чим попало — з револьверів, крісів, гранат.
Деякі большевики прорвались під кулями і спрямувались праворуч від дороги, в багнисту долину. Там їм коні позастрягали і навіть потопились. Інші втікали до села і на мості, під кулеметним і крісовим вогнем, побільшували купу кінських та людських трупів. Місток, таки через одну деляку, вспіли мої козаки розібрати, і багато коней покалічилось. В страху большевики гнали й тратували один одного.В десять хвилин все було скінчене. На дорозі валяються трупи коней, людей, мішки, вязки сіна, ручні кулемети, повно шапок, обірваних табель. Чути стогін ранених і конаючих.
Даю своїм козакам наказ забрати здобич. Маємо 13 сідел, 4 англійські „люїси“, 50 шабель, 30 шапок і большевицьких кашкетів та… повно оброку для наших коней. Цілком здорового коня не здобули ні одного. Ранених башкірців, за їхні ґвалти в селі, я казав розстріляти. Дорога була глинкувата, жовтава, а на ній великі, темні плями крови, змішаної кінської з людською.
9-ий совітський полк перестав існувати, а ми не маємо навіть задряпаного козака!
Ця засідка дала сідла і шаблі для всіх моїх козаків, ще й з запасом. Маємо обрік, переважно овес і ячмінь. Козаки кажуть: „От прокляті хахли, для нас у них була січка і картопля, а комуністам не тільки овес знайшовся, ще й дарунки з хусток їм зробили!“ Знайшлось також сало й хліб.
Після оброкування коней ми виїхали на Кипорів Яр, не вступаючи до села. Вечором вїхали в Каміногірку. На кацапських хуторах зловили одного червоноармійця, який приїхав на відпустку до батька, і розстріляли його разом з батьком за те, що брав участь у переслідуванні нас в зимі разом з лісниками і чекістами. Одного лісника зі села Яцковець ми також розстріляли. Три випадки смерти в тім районі вистарчить, щоб залякати більшість сексотів.
Знаю, що в Уладівці за Богом стоїть господарська частина другої кінної дивізії. Для її забезпечення в селі Уладівці, по цей бік річки Богу кватирував дивізіон совітської кінноти з тачанками. Вислані вдень звідуни донесли мені перед вечором про докладне розміщення дивізіону. Якась кіннота за Богом. Значить там, обабіч Богу, стоїть полк кінноти, але не знаю, який це. Штаб другої дивізії перебував далі в Хмельнику. Комендантом дивізії став недавно після Шмідта Дубовой. Звільнили його тому, що не здавив повстанчого руху в районі своїх гарнізонів. За Дубового 9-ий полк вже дістав позавчора прочухана.
Мій плян такий: двома сильнішими групами забезпечитись на двох мостах ріки Богу від можливої помочі червоних із-за Богу. Рештою сил, поділених на 6 груп, по 10 козаків, вдарити рівночасно з кількох сторін на дві сотні дивізіону по цей бік річки. Червоні сотні стоять розпорошені по 5 — 8 большевиків у кожного господаря, де є добрі стодоли, стайні й „шамовка“, цебто на їхнім жаргоні — їжа. Кожна сотня має по одній тачанці з важким кулеметом. Кватири большевицьких сотенних відомі моїм звідунам. Я починаю від одного сотенного, а О. Грабарчук від другого. До груп над мостами приділив я по одному легкому кулеметі Люіса. Два англійські люіси пильнують алярмову площу.
Рушаємо лісом до Уладівки, яку обїздимо від сходу. В ліску спішуємось. При конях залишаю 7 козаків, а решта підходить берегом Богу під село. Городами входимо в село. Большевицькі вартові стоять по другім боці дороги серед забудовань, задивлені в ліс. Мої стежі підкрадаються і „здіймають“ червоних зі стійок без стрілу. Те саме робимо біля помешкань червоних командирів. Як завсіди в моїх нічних нападах, довший час не чути стрілів. Групи над мостами на становищах задавлені на другий бік ріки і слідкують позаду, бо червоні можуть втікти за Бог.
Нарешті робота почалася. Вже одну тачанку з кулеметом запряжено. Козаки виводять коні, другі несуть сідла й сідлають, ще інші розправляються з переляканими большевиками. Один сотенний вискочив із хати та почав щось кричати. Його Онисько застрілив з револьвера. „Мій“ сотенний через горище вискочив з дому й зник у городах. Бачу, багато червоних жене тільки в біллю до мостів. Там їх зустрічають наші стрілами, большевики кидаються у Бог, пробують перепливати — і деякі перепливають до острівця, по середині річки, але багато топиться.
Вже маємо до 100 коней зі сідлами і без сідел та одну тачанку. Друга тачанка стояла на самім кінці села. Притомні червоні встигли її запрягти і зникнути в лісі. З боку лівого берега Богу, від сторони цукроварні, стації і Уладівки Забужанської (так званого Забужжа) чути рух на мостах. Мої козаки підпускають червоних, а опісля стріляють серіями з ручних кулеметів. Червоні завернули з мостів ще скоріше, як на них з'явились.
Та довго не має чого тут баритись. Даю наказ стягнути всіх козаків з кіньми і тих, що на мостах, до місця, де стоять наші коноводи. Коней повно: кожний козак має по одному, а деякі по 2 коні. З одного боку це мене тішить, бо не потребуємо навіть забирати своїх 10 коней з торішнього року. Нехай селяни працюють ними далі. Але в тих обставинах, коли ворог є всюди, мій відділ стратив боєздатність. На випадок сутички з червоними ми мусимо всіх коней пустити, щоб можна було битись. Пущені з рук коні, перестрашені відгуками стрілів, невідомо куди побіжать. І можуть цілим табуном полетіти просто до большевиків, і тоді пропаде ввесь замір посадити решту козаків на коні.
В лісах Кипорового Яру, під Уладівкою, ми не залишаємось. Тут трудно з пашею для коней. Сподіваюся тут ще сильнішої облави червоних: в містечку Ялові стоїть 10-ий кінний полк, а в Хмельнику і околиці 12-й і 11-й кінні полки. Командант 2-ої дивізії Чер. Коз. зі шкури вилізе, а почне нас гонити з нашим „кінним баґажом“.
Вдень ми лісами проїхали з під Уладівки аж під село Педоси. Це тому, щоб виминути село Кожухівський Майдан. В Педосах побуваємо решту дня, годуємо коней і людей, а вечором під'їздимо недалеко від Нового Констянтинова на село й хутори Осічок. Тут стаємо на денний постій. Я не хочу показати совітським шпіонам, куди я поїхав з відділом по відкритім терені, бо ліс був за трактом Летичів — Літин. До тракту звідсіля яких 5 км. безлісною дорогою. Осічок має декілька більших загайників, звідкіль добре слідкувати, і є обстріл на всі боки.
Посилаю 10 козаків до села Вербицького Майдану, щоб там зібрались вечором всі козаки Ковбасюка, щоб підполк. Коноплянко наготовив вівса, сіна для коней, ну й їжі ддя голодних людей. Козаки мали негайно вернутися. Ранком о 8-ій годині вернулися. З ними на коні приїхав підполк. Коноплянко. Говорить мені, що все підготовлене на вечір. Кажу йому, щоб вибирав собі коня, якого хоче. Я, як певної міри знавець коней, приділив йому доброго коня. Говорили ми ще х пів години, а опісля я заснув, сидячи на здобутій тачанці. Біля кулемета був хорунжий-галичанин Грабик, як знавець кулеметного діла, напоготові.
Раптом будить мене хорунжий: „Большовики, пане отамане!“ З напрямку Нового Константинова бачу лаву кінноти з яких 4 сотні, а ліворуч від нас із-за горба, ще 2 сотні. Алярмую своїх козаків. Хутко сідаємо на коней. Грабикові наказую стріляти з кулемета. Козаки напівсонні, бо не легко було їм провадити коней лісами і їхати на конях, тому були змучені. Не зважаючи на вогонь із тачанки, большевики пруть. Є їх багато: поки що бачу 6 сотень, цебто — полк, а напевно їх комендант має цілий дивізіон в резерві. Маємо перед собою — значить — 11-ий і 12-ий кінні полки, бо іншої сили тут не може бути.
Що робити? Відходити на летичівські ліси вже запізно в цих теренових умовах. Даю розпорядження, щоб третя чота зібрала всі коні, здобуті вчора, і хутчій прямувала з охороною попереду і на боках в напрямі між села Вербка-Вербицький Майдан. Я з тачанкою і 2-ма чотами буду здержувати большевиків. Поки 3-тя чота поралась, посипались стріли з большевицьких тачанок. Під прикриттям вогню із своїх тачанок червоний дивізіон кидається в атаку на наше праве крило і на гурт коней біля 3-ої чоти. Там був на коні підполк. Коноплянко, який опановує козаків і з 2-ою і 3-ою чотами йде в контратаку. При мені є ціла 1-а чота. Я відчув, що червоні зімнуть своїм ударом мої дві чоги, бо контратака в лісі відбувається досить мляво. Настає драматична хвилина. Хорунжий Грабик зіскочив із тачанки: кулемет затявся, а в тачанці забитий один кінь, і тому хорунжий і погонич утікає.
З-за домів ліском тихо підїздимо на правий бік дивізіону, який вже гонить моїх козаків. Коноплянко їх здержує, бо, на щастя, побачив, що за хвилину я вдарю на червоних, які не бачать моєї чоги. З віддалі 60 кроків кидаюсь на червоних. Зі мною є мої найкращі козаки. Вони не лишать мене самого. Рубаємо червоних і гонимо. Завертає з Коноплянком дві мої чоти, і всі женемо, рубаючи, большевиків аж за лісок. Здобуті нами коні помішались з большевицькими в атаці і, коли ми гонили большевиків, то за ними табуном побігли майже всі наші коні. Шкода було нашої праці. І тачанку вспіли червоні захопити, відрізуючи забитого коня.
Та на цьому ще не кінець. На ліве наше крило налітає дивізіон большевиків, які вже вїхали поза хати в грабовий лісок. Кажу Коноплянкови щоб тримався міцно, а я поїду поза доми з другого боку і заатакую дивізіон з боку та ззаду. Червоні вже кричать: „ура!“ Ми чвалом обїздимо кілька будинків Осічка, хвилинка на рівняння, і „з копита“ кидаємося на червоних. Поки вони зорієнтувались, падає їх під нашими шаблями десятьох. Чую вигук Коноплянка: „Вперед! Слава! Слава!“ Тут ми дали червоним ще кращого прочухана, як перед кількома хвилинами на свому правому крилі. Я в цій атаці зарубав душ 5 і енергійного кацапчука — командира дивізіону. Червоні пішли врозтіч і зникли за горбом.Хутко перекрадаємось, ловимо 15 коней і переїздимо полями навпростець до лісу. Червоні нас не переслідують. Може задовільнились, що „відбили“ тачанку і яких 90 верхових коней. Ми також задоволені зі себе, що 2 полки кінноти не дали нам ради, та ще й два їхні дивізіони добре „обірвали“. Цікаво, що кількох козаків, трусливої вдачі, таки зловили кілька коней; хоч участи з атаках не брали, але й коней не пустили. Добре й це. Хорунжий Грабик і візник посідали на коней верхами, бо на їхній тачанці вже їхали червоні. В тім бою я мав двох легко ранених козаків.
Прибувши в летичівський ліс, підполк. Коноплянка я залишив у Вербицькім Майдані. Він мав добрі бойові хрестини в повстанчій сутичці під Осічком, і я був з нього задоволений. Коноплянко мусів залишитись вдома, щоби вести підготову до зізду повстанчих організацій Поділля. Той зїзд я визначив на день 1. травня. Комуністичне свято большевиків давало запоруку, що вони нам не будуть перешкоджати, бо самі будуть зайняті чим іншим. Одного місяця до зорганізовання зізду в наших умовинах повинно вистарчити. Тепер початок квітня. Метою зізду повстанчих організацій Поділля було обговорити кілька точок у програмі, яку я намітив. Місцем зізду я визначив район Вербицького Майдану.
Щоб Коноплянка не наражувати на репресії і не звернути на нього уваги червоних, я заборонив в тім районі всяку акцію проти червоних, сексотів і т. п. На цілий місяць я пустився в рейд, не в цілі нищення збройної сили червоних, а щоб повідомити організації на місцях. Здобутих 15 коней дало можливість посадити на коні ще 15 козаків. Отже є нас кругла сотня старшин і козаків. Без коней залишається ще 27 козаків, зі сотником Добровольським. Він дістав від мене докладні інструкції, що може перебувати з козаками всюди, де захоче, в літинськім і летичівськім повіті, крім „небезпечного району“ летичівських лісів. Пишу на тонесеньких папірцях від папіросок декілька листів, даю гасла своїм довірочним людям, які мають вирушити, як звязкові, в деякі повіти Поділля, а сам перекидаюсь з кіннотою, ночами, через Брусленів, Янів, стацію Калинівку, Вороновицю, Тульчин, Ямліль, Камянець Подільський, Фельштин, Проскурів, Староконстянтинів, Межибіж, Летичів, Хмельник, Кипорів Яр винницького повіту. В тім великім колі ми таки зловили чимало большевиків-комуністів. Поважнішого зудару з совітським військом не було жадного, а це тому, що я не хотів і уникав сутичок. Вдень ми стояли б лісах, а вечором, на очах червоних, вїздили до села, вечеряли, годували коней і негайно рушали в дорогу та їхали цілу ніч. Мали ми кілька випадків, що по селах стояла совітська кіннота, ходили по селі стежі, а ми їх не зачіпали і їхали дальше. Назва містечок і міст, зазначуючих напрямок рейду, не значить, що ми були в них: обережність диктувала уникати міських осередків, які ми обїздили на 5 — 10 кілометрів. По дорозі я в товаристві своїх дискретних козаків давав інструкції місцевим організаторам та пропонував вислати делегата на зїзд першого травня. Щоб не було можливим втиснутися на час зїзду агентові ГПУ я вимагав подання прізвища делегата. Часу до зїзду є ще 8 днів, тому по кількаденнім відпочинку в лісах Кипорового Яру, я збирався їхати у Летичівщину.