Про Закарпатську Україну/Микола Бажан. Наша споконвічна земля

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку

Микола Бажан

Наша споконвічна земля

Коли воїни Червоної Армії стали на вершинах Карпат і перед їх очима прослалась димна далечінь південних гірських схилів, коли вони, ламаючи ворожі рубежі, розколюючи доти, відкидаючи заслони, громлячи дивізії німецьких і угорських фашистів, у важких боях і переходах пішли крутими дорогами вниз, на луки й поля долини Тісси, — радісні люди вибігали їм назустріч з таких знайомих і таких рідних білих хат, говорили їм ласкаві і захоплені слова, такі знайомі, такі рідні і зрозумілі. І від цього все навколо стало знайомим і рідним. Кожен червоноармієць зрозумів, що не на чужу землю він ступив і людей не інших країн він тут зустрів, а що це свої, рідні люди, своя, рідна мова, свій, рідний народ. Дуже вбогий народ, дуже змучений, по-звірячому пограбований і зневажений фашистськими розбійниками. Але від цього ще дорожчий, ще більше потребуючий братньої ласки, теплоти, любові. І від усього свого щедрого серця воїн Червоної Армії дав їм цей дар любові і братерства. Ридали старики, вперше, можливо, за все своє довге життя відчувши ласку і повагу від людей, які, на їх дідівське розуміння, повинні бути панами, а виявились друзями і братами. Дівчата несли на білих рушниках чорний хліб, сіру сіль і просили воїнів скуштувати їх скромного частування. Юнаки просили зброї і, коли їм дозволяли, ішли добровільцями в лавах Червоної Армії бити ненависних німців.

З лісів виходили партизанські загони. їх праїюри були червоними. П’ятикутні зірочки прикрашували їхні строкаті головні убори. Партизанські загони виділяли людей, збирали народ на активну допомогу своїм героічним визволителям.

Безмірна була радість закарпатських українців, визволених Червоною Армією з фашистської неволі. Радість, що переповнила серця, пробудила в них ще одну стару, заповітну, вікову надію. Про неї співали в інтимних піснях, про неї діди розповідали в легендах, які передавалися потай, пошепки, щоб не підслухало їх вухо угорського підглядача. У цих легендах, як давній пароль, звучала фраза — «Щастя прийде із сходу». Світлі слова—«Русь», «Україна», «Росія» — дзвеніли в цих легендах мов вічові дзвони. Народ слухав цей дзвін і вірив, що настане час — і його покличе він на велике загальне віче, на багатоміліонне віче братів.

У народному серці Закарпатської України ніколи не згасала віра. Тисячу років не згасала віра у возз’єднання цього маленького народного потоку з великим українським морем, з великим океаном Русі.

Тисячу років — подумати тільки, тисячу років!—пів-міліона людей українського народу, закинутих історією за вершини Карпат на захід і південь, не втрачали свого почуття єдності з могутніми народами східних слов’ян, з українським і російським народом.

Тисячу років вони називали мадьярів загарбниками, бо тисячу років вірили в тимчасовість угорського панування на їхній землі. За тисячу років поневолювачі мали досить часу на вигадування різних способів, щоб знищити цю віру, викорчувати з сердець закарпатських українців почуття їх єдності з українським народом. Мадьяри виганяли споконвічних господарів цієї землі з їхніх хат, відбирали землю, прирікали на голод і вимирання, забороняли мову, жорстоко карали за пісню, спотворювали історію, обманювали і підкупали, залякували і ображали. Щоб навіть ім’я народу стерти в народній пам’яті, вони вигадали надприродне й ідіотське словосполучення — «угро-русси», сподіваючись, що хтонебудь із закарпатських українців пристане на таке назвисько небувалого гібрида.

Ніщо не допомогло угорським поневолювачам. Тисячу п’ятдесят років тому з Мукачівського міста закарпатські русичі на чолі з князем Лаборцем вийшли назустріч мадьярській орді, яка вдерлася на слов’янські землі. В запеклій битві полягли всі воїни разом із своїм князем. Мадьяри ввійшли в Мукачів. Через сто років після загибелі Лаборця князь Володимир (у 993 році) знову возз’єднав закарпатські землі з Київськими. Лев Данилович (в 1230 році) ще раз на короткий час добився злиття Закарпатської Русі з Галицькою. Жадібних мадьярських загарбників не зупинила уперта боротьба Русі за свої землі, що лежали на південно-західних схилах Карпатських гір. Мадьярський феодал добився свого панування над упокореними русичами Закарпаття.

Майже тисяча років угорських хижих зазіхань і окупації споконвічних слов’янських закарпатсько-українських земель довели, який незламний, упертий і нездоланний цей гордий людський рід — рід слов’янський.

Закарпатська Україна, не зважаючи на дику середньовічну катівню, яку влаштували тут угорські феодали, продовжувала народжувати вірних своєму народові синів і дочок.

Повстання легендарного Головача у XVIII столітті перекликалося з повстанням Пугачова на далеких приволзьких степах, з волелюбним кличем Залізняка на Правобережній Україні, з повстанням славного гуцула Довбуша, який заходив і за Карпати.

Закарпатські українці завзято боролися проти своїх гнобителів, улюбленою приказкою яких було: «Слов’янин — не людина».

Закарпатський слов’янин-українець міцно береже ті духовні узи, які з’єднували його з братами українськими і російськими. Він підтримував культурні зв’язки з Києвом, Львовом, Москвою і Петербургом.

Михайло Балудянський — виходець із Закарпаття — став ректором Петербурзького університету. Петро Лодій учив молодь у Львові; Василь Кукольник та Іван Орлай викладали в Ніжинському ліцеї. З Києва і Москви через карпатські перевали везли в Ужгород, Мукачів, Хуст книги рідною мовою. Відпорна сила пригноблюваного народу виявлялася в усіх галузях життя. У школі і в церкві, в пісні і молитві, в буднях закріпаченого селянина і в спалахах повстань. Народ не скорявся, не втрачав свого почуття єдності з великими народами України і Росії, не втрачав своєї віри у возз’єднання.

Газети мадьярських графів і князів ревли від люті. «Народ ми спочатку приборкаємо, а потім, шляхом мирної культури, мадьяризуємо. Треба весь край засипати мадьярськими книгами» —- писала газета «Пешті Гірлян».

Вони не засипали край книгами —- вони встеляли його трупами. Вони хотіли приректи закарпатських українців на вимирання. Вони проганяли селянина з землі. Тільки 30 проц. земель, та й то непридатних, належало на Закарпатті селянським господарствам. 70 проц., і то кращої, орної землі, — було в руках поміщиків і капіталістів.

Селянин, рятуючись від голодної смерті, кидав рідну землю, їхав за океан шукати щастя.

Угорський економіст Еган, за дорученням, австро-угорського уряду, досліджував наприкінці XIX століття становище селян Закарпатської України. Навіть цей буржуазний економіст змушений був визнати: «Вмирає хліборобський народ. Селянин-русин — цілий рік не бачить ні м’яса, ні яєць, хіба тільки вип’є кілька крапель молока, а в день пасхи з’їсть шматок житнього або пшеничного хліба. Загалом його їжею є вівсяні коржі і — якщо вистачить — картопля. Сумно дивитися на цей вимираючий народ. Тепер можна навіть передбачити день, коли останній русин втече з країни».

Він помилився, цей Еган. Прийшов день, коли останній поміщик утік із закарпатського краю. Законний господар — закарпатський український народ узяв свою землю до своїх рук.

Еган помилився в передбаченнях, але він не перебільшив своїх описів — швидше він їх прикрасив. Становище закарпато-українців напередодні першої світової війни було розпачливе. В дні війни гонведо-гусарська орда вкрила Закарпаття шибеницями. «На шибеницю русина!» — стало другою улюбленою приказкою мадьярських «патріотів». Могутня луна Жовтневої революції прокотилася і за Карпатами. Народ жадібно прислухався до звісток про те, що робиться на Україні, «де знищили панів і ділять панську землю». В Любовні, в Мармароші збираються «ради» і проголошують об’єднання з Радянською Україною. В Хусті в січні 1919 року представники від 420 громад Закарпатської України одностайно підтверджують цю волю народу.

Революційний рух в Угорщині (березень — серпень 1919 року) знайшов свою підтримку на Закарпатській Україні. В складі армії повсталих угорських робітників і селян хоробро билася за диктатуру пролетаріату і так звана «русинська дивізія».

Дух Жовтневої революції охопив широкі народні маси Закарпатської України. Вплив комуністичної партії на робітників, селян та інтелігенцію Закарпатської України ріс і міцнів.

Не зважаючи на те значне поліпшення в становищі закарпатсько-українського наооду, яке настало, коли його земля ввійшла до складу Чехословацької республіки, народ Закарпатської України все таки відчував себе відірваним від матернього лона. Законне і справедливе прагнення закарпатських українців возз’єднатися із своєю матір’ю — Україною не могло згаснути і не згасло. Комуністи Закарпатської України чітко і Правильно висловлювали це найглибше народне сподівання.

Німецькі фашисти в своїх агресивних планах щодо Радянського Союзу задумали використати і Закарпатську Україну, як одну з ланок того ланцюга інтриг і підступів, що його вони плели проти великої соціалістичної держави. Слухняні прихвосні німецького імперіалізму — українські націоналісти кинулись виконувати вказівки свого божевільного хазяїна — Гітлера. Нацьковувана ним націоналістична моська почала запопадливо гавкати з своєї конури в Хусті, звідки вона у войовничому азарті мріяла рушити в похід на Київ.

Народ Закарпатської України з огидою і ненавистю поставився до гавкання цієї німецької моськи. Розрахунки Гітлера на таких його вірних помічників, як Волошин, Рубач та іже з ними, виявились неспроможними. Навіть найвідсталіші і найбільш затуркані селяни Закарпатської України швидко збагнули, в чому суть велемовних проповідей і запевнень. Волошина. Ось що ще в 1939 році говорив про волошинську провокацію один такий селянин:

— «Я свято був переконаний, кажу вам під свою душу, що хоч як я люблю ту Карпатську Україну, але знав, що ота, яка проізошла нам із заходу, не удержиться. А тямте на мої слова: нам Україна суджена не із заходу, але із востока».

На схід були звернені погляди закарпатських українців — на схід, де стоїть їх рідний Київ, де в світовій славі сяє їх рідний, їх священний Кремль.

Волошин небагато користі дав Гітлеру. Хазяїн викинув свою жалібно виючу моську. Закарпатську Україну, як ласий шматок, він віддав соліднішому помічникові — угорським фашистам. Угорський рабовласник усю свою звірячу лють, до якої ві.н століттями звик і яку століттями виховував, звернув на Закарпатську Україну, що знову потрапила в його лабети. Дика сваволя, грабіж і розгул, розстріли, підпали сіл, кривди і знущання без кінця мали за короткий час упокорити або знищити непокірне слов’янське плем’я. Угорський феодал, підбадьорюваний своїми німецькими вчителями, думав схопити за горло і притиснути до гранітної стіни Карпат закарпатсько-український народ.

Не вийшло! Зашуміли Карпатські ліси від партизанських загонів. На бескидах спалахнули сигнальні вогні повстань. Народні месники Закарпатської України, запалювані прикладом радянських партизанів, почали нещадну боротьбу з німецькими й угорськими загарбниками. Ця боротьба народила героїв. Безсмертною славою овіяне на Закарпатті ім’я Борканюка, героічного борця з німецько-угорськими фашистами, замученого ними в будапештській тюрмі. Коли Червона Армія, в героічних боях прорвавши німецько-угорську оборону на вершинах Карпат, вступила на землю Закарпатської України, визволений народ почав створювати органи своєї влади — народні комітети. Зібравшись 28 листопада 1944 року, перші з’їзди народних комітетів Закарпатської України в своєму маніфесті одноголосно проголосили, як священне бажання і загальну волю всього закарпатсько-українського народу:

«Закарпатсько-український народ, вирваний з німецько-мадьярського полону, вирішив раз і назавжди здійснити свою одвічну мрію і возз’єднатися з Радянською Україною». В цьому ж маніфесті перший з’їзд народних комітетів Закарпатської України просив Верховну Раду УРСР і Верховну Раду СРСР включити Закарпатську Україну до складу Української Радянської Соціалістичної республіки.

«Дорогий наш батьку Йосиф Віссаріонович! — писали обранці народу Закарпатської України — делегати першого з’їзду народних комітетів у листі до товариша Сталіна. — Ми щасливі вітати Вас і передати велику просьбу нашого народу... Настав час покласти край історичній несправедливості і возз’єднати Закарпатську Україну з Радянською Україною. Ми всенародно клянемося, що віддамо всі свої сили, щоб допомогти Червоній Армії швидше знищити ненависних нам і всьому людству німецько-мадьярських загарбників та бути вірними синами Українського народу».

Цей радісний для Закарпатської України і для всього українського народу день настав. Договір, укладений між урядом Чехословацької республіки і урядом Радянського Союзу, говорить про возз’єднання Закарпатської України з Радянського Україною, невід’ємною частиною великого Радянського Союзу.

Прозорлива державна мудрість, справжній дух слов’янської дружби і слов’янського взаєморозуміння натхнули діячів Чехословацької демократичної республіки на це важливе і справедливе історичне рішення. Воно є свідченням чимраз більше зміцнюваної дружби між слов’янськими народами, чимраз більше торжествуючого духу демократії, рівноправності і самовизначення народів.

Закарпатська Україна торжествує. Всенародним великим святом зустрічає вона звістку про здійснення одвічної священної своєї мрії. Від села до села, над лісами й горами, над бистрими ріками й тихими луками, над кучерявою зеленню садів і виноградників дзвенить радісна пісня щасливого народу — пісня вдячності, слави і любові.

Закарпатський український народ знає, кому він завдячує своїм світлим щастям. Червона Армія, керована великим Генералісимусом Радянського Союзу — йосифом Сталіним, принесла йому визволення від німецько-угорського ярма. Батьківське піклування товариша Сталіна принесло йому здійснення його заповітних прагнень.

«Слава Сталіну!» — лунає радісна пісня Радянської За¬ карпатської України.

Російський народ був керівною силою в переможній війні радянських народів з німецькими загарбниками — у війні, після якої стало можливим возз’єднання Закарпатської України з Радянською Україною, з могутнім Радянським Союзом, надійним оплотом щастя і свободи народів. «Слава великому братові — російському народові!» — лунає торжествуюча пісня Радянської Закарпатської України.

В сім’ю вільних радянських народів входить народ Закарпаття, який так багато горя і мук зазнав на своєму історичному шляху. Навіки скінчилось нидіння, безправність, приниження. Навіки щезла примара голоду, вимирання і безпритульного блукання по світу, що завжди загрожувала закарпатському трудівникові. Світлий шлях економічного і культурного розквіту, світлий шлях визволеної праці, радісної юності і забезпеченої старості лежить перед молодими радянськими громадянами нашого рідного Закарпаття.

«Слава радянським народам!» — лунає торжествуюча пісня Радянської Закарпатської України.

Радіє український народ, який возз’єднав усі свої землі в єдиній Українській Радянській Державі. Після возз’єднання західних областей України з Радянською Україною в 1939 році — настав новий історичний день, який остаточно здійснив одвічну мрію українського народу про возз’єднання всіх його земель. Від берегів Дінця до берегів Тісси, скрізь, де лунає українська мова, на всіх цих великих просторах майорить і сяє на сонці наш єдиний державний прапор — червоний прапор Рад, переможний прапор Леніна—Сталіна.

Згуртований під цим прапором, непорушною дружбою спаяний з великим російським народом та з усіма радянськими народами, вірний серед вірних, вільний серед вільних, іде возз’єднаний український народ по шляху щастя і розквіту, по шляху, осяяному генієм Сталіна.

(«Радянська Україна», 4 липня 1945 р.)