Про бідность

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Про бідность. Розмова перва (1875
Сергій Подолинський
 Завантажити у Завантажити роботу у форматі PDFЗавантажити роботу у форматі ePubЗавантажити роботу у форматі TXTЗавантажити роботу у форматі MOBI
ПРО
БІДНОСТЬ.

РОЗМОВА ПЕРВА.



КОШТОМ І ЗАХОДОМ
В. КІСТКИ



ВЇДЕНЬ.

З болгарської печатні Янка С. Ковачева.

1875.
ПРО БІДНОСТЬ.
Розмова перва.

Серед широкоі долини роскинулось велике село. На березі става стоіть висока сахарня (фабрика цукру), і при місячній світлі ясноі зимовоі ночі одсвічуеться, як у дзеркалі, у гладкім як скло, леду става. Коло фабрики покладений низенький та тісний будинок, у котрім живуть робітники.

В першій годині після півночі у грязнім та темнім будинку сиділо коло казана (кітла) с стравою чоловіка з двацять людей старих і молодих, котрі оце тілько прийшли з роботи і аж тепер, у цю нічню добу, почали вечеряти. Між тими людьми зараз кидалось в очі лице одного діда з довгою, мало не до пояса, сивою, аж білою, бородою.

Декотрі з робітників по-деколи балакали між собою як звичайно говорять люде дуже помучені після тяжкоі роботи. Дід здавалось не слухав іх, опустив очі до землі і мовчки з рідка простягав ложку до казана.

На проти діда сидів ще дуже молодий парубок з лицем розумним та гарним, з великими блискучими чорними очима. Звали єго Михайло Круть. Він оце недавно тілько проявився на фабриці, і ось яким случаєм: Був він син таки простого, зовсім бідного мужика (з Херсоньскоі губерніі), тілько батько єго був вже трохи письменний і послав свого сина у город до гімназіі, де єго приняли у науку. Учивсь він там років з чотири, а у після пішов за сільского учителя у те село, з котрого був старий дід. Дуже сподобався він там усім людем, а діти в школі так полюбили єго, що учились від него в десять раз більше, ніж перш у дяка, котрий раз у раз приходив в школу пъяний, бив дітей кулаками по голові, і скуб іх за уха та за волося.

Тілько не довго пришлось Михайлови бути учителем. Дяк iз зависти набрехав щось на него попови. Піп і сам не дуже любив Михайла за те, що той не кланявся єму дуже низько і як коли, то сміявся з него між людьми за попове пъянство і доказував людем, що по правді піп не має права драти з іх стілько грошей за треби, як він по попівському звичаю робив. Бо звісно правду кажуть люде, що «попівські очі заздрі.» Піп слухаючи дяка сам ще додав якоісь брехні, ніби то Михайло бунтує людей напроти начальства і зробив з решту так, що Михайла прогнали з ёго міста, не дозволивши ёму більш бути ні вчителем ні волостним чи сільским писарем. Тепер він мусів шукати роботи і нанявся на місяць в фабриці, єму ця зміна не була дуже важка, бо він хоч і вчивсь, а од роботи не відставав і не считав чорну роботу за стид, як то звичайно роблять інші дурні недоучки. Та і тепер на фабриці він не кидав науки і нераз люде бачили, що він читав книжки, котрі приніс ще з собою як був колись у Киіві.

Старий дід сидів та мовчав, аж покі Михайло обернувшись до него не спитався:

„Діду Карпо, через що ви стали на місяць у фабриці, скажіть нам будьте ласкаві. Як я був за вчителя у вашім селі, то бачив вас хозяіном (господарем), хоч не богатим, та все ж не таким сіромахою як ми, що ходимо заробляти гроші на чужій роботі?“

„Я і тепер ще хозяін (господар), та що з того хозяйства, коли як бачите під кінець свого віка знов мушу запродувати себе у панщину, одказав дід. Коли хочете добрі люде, то я вам розкажу, як то сталося зо мною, та не тілько зо мною, а мало не зо всіма хозяінами у нашім селі, що ми тепер вже не можемо прокормитись з свого хозяйства.“

Люде прохали діда, щоб він розказав ім, і Карпо почав свою розмову:

„Через кілька років після „волі“ наш пан покинув хозяйнувати (господарювати), бо був він ледачий як і всі пани і без панщини єму дуже важко було управитись. За панщини (кріпосного права) було при нашому селі усёго поля 1300 десятин, з іх 300 одійшло на нас 100 хозяйнів, а решта 1000 десятин осталось зa паном. Як почули ми, що він хоче кинути хозяйство і дати землю в аренду, то зібрались ми громадою, зговорились між собою, щоб то наняти панську землю усією громадою і послали до пана трох чоловіка виборних. Пан почав правити з нас по пять карбованців за десятину і усі гроші за рік на перед, бо дуже хотілось ёму після ненависноі „волі“ поіхати за границю на теплі води. Дальш він давав нам грунт і по чотири карбованців і ми б іх були дали ёму, бо маєм дуже мало поля, да тілько де ж набрати мужикам 4000 карбованців з разу? Казали ми панови, що будем платити за кожних три місяців, та він і слухати не схотів. Тим часом наскочив жидок Лейзор, що може і ви єго знаєте. Дав він панови по 3½ карбованців за десятину і усі гроші за рік з разу і получив аренду на 12 років.

„Лейзор завів зараз велике господарство. За пана ми як коли то ще і наймали трохи грунту за гроші, а Лейзор як тілько став на хозяйство, зараз объявив, що не дасть нікому а ні сяженя землі за гроші а тілько на одробіток. І як же він дає ту землю? За десятину поля мусіли ёму десятину виорати і убрати і ще два дни косити, або день возити своіми волами; то б то переложивши на гроші він з нас дере по 7 або по 8 карбованців за десятину. Так само і за худобу, що приймає на випас, бо ми майже зовсім не маємо випасу на своім грунті. Лейзор за штуку товарини править, щоб єму убрати десятину озимини, а приймає він на десятину випаса не менш як 3 штуки великоі худоби. Через це саме багато з наших хозяйнів попродали своі корови та воли, а звісно, що без худоби усякий хозяін швидко зробиться бідним.

„Та і треба ж порахувати кілько ми робили дурнісінько на того жида, кілько він мав процентів з нашого поту? Він що року засіває хлібом не менш як 300 десятин поля і все то ми єму і орем і убираем за ту землю, що він нам роздає.“

„Як я вже вам казав, Лейзор платить панови 3500 карбованців що року; окрім того він живе з своєю сімъєю (родиною) у паньских будинках, і живе він не як небудь, а по паньскі, так що він изводить грошей не менш як 1300 карбованців за рік; да ще зверх усёго того я добре знаю, що тепер, після шести років оренди, він має більш ніж 15000 карбованців чистими грішми на людях, да по різних жидівських гандлях. А прийшов він у наше село голісінький і гроші, котрі він з разу уплатив панови, він узяв у набор у якихсь богатих жидів. Звідки-ж він усе те взяв, як не с тоі землі, а не так з землі, як з нашоі праці? бо сам він, звісно як жид, ніколи і пальцем до роботи не доторкнеться. Порахувавши усе, він має за оці шість років по 20 карбованців з десятини чистого доходу кожного року. Усю нашу працю коло тоі десятини, то б то ii виорати, зралити, поскородити, засіяти, забороновати, скосити хліб, звязати єго, звести да змолотити, треба так само рахувати не менш як на 20 карбованців, бо як би він наймав людей за гроші, то мусив би заплатити стільки. Таким робом він на кожний карбованець має другий карбованець доходу; за кожний день нашоі праці він має на таку вартість хліба, чи грошей за хліб, що міг би за ті гроші наняти чоловіка на два дни.“

„Як я вже вам казав, ми маєм після „волі“ свого грунту 300 десятин. Toi землі, як коло неі не трудись, що року не стає на самі податки, таке у нас велике здирство. Найбіднійший хозяін платить не менш як 20 чи 30 карбованців у рік тих різних поземельних, подушних, волосних, земських і чорт батька єго знає яких ще податків.“

„Знов усі ми у купі берем в жида 200 — 300 десятин що року і з них мусим доплатити решту податків і прожити самі з жінками да з дітьми. Як ви добре бачите, нам не достає хліба, бо інакше мені б на старости літ не приходилось би ставати на зиму робітником на фабриці.“

„Та ще стрівайте! За тих 200 чи 300 десятин ми мусимо жидови зробити усю працю на єго 300 десятинах. Так як бачите, ми працюєм у три крати стілько, скілько треба б нам було, щоб прожити, як би не було того здирства, та як би ми мали більше поля. Один раз ми робим на податки, другий раз на жида і тілько третий раз на себе; а чоловік не скотина, та і та змориться і повинна мати відпочинок; а ми ніколи не маємо; робим цілісінький рік і все не вилазим із бідноcти. Як би не те здирство, то ми може як небудь, хоч бідно, обійшлись би своім грунтом і не брали б в жида; то він не мав би і робітників і мусів би сидіти та дивитись на неорану землю, та мабуть не уміючи уэятись до роботи він вмер би з голоду, або ів би полёву цибулю, що росте на цілині.“

„А так як тепер діється, то ми у жида у неволі мало не так само як колись були у пана за панщини.“ І старий дід гірко здихнув і махнув рукою.

„А знаєте добрі люде, через що то так діється, почав говорити Михайло. Здирство багато винно у нашій бідности, та не через само здирство ми бідні. Найбільшу вагу має те, що чоловікови за єго роботу ніколи не платять стілько, скілько він виробить своєю працею. Як добре порахувати, то хліб, або цукор, або інший товар, котрий кожний з нас виробить своєму хозяінови, два або три рази більш варт, як ті нещасні гроші, що хозяін нам платить. Як би діялось по правді, то ми мусіли б мати за день роботи стілько, скілько кожний виробить; на приклад: як я виору десятину поля і скошу хліб і змолочу єго і зроблю усю працю, то, по правді кажучи, увесь хліб повинен бути мій, а не так як оце нам дід Карпо розказували, що, за одну десятину хліба чоловікови приходиться зробити усю працю на трох десятинах. Так само і тут на фабриці. Ми вироблюєм увесь цукор, то він повинен бути увесь наш, а не німців. Тілько тоді пани та фабриканти не наймали би людей, бо не мали би ніякоі користи, та і панів би не було таких дармоідів, бо мусіли б вони усі робити на рівні з простими людьми, що б не вмерти з голоду. Тепер же інша річ. Жид, чи фабрикант платить робітникови, кажім, один карбованець, а має з того карбованців 2 як не більше доходу. А це знов через що робиться? Через то, що робітник завсігда має таку плату за свою працю, щоб він аби тілько як небудь прожив на світі, не вмер з голоду, та і то не раз у раз. А звісно чоловік виробить за день більш ніж він зъість; та тілько яка єму з того користь? Він не матиме з того ані копійки, усе що він виробить більше над свій заробок, над те, що єму хозяін платить за роботу, уся лишня вартість єго праці іде́ у кишеню хозяіна.

„Я оце якось чув, що німець, хозяін нашоі фабрики, нишком хваливсь якимсь панам, що ходили з ним по фабриці, ніби то оцю зиму єго фабрика іде́ дуже добре, так добре, що як би він за ту саму плату, що він нам тепер платить, намість двох змін робітників у сутки (добу) поставив би чотири, то і тоді б він ще не рішився усёго доходу (бариша). То як добре розсудити, воно і значить, що ми менш як за шість годин одробляєм німцеви не тілько нашу плату а також і інші здержки (видатки) на фабрику, а остатні шість годин у сутки працюємо дурно, щоб у єго німецькій кишені більше грошей брязчало, да єго німкеня що дня вдягала нову шовкову чи оксамитову сукню. Оці шість годин лишнёі праці у сутки (добу) не дають нам ніякої користи і ми мучимось на цій поганій фабриці, у грязі да смроді, тілько за тим, щоб усякі дармоіди гладшали да бенкетовали з нашоі муки. Робітник не має нічого, він не може прожити дурно без грошей, бо ніхто єму дурно хліба не дасть, через то він і мусить продавати свою роботу; а дають єму за неі стілько, щоб він хоч і голодний та все б робив, і держать єго у тісноті, та в темноті і мокроті гірш ніж скотину, аби він не заслаб до того, щоб вже зовсім не зміг робити. Та і на це не дуже дивляться. Мабуть ви чули, що на Лебединьскій фабриці у жида Ізраіля Бродского люде вмирали, та і тепер мабуть ще вимирають гірш, ніж мухи в осени. Правда, як би всі робітники послабли, чи повмирали, то і заводи (фабрики) поставали б, і фабриканти не мали б ніякого бариша (доходу); ну да до цёго ще далеко. Робітники повсігда знайдуться, бо бідних людей на світі богато і що року другі нарождаються. Тим то богачі і роблять з нами так, що рідко хто з нас свого віка доживає, як чоловікови положено, а більша часть вмирає в молодих літах від тяжкоі праці, да поганих харчів, або від усяких зараз, да инших болістей, що повсегда і не виводяться на наших фабриках.“

„А все через що? Через то, що хозяйни наші тілько і дивляться, як би нам менше заплатити за нашу працю, та більш заставити нас робити, щоб мати з нас як найбільше доходу (бариша), найбільш лишнёі вартости товаром чи грішми від нашоі лишнёі роботи.

„І все те дурнісінько, бо хозяін сам з рідка прийде і подивиться, що діється у него на фабриці, бо і ту легку роботу роблять за него наймити, наші надсмотрщики, котрих хозяін закупляє своіми грішми, бо він єго платить добре, не то що нам.“

Люде заслухались на Михайлові річі і не побачили як у будинок війшов один з прикащиків, якийсь ляшок, котрий тому років з пъять появився на іх фабрику голодний та обідраний, а тепер відкормився як кабан, носив золоті часи з великим цепом і мав на усіх пальцях золоті перстені.

Почувши, що робітники говорять за прикащиків він дуже розсердився, та тілько не схотів прямо причепитись до іх за те, а почав з далека:

„Як ви дурні мужики розсуждаєте, що ви дурно робите на хозяіна. Хіба ви не знаєте, що він положив на завод своі гроші, свій капитал і мусить мати з того капитала процент.“

Робітники усі промовчали, бо сваритися робітникови з старшим не приходиться, бо він може єму у кожен час зробити усяку пакость. Ляшок побачивши, що ніхто єму нічого не відмовляє, немав вже до кого чіплятись і мусів пійти.

Як він пішов, люде почали знов свою розмову, Михайло почав знов говорити:

„Ось лях каже, що хозяін поклав у завод капитал, то б то своі гроші і через то мусить мати бариш (дохід) нічого не роблячи. А мені здається, що це не по правді. Хиба гроші без праці єму б дали яку користь? Нехай він іх закопає у землю і дожидається поки с карбованця зробиться два.“

„Правда, він за гроші усе купити може і знов перепродати з баришом (процентом). Тілько це не повсегда вдається. Раз забаришує (матиме дохід), а другий раз потеряє і своі гроші.“

„Да і то треба ще сказати, що усяк товар має таку вартість, скілько та праця варт, що на єго положена, а гроші, особливе папірні, самі по собі не мають майже ніякоі вартости. Тілько через те кожний хозяін дає за гроші хліб, або що інше, що він добре знає, що за гроші він повсегда може мати все, що єму потрібно, чи сіль, чи одежу, чи чоботи.“ „Та як подумаєш, то по правді сказати і праця чоловіча продається неначе який товар на базарі. По більших городах (містах), от як у Киіві або в Одессі, робітники з ранку виходять на базар і стають рядом с торговками та лавочниками, котрі продають різні річи. А що ж продають ті робітники? Вони не мають ніякого товара, окрім своєі праці і вони іі виносять на базар продавати так само як кушнір виносить своі кожухи, або швець своі чоботи. Тілько од іншого товара праця має велику ріжницю. Як хто купить за пъять карбованців пару чобіт, то він вже більш нічого і не матиме, як ті чоботи. Він іх проносить пів року, або рік, коли вони добрі, та іншоі користи з іх не матиме. А як якій хозяін за тих самих пъять карбованців найме собі робітника на місяць, то вже інша річ. Той робітник буде єму і косити і молотити цілий місяць, або робити на заводі, або у якім майстерстві і своєю працею він дасть хозяінови бариша не пъять карбованців а може 10 або і ще більше. От з тих то грошей, що він матиме з роботи наймита, більш ніж кілько він єму платить, з тих тілко грошей у хозяіна і стає кишеня повна, з тих грошей у єго і робиться капитал, як каже лях.“

„ Як порахувати, що на нашім заводі, де робить 500 чоловік, хозяін матиме з кожного чоловіка по 10 карбованців доходу кожного місяця, да зо всіх 500 чоловік він матиме 5000 карбованців у місяць, то черев кілька років він буде мати дуже великий капитал. А як подумаєш, хіба він заробив ті гроші? Усі вони до одноі копійки з нашоі роботи, в нашого здоровъя. Як би по правді діялось, то гроші не повинни були б давати ніякоі користи, а тілько сама праця, бо кожна копійка доходу (баришу), що жиди або фабриканти получають з своіх грошей, іде́ до іх не з куда як тілько в нашоі роботи.“

Михайло замовк і в других людей також ні один не вимовив ні слова. Не всі з разу добре урозуміли те, що казав Михайло, бо не так легко простому чоловікови з разу поняти оці річи. Тілько всі почули, що він говорив правду і од щирого серця, бо він говорив у користь простих людей, робітників, напроти панів, жидів і інших дармоїдів.

„Через кілька времъя старий Карпо знов почав розмову: „А мабуть так само як Михайло каже, що діється з грішми, робиться і з землею. Я оце думаю, защо тілько наш пан получає рату за поле від жида, коли він нічого на ній не робить і грошей на неі не ложить як жид. Як я ще був молодим і що року ходив чумаковати до Одеси чи до Микола́єва з хлібом, або в Крим по сіль, то я бачив в Херсоньскій та Таврическій губернії стільки степу неораного і не засіяного, що і оком не охватиш. І лежав той степ так мабуть кілька ста років і не було і чути, щоб єго хто брав у аренду чи як там. А через що? Через то, що тоді там було дуже мало людей, не було кому і робити на тім степу. А тепер я чую, вже стало інше діло; тепер і там вже платять панам по 2 і по 3 карбованці у рік за десятину, бо тепер і там вже єсть бідні люде, котрі мусять продавати свою працю, щоб мати з чого жити.

„То це і приходиться на одно. Наш. пан має рату за свою землю тілько через то, що ми не можем прожити з нашоі землі, а повинни найматися і до жидівськоі роботи.“

Люде знов замовкли і кожний думав про те що оце тілько чув, поки один з робітників, котрого звали усі на заводі Степан Хмарний, бо він раз у раз ходив чогось дуже хмарний, і котрий досі не вимовив ані слова, глибоко здихнувши, сказав:

„Мабуть така вже наша доля, що ми ніколи і не вибъємось з нашого горя, Не в нас воно началось, не нами воно і кончиться. Раз у раз будуть на світі бідні люде, котрі муситимуть шукати чужоі роботи і раз у раз будуть пани та фабриканти, у котрих буде і земля і заводи і гроші і котрі наймаючи нас за дешеву плату будуть мали великі доходи з нашоі роботи, на котрій ми теряєм своі сили, своє здоровъя. Така вже мабуть наша доля і нічого за це розмовляти, бо цёму горю не поможеш.“

„Не говоріть так, одказав єму Михайло, подумайте самі через що пани, та інші богаті люде мають силу? Тілько через то, що мало не уся земля і усі заводи і фабрики у іх руках. Через то ми мусимо запродавати себе у чужу роботу, бо не маємо на чім робити у себе, через то вони мають раз у раз гроші а ми не маємо; через то вони можуть платити нам тілько, щоб ми аби прожили на світі. От як би вся земля та всі заводи були наші, тоді б стала інша жизнь на світі простим людем. Кожний би робив у селі на полі, або на заводі, як би сам схотів, і мав би з своєі праці стілько, скілько він нею виробить, а не таку малу частину як тепер. Для цего тілько треба було б що б уся земля належала до сільских громад (артелей) робітників, котрі на іх працюють. Тоді б не було на світі богатих людей і бідних, а кожний би мав усёго до волі, бо чоловік повсігда, особливо у нас на Украіні, може виробити більше чим єму треба на харч та на інші єго оправи; тілько треба, щоб він сам користувався усією своєю працею, а не віддавав би більшу часть різним дармоідам як тепер. Як би наші люде дійшли свого розума, то і зробили би так: усю землю від панів одібрали б собі для своїх сільских громад, а усі заводи (фабрики) одібрали б для громад робітників.

Михайло хотів розмовляти ще далій, тілько на той самий час прикащик лях внов війшов у будинок і почувши, що робітники о чімсь дуже живо розмовляють між собою, став коло іх щоб підслухати. Михайло мусів замовчати сказавши людем:

„А як то зробити що я вам говорив і які б тоді були порядки, я вам роскажу інший раз.“

Люде, котрі, хоч дуже помучені, досі з великою цікавостю слухали Михайла, тепер розійшлись і полягали спати по своіх тісних та темних кутках.


Суспільне надбання

Ця робота перебуває у суспільному надбанні у всьому світі.


Цей твір перебуває у суспільному надбанні у всьому світі, тому що він опублікований до 1 січня 1923 року і автор помер щонайменше 100 років тому.