Про давні сїльскі громади на Українї-Руси
| Про давні сїльскі громади на Українї-Руси під ред. Олександр Барвінський пер.: Олександр Кониський Львів: 1893 |
|
Сїльскі громади складували ся все однаково: трапляло ся, що одно велике людне село становило відрубну громаду, наприк.: Село Богуринске в Луцькому повітї. Тілько рідко бувало так, щоб громада складувала ся з одного села. Більш того, що до одної громади належало чотири, пять, інколи і девять сїл. Одно з них було за осередок, тут і збирало ся народне віче. Через те, що до того села збирало ся часто багацько народу, в сему селї розвивали ся промисли, ремесла і крамарство. Досягши доброго розвитя, село робило ся місточком, а то й містом, людність єго з того часу звала ся вже міщанами; одначе вона належала і далї до тої-ж громади. Хиба вже коли такому осердкови надавано маґдебурського права, тодї людність єго вилучала ся з сїльскої громади і ставила власну свою корпорацию і визволяла ся з обовязку, брати участь в сїльскім вічу. Через таке вилученнє з громади найзаможнїйшої людности громада, натурально, підупадала, але-ж звязок між селами, що складали громаду, не рвав ся, не зникав. Ті села, що складували громаду звали ся селами околичними. Трудно визначити, коли і яким чином повстав між ними громадський звязок. На се не маємо ще певних жерел. Селяне інколи позивали до урядів де-які села з їх громади за те, що ухиляють ся виконувати громадські обовязки. Позви такі селяне доводили не законами, або умовами, а здавали ся на саме тілько задавненнє „они издавна съ нами о шкоды вшелякія схожувалися.“
До кожного села належала земля обведена виразними межами. Се неминуче потрібно було на те, що за злочинство одвітувало насамперед те село, на чиїй землї знаходили сьлїд або доводи злочинства. Усї землї, що належали до сїл одної громади ставили округу, або околицю сїльскої громади. Коли Русь українська була прилучена до Польщи і Литви, тодї громадські землї позабирано що на короля, а що на панів, або понадїлювано ними міста, церкви, манастирі. Виходить: що сїльскі громади з тою формою, про яку ведемо річ, не мали права власности на зе́млї. Прецїнь же кожний крестянин мав право придбати собі особисто землю і володїти нею правом повної власности. Сїльску громаду складували усї ті люди „простого“ стану, які стало сидїли по громадській околицї. До таких людий належали: крестяне королївські, панські, манастирські і церковні, вільні селяне і міщане, які не мали маґдебурського права. Опріч того до громади належали і королївські земяне, се-б то безземельна шляхта; їх надїляли полем з королївських земель на орудованнє; за те повинні вони були справляти визначені відбутки, переважно війскові.
В роздобутих нами актах річ іде про сїльскі громади тільки двох повітів володимирського і луцького; але з литовського статуту відаємо, що такі громади істнували скрізь по Руси. Русь — того часу в тїсному розумінню — складала ся з воєводств волинського, подільского, белзького і руського, до останнього належали землї львівська, сяніцька, галицька і холмська. З деяких актів видко, що сїльскі громади істнували і по київському воєводству.
Головною метою — злучати села до одної громади було — спиняти переступ законів, виявляти і стежити злочинцїв, судити і карати їх; на останку присуджувати нашкодженому вдовольненнє за шкоду. Кожне село нарізно, і цїла громада вкупі відвітувала за лихі вчинки своїх громадян. В межах своєї околицї громада ручила ся за безпечність життя і добра, як своїх власних громадян, так і захожих людий.
Кожна громада сходила ся на зборища, радити ся і розсуджувати позви. Таке зборище звало ся копою, або купою, громадою, або великою громадою. Рада народного зборища звала ся вічом. Отсе сьвідчить, що ті віча, про які повідають наші лїтописи, не була виметною належитостю тілько сїльских громад. Слово віче здибаємо лишень по давнїйших актах (1564), згодя вже вживаєть ся слова купа, копа; по актах XVII. в. слово копа зникає і вживаєть ся воно лишень поруч з словом громада.
Не всї громадяне складували народне зборище і брали участь в порадах єго; се право належало тілько до таких господарів, що стало сидїли. Іх сини і брати, коли не мали власного, відрубного господарства, так само й жіноцтво, хоч і приходили на зборище, але тілько на закликаннє копи, та й то ще не яко радники, а яко сьвідки; копа часом наказувала господарам розпитати ся у братів, або синів і сьвідченнє їх подати на віче. Приходив на віче і сьвященик, але не для поради, а щоб приводити під присягу, або яко сьвідок.Господарі, що складували зборище, звали ся: сходатаями, сходатаями-суграничними, сусїдьми околичними, сусїдьми-суграничниками; або суддї копні, мужеве, панове-мужове, обчіє. Між ними відрізняли ся старики; думки і погляди їх шанували, особливо тодї, коли треба було виректи присуд на підставі прежнїх присуд народного зборища.
Кожен господар повинен був приходити на зборище, до того-ж крестяне за молодого віку брали шлюб, виходили на відшиб і заводили власне, відрубне господарство, то через се у кожного господаря була спроміжність довгима лїтами спостерегати народне звичайне право і переказувати єго своїм дїтям і молодшому поколїню. Таким чином віче було не тілько судом, але й школою, де люди навчали ся народному праву.
Опріч сходатаїв на зборище запрошували людий з трох сїл сусїдної громади, по одному чи по два чоловіка з села. Отсї запрошені звали ся людьми сторонними; вони не брали участи нї в порадах, нї в присудах; вони тілько спостерегали, як і що дїяло ся на вічу на те, щоб, коли треба буде, посьвідчили, який був позов і який положило по єму присуд — віче.
Пани і їх окономи могли теж приходити на копу; се трапляло ся за таких випадків, коли вони приводили на віче своїх підданків; одначе вони не брали участи нї в порадах, нї в присудї. Як народне зборище, так і обвиновачуємі могли закликати з громадського уряду возного. Тодї возний, яко сьвідок, писав протокол і подавав єго до уряду, а в урядї записали в актову книжку.
Численність сходатаїв була часом вельми велика; напр. на вічу 1601 р. було близко сотнї чоловік, хоча се ще були не всї сходотаї, бо деякі пани не пустили на віче своїх підданкїв. На копі 1602 р. зібрало ся близько 150 судцїв.
Копа збирала ся в центральному селї своєї громади: таке село звало ся коповищем, або копищем. Копа збирала ся і радила ся на зборі. Коли треба було розсудити яку карну справу, копа збирала ся там, де заподїяно злочинство, в гаю, в бору, на полї, під горою. Коли доводили ся розсудити позов про землю, копа збирала ся на спорній межі. Коли в околицї громади найшли де людське тулобище, то копа збирала ся там, де лежало тїло, або частини з него.
Під юрисдикцию копи підлягали усї люди простого стану, які були осїлими по околицї громади, себ то підданки королївських маєтностий, панські, монастирські, церковні, вільні селяне і міщане з таких міст, що не орудували маґдебурським правом. Трапляло ся, що під суд копи підлягали і пани. Пани мали право з доброї волї віддати на розсуду копи спірки і поміж себе. Так от року 1591 пани Малинський і Вишинський заспорили ся поміж себе за ниву і копанку. Замісць того щоб позивати ся в урядї, вони скликали копу: старики посьвідчили, що кілька лїт тому назад з спорної ниви була покрадена ріпа; копа присудила тодї задовольненнє за ту ріпу пану Малинському. Другим разом з тої-ж таки ниви покрадено було пшеницю і знов присуд випав пану Малинському. На підставі такого сьвідчання копа присудила, що нива і копанка є власність пана Малинського. Коли трапляло ся, що в панській маєтности в околицї громади заподїяна була яка шкода і пан підзорив в шкодї одного, чи кількох панів з околицї тої-ж громади, то пан, якому заподїяно шкоду, мав правоскликати копу, щоб розсудила позов єго і присудила за шкоду. Тодї копа виряжала возних, завізвати обвиновачуємих панів, щоб вони з своїми підданками стали на суд перед копою. Коли після трох оповісток обвиновачуємі не ставали на суд, то копа, не розбираючи вже процесу, прямо присуджувала з неслухняних панів і їх підданків задовольненнє за всю шкоду, яку показав позивач. Після присуду копа виряжала до гродського уряду своїх відпоручників (заступників); вони і возний розповідали перед урядом позов і присуд; а в урядї записували в урядові актові книжки. Копа мала право чинити сьлїдство і над паном. Коли сам пан був при сьлїдстві і помічав, що випливають докази єго злочинства, то міг спинити сьлїдство і вимагати, щоб копа передала процес гродському урядови. Отак 1581 року копа чинила сьлїдство про душегубство луцьких жидів-митників. На копі був пан Яків Шибенський з своїма крестянами. Двірська молодиця Таця зпід питки посьвідчила, що душегубство жидів заподїяно з відома Шибенського. Тодї Шибенський промовив: „Чую, що про мене йде річ, отся підла жінка і мене тягне до процесу; через що я мушу довести, що я не виноватий, а через то усїх підзорених в сему злонинстві віддаю на урядовий суд, куди й сам прибуду на визначений термін.“ Копа зупинила сьлїдство і розійшла ся.
Як відаємо, панська кормига з повагом більшала і більшала і обмежовувала право громадського віча. В XVII. в. мужі сходатаї починають страчувати свою вагу, натомість виступає панська власть. Околичні села виряжають від себе вже тілько по одному заступнику. Пан, або панї, з своїми приятелями, часом закликавши ще попа, ведуть суд і чинять присуд на підставі литовського статуту; крестяне заступники з околичних сїл — стоять собі мовчки, згаджаючись на панський присуд. Громадський суд страчує свою назву копного і починає звати ся сїльским судом (sąd wiejski).
Тепер спогляньмо на ті правничі звичаї, на підставі яких копа розсуджувала і чинила присуди. Вже на те, щоб показати сї звичаї вповнї, вельми мало тих актів, які маємо. В сїх актах бачимо тілько судові звичаї приложені частиною до карних, частиною до цивільних позвів. В двох актах річ іде про крадїж пчіл з бортів; в одному актї про поруб бортняної деревини і про крадїж з борту меду; в одному актї про крадїж вола; оден процес про підпал; два процеси про душегубство; оден про знайдене тїло замордованого чоловіка, на останку в одному актї річ про спір між двома панами за ниву і копанку. От і все.
Позви копа розбирала по старосьвітським звичаям. Сукупність народних правничих звичаїв звала ся копним правом. Суд, що розсуджував на підставі звичаїв, звав ся копним судом. Сходатаї мовили: „Звичай права нашого копного“, се-б то супроти сего права ставили право посполите. Посполитим правом розуміли писані закони, зведені в литовському статутї. Деякі народні звичаї заведено в статут і через те подано їм силу писаного закону. Про такі звичаї сходатаї мовили: „Копний звичай в праві посполитому описаний.“
Засновини копного права не забороняли, покривдженій приватній особі самій знайти свого шкодника. Позивач розпитував ся у людий, збирав писані докази. Отсей початок сьлїдства звав ся обиском. Коли випадало так, що позивач не міг сам знайти свого шкодника, а спостерегав, що він перебуває в громадській околицї, то за ним було право домагати ся, щоб скликано копу. Він ішов до панів і прохав, щоб пустили своїх підданків на віче. Можна було позивачу вдати ся і до гродського уряду і добути від него на всї села громади наказ, щоб зібрали ся на копу. Хто з панських крестян велїв скликати копу, той вдавав ся до свого пана і вже пан наказував селам збирати ся на копу на визначений ним термін. Кожне село, яке належало до громади, повинне було виходити на копу в призначений термін; коли-ж яке не виходило, то копа виряжала туди своїх гонцїв і возного, щоб прикликали. Коли сходатаї того села не слухали ся і сего закликування, тодї копа, своїм старосьвіцьким звичаєм, присуджувала, щоб те село, яке не прийшло на копу, заплатили позивачу за всю шкоду, а само вже шукало собі виноватого. Звичай ставити такий присуд визначав ся словами: „Невихід платить шкоду.“
Коли сходатаї зібрали ся на копу, тодї позивачу можна було перекликати їх, щоб запевнити ся, чи всї сходатаї на копі. Потім позивач розповідав копі свій позов, свою шкоду, те що він розвідав по обиску і прохав копу розсудити єго позов і положили присуд на підставі права. Копа повинна була позов слухати мовчки, не перебиваючи.
Прослухавши позов, копа повинна була вияснити усї обставини злочинства і винишпорити виноватого: для того спершу розпитували ся у сходатаїв і інчих приплетених до процесу, потім роздивляли ся на ознаки, се-б то докази злочинства; перше звало ся опитом („чинити опит“), друге лик („копа ликом доходить шкодника“; копа „виходить на лик о шкодї“.)
Право чинити опит належало і позивачу. Переслухавши позов, сходатаї зараз починали радити ся; коли на порадї хто з сходатаїв повідав, що знає шкодника, або кого підзорить в шкодї, то позивач повинен був зараз усїй копі засьвідчити про се. Тодї копа вимагала, що-б той сходатай вирік імя шкодника і повідав копі усе, що сам відає про шкоду або злочинство. Коли він сперечав ся, не хотїв того вчинити, копа присуджувала єго, вдовольнити позивача, а самому нишпорити шкодника і добути від него задовольнення, або віддати єго на суд копи.Коли порадившись, сходатаї повідали, що нїхто з них нїчого не тямить нї про шкодника і нїкого не підзорить, тодї позивач повідав, кого він підзорить і мусив подати свої докази. Позивач міг або прямо іменувати того, кого підзорить, або повідати, що той, чи той з громадян відає, хто заподїяв злочинство, або шкоду. Обвиновачуємий повинен був дати вивід, се-б то перекинути позивачови доказ і виправдити ся, вивести себе з вини. Коли копа вважала єго вивід певним, вона виправдувала єго; але, коли позивач не згоджував ся з думкою копи, за ним було право вимагати, щоб копа поставила обвиновачуємого на питку і копа мусила так вчинити. Як же трапляло ся, що обвиновачуємий був чоловіком певним, доброї віри, то позивач не інак міг вимагати питки, як лишень затвердивши присягою своє підзореннє. Коли на питцї обвиновачуємий не повинив ся, не признав ся, нїчого з него не вимучили, то копа присуджувала, щоб позивач ублаготворив єго за муку. Питку чинили на копі: опитуємого били палїчем, або палили огнем.³)
Позивач мав право тричи скликати копу, коли того вимагали обставини позва. Після першого збору копи, усїх крестян того села, яке було підзорене за шкоду, позивач мав право віддати, поки скїнчить ся суд, на поруки їх панови, взявши від него застанову грішми. Тодї пан мусив пильнувати, що-б крестяне не повтїкали, жахаючись присуду. Від збору до збору копи — стояло три днї, сими днями позивач дбав назбирати доказів; а сходатаї розпитували ся у своїх синів і наймитів.
Коли копа на всїх трох зборах повідала, що нїчого не тямить нї про злочинця, нї про злочинство, то позивачу можна було по своїй уподобі вибрати з кожного села кількох господарів з тих, що були на копі, і привести їх під присягу, що вони дїйсно нїчого не відають нї про злочинця, нї про злочинство. Для сего сходила ся копа; після третього збору на другий день сходатаї вибрані позивачем заприсягали. Позивачу можна було не всїх їх вести під присягу, а тілько одного кого. Коли вибраний ним не волїв присягати, то копа присуджувала, щоб він ублаготворив позивача. Опріч опиту нишпорити злочинця, чи шкодника, прислугували улики. По актах копного суду, вони зовуть ся знаками: отсїми ознаками були: сьлїд злочинця на шляху, тїло забитого чоловіка, або частини з него. Роздивляти ся сьлїди копа виходила з людьми посторонними. Копа, взявши сьлїд, від єго початку, стежила єго по самий кінець. Коли з якого села сходатаї, або суддї не виходили на копу, а тим часом сьлїд привів до того села, з якого суддї не вийшли, тодї копа зупинившись тут, викликала з того села сходатаїв і вимагала, щоб вони „взяли сьлїд і відвели єго до чужої межи. Не виходили сходатаї копа мусїла ночувати на сьлїду, а вранцї вдруге, і втретє кликали сходатаїв. Коли й за третїм разом вони не виходили на копу, то копа, не сходячи з сьлїду, присуджувала, щоб те села заплатило позивачу, за шкоду, чи за злочинство. Мешканцї сего села, заплативши по присуду копи, могли нишпорити самі вже виноватого.
Як що де на землях належачих до громадської околицї хто здибав людське тулобище і нї від кого не було позву за душегубство, то пан, чи єго оконом, мусив вчинити, що сьлїд було, аби тулобище нїгде не подїло ся, і тодї скликав копу, на те місце, де лежало тїло. Насамперед розпитували ся у мешканцїв того села, на землї якого знайдено тулобище. Далї пан тричі опитував сходатаїв, чи не відає хто, якого то чоловіка тїло і хто заподїяв над ним злочинство? Коли сходатаї відрікали ся, то мусїли присягнути, що не відають нї про те — хто вбитий, нї про те, хто єго вбив і нїхто з їх громади того душегубства не заподївав. Тодї копа ховала тїло; писали акт сьлїдчення і вписували єго в актові книги.
Як що позивач, нишпорячи обвиновачуємого, здибав єго де в селї, він вдавав ся до сїльскої громади. Громада розміркувавши єго докази, мусила віддати єму обвиновачуємого. Позивач — коли хотїв, мирив ся, а нї, вів обвиновачуємого на суд копи. Коли злочинця — за заподїяне ним злочинство присуджували покарати на смерть, позивач повинен був наняти ката. Суд за такі злочинства провадив ся так: копа переслухавши позов, опитувала обвиновачуємого; коли він з доброї волї не винив ся, єго становили на питку; потім перевівши сьлїдство, копа чинила присуд, і коли присуджувала покарати на смерть, то зараз же осудженого віддавала на руки катови.Перед тим, як виконаєть ся кара, кожен, хто був на копі, мав право вимагати, щоб осудженого постановити на питку, щоб опитати єго, чи не заподїяв він ще якого інчого злочинства. Отся передсмертна питка вважалась за неминуче потребну особливо в тих околицях, де часто коїли ся злочинства. Становили злочинця на питку й тодї, коли він зводив вину ще на кого інчого; але оговору тілько тодї няли віри, коли осуджений затверджував єго перед самою смертю, стоячи вже на останнюму щаблї драбини під шибеницею. Після того кат вішав прилюдно осудженого.
Присуд копного суду по актовим книгам іменуєть ся виналязокъ, знайденє копне, усказанє копне. Пізнїйше вживаєть ся слово декрет копний. Присуд складували усї сходатаї, що були на копі. Шкода, що не відомо нам, що чинила копа тодї, коли виникали суперечні голоси і не доходили до єдиноголосного присуду.
Засновини приватного права панували у нас як за давних часів і в інчих Славян і в Нїмцїв, і по цивільним і по карним справам. Той, чиє право було зрушене злочинством, міг погодити ся з злочинцем; тодї злочинець визволяв ся цїлком від кари. Вельми поважали се, коли на смерть покалїчений прощав своєму душогубови; тодї злочинець визволяв ся і зпід суду, зпід кари і навіть не сплачував кревнякам забитого — головщини. Хочби злочинець вже був осуджений на смерть, а коли він поєднав ся, се-б то погодив ся з позивачем, то він визволяв ся зпід кари. Коли позов не кінчав ся згодою позивача з обвиновачуємим, копа видавала присуд на підставі литовського статуту.
Копа пильнувала, щоб присуд її був виконаний. Про виконаннє присуду на кару смерти вже було сказано. Коли трапляло ся, що копа присуджувала плату грішми з панського підданка, а він платити не хотїв, то вся копа йшла до єго пана і вимагала, щоб він примусив свого підданка, виконати присуд копного суду. По всїх таких випадках, коли обвиновачений не хотїв з доброї волї виконати присуд, копа закликала возного, виряжала з ним своїх заступників гродського уряду, просячи, щоб присуд копи був заведений в актові книги.Сїльска громада на Українї-Руси з своїми правничими звичаями і самостійним судом веде початок з споконвічної давнини. На превеликий жаль ми не здибаємо нї в лїтописях, нї в інчих жерелах жадної відомости, щоб визначити час, коли заложила ся Українсько-руська сїльска громада. Можна гадати, що вона розпочала ся ще за того часу, коли славянські народи сучасної південно-західної Росиї не були ще поєднаними під верховною кормигою державцїв. Таку гадку ми виводимо от з чого: давні руські князї не могли заснувати сїльских громад. За першого периоду складування росийської держави місцеві громади істнували скрізь по Українї-Руси; власть їх визначала ся через народні віча. Та демократична засновина, на якій збудовані були віча, цїлком була супротивною полїтицї руських великих князїв, що прямували до самовластя. Тим то князї і проводили уперту боротьбу з місцевими, або городянськими громадами. Вже-ж не можна гадати, щоб ті самі князї, що нївечили огнем і мечем силу і вагу місцевих громад, закладували сїльскі громади. Треба памятувати, що міста — особливо ті, що закладували ся не по урядовому наказу, а відповідно природним економічним обставинам, переходили на міста із сїл, в сїльских громадах набирали ся життєвої сили.
Не можна і давних польских королїв вважати за основателїв сїльских громад. Вони так само, як і руські князї прямували до самовластя і пильнували знесилити громадські засновини в усїх тих славянських народів, що складали польску державу. Для сего польскі королї пильнували зміцняти кормигу панів над хрестянами і розповсюжувати по своїй державі нїмецьке право. Нїмецьке право переняла Польща за Болеслава I. (992—1025): замісць народного віча явив ся війт з лавниками і ратманами. Ім надано було адмінїстративної і судової власти. Замісць народних зборищ проти неба, на дворі, заведено зборища по маґістратах і ратушах. Замісць народних правничих звичаїв — заводили нїмецьке право. Громади, або цїлком зникали, або страчували свою давну правничу вагу. В литовському статутї вперше здибаємо ясні і виразні відомости про сїльскі громади на Українї-Руси, і про їх споконвічне народне звичайне право. Вперше литовський статут 1529 року визнав за сїльскими громадами обовязкову силу. По статуту копа проводить сьлїдство і чинить суд: 1) Коли нашкоджено в чужому лїсї (розд. VIII. артик. 51). 2) Коли хто присвоїв чужі борти, (розд. VIII. арт. 6). 3) Копа чинила сьлїдство і суд про злодїйство, коли невідомо було, хто злодїй а підзореннє за крадїж лягало на цїле село. Прецїнь же законодавець не вважав потрібним, заводити в статут цїлу систему звичайного права: він гадав, що се право люди тямлять лїпше анї-ж писане право. Тимто статут наказує розсуджувати процеси старосьвітськими звичаями раз-у-раз за такого випадку, на який бракує писаного закону. (розд. VI. арт. 1, 5, 25; розд. VIII. арт. 6). О таким чином, звичайне народне право, маючи своїма підвалинами автономію громади, було затверджене верховною властю і здобуло ся ваги і сили, на рівнї з писаними законами.
Другий литовський статут року 1566 затвердив усї артикули першого про копні суди і завів ще до себе дещо такого з звичайного права, чого бракувало в першому статутї: напр. сьлїдство і суд про тулобище такого захожого, або безрідного чоловіка, з котрого нїкому було одержати головщину, (розд. XI. арт. 61) знов ще сьлїдство і суд за спаші товаром (скотиною) збіжа (хлїба на пнї) — (розд. XIII. арт. 2).
Третїй литовський статут 1588 р. затвердив істнованнє давних сїльских громад на Українї-Руси, завів до себе з перших статутів постанови про копні суди і поширив на деякі інчі краї польскої держави закладуваннє сїльских громад. Сей статут наказує, що на Руси і інде, де були копи, там вони й повинні лишити ся на старих коповищах, по старосьвітському звичаю. А там, де кіп не було, статут показує, щоб підкомірники, межуючи землї, визначали, де бути коповищу і до сїл з коповищами залїчили усї околичні села з чотирох боків на протягу цїлої милї (розд. XIV. арт. 2).
Видима річ, що статут пильнував розповсюдити сїльські громади. Отже, не вважаючи на се, помічаємо, що в XVI. і XVII. віках, сїльскі громади підупадають і руйнують ся. I не диво! вони стояли в суперічі до нових засновин державного устрою, особливо до панської кормиги. Сїльскі громади з своїми вічами і судами здають ся нам в той час — наче яка руіна стародавної, колись великої і огрядної будівлї, посеред міста, не що давно збудованого. Сїльскі громади і їх віча стояли на автономії, але автономія мусїла зникнути, коли завело ся самовластє і державцїв і панів і з того часу не могло вже рости і розвивати ся звичайне кіпне право і право віча. Вся сила єго мусїла лежати тілько на памяти сходатаїв. Тим то, коли сходатаї приходили до уряду вимагати, щоб їх присуд був вивершений, їм нїчим було, опріч давнини свого кіпного права, довести справедливости свого вимагання. Громадський звязок між селами, обовязок приходити на копу і відповідати за шкоди і злочинство заподїяні на громадській околицї, тримали ся тілько тим, тілько на тому й снували ся, що мешканцї тих сїл „издавна о шкоды вшелякія схоживалися“. Так само звичаї кіпного сьлїдства, суду і присуду снували ся на самій лишень давнинї. Стоячи на такій основі, стоячи не рухомо, не розвиваючись, не ростючи, кіпне право в XVI. і XVII. в. показуєть ся невідповідним часу і новим обставинам громадського життя. До того-ж тодї вже позаводжено всякі урядові устрої полїциі і суди; життєві випадки стали розсуджувати по писаним законам.
Сходатаї народних віч були принижені; злиднї і убожество давили їх; через що — трохи по троху збували ся вони вдачи, бути безпосередними суддями. Через се вони, стежачи який позов, дїють якось полохливо, не сьміливо і видають присуди не завсїди відповідні народному звичайному праву. Напр. на копі року 1564 розсуджували позов про крадїж з борту пчіл. Позивачі крестяне Сенько і Демян підзорили в злодїйстві панського куховара Степана. Степан відводив ся і здавав ся на міщанина Зїнька Мельницького. По копному праву треба-б було спитати Зїнька, але позивачі, не дбаючи вічового присуду, постановили на питку Степана, били єго палїчем, палили огнем. Сходатаї замісць того, щоб спинити питку, розійшли ся собі: а Степан на питцї і Богу душу віддав.
Зневага і убожество викликали в сїльских громадах моральне псованнє. Селяне замісць того, щоб спиняти злочинства, нишпорити їх і стежити, та карати за них, самі виходили на розбишацтво підпалювали, грабували сусїд і уперто не хотїли приходити на віче, щоб вистежити злочинцїв і покарати їх.
Судова власть громад стояла різкою суперічю проти кормиги панів. За панами було право карати, навіть на смерть своїх слуг і підданків. Ті-ж самі підданки, ставши на копу, могли за деяких випадків кликати панів до свого кіпного суду і присуджувати їх до кари. Сходатаї залежали цїлком від панів; з якою-ж вільною думкою, з якою нестеменною правдою могли вони вирікати свої думки на копі, коли тут був і пан? Трапляло ся, що панський урядник, зайшовши на копу, впручав ся в процес, перебивав позивача, не давав мовити сходатаям, ганьбив їх і силоміць виводив з копи крестян, не дожидаючи кінця процесу і присуду. Отож і трапляло ся, що під впливом пана, або єго оконома, чи офіцияла, копа вирікала присуд, невідповідний праву. Напр. копа зібрала ся розсудити процес про крадїж яблук і хмелю з саду пана Остапа Коровая і щоб догодити єму, вирікла неправдивий присуд. Сходатай Хведько Ігнатів оголосив на копі, що він бачив, як сини крестянина Кузьмича везли селом хміль від панського саду. Після сего треба-б було по кіпному звичаю опитати Кузьмичевих синів; але тут сидїв і сам пан і копа присудила, щоб пан вибрав з сходатаїв, які були тодї на копі, шістьох мужів, а вони повинні заприсягти, що вони про крадїж нїчого не відають, і не тямлять, хто злодїй. Крестяне відрекли ся заприсягати і мовили: „Вже пане Короваю! як собі хоч, а ми не хочемо і не підемо присягати, бо Хведько Ігнатів посьвідчив, що Кузьмичеві сини везли селом хміль від панського саду.“ Тодї пан Коровай вибрав з шістьох одного Гараська Кузьмича і вимагав, щоб він оден заприсяг. Гарасько не згодив ся. Тодї копа присудила, щоб Гарасько ублаготворив Коровая за шкоду, заподїяну в єго саду крадїжю. Такий присуд зрушав кіпне право з головнїйших єго підвалин. Громада показувала ся неспроміжною, застерегти злочинства і завести безпечність; тодї пани зложили поміж себе заруку, себ то таку умову, що крестяне одного села, вчинивши шкоду другому селу, повинні були не тілько ублаготворити за шкоду, але ще заплатити кару грішми.
Отак то через убожество і через залежність крестян від панів народні віча страчували свій авторитет, кіпне право переставали уживати; присуди віча позбули ся ваги і сили, пани нехтували їх. Напр. раз якось копа присудила, щоб панї Хребтовичка з Богурина наказала своєму урядникови заплатити за крадїж вола. Хребтовичка на се мовила: „Я на голе мужиче слово не накажу платити.“
На останку в XVII. в. дехто з панів цїлком заборонив своїм крестянам виходити на віче. 1602 р. збирала ся копа біля села Могильного Володимирського повіту. Крестяне села Овадна не прийшли на копу. Сходатаї вирядили тодї до сего села своїх заступників, вимагати, щоб сходатаї з того села йшли на копу. Крестяне села Овадна мовили до заступників: „Ми-б раднїйші були йти на копу, та коли-ж наші пани наказали, аби ми не виходили на копу. Через що, боючись панів, ми й не підемо.“
Показане нами становище сїльских громад на Українї-Руси в XVI. і XVII. в. сьвідчить, що громади пережили свій вік; що вони яко останки споконвічної давнини, не відповідали новим обставинам.
Переложив Ѳ. В. 15/27 I. 1886 р.
¹) Треба уважати, що свою моноґрафію автор писав в 1863 роцї. Після того було знайдено ще кілька актів. Найдавнїйший з них належить до 1553, але єсть сьлїд, що копні суди істнували і в XV в. Пізнїйший акт належить до року 1742. В XVIII. в. копні суди були навіть ще в Овручі; складували ся вони з самих тілько міщан а судили тілько самих шляхтян по їх позвам оден на одного.
²) Нові акти сьвідчать теж саме. З них видко: що копні суди збирали ся і в дебільших на той час містах, напр. в Овручі, в Житомирі, в Слуцку.
³) З актів 1625, 1632 і 1640 р. видко, що крім огню і палїча, питку проваджено ще і на дибі. Таку питку чинив кат, або „оправця.“
——————
- ↑ Сочиненія Н. Д. Иванишева, Кіевъ, 1876.
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в усьому світі. Цей твір перебуває в суспільному надбанні в усьому світі, тому що він опублікований до 1 січня 1929 року і автор помер щонайменше 100 років тому. |