Про старі часи на Українї (1919)/Володимир і Ярослав. Християнство на Українї

by Михайло Грушевський

◀ 3. Про київську державу

Про старі часи на Українї Михайло Грушевський 4. Володимир і Ярослав. Християнство на Українї

5. Київська держава розпадаєть ся ▶

4. Володимир і Ярослав. Християнство на Українї.

За Володимира та за його сина Ярослава держава Київська була найславнїйша й найсильнїйша, нїж коли инше. Ставши київським князем, Володимир позбирав усї українські землї й усї иншї, які перед тим до Київа належали, приборкав неслухняні землї, бояр та князів, що не хотіли йому коритись, і прилучив деякі нові дальші землї. Українська держава сягала тодї від гір Карпатських до Кавказу, а на півночи до Волги, до великих озер, що недалеко Петербурга. На місце бояр і намістників Володимир по більших городах по тих землях посадив своїх синів: він мав багато дїтей, бо мав багато жінок, і як сини підростали, він посилав їх княжити в ріжні городи.

Та тим він не вдоволився. Не раз і перед ним Київську державу збирали до-купи київські князї, а по тім вона знову розпадалась; так само розпалась би знову й тепер. Володимирови хотїло ся звязати державу міцнїйше, звязею внутрішною, добровільною, — щоб городи й землї корили ся київському князеви не тілько з страху перед київською дружиною, але щоб бачили свою вигоду, свою користь у тім, аби належати до Київської держави. Для того він старав ся придобрити собі громаду, добути її любов і ласку. Він не став правити самовільно з своєю дружиною, а закликав на пораду й громадських „старцїв“ — людей старших, поважнійших. При ріжних оказіях він робив великі пири, празники, скликав на них людей з ріжних городів, приймав тих, хто приходив, годував і поїв чим мав. Скликав до себе на двір бідних людей, калїк і сиріт, і надїляв їх. І з того справдї пішла про нього слава скрізь як про князя „ласкавого“, прозвали його „ясним сонцем“.

Княжий пир (князь гостить епископа) У нас на Українї позабувало ся се, але в далеких, глухих сторонах північних і досї ще співають ріжні піснї про „ласкавого князя Володимира“, „Володимира красне сонечко“, а починають ся звичайно ті піснї тим, як у стольнім (столичнім) городї Київі у того ласкавого князя Володимира був великий пир (бенкет) і там зібрали ся з ріжних городів ріжні люде, забавлялись, та хвалились своїми дїлами.

Найсильнїйша, найславнїйша, найбогатша з усїх держав була тодї грецька, звала ся Візантія; імператор візантійський уважав ся за найславнїйшого, наймогучійшого волораря, а Греки — за народ найбільше учений, в усяких умілостях, ремеслах і знаннї найперший. Володимирови захотїлось і свою державу приподобити до Візантії. Він поміг візантийському імператорови, пославши своє військо, як у Візантії побунтовались були де-які воєводи. За се імператор видав за Володимира свою сестру, та й тодї-ж мабуть прислав йому корону й пишні імператорські одежі, в яких Володимир представлениий на тих грошах, що він казав зробити в Київі. Тодї-ж Володимир охрестивсь і казав хреститись людям у Київі, а потім і по инших городах.

Христиане й перед тим бували на Українї. Здаєть ся князь Аскольд був хрещений; за Ігоря була церква св. Ілиї в Київі, а жінка Ігоря княгиня Ольга теж охрестила ся по смерти чоловіка й її за те уважали святою. Але тільки вже Володимир заходив ся коло того, щоб християнська віра розширила ся по всїх землях його держави, аби як найбільше людей хрестилось і сю нову віру приймало.

Він виписав з грецьких і болгарських земель багато священиків, єпископів і митрополитів, казав їм учити наших людей і настановляти з них священиків. Почав ставити церкви по городах і по селах, де хрестили ся люде. Закликав майстрів грецьких і казав їм вимурувати гарні церкви в Київі й по де-яких инших містах. Попривозив з грецьких міст ікони, книги, також статуї. Виписав майстрів з Візантії й казав їм бити українські гроші, золоті й срібні — такі, як бились у Візантії. Одним словом, як кажу, старав ся приподобити свою державу до Візантії, в чім лише міг.

З тим настала велика відміна на Українї і по всїх землях Київської держави. З християнством з Греції та Болгарії прийшла до нас наука, освіта, книги.

В Болгарії християнство прийнялось на сто лїт ранїйше, були вже всякі церковні книги, переложені на славянську мову, досить подібну до тодїшньої нашої, відти за Володимира пішли книги й до нас, а перекладано і у нас инші книги з грецької мови. З Болгарії перейняли ми азбуку, письмо славянське. Почали й у нас списувати, й читати книги. Здебільшого були то книги церковні та духовні, але де що можна було довідати ся з них і про світ, про инші краї, про старинні часи. Далї почали складати у нас і свої писання на науку людям, як по християнськи жити; почали списувати, що чули й знали про старовину, про початки Київської держави та що коли діяло ся. З таких оповідань, званих лїтописами, писаних в Київі за Ярослава й по нїм, знаємо й ми, що дїялось на Українї за тих часів.

Духовенство, священики почали навчати людей, що гріх сваритись, грабити, убивати, наказували жити по християнськи. Забороняли жити без вінчання, держати по кілька жінок. Те саме наказували й книги, що читались тепер у нас. Поволї, поволї, але не минало то без послуху. Вже князї не вбивали, не різали так одні одних, без милосердя і сорому, як давнїйше. Знаходили ся люде, які навіть кидали світске житє, йшли в лїси, в пустинї, в печери або в монастирі, щоб жити по християнськи в молитві й постї. Так зявляли ся монастирі в ріжних місцях, а особливо в Київі, де був і найбільший та найславнїйший з тих монастирів — печерський.

Мало хто розумів тодї, що важнїйше жити в правдї й любови між людьми та устрояти житє й його порядки по доброму, анїж тїкати від житя та на самотї „спасати свою душу“, як говорилось. Житє ледве помазане християнською наукою, здавалось новим християнам таким грішним, що вони вважали сливе неможливим жити в нїм „по божому“,

За-для державного житя заведениє християнства мало ту вагу, що ся нова віра заводилась від князя, від правительства. Духовенство дивилось на правительство як на свою поміч і охорону, стояло по сторонї князїв, навчало людей коритись князеви й шанувати його. Тому ота нова церква, освіта, наука звязували сильною внутрішнею звязею землї Київської держави. Через них всї землі тягнули до Київа як до найбільшого огнища тої нової віри, церкви, науки. Тому то так дуже займав ся християнством Володимир, давав йому всяку поміч і опіку. По нїм того самого пильнував його син Ярослав.

По Володимирі (що вмер в р. 1015) зісталось богато синів. Вони сидїли по ріжних землях і почали між собою сваритись і воюватись. Святополк, що сидїв у Київі, почав убивати й виганяти братів з їх городів, щоб зібрати всі землї до купи в свої руки, як то зробив був свого часу його батько. Але його переміг брат Ярослав і з часом забрав у свої руки майже всї землі, які за Володимира належали до Київа; українські землї таки всї зібрав.

Подібно як батько, він багато старавсь для церкви й духовенства, для освіти й книжности. За його часів були вже на Українї письменники, які вміли складати ріжні поучения так гарно, як тільки вміли найкращі письменники грецькі. Такий був священик Іларіон, потім поставлений митрополитом у Київі.

Ярослав старав ся також, аби людям не було кривд від княжих бояр і урядників. До нас переховав ся збірник законів, під назвою „Руська Правда“, — там списано, як суди мали судити й карати за Ярослава. Між ними є й устави, видані Ярославом для урядників, що їздили по селах і городах: що вони мали брати від людей на своє прогодованнє, а більше того не сміли. Як би того більше пильнували і Ярослав і його потомки, булоб краще людям і самій державі: булаб у нїй справдї внутрішня звязь, всї б до неї горнулись. Та вийшло инакше.

Держава київська була велика і славна за Ярослава як і за його батька. Мало не з усїма більшими володарями тодїшними Ярослав був посвоячений. Сам він мав жінкою доньку короля шведського, його син був жонатий з візантійською царівною, одна донька була віддана за короля французького, друга за норвежського; сестру свою Ярослав видав за польського короля, а угорській теж був жонатий з українською княжною. Ріжні сусіди, як їм траплялась біда, шукали схоронища й помочи у Ярослава; так, багато помагав він королеви польському, бо той не міг собі ради дати: були все великі бунти в його землях.

Ярослав з синами, малюнок, що давнїйше був в софійськім соборі в Київі. (Ярослав підносить Софійську церкву Богови.)

Та слава й сила української держави не довго по Ярославі і постояла. Але хоч і упала вона, богато по нїй слїду всякого — і доброго і лихого — лишилось на довгі віки. Лишилась християнська наука і віра, церква і духовенство, письменство й однакова книжна й церковна мова славянська по всїх землях. Лишивсь один княжий рід, з якого ріжні землї довго потім мали собі князїв, уважаючи, що то їх володарі прирожденні. Лишилось спільне імя руське. Лишилось однакове право і закони, однаковий лад у громадї, в управі, однакові власти. Богато зрівнялось і приподобилось до себе житє по ріжних українських краях і близшими вони одні до одних себе почули. Тому ся українська, Київська держава, хоч давно минулась, має велику вагу в нашій історії.