Про старі часи на Українї (1919)/Про київську державу
| ◀ 2. Про найдавнїйші часи | Про старі часи на Українї 3. Про київську державу |
4. Володимир і Ярослав. Християнство на Українї ▶ |
|
|
З поміж усїх українських міст найбільше й славнїйше був Київ. Здавна, з непамятних часів, ще коли люде не знали залїза або міди, а робили собі списи чи сокири з каміня, жили не в хатах, а по печерях, — видко, що там, де тепер Київ, жило богато людей. А се тому перед усїм, що тут сходили ся дві великі ріки: Дніпро і Десна. Над рікою лекше було прогодувати ся — чи рибою, чи звіриною. Рікою їздили люде, куди треба, — сухих доріг тодї було не богато, і ними їздити не так було легко й безпечно, тому й за українських часів під Київом були найбільші оселї, найбільше людей богатих, торговельних: сюди найбільше приїздили й купцї з чужих країв з усяким товаром.
Сим богатим і торговельним людям треба було охорони: були сусїди ласі на їх товари й богацтво, що при нагодї раді були пограбувати їх добро, чи в дорозї, чи з самім Київі, як не було доброї сторожі. Тому сї київські люде, особливо значнїйші, більші, звані боярами, здавна почали держати собі для охорони людей сильних, відважних, воєнних. Далї — все більше, і з часом так зібрало ся чималеньке військо в Київі, що боронило місто від сусїдів та ходило з купцями, як вони везли свої товари в чужий край, а старшим над тим військом був київський князь.
Та обороною не кінчалось. Київське військо, дружина, як воно звало ся, не тільки боронило свою околицю від ворогів, але й само нападало на сусїдні землї, віддячуючи за їх напади, або просто шукаючи здобичі. В тодїшних часах військо й живило ся головно тилі, що пограбувало або казало собі дати за викуп, щоб не грабувати. Щоб прогодувати свою дружину, київські князі й бояре ходили на сусїдні волости й землї, набирали там всякої здобичи, а як ті відпрошувались, то казали собі давати що року данину „за мир“: що вони самі не будуть їх грабувати й иньшим не дадуть.
Часом, що правда, такі походи не кінчили ся щасливо. Про київського князя Ігоря оповідали таке: він дав своєму воєводї Свинельдови збирати дань з Деревлян і з того тримати свій полк. Але вояки з самого Ігоревого полку стали казати, що ті Свинельдові вояки збирають дуже богато всякого добра з Деревлян, посправляли собі гарну одежу й зброю, а вони ходять голі, — тай стали радити Ігореви, аби він з ними пішов до Деревлян, щоб і собі зібрати дань. Ігор послухав і пішов, казав Деревлянам давати ще й собі дань; ті не мали як боронитись, дали і в друге, хоч попереду дали вже були Свинельдови. Та Ігореви з того ще більше розгорїло ся серце, як побачив, що мають що дати; він відіслав свою дружину до дому, а сам з малим полком пішов іще походити між Деревлян та полупити їх. Тоді зібрались Деревляне не віче й кажуть: „нема тому краю! Треба зробити тому князеви конець! Се як вовк внадить ся в стадо: як не вбити, так цїле стадо по одинцї виносить, так і сей: як його не вбємо, то він нас знищить“. І напали на Ігореве військо й побили: його дружину, бо мало мав з собою людей, аби не дїлити ся здобичею. Самого Ігоря вхопили й помстилися немилосердно за його жадність: нагнули два дерева, привязали до них Ігоря, потім дерева пустили, і вони потягнули Ігоря та й роздерли на шматки.
Але те й Деревлянам на добре не вийшло: вдова Ігоря княгиня Ольга пішла з великим військом на Деревлян, попалила їх городи побила багацько людей і наказала давати дань іще більше, як за Ігоря.
Збираючи дани все більші, київські князі держали все більше війська; а що більше війська прибувало, то дальші походи вони робили, то більше городів і земель під свою власть брали, під себе підбивали. Землям тим була та користь, що київські князі мали боронити їх від сусїдів, заводити у них спокій і безпечність, нищити й карати розбійників. На те приходили вони що року зимою, вибираючи дань, а часом держали й цїлий рік своїх людей, мужів, з військовою залогою.
Та про те, чи бажають собі тої охорони й опіки ті землї, князї не питали: їм треба було дани для дружини, дешевого товару для торгу. Обійшовши свої землї зимою, на весну князї й бояре разом з купцями зїздили ся в Київі і поскладавши товари на човни, везли Днїпром на Чорне море, а звідти до Царгорода (Константинополя), до Греків на продаж, а від них куповали собі дорогі убрання, золоті убори, вино й усяке коріннє. Туди ж продавали невільників, яких забирали в неволю на війнї.
Не вдоволяючи ся данею з своїх земель, ходили київські князї походами на далекі, богаті краї, де надїяли ся великої здобичи: ходили на Царгород і землї грецькі в Криму і Малій Азії, ходили на Кавказ, на Каспійське море й Персію. За того Ігоря ходило військо в персидські краї, здобуло богате місто Бердау — недалеко теперішнього Баку, і більше як півроку сидїло там, нападаючи на сусїднї землї. Тільки від хороби почало їм багато людей вмірати, і вони забрали ся звідти до дому. З таких походів, коли вони удавали ся щасливо, привозили богато грошей, здобичі і невільників.
Память про такі походи лишила ся досї в піснях. От як співають в колядці:
Ой спід гори да стоять тумани,
Да то не тумани — пара з коней йде!
Ой там же військо — аж землї важко,
Ой там у війська пана немає.
Ой одзоветь ся зличний паниченко,
Славного отця і панї матки:
„Яж в тому війську та паном стану,
Велю гармати наворочати,
В Чернигов город велю стреляти“!
Ой бє да бє він в Чернигов город.
Там його не знали нї царі, ні пани,
Винесли йому миску червінцїв —
Він тоє взяв, шапочки не зняв, не подякував.
Потім співають, як те військо йде на Переяслав і на Київ, збіраючи окуп: се память про ті старі походи, тільки де що перемінено (от як гармати пізнїйше додано, а тодї їх не було). В иньшій колядцї співаєть ся, як дружина, не маючи що робити на Україні (видно не було війни під той час), вибираєть ся в службу в грецькі краї:
Ой ходїмо ми до ковальчика,
До ковальчика, до золотника,
Покуймо ж собі мідяні човна,
Мідяні човна, золоті весла,
Ой пустимо ся ж на тихий Дунай, Долїв Дунаєм — під Царегород:
Ой чуємо там доброго пана,
Що платить добре за служеньку —
Ой дає на рік по сто червоних,
По коникови, тай по шабельцї,
По парі сукон, тай шапочцї,
Тай по шапочцї, тай по панночцї.
Київське військо.
Маючи під собою велике військо взяли князї велику силу в самім Київі. Уже не питались вони в усякій справі громади, як вона рішить, тільки радили ся з військовою старшиною, з своїми боярами, і правили землею, як хотіли, а хто їм протививсь, того сажали до вязницї або забивали. Богатим Киянам — боярам нові порядки були на руку: не тільки що мали тепер оборону через князїв, а і всяку вигоду в торговлї. З далеких країв привозили князї й дружина ріжні товари до Київа, й київські купцї перепродували їх в иньші краї з великим баришем. Богато з Киян-бояр служило в княжім війську і мало з того велику вигоду. Київ став дуже великим містом, богатим, славним на цїлий світ. Бідним людям, що правда, мало з того було потїхи: тепер люде сильні й заможні, маючи захист і оборону у князя і його дружини, не раз ще більще кривдили їх, не боячись за те собі відплати. Але бідними людьми нїхто не журивсь.
Так склалась держава Київська, або Руська. Сказано вже, що київський край звав ся здавна руським краєм, Русию. Тому київські князї теж звали ся руськими, київська дружина — Русинами і ті землї, що вона з князями підбивала, до Київа прилучала — починали теж зватись руськими, Русию. При кінцї IX. віку (900 лїт по Різдві Христовім) вже богато земель до Київа належало, київським князям дань давало: не тільки українські, а й иньші, аж під теперішнїй Петербург та Москву. По більших городах сидїли родичі київського князя або бояре, з більшим або меньшим полком дружини. Вони збирали дань, з того годували свою дружину, а частину посилали київському князеви: мали теж пильнувати порядку й спокою, судити людей. Траплялось одначе й так, що сї намістники не слухались самі київського князя, бунтовались, і підіймалась війна. Або люде не хотіли давати дани, і київський княз посилав військо, аби їх „примучити“, аби були послушні. Особливо се бувало тодї, як умирав київський князь, і по нїм наступав новий.
Найдавнїйші київські князї, яких знаємо, називались Аскольд і Дир. Про них оповідали, що то вони в 860 роцї ходили човнами походом на Царгород: тодї Русь нагнала великого страху на Царгород: Греки вірили, що тільки чудо боже їх тодї від Руси спасло, що вона, не здобувши міста, вернулась назад.
Потім був князь Олег, славний війнами й походами. Про нього казали, що він був характерник і для того мав у всїм щастє. В 911 роцї він списав торговельну умову з Греками й скоро потім умер.
По нїм був той Ігор, а по його смерти кілька лїт правила його жінка Ольга, доки виріс син Святослав, що й був князем. Він уславив ся своїми походами, кохав ся у війнї, жив з вояками як простий дружинник, нїчим од них не різнив ся. Він хотїв завоювати Болгарію, але Греки того не дали йому.
По нїм лишило ся три сини, що й княжили в ріжних городах. Але спочатку старший брат — київський побив свого брата, що княжив в землї Деревлянській, і той в тій війнї наложив головою, а потім инший брат Володимир зробив те саме з київським і став одним князем на всю державу, в роцї 979.