Про старі часи на Українї (1919)/Про найдавнїйші часи
| ◀ 1. Про наш край і народ | Про старі часи на Українї 2. Про найдавнїйші часи |
3. Про київську державу ▶ |
|
|
Народ наш живе на Українї уже дуже давно. Півтори тисячі лїт тому наші люде, йдучи з півночи з лїсових сторін, вступили вже в полудневі степові краї, а тисячу двістї або триста лїт тому (600 або 700 лїт по Рождестві Христовім) вони жили вже мало не по цїлій Українї, як і тепер.
До того часу, перед тим як народив ся Христос і по Христовім Рождестві, з яких тисячу лїт, в степовім краю, близше до Чорного моря, жили народи одного коріня з теперішнїми Персами, кохали ся в худобі, в конях і здебільшого кочували по степах з худобою, живучи в шатрах. Звали ся вони Скифи, Сармати, Аляни. По них то полишили ся в степах наших високі могили, насипані над їх царями та ватажками. Нащадків їх не лишило ся в наших сторонах, тільки на Кавказї зостав ся народ з того коріня, зветь ся Осетинами.
Під той час, як сї народи жили в степах над Чорним морем, народи славянського коріня, між ними й наші предки, сидїли дальше від моря в краю лїсовім, тай тім середнїм, між лїсом і степами. Множили ся з часом і посували ся все далї на полудень, бо степові народи з часом ставали слабші. Ставало тих степовиків все меньше, а далї й зовсїм порозганяли їх нові орди турецького та угорського коріня, що почали сунути в Чорноморські степи з Азії по Рождестві Христовім. Були то Гуни, Авари, Болгари[1], Угри (Венгри або Мадяри). Вони не зіставали ся жити в наших степах, а йшли далї в Дунайські краї, тілько порозганяли з наших степів попередні народи.
Степи стали мало що не порожнї, бодай часами порожнїми стояли, і тодї стали наші люди осїдати тут, і так засїли майже всю теперішню Україну, аж до моря Чорного, Азовського і до Дунаю.
Простору було досить, і люди осїдали зрідка, хуторами. Кожний рід осїдав окремо і жив собі осібно. Жили почасти з хлїборобства, а також випасали худобу, ловили рибу й звіря в лїсах, дуже кохали ся в бжільництві, особливо в лїсовій сторонї: бжоли водились у видовбаних в дереві дуплах як вулїях (бортях) так і зимували. Земля довго була недїлена, та й господарили спільно великими сїмями: сини не дїлили ся, жили разом, а порядкував господарством котрийсь старший віком, або котрий оборотнїйшій. Ще недавно бували на Україні такі великі, недїлені сїмї, душ часом по 20 і 30 в одній, що мали спільне господарство.
Вірили так, що є такі боги, що правлять світом, і особливо шанували тих, від яких надїяли ся добра в господарстві: бога Перуна, що посилає грім і блискавицю, сонце — звали Даждь-богом, бога Волоса, що пильнує худоби. Їм молились і жертвували ріжну страву, але не було до того анї церков, анї священиків (жрецїв), а справляв ті молитви кождий за свій рід.
Як сонце повертало на весну, коло теперішнього Різдва, святкували прихід нового року, — се й досї задержалось на Різдво і на новий рік, як вечеряють серед снопів, бажають собі доброго урожаю, посївають зерном на щастє. Все отсе позіставалось ще з тих давнїх, давнїх часів, як ще наші люде не були християнами. Прихід весни стрічали веснянками, а на поворот сонця з лїта на осїнь було свято Купала, що й досї справляєть ся між нашими людьми.
Ще й тепер памятають і «мертвецький великдень», так само стародавнє свято предків наших — день померших. Тодїшнї люде вірили, що душа не вмирає з чоловіком, а далї живе там саме, де жив покійник. Ховаючи небіжчика, клали йому в могилу страву й всякі річи, потрібні до прожитку. Се все закопували, або палили разом з покійником, клали в миску або глечик і. засипали землею.
Для громадських справ сходили ся старші з родів чи сїмей на нараду — звалось отсе віче. Там порядкували й рішали, що треба. Були подекуди старшини, звані князями, але вони не мали великої сили, бо всякі справи рішала громада, віче, а князї мусїли громади слухатись. Війська не було, а як треба було боронитись, то хто був дужий, збірав ся з тим, що мав — чи з списом, чи з мечем, на конї, чи піший, і йшли боронитись, чи воюватись.Для оборони ставили городи; десь серед лїсу чи болота, або на високім шпилю сипали вали, копали рови, аби ворог не міг приступити. В небезпечний час туди збірали своє майно, жінок і дїтей і боронили ся від ворога. Досї від тих городів позоставало ся багато городищ. В спокійні часи ті городи здебільшого стояли порожні, а люди жили собі по хуторах. Тільки в декотрих городах завсїди мешкали люде, особливо заможнїйші, богатші, купцї — для безпечности. Туди приїздили й чужі купцї на торги та привозили товари.
._c._40.jpg)
Так жили собі предки наші довго окремо. Кождий знав тільки свою околицю, свій город: мали своїх старших, а иньші люде до них не належали. Звали ся ріжними іменами : в теперішнїй Чернигівщинї та Полтавщині люде звали ся Сїверяне, найважнійші городи у них були Чернигів, Новгород Сїверський і Переяслав. Люде коло Київа звали ся Поляне, а земля та прозвала ся — Руською землею. Ті що сиділи над Тетеревом і Случею, в великих лїсах, звали ся Деревляне. Ті що на Волини — Дулїби. Одного спільного імени не мали, бо жили окремо, і спільної управи не було. Аж пізніїйше се сталось, а саме як, зараз побачимо.
——————
- ↑ Сї Болгари, оселивши ся за Дунаєм між Словянами, прийняли потім і мову славянську і змішали ся з тамошнїми Славянами, а ті прийняли їх імя.