Про старі часи на Українї (1919)/Козаччина
| ◀ 8. Польські порядки на Українї | Про старі часи на Українї 9. Козаччина |
10. Правительство польське хоче робити порядки у козаків ▶ |
|
|
Від тяжкої панщини, від усяких панських кривд почали селяне тїкати в світ за очі, де далї — то все більше. Переходити селянинови з місця на місце не вільно було, тому тїкали потайки. З Галичини йшли на Поділє, де було просторнїйше, на робітника тяжче, а на панщину легше, з Волини — на Побоже (де Винниця й Умань), з лїсових країв — до Київщини та за Днїпро.
._c._156.jpg)
Сї краї поднїпрянські прозивали ся тодї Україною, бо лежали вже „на краю“ держави й з нею зачинали ся дикі степи. Така назва була вже за часів київської держави, а тепер особливо привязалась до сих сторін. З кінцем 15-го віку (від року 1482 почавши) Татари кримські дуже часто на них нападали, бо король польський посварив ся з кримським ханом. Оборони тому краєви від держави не було, і за кільканадцять лїт вичистили Татари сю велику країну як шкло: зістало ся кілька городів, де були кріпости й стояло потрохи війська, як Київ, Канїв, Черкаси, Остер. А з сїл люде мусїли тїкати, бо не можна було анї жити, анї господарити серед таких татарських походів. Повтїкали в лїсові краї.
Так сей гарний край, де колись цвіло українське житє, був занапащений дурною управою — з початку своїх князїв та бояр, а добитий був безголовєм королїв та панів польських та литовських, що землї сї загорнули, а оборонити не вміли. Лежав пусткою без малого сто лїт. Розмножив ся тут звір, риба в ріках, а людей не було. Тільки поблизу кріпостей, — куди-б утїкати можна було, орали землю, та й то сторожів ставили наоколо, аби Татари не захопили. Як у піснї ще й досї співають.
Ой в недїленьку рано пораненько
Да ізібрав женцїв да Коваленко,
Да й усе женцї одбірнії,
Поробив їм серпи да все золотії.
Ой повів женцїв на яру пшеницю.
„Ой жнїте, женчики, обжинайте ся
І на чорную хмару озирайте ся,
А я піду до дому пообідаю,
Жінку та дїточок да одявідаю“.
Ох і жнуть женцї, разжинають ся,
На чорную хмару озирають ся.
Ой тож не хмара, то Орда іде,
А Коваленко та передок веде!
Звязали руки да сирицею,
А залили очі та живицею.
Се-б то повиймали очі, аби не втїк!
Але той спустошений край, роскішний та вільний, вабив до себе людей сміливих. Знаходило ся чимало таких, що йшли на весну, на лїто в сї краї, ловили рибу, звіря били, пасїки закладали, а на зиму тільки до городів вертали ся.
В степах стрічались вони з татарськими чабанами або з такими-ж татарськими пройдисвітами, як і вони самі. Часом їх Татари побють та полуплять, часом вони Татар підчикрижать та худобу заберуть. Такі татарські заволоки, воєнні неприкаяні люде звались козаками, то се імя й до наших людей пристало, що тут степами та пустками тинялись та промишляли.
З часом намножилось тих людей — козаків наших богато. Старостам та воєводам, що по пограничних городах сидїли, були вони наручні, бо на Татар страху нагоняли, тай живились від них ті старости, як козаки з ріжною здобичею з степів на зиму приходили. Оден такий староста — Остап Дашкович, староста черкаський, Українець з роду, радив королеви, щоб з тих козаків зложити таке військо, яке буде Україну від Татар стерегло: взяти тисячу або дві тисячі козаків, платити ім з скарбу (казни), а вони б від Татар Україну берегли. З тої ради нїчого не вийшло, але видко з неї, що козаків тодї на Українї було вже дуже богато.
Що більше козаків ставало, то убувало сміливости Татарам , а козакам прибувало. Все далї запускались вони в степи, під самі кочовища татарські, відбирали їм худобу, набігали на їх краї, відбивали від них невільників та самих Татар в неволю забирали. Низше порогів Днїпрових, де Днїпро дїлить ся та робить острови серед лози та очерету, так що й не видко їх, поставили вони собі кріпость. Звалась вона Сїч або кіш козацький, а переносилась на ріжні острови й місця: часом була на острові Хортицї, часом на Базвлуку, на Микитинім Розї, на Чортомлику.
Тут тримали козаки всякий запас, зброю, тут була їх столиця, бо сюди нїхто не міг до них дістатись: нї Поляки, нї Татари, нї Турки; тут було їх царство. І тому самі козаки стали зватись запорозькими, або низовими — що на „Низу“ Днїпра сидїли.
Господарили в степах та по ріках — рибу ловили, пасїчникували, над Татарами промишляли, а як скочило ся, вибирались походом десь у дальші краї. На Волощинї (в теперішнїй Бесарабії та Румунії) тодї були часті війни, то козаки туди ходили помагати воєводї волоському, чи иншому кому, на Турків та Татар особливо. Бо через те, що Україна тодї таку біду від Татар та Турків терпіла, мали наші люде, а в тім і козаки, велике на них завзятє. За найсвятїйшу річ уважали з „бісурманами“ воювати. Тож як не було якої війни, то козаки йшли походом просто на турецькі або татарські городи в Крим над Чорне море, де були турецькі городи Очаків, Акерман, Кілїя, Варна.
А ще частїйше робили собі велики човни — чайками звали ся, тай пускали ся, як за давнїх, київських часів Днїпром на море. Приставали до побережних міст, виходили несподївано на берег, нападали на міста й села, забирали з собою здобич, котра легша та дорозша, випускали невільників на волю. Все инше палили, та швиденько на човни, тай гайда назад, поки там Татари чи Турки зібрались. Великого страху тим завдавали Татарам та Туркам.
Їздили під сам Константинополь: прокрадались між турецькі кораблї, що доїзду стерегли, та під самим носом у турецького султана палили та руйнували передмістя. Або переїздили на противний, азійський берег Чорного моря й там палили та руйнували богаті турецькі міста.
Правда нераз велика буря розбивала ті козацькі човни, заносила їх бозна куди, й пропадала та потопала в морі велика сила козацького війська — як у думі співаєть ся:
Ой на Чорному морю на каменї біленькім,
Там сидить сокіл ясненький.
Жалібненько квилить — проквиляє
І на Чорнеє море спильна поглядає,
Що на Чорному морю щось не добре починає.
Злосопротивна хвилечка-хвиля вставає.
Судна казацькі-молодецькі на три части розбиває.
Перву часть ухопило — у білоарапську землю занесло,
Другу часть схопило — у Дунай, у гирло забило,
А третя часть тут мав —
Посеред Чорного моря у бистрій хвилї,
На лихій хуртовинї потопає.
Але ще частїйше удавалось козакам вернути ся щасливо з великою добичею, з увільненими невільниками. Нераз гнались за ними наздогін турецькі кораблї, але козаки на легких човнах тїкали їм з під носа в Днїпро, а в гирла Днїпрові, серед лози та очеретів, нїякий корабель не міг за ними їхати. Тодї козаки дїлили здобичу на товариство — як то в думі співаєть ся:
Златосинії киндяки — на козаки,
Златоглави — на отамани,
Турецькую білую габу — на козаки, на біляки[1],
А срїбло — золото на три части паювали;
Первую часть брали — на церкви накладали.
Котрі лавнїм козацьким скарбом будували.
Щоб за їх вставаючи й лягаючи милосердного Бога благали;
А другую часть між себе паювали,
А третюю часть брали — очеретами сїдали,
Пили та гуляли, із семипядних пищалей[2] гримали.
На зиму мало хто лишав ся в Сїчи чи в степах: розходили ся козаки по Українї, по городах і селах, де мали своє пристановище, свої сїмї. Було богато й бездомного народу. Широко розносили вони по Українї славу про свої битви з Турками й Татарами, про свої сміливі походи, й славили їх кобзарі піснями:
Була Варна колись славна,
Славнїйші козаки,
Що тої Варни дістали
І в нїй Турків забрали,
——————